П'ятнадцять років тому, вступаючи до Ради Європи, Україна взяла на себе зобов’язання у правовий спосіб розв’язати «питання повернення церковної власності». На жаль, воз, як-то кажуть, і нині там. Не стверджуватиму, що храми, націоналізовані на світанку радянської влади, не повертають релігійним організаціям – згідно з офіційною статистикою, повернули лев’ячу частку колись відібраного. Та наважусь твердити, що Україна так і не спромоглася виробити саме правове врегулювання цієї проблеми.

Насамперед, слід нагадати, що окрім зобов’язання здійснити реституцію колишнього церковного майна, закріпленого у п. ХІ висновку Парламентської асамблеї Ради Європи № 190 (1995), про потребу “гарантувати релігійним інституціям, власність яких була націоналізована в минулому, реституцію цієї власності в належні строки або, якщо це неможливо, справедливу компенсацію” Україні – як, власне, й іншим пострадянським державам – було нагадано сім років потому – в рекомендації ПАРЕ від 24 квітня 2002 р. № 1556 (2002).

З іншого боку, потрібно визнати, що Україна ще до проголошення незалежності і задовго до вступу до Ради Європи заклала перші правові підвалини для повернення Церкві майна, націоналізованого радянською владою. Так, своєю постановою “Про порядок введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"” від 21 квітня 1991 р. № 988-XII (далі – постанова про введення в дію Закону про релігійні організації) язала Кабінет Міністрів України, обласні,¢Верховна Рада УРСР зобов Київську та Севастопольську міські державні адміністрації “забезпечити відповідно до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" повернення у власність чи передачу в безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна”, а також визначено критерії, за якими має визначатись, яким саме релігійним організаціям повертати колишнє церковне майно.

З моменту запровадження в Україні інституту президентства Глава держави тричі намагався у своїх актах дати новий імпульс процесу реституції, розпочатого з прийняттям Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”” від 23 квітня 1991 р. № 987-XII (далі – Закон про релігійні організації) на підставі цитованої парламентської постанови:

– указом Президента України “Про заходи щодо повернення релігійним організаціям культового майна” від 4 березня 1992 р. № 125 Раді Міністрів Кримської АРСР, виконавчим комітетам обласних, Київської та Севастопольської міських рад народних депутатів було доручено впродовж 1992–1993 рр. здійснити передачу релігійним громадам у власність чи безоплатне користування культових будівель, що використовуються не за призначенням, а також організувати інвентаризацію культового майна, що зберігається у фондах державних музеїв та архівів, для розв’язання у встановленому порядку питання про можливість його подальшого використання за призначенням;

• розпорядженням Президента України “Про повернення релігійним організаціям культового майна” від 22 червня 1994 р. № 53/94-рп місцевим органам державної виконавчої влади доручено “забезпечити до 1 грудня 1997 року передачу у безоплатне користування або повернення безоплатно у власність релігійних організацій культових будівель і майна, які перебувають у державній власності та використовуються не за призначенням”;
• указом Президента України “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій” від 21 березня 2003 р. № 279/2002 Кабінету Міністрів України було доручено:
  • утворити до 1 травня 2002 р. міжвідомчу комісію для підготовки пропозицій щодо відновлення прав церков і релігійних організацій, які були порушені внаслідок проведення колишнім Союзом РСР тоталітарної політики стосовно релігії, та опрацювання механізмів подолання негативних наслідків такої політики;
  • розробити до 1 вересня 2002 р. перспективний план заходів, спрямованих на відновлення порушених прав церков і релігійних організацій, тобто повернення їм колишніх культових будівель, іншого церковного майна, зокрема, приміщень, що перебувають у державній власності і використовуються не за призначенням;
  • передбачати під час розроблення проектів Державного бюджету України на 2003 та наступні роки видатки, пов'язані з реалізацією органами виконавчої влади зазначеного плану заходів.

Президентські ініціативи – хоча й без особливого ентузіазму – намагався реалізувати уряд (а радше уряди) України. Так, 7 травня 1998 р. Кабмін видав розпорядження за № 290-р, в якому Раді міністрів Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським державним адміністраціям було доручено забезпечити поетапне повернення релігійним організаціям культових будівель, які не використовуються або використовуються не за призначенням, а також до 1 липня 1998 р. подати Кабінетові Міністрів України повний перелік культових будівель, які перебувають у державній та комунальній власності і не використовуються або використовуються не за призначенням, із визначенням термінів та умов повернення їх релігійним організаціям.

