Вересень 2010 року був наповнений цілою низкою заходів, присвячених проблемі реформування духовних навчальних закладів Української Православної Церкви (Московський Патріархат). Одним з них стало засідання Учбового комітету при Священному Синоді УПЦ, в роботі якого взяли участь ректори усіх духовних семінарій та училищ України. «Релігія в Україні» пропонує увазі читачів програмний виступ, представлений на цьому засіданні головою Учбового комітету, ректором Київської духовної академії та семінарії архієпископом Бориспільським Антонієм (Паканичем).

Тематика нашої сьогоднішньої зустрічі присвячена питанню, яке за останні роки набуло особливої актуальності в освітянському середовищі. Водночас, воно вимагає конкретики і вироблення цілісного й перспективного усвідомлення. Реформа духовної освіти є настільки визначальною для церковного життя подією, що всі її етапи, які відбувалися в ХVІІІ, XIX, ХХ стт., кваліфікуються богословською наукою як особливі сторінки в глобальному церковно-історичному процесі. Сучасне століття створило, багато в чому, абсолютно нові умови для церковного буття. Й, не дивлячись на деяке уявлення зовнішньої матеріальної стабільності, проблема секуляризму, тотального обмирщення є не менш фаталістичною, ніж проблеми епохи войовничого атеїзму. Сучасному священнослужителю, незалежно від місця свого служіння, вже сьогодні стає зрозуміло, що від цих проблем йому не вийде відмахнутися лише кадилом і кропилом. Духовність та високий інтелектуальний рівень стали необхідною рисою як столичного священика, так і простого сільського пастиря. Саме на цьому наріжному камені ґрунтується ідея сучасної учбової реформи, яка нами розпочата з певним запізненням.

Хоча питання необхідності реформ не важко обґрунтувати, форма і сутність цього процесу є досить дискусійними. Відходити від традиційного укладу, звикати до нового формату завжди не дуже просто, а тим більше якщо це стосується церковного питання. Як відомо, ще у 1994 році перед Учбовим комітетом було поставлено завдання розробити нову концепцію духовної освіти, а в 1997 році в деяких семінаріях РПЦ розпочався учбовий процес за новою схемою, яка передбачала трансформацію семінарської освіти до рівня вищої духовної освіти із збільшення терміну навчання до 5-ти років. В Україні така схема навчання вперше розпочала діяти у 2007 році. В червні 2010 року в Московській духовній академії Учбовий комітет РПЦ провів розширену ректорську нараду, на якій було презентовано нову освітню стратегію під назвою «Трансформація системи духовної освіти». Більшість із присутніх тут приймали участь у роботі цієї наради і пам’ятають про сутність представленого проекту. В загальних рисах його можна охарактеризувати як пошук моделей інтеграції духовної і світської освіти на пострадянському просторі з урахуванням вимог Болонського процесу. Тоді мова йшла про те, що на базі семінарій має бути сформований цикл підготовки бакалаврів богослов’я із терміном навчання в 4 роки. Окремим семінаріям можливо було б надати право створити дворічний цикл підготовки магістрів богослов’я із орієнтацією на стимулювання науково-богословського потенціалу магістрантів. Академічні курси за презентованою схемою мали набути ознак аспірантури із усіма притаманними цій структурі вимогами до вдосконалення наукових умінь дисертантів та проведення кваліфікаційних досліджень, які б відповідали стандартам світових університетів. Обговорюючи перспективи розвитку на базі семінарій і академій фундаментальних богословських розробок, не було обійдене стороною і питання першого, так званого пропедевтичного курсу, який неможливо уникнути з огляду на якісні і кількісні характеристики сучасних абітурієнтів.

Таким чином, нові вимоги, пов’язані з підписанням майже всіма країнами, що входять до канонічної території РПЦ, Болонських домовленостей, створили ситуацію, за якої та схема освітнього процесу, яка була задіяна в 1997 році стала потребувати перегляду. В академічному і семінарському середовищі лунають різні, й подекуди, діаметрально протилежні висловлювання стосовно необхідності державної акредитації семінарій і переходу їх на Болонський процес. Разом з тим всіх хвилює якість духовної освіти, ефективність роботи педагогічних колективів. Саме державне ліцензування окрім преференцій створює умови для підтримки високих освітніх стандартів, які мають засвідчуватися конкретними показниками. Тому такий напрямок реформування духовної освіти на сьогодні є безальтернативним.

