Кінець минулого століття був насичений подіями, які призвели до кардинальних змін у всіх сферах соціуму: політичній, релігійній, економічній. Однією з найбільш знакових та ключових подій цього періоду можна назвати розпад СРСР та, як наслідок цього, руйнування схеми двополярного світу. Зміни, викликані руйнуванням цілої суспільно-політичної системи мають глобальний, загальносвітовий характер та відбуваються на всіх рівнях - як на рівні свідомості, так і на рівні суспільства.

Одним із найважливіших наслідків цього процесу, на наш погляд, є зміни в інтенсивності та характері конфліктів на планеті, і зокрема активний розвиток феномену так званого «релігійного» екстремізму і тероризму. Серед різноманітних форм цього феномену найбільш розповсюдженим в сучасному світі є явище, яке найчастіше згадується під назвою «ісламізм[1]»

Дані досліджень свідчать, що із закінченням «холодної» війни намітилось помітне зменшення кількості конфліктів із застосуванням насильства, зокрема конфліктів між державами. В той же час, хоча кількість конфліктів в цілому зменшилося, в їх характері з’явилася низка змін. До конфліктів все активніше залучаються міжнародні організації. Як один із найбільш серйозних джерел конфліктів вирізняють застосування насильства за культурними, етнічними та релігійними ознаками.

Безумовно, релігійні конфлікти не є прикметною особливістю сучасності, і впродовж всієї історії ми спостерігали різноманітні форми таких зіткнень. Однак сьогодні ситуація дещо інша. Після закінчення «холодної» війни загальна кількість конфліктів знизилась здебільшого за рахунок зменшення кількості саме нерелігійних конфліктів (які в період протистояння двох світових блоків відбувалися частіше за релігійні), тоді як кількість релігійних конфліктів залишилась майже на тому самому рівні. Внаслідок цього, порівняно з іншими типами конфліктів, кількість зіткнень саме на релігійному ґрунті зросла, причому більшість таких конфліктів була зумовлена і відбулася за безпосередньої участі представників саме ісламістської ідеології. Тому розуміння ідеологічного фундаменту, на який спираються представники цієї течії є вкрай важливим, оскільки дозволяє побачити вкрай відносний зв'язок ісламізму із ісламською релігією, та уникнути помилкових узагальнень по типу «всі мусульмани - терористи», або «іслам - релігія терору».

За твердженням деяких авторів, сучасні ісламісти (в першу чергу – вагабіти) заперечували і заперечують всі традиційні сунітські мазгаби (тобто правові школи, яких дотримуються мусульмани-суніти). Але ісламізм, безумовно, спирається на певну, хоча й дуже специфічну, інтерпретаційну традицію. Однак ступінь укоріненості даної моделі в «традиційному» ісламі є досить умовною, і пов’язана з неминучими для такого складного феномену як іслам, реформістськими тенденціями, що виступають у якості опозиції до Традиції.

Ключові положення ісламістської ідеології були закладені середньовічним сирійським богословом Ібн Таймійєю (повне ім’я - Абу Аббас Такіад-Дін Ахмад бін Абд ас-Салам бін Абдулла ібн Таймія аль-Харані). Західне й пострадянське ісламознавство зазвичай відносить цього богослова до ханбалітського мазгабу (однієї з 4 традиційних правових шкіл, визнаних сунітами), хоча й деякі дослідники відзначають хиткість такої позиції. Так, наприклад, авторитетний російський ісламознавець О. М. Васильєв відзначає: «…знаходячись на крайніх позиціях, Ібн Таймійя розходився з деяких питань навіть з ханбалітами. Цей сірійський богослов у свій час не здобув визнання, його тягали з одного богословського суду на інший, і він помер у в’язниці у 1328 р., залишивши по собі 500 творів. Невелика група його послідовників … створила навколо його імені сяйво святості».

У той же час всередині ісламського світу ставлення до даної фігурі вельми неоднозначне. Так, наприклад, навесні 1981 р. єгипетський тижневик «Маю» виділив Ібн Таймійю і його основних послідовників, зокрема Ібн Касіра, як ідеологів, чиї праці сіють насіння розбрату серед мусульман і обґрунтовують захоплення політичної влади, і назвав його джерелом найбільш широко поширеного і шкідливого впливу на єгипетську молодь.

У той же час серед прихильників ідеології ісламізму Ібн Таймійя є безумовним авторитетом, і в його відношенні останні використовують виключно епітет «шейх уль-іслам». Вже згаданий російський дослідник О. М. Васильєв подає таке висловлювання сина Мухаммада Ібн Абд аль-Вагаба Абдуллага: «Книги Ібн аль-Кайіма і його шейха (тобто Ібн Таймійї - авт.) у нас вважаються з найцінніших книг, висловлювання ... часто використовуються».

Ключові ідеї, запозичені сучасними ісламістами в Ібн Таймійї стосуються двох основних питань: чи можна вважати мусульманином людину, яка живе не за шаріатом, і як ставитися до правителя, який керує країною не у відповідності з ісламом.