У вересні 2002 р. український уряд, на виконання останнього з цитованих президентських указів, затвердив перспективний план невідкладних заходів щодо остаточного подолання негативних наслідків політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій. В плані передбачалося:

• вивчення питання про долю колишніх культових будівель, церковних приміщень та майна, належність яких до колишньої церковної власності підтверджена відповідними архівними документами, та узгодження його з керівниками релігійних організацій на місцях;
• визначення термінів повернення цих будівель, приміщень і майна в користування церквам і релігійним організаціям;
• вивчення питання та підготовку пропозицій щодо механізму передачі в користування церквам і релігійним організаціям частини церковної атрибутики, літератури та документів, що зберігаються в музейних запасниках та архівах;
• подання уряду пропозицій щодо подальшого використання окремих будівель Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника та інших видатних пам'яток сакральної архітектури.

Не буду далі переобтяжувати читача переліком “реституційних” правових актів, які часто-густо ледве не дослівно дублюють один одного – названого цілком вистачить, щоб переконатися: реституція в Україні явно гальмує, строки її проведення та терміни завершення постійно переносяться, а нормативно-правова база, необхідна для проведення повноцінної реституції, досі не створена.

Наведу симптоматичний приклад. 24 квітня 2003 р. Київська міська рада прийняла рішення за № 388/548 про передачу будинків по вулиці Січневого повстання № 32/1 літ. А, Г, Е в управління Українській Православній Церкві Київського Патріархату. В преамбулі зазначеного рішення стверджується, що воно прийняте відповідно до ч. 5 ст. 60 Закону України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня 1997 р. №280/97-ВР (далі – Закон про самоврядування) та Указу Президента України “Про невідкладні заходи щодо остаточного подолання негативних наслідків тоталітарної політики колишнього Союзу РСР стосовно релігії та відновлення порушених прав церков і релігійних організацій” від 21 березня 2002 р. № 279/2002 (далі – Указ Президента стосовно релігій).

Здавалося б, Київська міська влада шляхетно чинить, коли, не чекаючи спеціального закону про реституцію церковного майна, повертає релігійному об’єднанню (яким є Українська Православна Церква Київський Патріархат) колишню церковну власність. Ось лише “не помітила” Київрада, коли приймала рішення № 388/548, принципової юридичної проблеми: Українська Православна Церква Київський Патріархат відповідно до чинного законодавства України не є юридичною особою.

А, відтак, постає питання, а кому ж насправді передані в управління будівлі, що входять до комплексу Свято-Феодосіївського монастиря, що на розі вулиць Січневого повстання та Цитадельної? Виходить, що нікому, позаяк немає юридичної особи “Українська Православна Церква Київський Патріархат”, як немає юридичної особи “Українська Православна Церква” або “Українська Греко-Католицька Церква”. Немає і в принципі не може бути, оскільки відповідно до чинного нині Закону про релігійні організації релігійні об’єднання не можуть набувати статусу юридичної особи, а будь-які об’єднання без статусу юридичної особи не можуть набувати будь-яких майнових прав.

Спершу гадав собі, що ця правова колізія – прикра технічна помилка, недогляд працівників апарату Київради, які через неуважність загубили частину офіційної назви релігійної організації “Свято-Феодосіївський ставропігіальний чоловічий монастир Української Православної Церкви Київського Патріархату”, чий статут був зареєстрований Радою у справах релігій при Кабінеті Міністрів України 23 грудня 1992 р. У такому разі все було б зрозумілим – Київрада прийняла рішення про передачу будівель в управління релігійній організації, яка з 1992 р. має статус юридичної особи, набутий на підставі ч. 1 ст. 13 та ч. 2 ст. 14 Закону про релігійні організації. І лишалося б хіба що шкодувати з приводу неуважних клерків. Але ж ні...