Протягом літніх місяців Учбовий комітет проводив роботу по поглибленню започаткованого реформування. Однак ситуація ускладнюється тим, що за наявності задекларованої згоди представників Церкви і Міністерства освіти і науки розпочати процес ліцензування і акредитації семінарій, на сьогодні держава не затвердила жодного стандарту теологічної освіти. В Російській Федерації цей процес просунувся дещо глибше, проте й там вже майже рік не прийнято так званий «стандарт теологічної освіти ІІІ покоління», що не надає стабільності розробкам з модернізації учбових планів.

З цих та інших причин станом на 1 вересня остаточного бачення перспективи учбової реформи сформувати не було об’єктивної можливості. Оскільки процес визнання державою богословської освіти не терпить зволікань, Його Святість, Святіший Патріарх Московській та всієї Русі Кирил доручив Московській та Санкт-Петербурзькій духовним академіям вже до початку цього навчального року отримати державне ліцензування на свою діяльність. Ці навчальні заклади досягли поставленої мети, хоча й з певними складностями. Відповідно до благословення Святішого Патріарха Вченими радами цих академій була сформована структура навчання, при якій більшість абітурієнтів до семінарії після складання іспитів були зараховані на пропедевтичний курс. Ті, хто здав вступні іспити більш успішно, були зараховані до першого курсу бакалавріату. Цьогорічні випускники семінарії після вступних іспитів вступили не на традиційний академічний курс, а до магістратури з терміном навчання 2 роки та вимогою написання випускної магістерської роботи. По завершенню магістратури кращі з них зможуть вступати до аспірантури для написання кандидатських робіт.

Оскільки в процесі учбової реформи важливо прагнути до уніфікації освітніх програм на всьому канонічному просторі РПЦ, даний досвід має бути ретельно вивчений і українськими семінаріями. Для того, щоб описана схема стала більш зрозумілою, необхідно сприймати її не категоріями семінарії і академії, а категоріями бакалавріату, магістратури та аспірантури. В кількісному вимірі вона складається з 1-го пропедевтичного року навчання, 4-х років бакалавріату, 2-х років магістратури та 3-х років аспірантури. Зразу потрібно зазначити, що до аспірантури зможуть потрапити тільки ті магістри богослов’я, які мають об’єктивні дані для написання кандидатських робіт високого рівня наукової якості. Бакалавріат разом з пропедевтичним курсом становить 5 років. Саме до цієї освітньої форми найбільш зручно було б трансформувати більшість семінарій. При орієнтації на вимоги Болонського процесу неможливо буде уникнути введення до навчальної програми нових дещо незвичних для нас предметів загальноосвітнього характеру. Через це збільшення традиційного терміну навчання в семінаріях на 1 рік стає просто необхідним. Існують категоричні судження щодо цих предметів, яких багато хто називає світськими. Більш справедливо називати їх предметами загальноосвітнього характеру, які покликані гармонійно розвивати особистості майбутніх пастирів.

Відповідно до сучасних міжнародних стандартів бакалавр є людиною з повною вищою освітою, тому реформа семінарських програм зберігає ідею обов’язкової вищої духовної освіти для священників, визначену на Архієрейських соборах РПЦ у 1994 і 1997 роках. Принциповим питанням є те, що реформа освіти може торкатися форм, парадигм навчального процесу, але незмінним лишаються його церковний характер та кінцева мета – підготовка духовних, освічених пастирів, церковних служителів, богословів. Тому Учбовим комітетом робиться все можливе для збереження питомої ваги богословських дисциплін в навчальному плані.

Так лаконічно можна охарактеризувати методологію сучасної реформи духовної освіти. Проте, цей процес має ще чимало принципових проблем, без вирішення яких він не буде реалізований.

