Демократичні цінності та механізми їх реалізації як складова суспільно-політичної концепції ісламу

Звертаючись до вкрай актуального сьогодні питання співвідношення ісламу та демократичних (у західному розумінні цього терміну) цінностей, слід перш за все визначитись саме із змістовим наповненням поняття демократії, та з визначенням суспільно-політичної складової ісламу, для того, щоб утворити спільне понятійне поле, в якому і має відбуватися пошук точок дотику.

Найбільш відомим є визначення демократії як форми державного устрою, заснованої на владі народу (demos – народ, kratos – влада – грец.). Класичною античною демократією вважається державно-політичний устрій давньогрецьких полісів. У той же час античні автори (Платон, Аристотель, Геродот) розглядали демократичну форму правління як державну систему, при якій політичні права мають лише вільні громадяни поліса – а в полісах проживала велика кількість рабів, число яких іноді перевищувало кількість вільних громадян. У ХVIII ст. ідеї демократії і свободи, висунуті гуманістами епохи Просвітництва, були покладені в основу американської «Декларації незалежності» від 4 липня 1776 р. [5, C. 132] і французької «Декларації прав людини і громадянина» від 26 серпня 1789 р., в яких проголошувалися «невідчужувані права людини – право на життя і свободу» і «рівність у правах усіх людей» [6, С. 76].

Іслам, принаймні за формою державного устрою, не можна розглядати як демократичну систему, оскільки джерелом влади виступає не народ, а безпосередньо Бог, Аллаг. Так, наприклад достатньо цікаве визначення, як на наш погляд, дав відомий французький ісламознавець Луї Масіньон: іслам – це егалітарна світська теократія. Егалітарна, тому що всі мусульмани рівні перед божественним законом. Світська, тому що в ісламі немає церкви, немає духівництва, тобто людей, через таїнство наділених особливими, переважаючими людські можливості повноваженнями. Іслам не визнає ніякого посередника між Богом і людиною (точніше, такі погляди існують в сунітському ісламі, прихильники якого становлять близько 90% всієї мусульманської спільноти). Імам в ісламі – це лише людина, яка стоїть перед усіма на молитві, ним може бути будь-який член мусульманської громади, який знає відповідні сури з Корану, а загалом – та людина з громади, яка має серед присутніх найбільші знання з релігії (наприклад на зібранні жінок імамом буде найбільш релігійно освічена жінка). Нарешті, теократія в тому сенсі, що верховна влада в ісламі належить виключно Богові, Його закону.

Учень Масіньона Луї Гарден визначив іслам ще коротше: іслам – це номократія, тобто влада Закону; зрозуміло – божественного закону. З точки зору ісламу, в особі Мухаммада була покладена межа всякої духовної влади на землі, будь-якої можливості посередництва між Богом і людиною. Відтепер все дано в Корані, божественному законі, якому виключно належать законодавчі повноваження. Таким чином, в ісламі ідея рівності має скоріше юридичні підстави. Всі віруючі в єдиного Бога, чи халіф чи абіссінський раб, рівні перед божественним законом і через виконання цього закону призначені до надприродної мети – тобто спасіння у наступному житті [4].

До вивчення принципів демократії зверталися багато філософів, а також державні та політичні діячі. Однією з найбільш відомих і авторитетних є концепція французького політичного теоретика, соціолога та історика А. Токвіля (1805-1859), згідно з якою демократія є не лише формою організації суспільства, але й певним процесом, який відбувається в ньому. У ХХ столітті ця концепція була доповнена і уточнена одним з найвидатніших соціологів і економістів минулого сторіччя Й. Шумпетером та відомим соціологом і економістом У. Ростоу. Вони зазначили, що всі риси розвиненої демократії наповнюються реальним змістом тільки в умовах сформованого громадянського суспільства, тобто за активної і усвідомленої участі громадян у суспільно-політичному житті [2, С. 122].

При цьому в ісламі ми можемо спостерігати своєрідний наголос саме на індивідуальній відповідальності людини. У відповідності із Кораном цей світ хоча і реальний, але минущий, «підготовчий» до наступного світу, який також реальний, але остаточний. Оскільки іслам відкидає ідею перевтілення душі, у людини залишається тільки одна можливість – жити і працювати в рамках канонів релігії в ім'я свого остаточного порятунку. Коран неодноразово підкреслює, що ніхто не буде відповідати за гріхи інших. Тому «підпорядкування» (іслам) носить особистісний характер, є добровільним. Цікавим з цих засад є повне тлумачення шахади – Ашгаду алля иляга илляллаг, уа ашгаду анна Мухаммадар-росулюллаг, що перекладається як «Я знаю, вірю серцем та визнаю язиком, що немає божества окрім Аллага, і я знаю, вірю серцем і визнаю язиком, що Мухаммад – посланець Аллага» [7, С. 6]. Тобто ми можемо спостерігати єдність трьох компонентів – розуму («я знаю» – тобто людина усвідомлює), віри (яка є ірраціональною) та праксису (тобто людина має не лише знати та вірити, але й проявляти у цей світ свою віру у вигляді певних дій). Таким чином в самій шахаді наголошується про активну і усвідомлену життєву позицію мусульманина.

