Сьогодні вже нікого не здивуєш твердженням про те, що на пострадянському просторі відбуваються дивні речі. Навіть дивовижні. Навіть фантасмагоричні. І там, де мала бути казка, у нас панує Кафка. Втім, не тільки там, а майже повсюдно. В тому числі і в таких делікатних сферах, які пов’язані із Церквою та вірою. Церквою як такою, бо коли справа доходить до конкретних церков, то фантасмагорія виходить за всі припустимі межі, і вірою також як такою, у своїй самосутності, як релігійною, так і нерелігійною та позарелігійною.

Звичайно, в одній статті окреслити навіть приблизні, навіть пунктирні абриси цієї фантасмагорії неможливо (тут потрібна або грубезна монографія, або збірка саркастичних памфлетів, а краще – і те, й друге). Проте можна хоча б у загальних рисах звернути увагу на один із вимірів цієї фантасмагорії. У даному разі – на ставлення сучасних комуністів, які вважають себе вірними ленінцями, до проблем релігії і на ставлення до цієї проблеми самого Леніна.

Одразу зауважу, що лідери та теоретики пострадянських компартій (і КПУ зокрема) дуже люблять посилатися на ті місця з ленінських праць, де він веде мову про необхідність обережного, відповідного до конкретно-історичної ситуації ставлення комуністів до релігії та віруючих, припускаючи членство у партії не лише релігійно налаштованих пролетарів, а в окремих випадках – навіть священнослужителів. До цього додаються цитати про можливість подолання релігійних пережитків тільки тоді, коли відповідним чином зміняться соціальні умови тощо. І на основі цього робляться далекосяжні висновки про можливість і доцільність підтримки комуністами конкретної церкви (чомусь, утім, це практично завжди виявляється РПЦ), оскільки, мовляв, ідеться про «традиційну» православну релігію та «канонічну» церковну структуру, близькі народові і вкорінені у самий ґрунт народного життя. А комуністи – вони завжди з народом, проти чужих за духом і чужинських за генезою замахів на народні святині.

Проте, як відомо, Ленін писав та говорив щодо зазначених проблем і зовсім інші речі. Незрівнянно більш радикальні. А головне, органічними складовими політичної практики більшовиків було те, що пізніше Дж. Орвел назвав «дводумством» та поділом партійного життя на життя «внутрішньої» і «зовнішньої» партій. Скажімо, Ленін свого часу публічно вітав українських боротьбистів з успіхами у боротьбі з Денікіним та висловлював сподівання, що за спільних дій комуністів-більшовиків та комуністів-боротьбистів Україна стане вільною, - і якраз у ті самі дні той самий Ленін таємним циркуляром вимагав від верхівки своєї партії посилити рішуче боротьбу з боротьбистами як небезпечними конкурентами щодо впливу на українські мали, розколоти цю партію, і тих, хто не приєднається до більшовиків – знешкодити як політиків або знищити. Тобто для «зовнішньої» партії, для рядових партійців – одне, а для «внутрішньої» – зовсім інше, часом прямо протилежне; і при цьому партійні кадри мусять, посміхаючись, носити в собі і втілювати в життя одночасно аж дві поведінкові настанови.

За своїм характером та змістом ті ленінські тексти, на які так люблять нині посилатися адепти тісної взаємодії та співпраці комуністів та «канонічної» церкви, вочевидь належать до настанов щодо діяльності «зовнішньої» партії. А от стосовно партії «внутрішньої», стосовно діяльності комуністичної номенклатури... Тут діють істотно відмінні ленінські настанови, тому варто згадати, а що ж писав та говорив про це великий вождь усіх трудящих, засновник більшовицької партії та «великий українець» (в потрактуванні Петра Симоненка) Володимир Ілліч Ульянов-Ленін. Цитувати його твори я буду мовою оригіналу, бо інакше, боюся, втратиться чимало відтінків.

Почнімо із загальників, із стратегічних напрямних партійної політики щодо релігії та релігійних установ.

«Все современные религии и церкви, все и всяческие религиозные организации марксизм рассматривает всегда, как органы буржуазной реакции, служащие защите эксплуатации и одурманению рабочего класса… Мы должны бороться с религией. Это – азбука всего материализма и, следовательно, марксизма».

«Современный сознательный рабочий... отбрасывает с презрением религиозные предрассудки, предоставляет небо в распоряжение попов и буржуазных ханжей, завоевывая себе лучшую жизнь здесь, на земле...»

«По отношению к партии социалистического пролетариата религия не есть частное дело. Партия наша есть союз сознательных, передовых борцов за освобождение рабочего класса. Такой союз не может и не должен безразлично относиться к бессознательности, темноте или мракобесничеству в виде религиозных верований».

«Наша программа вся построена на научном и, притом, именно материалистическом мировоззрении. Разъяснение нашей программы необходимо включает поэтому и разъяснение истинных исторических и экономических корней религиозного тумана».

Ось так. Треба з релігією боротися – це абетка. Усі церкви, канонічні чинеканонічні – це, за Леніним, «органи буржуазної реакції», які поширюють «релігійний туман». І зовсім не «приватна справа» для партії – діяльність, скажімо, її депутатів у якихось міжфракційних об’єднаннях задля підтримки тієї чи іншої церкви. Тут комуністи легко перетворюються на «мракобісів», а з ними ідейна та організаційна розправа у Леніна була короткою...