Виявляється, на рік раніше Київрада передала в безоплатне користування Українській Православній Церкві Київського Патріархату (УПЦ-КП) будинки № 3 літ. А, Б та № 5 літ. Д у провулку Десятинному (рішення від 15 січня 2002 р. № 220/1654). А ще двома роками раніше тій самій УПЦ-КП було безоплатно передано у власність будинок № 3, літ. Б на вулиці Хорива (рішення від 29 червня 2000 р. № 213/934). Причому в останньому випадку через 9 місяців після передачі будівлі № 3, літ. Б на вулиці Хорива у власність УПЦ-КП Київрада “передумала” і шляхом внесення змін до свого рішення передала зазначену будівлю у власність парафії Святого Миколи (Притиска) Української Православної церкви Київського Патріархату (рішення від 3 квітня 2001 р. № 271/1248).

Не думаю, що тут слід акцентувати увагу на конституційній нормі про непорушність права приватної власності (оскільки Церква у нас відділена від держави, то будівлі передавались Церкві саме у приватну власність). Зрозуміло, що, якщо б релігійне об’єднання мало статус юридичної особи, лише воно або суд могли б вирішувати подальшу долю майна, переданого цьому релігійному об’єднанню у власність.

Набагато цікавіше проаналізувати, чому прийняття таких абсурдних із юридичного погляду рішень стало можливим? Через низьку правову культуру депутатів та працівників представницького органу столичної територіальної громади чи через алогічність українського законодавства, яке визначає статус релігійних організацій та засади їхніх взаємин із державою? Вірогідно, з обох причин. Та, зважаючи на те, що про правову культуру в Україні сказано й написано чимало, дозволю собі зосередитись на другій.

Отже, перед будь-яким органом, уповноваженим приймати рішення про повернення Церкві раніше націоналізованого в неї майна, насамперед, постає питання: а кому саме повертати майно? Єдиний акт українського законодавства, що містить хоч якусь відповідь на це запитання – вже згадувана постанова про введення в дію Закону про релігійні організації.

Пункт 6 цієї постанови передбачає критерії, за якими культове майно, зокрема культові будівлі, мають повертатись у власність або передаватись у безоплатне користування релігійним громадам. Дивно, але законодавець, приймаючи згадану постанову, наче забув, що колишнє церковне майно відбирали не лише в громад, а й у монастирів, єпархіальних управлінь, духовних шкіл, релігійних братств, місій тощо, а тому й повертати його потрібно не лише релігійним громадам...

Але явно не цей недогляд, якого Верховна Рада припустилася на зорі українського парламентаризму, гальмує відновлення історичної справедливості щодо колишнього церковного майна – основний нонсенс реституції по-українськи полягає в тому, що із суб’єктів реституції виключена Церква як така!

Попри те, що в чинному Законі про релігійні організації, а саме з огляду на аналіз ч. 2 ст. 5, назви та ч. 1 ст. 6, поняття “Церква” вживається як синонім поняття “релігійні організації” (саме в множині), що близьке, але не тотожне “об’єднанню релігійних організацій”. Коли ми говоримо “Церква”, ми майже завжди маємо на увазі саме релігійне об’єднання: Українська Православна Церква, Українська Православна Церква – Київський Патріархат, Українська Автокефальна Православна Церква, Українська Греко-Католицька Церква, Українська Римо-католицька Церква тощо. А саме така Церква, Церква як релігійне об’єднання, позбавлена в Україні правосуб’єктності, позаяк не має навіть теоретичної можливості набувати статусу юридичної особи.

І тут Закон ставить виконавчу владу у досить делікатне становище. Архіви свідчать, що майно вилучалось у тих громад, монастирів, духовних шкіл, інших релігійних організацій, що припинили своє існування якщо не фактично, то вже, напевно, як суб’єкти права. Водночас, повертати майно пропонується новоствореним релігійним організаціям, які часто-густо мають із ліквідованими хіба що спільну назву та віросповідну приналежність. Як за таких умов діяти владі, якщо на повернення того чи того “культового майна” претендують дві, три, а то й більше релігійних організацій? Та ще коли всі вони, приміром, декларують свою приналежність до Православної Церкви й мають однакову назву?

У такій ситуації місцева влада (а саме вона за українським законодавством в абсолютній більшості випадків вирішує, кому саме повертати “культове майно”) опиняється перед спокусою толерувати релігійні громади однієї конфесії за рахунок іншої – залежно від симпатій більшості місцевих можновладців. Зазвичай органи місцевого самоврядування таки спокушаються і не вельми переймаються відновленням історичної справедливості! Так, приміром, у Києві храми, зокрема відновлені коштом міського бюджету, передаються здебільшого в користування УПЦ-КП, на Галичині фаворитом реституції є УГЦ, а в південних та східних регіонах України – УПЦ Московського Патріархату.