Філософською основою «традиційної», західної демократії і одночасно одним із найбільш дискусійних питань є співвідношення таких соціально політичних цінностей, як свобода і рівність. Їх реальне втілення відбувається у відповідних інститутах – як прямої демократії, коли громадяни особисто беруть участь у здійсненні державної влади (вибори, референдум), так і демократії представницької, коли участь громадян в управлінні державою опосередковано здійснюється обраними ними органами. Гарантією прав громадян є розподіл функцій влади – законодавчої, виконавчої і судової, а також децентралізація в соціально економічній та культурній сферах. У той же час захист прав громадян беруть на себе демократичні асоціації – цивільні і політичні, які стають посередниками між центральною владою і різними верствами суспільства, представляючи інтереси останніх [2].

Однак виявляється парадоксальна річ – якщо спиратися на змістовну характеристику демократії, яка, як ми вже зазначали, є формою державного устрою, теоретично заснованою на владі народу, то іслам у деяких своїх проявах виявляється значно більш «демократичним», ніж західні форми правління. Так, у західній концепції права закон визнається таким лише тоді, коли він встановлений політичною владою, тобто, він завжди є продуктом органів політичної влади та державного апарату. З іншого боку, в ісламському праві держава й політична влада самі є продуктом Закону (шаріату), причому не лише в історичному плані, але й в теоретичному. Тут Закон передував державі. Ось чому в ісламській історії ніколи не було формального процесу законодавства, існували органи, відомі як Шура (Рада) або Ахль-ал-Халь валь-Акд (Рада рішення і договору) у різних мусульманських державах. Однак вони не виконували ніяких законодавчих функцій. При цьому політичні права в ісламі класифікуються на права відносно індивідуумів, суспільства і «Зіммі» (іновірців, які отримали заступництво мусульман) і сходять до діяльності держави саме на основі принципу «шура» (рада, нарада), тобто політичного права громадян (мусульман) у Світі Ісламу брати участь в управлінні товариством.

Якщо в цілому розглянути концепцію прав в ісламі, то перш за все слід відзначити, що права поділяються на дві категорії: права Аллага та права особи (людини). Між цими двома категоріями виникають прецеденти, в яких присутні права з переважанням одного з названих аспектів. Під правами Аллага розуміються такі права, де не зачіпаються інтереси жодного члену соціуму. Наприклад, шаріат забороняє вживання спиртних напоїв. Ця заборона вважається забезпеченням права Аллага, тому що його порушення не завдає шкоди інтересам будь-якої особи. З іншого боку, злодійство теж заборонено, але якщо воно вчинене – це вже порушення права особистості. У разі конфлікту між цими двома категоріями прав право особи буде мати перевагу і правом Аллага можна пожертвувати. Наприклад, людина може спожити спиртний напій для порятунку свого життя в момент крайньої, смертельної спраги або голоду. Й що характерно, на відміну від західного права, в ісламі у всіх випадках порушення прав особи саме постраждала особа, а не держава, має право остаточного рішення, чи буде вона порушувати справу проти свого кривдника чи ні. Навіть якщо потерпілий або, наприклад, спадкоємці вбитого порушать проти злочинця справу, вони мають право пробачити його в будь-який момент до приведення вироку у виконання [1, С. 16]. Тобто в ісламі людина та держава знаходяться у певному розумінні на одному рівні відносно до джерела влади – Аллага, й тому ситуації домінування інтересів держави (або певної політичної влади) над інтересами окремої людини чітко обмежені, і не можуть бути змінені. В той же час ми можемо спостерігати, як у західних демократіях певні події (наприклад, терористичний акт 9/11) призводять до зростання тиранії з боку держави стосовно до своїх громадян, та відбувається юридичне обґрунтування цих змін.