По-перше, вимоги Болонського процесу полягають не в банальному перерозподілі років навчання, а в тому, щоб випускники вузів ставали не лише носіями знання, але здобували конкретні навики втілення цих знань на практиці. Ідея вищої освіти в загальних рисах спрямована навчити випускника методам самоосвіти. Вона покликана створити підґрунтя для його ефективного навчання протягом всього життя. Тому перед нами стоїть завдання модернізувати форми викладення навчального матеріалу і контролю за його засвоєнням. Необхідно буде ретельно переглянути співвідношення лекційних і семінарських годин в навчальному плані. Студенти повинні заохочуватися до самостійної роботи, для якої мають бути створені відповідні умови, зокрема посібники, доступ до додаткової літератури, дидактичний матеріал. Ці та інші завдання вимагають творчого і натхненного підходу викладачів семінарій до своєї місії.

Друге важливе питання – це державні умови для ліцензування і акредитації семінарій. Без його розв’язання процес реформування учбових планів в значній мірі втрачає свій сенс. Разом з тим ми маємо неодноразові засвідчення представників влади щодо готовності створити сприятливі умови для ліцензування. Для цього необхідна наявність найбільш відповідної нам спеціальності в державному класифікаторі спеціальностей, необхідний державний стандарт з цієї спеціальності та оформлення всіх необхідних дозвільних документів. Київська духовна академія веде з Міністерством освіти і науки України активний діалог щодо цього. Проте дана робота спотикається об низку прогалин у державній нормативній базі, які вимагають вольового державного вирішення.

Предстоятель Української Православної Церкви, Блаженнійший Володимир, Митрополит Київський і всієї України звернувся до голови Уряду України з проханням в питаннях акредитації богословських дисциплін відштовхуватися від пріоритетності визнання конфесійного богослов’я, а не абстрактного терміну «світська теологія». Така практика існує у багатьох університетах Європи. Окрім того, враховуючи, що освітні заклади УПЦ абсолютно за всіма показниками є найбільш чисельними в Україні, в основу державного стандарту теологічної освіти мають бути покладені освітні програми саме наших семінарій. Застосовувати іншу модель, до створення якої залучались би представники інших українських конфесій, означало б сізіфову працю, приречену на нескінчені дебати та перетягання ковдри першості. Це враховуючи той факт, що освітня система переважної більшості інших конфесій знаходиться в ювенальній фазі.

Інша, пов’язана з цим, проблема полягає в тому, що у 2007 році постановою Кабінету міністрів України із державного переліку спеціальностей був вилучений бакалавр богослов’я (теології) і залишився лише освітній рівень магістра. Це означає, що державою передбачено здобуття найвищих рівнів теологічної освіти, включно з правом написання кандидатських і докторських робіт для осіб із базовою освітою бакалавр філософії. За умови, що семінарії будуть адаптувати свої учбові програми до вимог, пов’язаних з акредитацією по програмі бакалавріату, на сьогодні ці програми в теорії мали б відповідати не богословській, а філософській освіті. Ця ситуація є для нас неприйнятною жодним чином. Тому Блаженнійший звернувся у своєму листі до голови Уряду з проханням внести спеціальність «бакалавр богослов’я (теології)» до державного переліку спеціальностей. Таке ж звернення направила Громадська рада по взаємодії з церквами та релігійними організаціями, створена при Міністерстві освіти і науки України.

Труднощі полягають з деякими розділами Конституції України, зокрема статтею 35, яка декларує відділення церкви від школи і тим самим унеможливлює державне ліцензування релігійних закладів освіти.