Таке враження, що реституція в Україні здійснюється ad hoc – залежно від політичної кон’юнктури на місцях, а центральна влада свідомо дистанціюється від координації цього непростого процесу. На жаль, не так давно ми вже проходили використання права як інструмента реалізації політичної волі і мали задосить підстав переконатися, що з верховенством права немає нічого спільного.

Але ж можливий інший – системний та прозорий – підхід до реституції. Достатньо законодавчо закріпити за Церквами статус юридичної особи, посадити повноважних представників Церков за стіл переговорів і справедливо (наскільки може бути справедливим реальне життя) поділити рештки неповернутого Церкві “культового майна”, попередньо створивши національний реєстр об’єктів загальнодержавної та комунальної власності, що підлягають реституції.

Припустимо, що держава почула наші поради й поклала їх у підвалини “нового підходу” до реституції. Чи достатньо цього, щоб в Україні раз і назавжди зняти з порядку денного питання повернення церквам “культового майна”?

Аж ніяк ні! При уважному прочитанні чинного законодавства виявляється, що в нашій державі для справжньої реституції елементарно бракує правових підстав. Частина 7 ст. 92 Конституції України визначає, що правовий режим власності визначається виключно законами України. Отже, з усіх цитованих актів національного законодавства підстави для реституції можуть визначатися тільки Законом про релігійні організації, позаяк інші закони не регулюють правовідносин щодо повернення церквам “культового майна”.

Проаналізуємо цей Закон. Реституційною, а радше квазіреституційною в ньому можна назвати рівно одну 17-ту статтю. Ключовою в ній (з погляду відновлення історичної справедливості через поновлення Церкви у майнових правах) є норма частини другої, яка дослівно проголошує таке: “Культові будівлі і майно, які становлять державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим – уряду Республіки Крим”.

Зауважу принагідно, що ось вже більше семи років у складі України немає Республіки Крим – є Автономна Республіка Крим, що юридично не одне й теж. Однак головне в цій нормі, звичайно, не застаріла назва адміністративно-територіальної одиниці, що входить до складу нашої держави, а повна відсутність імперативу: “Даєш реституцію!”. Якщо викласти сухий юридичний текст 17-ої статті зрозумілою пересічному громадянинові мовою, звучатиме це приблизно так:

1. Релігійні організації мають право звертатися до державних органів із клопотанням повернути їм націоналізоване радянською владою “культове майно”.
2. Такими державними органами є обласні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації, а також Рада Міністрів Автономної Республіки Крим (далі – уповноважені органи) – залежно від місцезнаходження “культового майна”.
3. Уповноважені органи зобов’язані впродовж місяця розглянути клопотання релігійної організації й прийняти одне з таких рішень:
   • задовольнити клопотання релігійної організації і передати їй “культове майно” у власність;
   • задовольнити клопотання релігійної організації і передати їй “культове майно” у безоплатне користування;
   • задовольнити клопотання одразу кількох релігійних організацій і передати їм “культове майно” у почергове користування;
   • відмовити у задоволенні клопотання.
4. Якщо релігійну організацію не задовольняє рішення уповноваженого органу, вона має право оскаржити його в суді.

Ось і все, якщо не зважати на загальні місця про те, що “самовільне захоплення культових будівель чи привласнення культового майна не допускається” або про те, що “користування землею релігійні організації здійснюють у порядку, встановленому Земельним кодексом України та іншими законодавчими актами України”.

А де ж реституція? Її немає, позаяк у Законі немає жодних критеріїв визначення того, коли держава повинна повернути “культове майно” у власність, коли – у безоплатне користування, а коли і на яких підставах у реституції може бути відмовлено. Закон надає уповноваженим органам повну дискрецію визначати долю колишнього церковного майна, націоналізованого свого часу радянською владою.

До речі, в юриспруденції така дискреція називається правом власності, оскільки лише власник має право вирішувати, що робити з належним йому майном. І лише одне-єдине обмеження права власності держави та територіальних громад передбачив Закон: “культове майно” заборонено здавати релігійним організаціям в оренду, тобто за плату – проте дозволено взагалі не повертати навіть у користування.

