Феномен світової культури можна вважати духовно-ментальною таїною величної симфонії, де гармонійно поєднано мелодію національних культур, неординарні мотиви етнічної традиції та непересічні нотки найсучасніших постмодерних символів. У чому ж криється синтез вічного і тимчасового в історії етносу, нації, суспільства, певного колективу і кожної людини особисто; в чому ж полягають ті джерела, які виплекали обрії унікальної національної самобутності та об`єднали всіх і кожного під терміном „людство” – питання, проблематика яких є актуальною в житті кожної людини.

Етноси... народи... нації..., „я” і „ми”, „ми” і „вони”... ідентичність... етнокультурне коріння..., етнокультурне розмаїття, етноренесанс, етновідродження... В останні часи ми все частіше стинаємось з даними словами і поняттями. Чуємо, сприймаємо (або й ні), аналізуємо, розмірковуємо, осмислюємо. Ці слова є затребуваними як на побутовому рівні, так і в політичній площині, царині науки і освіти, в сфері міждержавних реалій і прогностичних геополітичних ідеологем. Актуальність етнорелігійної проблематики є беззаперечною.

Кожна національна культура, кожна етнічна палітра сакральної мудрості, кожна історична епоха і навіть кожна миттєвість буття окремої особистості чи спільноти збагатили скарбницю духовно-ціннісного досвіду людства в історії світової цивілізації. Українська нація не є винятком. Сакральні ідеали дохристиянської доби, духовно-ціннісні інновації Києво-Руської держави, філософсько-виховні тенденції в історії Галицько-Волинської держави, у вартісному просторі козацької гетьманської республіки залишили безперечно свій вагомий слід в духовній пам’яті українства загалом.

У більш ніж специфічній динаміці історичного процесу духовної еволюції людства, де кожна нація по-своєму неординарно і не схоже на інші спільноти йшла до вершин чи до безодні (то зникаючи під тиском геополітичних реалій, то займаючи чільне місце в поступі цивілізації), феномен української етноментальності засвідчив своє неординарне значення, зумовлюючи грані духовної „безодні” чи „височини” як у долі нації, так і у багатьох її представників. Образне мислення і багата уява, які завжди були притаманні українському світогляду, зумовили популярність ототожнення України з містичним Феніксом, що простежується в художній і науковій літературі. Фатальний збіг образного і буквального дозволив навіть представникам наукового релігієзнавства (попри всі стилістичні канони) констатувати "той прояв Божою чудодійства, завдяки якому Україна існує і фізично, і духовно, незважаючи на всю трагічність своєї долі".

Вивчення етноментальності та її релігійних ознак є однією з стрижневих тем в українській історико-філософській науковій думці. Адже рівень знаності і помітності нації в історії людства найчастіше прямо пропорційний рівню національної самосвідомості, яка уособлює глибинний пласт життєформуючих чинників-концентрів: природа, історія, мова, державність, культура, філософія, а особливо - релігія і духовність. Синтез гнучкості і міцності останніх є відбитком моральної зрілості нації, що поступово й проектує феномен менталітету.

Отже, можемо сформулювати визначення ментальності: це соціальний феномен, що в етно-національному контексті віддзеркалює специфічний “стиль” світосприйняття, який абсорбує тривалий процес духовного буття суспільства у більш-менш сталих геополітичних, ландшафтних, соціальних і освітньо-культурних умовах.  Причому першофеноменом до духовно-релігійної сфери буття є саме етноментальність, а не навпаки. Зміст останньої обумовлює як ціннісний вимір духовності, так і своєрідне ставлення до трансцендентного.

Не існуючи відірвано від своїх носіїв, феномен ментальності (що фокусується перед усе на етнічному чиннику) несе позитивне зерно патріотичного забарвлення та національної самодостатності; спонукає до пошуку інформації чи принаймні до роздумів про своє національне коріння, джерела духовності, освітньо – виховні ідеали, місце в історії тощо. Саме тому тема менталітету була вилучена з інформативних джерел в колоніальні періоди історії України і заблокована для наукового дослідження в радянський період.

Ментальність, таким чином, засвідчує себе як життєдайне і кордоцентричне ядро окремо взятого етносу, адже вона не може залишитись лише в концепції як релігія, в пам’ятках культури як духовність, в історичній інформації як зниклі нації і народи. Менталітет можна охарактеризувати як вічний шанс життєдайності, котрий залишається у нації навіть попри політику геноциду, офіційне невизнання чи заборону тощо.  

Враховуючи комплексність феномену національного менталітету, відзначимо пласт його духовно-релігійних вимірів, який в україноцентричному контексті можна характеризувати такими складовими:

- помітна релігійність, що одночасно поєднується з відсутністю фанатичного струменя у вираженні віри, явним антиклерикалізмом, несприйняттям ортодоксальної догматики, незацікавленістю теологічними концепціями, толерантним ставленням до представників релігійного іншодумства, релігійно-плюралістичним світоглядом і розгорнутим досвідом вільнодумчих позицій;

- домінанта ідеї простонародності, що зумовила практичну простоту віри, перевагу емоційно-почуттєвої сфери, природо- та обрядовірство, побожність і забобонність;

- акцент жіночого мотиву в духовному досвіді, що спродукував схильність до миролюбства, дипломатизм, компромісність, толерантність, мрійливість, романтизм, чутливість, вразливість, культ матері і подружньої оселі, але й не зменшив у національній ментальності рис відгомону лицарської вдачі козацько-запорізького періоду - це: динамізм, рухливість, мобільність, відчайдушність, свободолюбство, завзятість, фаталізм і затятість, невибагливість, мужність, самодостатність, відчуття власної гідності, дух лицарства і шляхетності - риси, які в релігійному ракурсі віддзеркалились аскетичним способом життя, нехтуванням земними цінностями і іншими чинниками;

- сімейний “орієнталізм” і помітне освячення родинної тематики, які в релігійному контексті уособились не тільки тяжінням до давньоукраїнського слова "Бог" (і не витісненням його грецьким theos), а й характерним ототожненням розуміння Бога з господарем і хазяїном окремої оселі-господи, багатством і благодійництвом, що засвідчують широковживані словоповтори і словотворення: "Господь Бог", "Господи, допоможи", "Дай Боже" тощо;

- тяжіння до "світла", "добра", "краси", "миру" як складових вищої Духовної Істини, яке в релігійному зрізі зумовило помітне ігнорування т.зв. "темних сил" (в національному релігійному світогляді, як язичницького, так і християнського періодів світ демонології та світ антихриста ніколи не вважався рівним за своїми силами та обсягом влади зі "світом Божественним"). Це, на нашу думку, спродукувало відсутність духовного протиставлення і чіткої духовної поляризації добра і зла в духовному досвіді українства;

- помітний духовний кордоцентризм, що в поєднанні з феноменом "українського традиційно-динамічного консерватизму" засвідчив не тільки життєдайність гуманістичного ядра національного менталітету, універсальність і природність головних його рис, а й спроможність протистояти комплексу асимілятивних течій і цим унебезпечувати націю в часи лихоліття.

Беззастережна орієнтація на західні/східні норми і цінності життя без урахування ментальних особливостей нації, духовного, освітнього та історичного досвіду України є, на нашу думку, хибним шляхом. Духовно-національне відродження України можливе при толерантному ставленні до інших цінностей, за умов вивчення і дослідження цінностей і констант, власне, українських.

Про автора
Світлана Хрипко, кандидат філософських наук, Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова. Досліджує духовно-релігійні вияви української ментальності.