Щодо прав людини, то позиція багатьох ісламських вчених може бути визначена як досить демократична. Так, дослідник впливу ісламу на міжнародні відносини Мухаммед Садек Афіфій пише: «Людська особистість розвивається і формується не інакше як в умовах свободи: свободи місця проживання, пересування, віросповідання, думки, вираження точки зору, свободи держави. Тому іслам і поневолення суперечать один одному і несумісні. Людина в ісламі не повинна розпоряджатися долею собі подібного, держава не повинна поневолювати іншу, держава не повинна розпоряджатися долею людей. Разом із тим держава здійснює управління людьми, якщо вони своєю поведінкою допустили порушення порядку і перейшли визначені кордони... Навіть покарання в ісламі не спрямоване на обмеження свободи, оскільки обмеження завжди лімітує рух, а рух – це життя, а іслам – це релігія життя» [Цит. за: 3, С. 351].

М. Афіфій надає наступну класифікацію типів свобод людини:

1. Особиста свобода, дарована людям Аллагом, причому «свобода індивіда носить дуалістичний характер і обмежується свободою групи (колективу)».

2. Свобода поведінки. Іслам узаконив особисту власність, якщо вона отримана законним шляхом, забороняє посягання на неї і гарантує її власникові свободу розпоряджатися своєю власністю, якщо тільки такі дії не становлять загрозу суспільству. Шаріат встановлює контроль за неповнолітніми, розумово відсталими і божевільними, оскільки вони не здатні вести справи (діяти) самостійно.

3. Свобода думок, згідно з ісламським віровченням, повинна ґрунтуватися на достовірних фактах, що не носять характеру припущення або утопії, та які приносять користь людям.

4. Свобода віросповідання. Згідно з шаріатом, людина володіє повною свободою віросповідання, має право захищати своє віросповідання і здійснювати релігійні обряди. Причому в ісламі підкреслюється необхідність вільного вибору віросповідання на основі цілковитого переконання.

І наостанок слід зазначити, що у сучасному ісламському світі питанням прав людини надається досить велике значення. Так, 26-28 грудня 1989 року в Тегерані відбулася нарада Комітету юридичних експертів, яка підготувала доповідь для XIX Конференції міністрів закордонних справ держав-членів ОІК (31 липня – 5 серпня 1990, Каїр). На основі цієї доповіді Конференція прийняла резолюцію № 49/19-Р, як додаток до якої затвердила Каїрську декларацію з прав людини в Ісламі. Згідно з резолюцією (п. 1) «Каїрська декларація з прав людини в Ісламі буде служити керівництвом для держав-членів в області прав людини». Декларація складається з преамбули (у якій особливо підкреслюється, що «дотримання прав людини в Ісламі перетворюється в акт поклоніння, а порушення – у огидний гріх кожної людини зокрема») і 25 статей. Серед них ми можемо виділити наступні: Право на життя (ст. 2), Захист честі і гідності (ст. 4), Рівність жінки та чоловіка (ст. 6), Права дитини (ст. 7), Право на освіту (ст. 9), Свобода віросповідання (ст. 10), Свобода пересування (ст. 12), Право на працю (ст. 13), Право на життя і безпеку (ст. 18), Рівність перед законом (ст. 19), Свобода слова та інформації (ст. 22). Окремо хотілося б виділити статтю 11 – «Свобода від експлуатації та колоніалізму», – надавши частину тексту даної статті, який частково відображає, на наш погляд, більш об'єктивні причини протиставлення ісламського світу демократичним цінностям:

а) люди народжуються вільними, і ніхто не має права поневолювати, принижувати, пригноблювати або експлуатувати їх, і вони не можуть підпорядкуватися нікому, окрім як Богу Всевишньому;

б) колоніалізм всіх видів, що є однією з найбільш принизливих форм поневолення, повністю забороняється. Народи, які страждають від колоніалізму, мають повне право на свободу і самовизначення. Обов’язок всіх держав і народів – підтримувати боротьбу колонізованих народів за ліквідацію всіх форм колоніалізму і окупації, і всі держави та народи мають право на збереження їх власної ідентичності й здійснення контролю за використанням їх багатством і природними ресурсами.

Література:

1. Баишев Ж. Общие принципы исламского права, теория доказательств и система наказания. – Алматы: Жеті жаргы, 1996. – 80 с.
2. Долгов Б. В. Демократия и исламизм в арабских странах (Алжир, Тунис, Египет) // Полития. – № 4(47).
3. Жданов Н. В. Исламская концепция миропорядка. – М.: Междунар. отношения, 2003. – 568 с.
4. Журавский А. В. Представления о человеке в Коране и в Новом Завете [Електронний ресурс] / Режим доступу: http://azbyka.ru/religii/islam/predstavleniya_o_cheloveke/3g11-all.shtml#1
5. История США (в 4-х тт.). – Т. 1 (1607-1877). – М.: Наука, 1983. – 687 с.
6. Манфред А. З. Великая Французская революция. – М.: Наука, 1983. – 432 с.
7. Мухтасар (по учению имама Абу Ханифа). – К.: Аль-Іршад, 2004. – 84 с.