Можливо, реституція як така відсутня в “профільному” Законі “Про свободу совісті та релігійні організації”, водночас, її можна віднайти в інших законодавчих актах? Позаяк, як зазначалося, саме місцева влада в Україні в абсолютній більшості випадків вирішує, кому повертати (або не повертати) культове майно, звернімося до Закону про самоврядування. Читаючи його, ми також не знаходимо реституційних норм, проте натрапляємо на цікаву в нашому контексті норму, що закріплена в п. 5 ст. 16 Закону: “від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради”, тобто представницькі органи місцевого самоврядування. Водночас, всі згадані акти законодавства, що зачіпають питання реституції, зокрема Закон про релігійні організації, наділяють дискрецією приймати рішення щодо повернення Церкві “культового майна” місцеві органи виконавчої влади. Винятком є Указ Президента стосовно релігій.

Реституція чи безоплатне користування майном?

Ще одне цікаве спостереження. Жоден із актів законодавства України не передбачає ніяких санкцій за неповернення релігійним організаціям “культового майна”. Отже, не дивно, що через дванадцять з половиною років після офіційного “старту” реституція так і не наблизилась до свого логічного завершення. Підтверджує це навіть простий аналіз змісту цього латинського терміна.

Слово “реституція” походить від латинського restitutio і означає “відновлення”. Отже, реституція майна – це повернення його у власність тому, хто був позбавлений цього майна, або, іншими словами, відновлення колишнього власника в правах власності. У сучасній юридичній науці термін “реституція” має ще одне смислове навантаження – це повернення колишньому власникові майна, яке було відчужено незаконно. Саме з таких позицій слід оцінювати, наскільки правомірно вважати реституцією повернення релігійним організаціям “культового майна”, націоналізованого радянською владою, що передбачено чинним законодавством України.

Насамперед, потрібно однозначно сказати, що передача колишнього церковного майна у безоплатне користування релігійним організаціям реституцією не є. Оскільки, по-перше, при реституції особа відновлюється в тих правах, які нею були втрачені, тобто якщо Церкву позбавили права власності, її не можна “відновити” в праві користування, позаяк навіть юристу-першокурснику зрозуміло, що право власності та право користування, м’яко кажучи, дещо різні права. По-друге, Закон про релігійні організації прямо передбачає, що “договори про надання в користування релігійним організаціям культових та інших будівель і майна можуть бути розірвані або припинені в порядку і на підставах, передбачених цивільним законодавством України” (ч. 8 ст. 17).

А Цивільний Кодекс УРСР від 18 липня 1963 р. № 1540-VI (далі – ЦК УРСР 1963 р.) передбачав, що “строк договору безоплатного користування майном не повинен перевищувати одного року” (ч. 1 ст. 325), відповідно, минув рік – звільняй “культову будівлю” або бійцем на поклін до чиновника від релігії – клопотати про переукладення або пролонгацію договору безоплатного користування цією самою “культовою будівлею” ще на рік. “У разі продовження користування майном після закінчення строку договору при відсутності заперечень з боку наймодавця, договір вважається поновленим на невизначений строк і кожна зі сторін вправі в будь-який час відмовитись від договору, попередивши про це другу сторону за один місяць” (ст. 324 та ст. 260 ЦК УРСР 1963 р.).

Що ж відбувається з 1 січня 2004 р.? Насамперед, зауважимо, що такого різновиду правочину, як “договір безоплатного користування майном” Цивільний Кодекс України від 16 січня 2003 р. № 435-IV (далі – новий ЦК) взагалі не передбачає. Водночас, ч. 1 ст. 6 нового ЦК за суб’єктами цивільних правовідносин закріплено “право укласти договір, який не передбачений актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства”.

Вочевидь, правовідносини, що виникають між державою або територіальною громадою та релігійною організацією з приводу безоплатного користування майном частково регулюватимуться положеннями нового ЦК про найм (оренду). І тут слід звернути увагу на те, що згідно зі статтями 794 та 795 нового ЦК “договір найму будівлі або іншої капітальної споруди (їх окремої частини) строком на один рік і більше підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації”. Логічно, що особливості правовідносин між державою та Церквою щодо користування останньою “культовим майном” мають бути встановлені окремим договором, але, на жаль, такий закон наразі навіть не розробляється. Та навіть якби такий закон вже був прийнятий парламентом і набрав чинності, це б не зняло проблеми реституції як такої, позаяк – дозволю собі ще раз це підкреслити – право власності на майно і користування майном – далеко не одне й те ж...