І, звісно, замість обстоювання «канонічного православ’я» (до речі, Ленін певні тактичні симпатії виявляв саме до неканонічних церков, вважаючи, що вони допомагають розхитувати всю будівлю Церкви як такої) слід вести активну атеїстичну пропаганду, поєднуючи її з боротьбою з капіталізмом:

«Борьбу с религией нельзя ограничивать абстрактно-идеологической проповедью, нельзя сводить к такой проповеди; эту борьбу надо поставить в связь с конкретной практикой классового движения, направленного к устранению социальных корней религии, - писав про таку пропаганду Ленін і підкреслював: Атеистическая пропаганда социал-демократии должна быть подчинена ее основной задаче: развитию классовой борьбы эксплуатируемых масс против эксплуататоров…».

Ось так ставився до релігії Ленін, у вірності ідеям якого клянеться і якого начебто возвеличує Компартія України в числі цілого ряду інших компартій пострадянських держав. Можна найти й інші подібні цитати, але досить. Краще – для політгурманів – декілька украй рішучих заяв Ульянова-Леніна стосовно релігійного світогляду і релігії, переважно із його листування, тобто виключно для членів «внутрішньої» партії:

«Религия - род духовной сивухи, в которой рабы капитала топят свой человеческий образ, свои требования на сколько-нибудь достойную человека жизнь».

«...Всякий боженька есть труположство — будь это самый чистенький, идеальный, не искомый, а построяемый боженька, все равно...»

«Миллион грехов, пакостей, насилий и зараз физических гораздо легче раскрываются толпой и потому гораздо менее опасны, чем тонкая, духовная, приодетая в самые нарядные «идейные» костюмы идея боженьки».

«Бог есть (исторически и житейски) прежде всего комплекс идей, порожденных тупой придавленностью человека и внешней природой и классовым гнетом, - идей, закрепляющих эту придавленность, усыпляющих классовую борьбу».

«Теперь и в Европе и в России всякая, даже самая утончённая, самая благонамеренная защита или оправдание идеи бога есть оправдание реакции. Идея бога всегда усыпляла и притупляла социальные чувства».

«…Всякая религиозная идея, всякая идея о всяком боженьке, всякое кокетничанье даже с боженькой есть невыразимейшая мерзость».

Ось так.

І взагалі – найм‘якіший термін, який Володимир Ілліч вживав стосовно тих освічених людей, які захищали ідею Бога – «сволочь идеалистическая».

Але це, так би мовити, теорія. А от яким чином Ленін реалізовував її на практиці, здобувши владу? Про це чимало написано, причому написано різного, в тому числі й у примирливій тональності – мовляв, війна йшла, а церковні діячі не симпатизували радянській владі, тим-то й зумовлений різкий тон практичних настанов глави російського Раднаркому. Але як оцінити цей текст?

«СТРОГО СЕКРЕТНО Просьба ни в каком случае копий не снимать, а каждому члену Политбюро (тов. Калинину тоже) делать свои заметки на самом документе.

Ленин.

…Нам во что бы то ни стало необходимо провести изъятие церковных ценностей самым решительным и самым быстрым образом, чем мы можем обеспечить себе фонд в несколько сотен миллионов золотых рублей (надо вспомнить гигантские богатства некоторых монастырей и лавр)… Взять в свои руки этот фонд в несколько сотен миллионов золотых рублей (а может быть, и в несколько миллиардов) мы должны во что бы то ни  стало. А сделать это с успехом можно только теперь. Все соображения указывают на то, что позже сделать нам этого не удастся, ибо никакой иной момент, кроме отчаянного голода, не даст нам такого настроения широких крестьянских масс, который бы либо обеспечивал нам сочувствие этой массы, либо, по  крайней мере,  обеспечил бы нам нейтрализирование этих масс.

На Съезде партии устроить секретное совещание всех или почти всех делегатов по этому вопросу совместно с главными работниками ГПУ, НКЮ и Ревтрибунала. На этом совещании провести секретное решение Съезда о том, что изъятие ценностей, в особенности самых богатых лавр, монастырей и церквей, должно быть проведено с беспощадной решительностью, безусловно ни перед чем не оста[на]вливаясь и в самый кратчайший срок...

19  марта 1922 г.»

А це, між іншим, уже період НЕПу і «лібералізації» більшовицької політики, а не воєнного комунізму. Та стилістика однакова, істинно ленінська, сказати б. І до написаного нічого додати, й відняти від нього – також. Хіба що зазначити, що награбовані церковні коштовності пішли не так на боротьбу із спровокованим самими ж більшовиками голодом, як на роздмухування революцій у Німеччині та Болгарії. От така «партійна моральність»...

…Власне, можна було б тільки аплодувати, якби КПУ та інші компартії пострадянських держав публічно відмовилися від цієї складової (як і переважної більшості інших, крім кількох ідей останнього періоду, включно із знаменитим: «Ми повністю провалилися») ленінської спадщини. Ба більше: якби КПУ потім офіційно оголосила «великого Ілліча» якщо не ворогом українського народу, то і не його найпершим другом та самотужки висадила у повітря монументи цьому персонажеві по всій Україні, залишивши тільки пару-іншу для «парків радянського періоду», оплески переросли б у бурхливу овацію. Зрештою, час долання тоталітарного минулого (і тому числі і його ідейного підґрунтя) та творення сучасної лівої партії давно настав. Але ні! Лідери КПУ постійно клянуться у вірності ленінським ідеям, проводять з’їзди під ленінським портретом, а водночас всіма способами – від участі у суперкапіталістичній урядовій коаліції до активної боротьби за «канонічну» церкву ставлять партію на службу «буржуазній реакції» та «присиплянню класової боротьби». Який там Ілліч у таких випадках уживав термін? Щось на кшталт «політичних проституток»? Чи взагалі якийсь нецензурний?