Для розв’язання цих проблем Міністр освіти і науки своїм наказом створив робочу групу, до складу якої увійшли представники Учбового комітету УПЦ, юристи, фахівці міністерства. Ми покладаємо значні надії на плідні наслідки роботи даного органу. Проте на момент, коли державні органи стануть спроможні прибрати всі юридичні колізії на шляху до визнання семінарської освіти, всім нам необхідно провести кропітку роботу з розробки учбових планів та повного обсягу нормативної документації. Для цього в подальшій частині нашого засідання я пропоную створити при Учбовому Комітеті Науково-методичну раду, включивши до складу якої проректорів з навчальної роботи всіх семінарій УПЦ. Ця рада має в окреслені терміни підготувати методичні розробки, учбові плани, інші документи, які б враховували всі вимоги Болонського процесу щодо організації навчання у контексті форми подачі учбового матеріалу, кількості навчальних годин у перерахунку на залікові одиниці, співвідношення лекцій, семінарів, самостійної роботи та інших форм навчання. Нам вкотре потрібно активізувати всі зусилля для створення нових підручників, дидактичного матеріалу, поповнення бібліотечних фондів і активного залучення до освітнього процесу можливостей мережі Інтернет. Це непросте завдання, враховуючи обмежені можливості кадрового потенціалу. Проте сьогодні Церква і духовна освіта знаходяться на такому етапі свого розвитку, при якому більш легкого шляху й альтернативи цим зусиллям не існує. А зволікання з цим, недооцінка глобальних викликів щодо церковної місії може мати катастрофічні наслідки. Науково-методична рада має пильно відслідковувати всі тенденції в формуванні освітніх програм для збереження головного – церковного характеру богословської освіти. Із зміною певних методів навчання незмінною лишається всім нам добре відома кінцева мета освітнього процесу в семінаріях. Зусилля задля соціальної інтеграції наших випускників є далеко не головною метою здобуття державної акредитації. І тому важливо відстоювати у держави право на абсолютне переважання богословських дисциплін в реформованих учбових планах. Майбутні пастирі мають бути не лише ерудитами, але й найголовніше – свідомими, вихованими в православній традиції християнами, безмежно відданими Церкві. Вони мають вбачати в Православній Церкві свій найбільший життєвий авторитет.

Третя проблема – це питання виховної роботи і церковних послухів в умовах нових вимог до опанування знань та умінь. Безперечно, відношення до закладів духовної освіти як до джерела безкоштовної робочої сили в єпархіях є злочинним архаїзмом. Разом з тим ми всі добре розуміємо, що неможливо буде уникнути залучення студентів до різноманітних послухів, які не пов’язані з навчанням і вихованням. Ця ситуація вимагає свідомого підходу з боку адміністрації духовних шкіл. Пропуски студентами занять через послухи в тому масштабі, в якому вони відбуваються тепер, просто унеможливлять втілення принципів Болонського процесу в семінарське життя. Адже при цьому процесі відбувається чітка фіксація залікових одиниць за всі форми навчання, втому числі й самостійну роботу, якій має бути відведений досить вагомий об’єм навчального часу. Необхідно зазначити, що ідея пропедевтичного курсу в семінаріях до певної міри може допомогти у вирішенні даної проблеми. Я свідомий того виховного значення, яке мають послухи для формування особистості майбутніх церковних служителів, проте зловживання ними перекреслює всю ідею освітнього процесу. Воно не дає здобути ані елементарних богословських знань, ані молитовного досвіду.

І четверта проблема, на якій я хотів би наголосити окремо і яка озвучується практично на всіх ректорських зустрічах – це матеріальне забезпечення освітньої реформи. Якщо за кордоном в більшості країн Європи фінансування закладів духовної освіти ведеться в тому числі й через бюджетні відрахування, що надходять за рахунок платників податків, про особливості виживання вітчизняних семінарій, думаю, зайве говорити. На жаль сьогодні в багатьох семінаріях бракує фінансування не те, що на реформування методичної і матеріальної компоненти, а й на елементарні потреби учбового процесу. Примусити тих, хто конкретно відповідає за утримання духовних шкіл, збільшити видатки на їх утримання немає реальних важелів. Але може настати така ситуація, за якої аутсайдери учбової реформи втратять об’єктивну можливість для ведення своєї діяльності. І це породжує чітку відповідальність перед Богом і Церквою за те, що нам ввірено. Гадаю, Учбовим комітетом мають бути підготовані пропозиції для Священного Синоду УПЦ по моніторингу забезпечення учбового процесу та реформування духовної освіти.

Таким чином сьогодні перед нами стоїть завдання остаточного обговорення форми і методів освітньої реформи духовних навчальних закладів УПЦ та створення науково-методичної ради при Учбовому комітеті з наділенням її чіткими функціями. Адже на даний історичний момент ліміт дискусії щодо реформи вже вичерпано і настав час її активного впровадження в церковне життя.

Дякую за увагу.