Заради справедливості слід констатувати, що практика повернення релігійним організаціям культового майна у “безоплатне користування” часто-густо ігнорувала букву закону, а тому релігійні організації як користувачі не переукладають щороку договори з відповідними муніципальними або державними органами. В цьому є як певний позитив, так і велика небезпека. Якщо дотримуватись букви закону, релігійні організації у будь-який час можуть бути попереджені про припинення договору безоплатного користування “культовими будівлями”, після чого впродовж місяця будуть змушені звільнити ці самі будівлі. І навіть причини припинення договору пояснювати не доведеться: закон цього не вимагає...

От якою пасткою, палкою і пряником водночас, є для релігійних організацій право безоплатного користування культовим майном на практиці. Це чудово розуміє, приміром, столична влада, яка жодну “культову будівлю”, що збереглась з “дорадянських” часів, не повернула Церкві у власність. Хто з церковних достойників в цій ситуації наважиться серйозно й послідовно критикувати міську владу? Хто не підтримає на виборах міського голови чинного мера або його ставленика? Риторичне запитання, чи не так?..

І другий принциповий момент, що відрізняє реституцію “по-українськи” від реституції “по-європейськи”: а що, власне кажучи, держава збирається повертати Церкві, відновлюючи історичну справедливість? Як уже згадувалось на початку статті, Рада Європи рекомендувала Україні “гарантувати релігійним інституціям, власність яких було націоналізовано, реституцію цієї власності у належні строки або, якщо це неможливо, справедливу компенсацію” (Рекомендація ПАРЕ від 24 квітня 2002 р. № 1556(2002)). Тут слід звернути увагу, що в цитованій рекомендації йдеться про всю власність, що належала Церкві на момент націоналізації. Водночас, акти українського законодавства, які містять реституційні або квазіреституційні норми, говорять майже виключно про повернення релігійним організаціям культових будівель та культового майна.

До речі, в українському законодавстві немає визначення культового майна. Більш того, серед сили-силенної нормативно-правових актів ви не знайдете критеріїв, згідно з якими “культове” майно можна відрізнити від “не-культового”. Один-єдиний підзаконний акт, в якому здійснено спробу закріпити перелік “культових послуг та предметів культового призначення” – це постанова Кабінету Міністрів України від 12 вересня 1997 р. № 1010, яка так і називається “Про затвердження переліку культових послуг та предметів культового призначення, операції з надання і продажу яких звільняються від обкладання податком на додану вартість”. Коментарі, як то кажуть, зайві.

Цікаво, а монастирські келії це “культове майно” чи ні? А всесвітньо відомі дальні та ближні печери Києво-Печерської Лаври можна розцінювати як “культові будівлі”? А корпуси семінарії, які на 90% складаються з аудиторій? Закон мовчить.

Отже, що маємо в підсумку? Чинне законодавство України передбачає досить специфічну форму реституції лише “культових будівель та майна”, а не всього майна, що було націоналізоване у Церкви, що суперечить відповідним рекомендаціям Ради Європи. Але навіть така квазіреституція залишається у повній дискреції органів, уповноважених розпоряджатися культовим майном від імені держави або територіальних громад. Більшість “культових будівель та майна” повертається релігійним організаціям не у власність, а у безоплатне користування, що навіть якби хотів не назвеш реституцією, тобто відновленням Церкви в правах. У національному законодавстві геть відсутні критерії, на підставі яких уповноважені органи повинні приймати рішення про повернення релігійним організаціям колишнього церковного майна у власність або про передачу цього майна у безоплатне користування. Також у нормативно-правових актах немає критеріїв визначення культового майна. Насамкінець, чинне законодавство України не передбачає ніякої відповідальності за порушення права релігійних організацій на реституцію.

Не дивно, якщо в цій ситуації ПАРЕ нагадуватиме нам про зобов’язання, взяті Україною при вступі до Ради Європи, знов і знов. Дивно, що українські церкви, які мають бути найбільш зацікавленими у справжній та справедливій реституції, удають, що з реституцією в Україні все гаразд...