З першого питання позиція Ібн Таймійя відома з його так званої «мардинської» фетви (богословсько-правового висновку в ісламі), в якій він оголосив невірними всіх тих, хто не дотримується основних обов'язків і заборон ісламу. Він писав: «Виходячи з Корану, сунни і єдиної думки умми, було встановлено, що проти того, хто не дотримується законів ісламу, необхідно битися, навіть якщо коли-небудь він і виголосив шахаду (тобто два ісламських свідоцтва: визнання існування одного єдиного Бога – Аллага, та визнання пророцької місії Мухаммада) ... поки він не погодиться дотримуватися їх: вимовляти молитви п’ять разів на день, платити закят, поститись під час Рамадану і зробити паломництво до Кааби. Далі, він повинен уникати всіх заборонених дій, як то: одружуватись на сестрах, їсти нечисту їжу (наприклад, свинину або м’ясо худоби, забитої не за законом), робити замах на життя і власність мусульман. З будь-яким, хто порушить [ісламський] закон, необхідно битися».

При цьому слід зауважити, що в даній фетві він відійшов від позиції всіх 4 правових шкіл, які вкрай обережно ставляться до процедури такфіра (тобто звинувачення в невірстві), і стоять на позиції, що недотримання мусульманином вимог шаріату при визнанні їм їх обов’язковості не виводить людину з ісламу, але призводить до гріха.

Яскравим прикладом ісламістських груп, що використовують такфір, є «Товариство мусульман» Ахмада Шукрі Мустафи, більш відоме сьогодні під назвою «Ат-такфір ва-ль-Хіджра[2]» («Звинувачення у невір’ї і відхід з суспільства».). Дана організація є одним з багатьох відгалужень Асоціації «Брати-мусульмани» і ідеологічно спирається на роботи найвідомішого сучасного ісламіста С. Кутба. Згідно з концепцією Ахмада Шукрі, Хіджра (повний відхід від суспільства) є необхідним першим кроком на стадії істід’аф (слабкість, ослаблення). На його думку, так само вчинив пророк, коли він пішов з Мекки і заснував нове суспільство мусульман в Медині, готуючи їх до стадії тамаккун (посилення), яка в кінці перетворюється на інкідад (завоювання). Шукрі проповідував не духовний, боягузливий і нерішучий відхід, а радикальний розрив з суспільством. Цей розрив є тимчасовим до тих пір, поки мета, яка полягала в завоюванні суспільства, не буде досягнута.

А. Шукрі проголошував, що все сучасне суспільство загрузло в джахілійї (варварстві, невігластві) і відійшло від істинного ісламу. На його думку, все, що прийшло після Корану і сунни, слід виключити з області легітимних знань, а чотири сунітські мазгаби (школи права) - Абу Ханіфи, Ібн Ханбала, аш-Шафі’і та Маліка ібн Анаса, - насправді давно втратили свою законну силу. Міркуючи подібним чином далі, Шукрі прийшов до заперечення будь-яких освітніх інститутів - як релігійних, так і світських, - замість яких він розробив свою власну систему освіти, за якою і навчалися члени «Товариства мусульман».

А. Шукрі також різко критикував сучасні мечеті, бо більшість з них, з його точки зору, не були «мечетями від Бога, тому що вони були побудовані поза благочестям», вважаючи, що молитва в мечеті не робить молитву більш значущою, а молитва вдома так само бажана Богові. Крім того, він піддавав різкій критиці загальну п’ятничну молитву (Джума-намаз) в мечетях, стверджуючи, що вона безглузда для тих, хто загруз у варварстві і невірстві (тобто для всіх сучасних мусульман, за винятком послідовників самого Шукрі).

Остання спроба сунітських улемів остаточно дезавуювати згадану фетву Ібн Таймійї була зроблена 31 березня 2010 р., на конференції в турецькому місті Мардин. На ній були присутні 15 провідних ісламських богословів з Саудівської Аравії, Туреччини, Індії, Сенегалу, Кувейту, Ірану, Марокко та Індонезії. У цьому заході також взяли участь верховний муфтій Боснії Мустафа Керіс, шейх Мавританії Абдалла бін Байах і шейх Ємену Хабіб Аль аль-Джіфрі. На думку вчених, дана фетва, яка з’явилася в період війни за території між мусульманами та монголами, які здійснювали регулярні набіги на мусульманські землі, не відповідає нинішньому стану справ у світі.

В іншому питанні - про ставлення до правителя - Ібн Таймійя також дотримувався позиції, яка досить умовно може бути віднесена до сунітської традиції. Засновник одного з мазгабів, Ібн Ханбал, до якого, як ми вже вказували, в західному ісламознавстві відносять і самого Ібн Таймійю, писав: «…Ти повинен підкорятися уряду і не повставати проти нього. Якщо правитель наказує щось, що припускає скоєння гріху, ти не повинен ні підкорятися, ні повставати». Ібн Таймійя відкинув погляди засновника-епоніму свого мазгаба, і проголосив, що якщо правитель сам не виконує основні обов’язки ісламу або ж потурає їх порушенню в тій державі, якою він керує, то він - невірний. Але, оскільки невірний не може очолювати умму, проти нього слід оголосити джихад, отже, на думку Ібн Таймійї, правлячого не по шаріату належить повалити.

Крім того, важливим нововведенням Ібн Таймійї, яке в повній мірі затребуване сучасними ісламістами, було доповнення їм п’яти стовпів віри (аркан ад-дін), до яких він додав 6 стовп - малий джихад (тобто збройну боротьбу з немусульманами, або газават), що, зауважимо, саме по собі в рамках сунітського ісламу розглядається як відступ від ісламу. Результатом такого радикального реформізму з боку Ібн Таймійї, а також його антропоморфістських уявлень про Аллага стало те, що Ібн Таймійа був звинувачений в невірстві суддями всіх чотирьох сунітських мазгабів (у тому числі суддею ханбалітського мазгаба Ізз Ад-Діном ібн Муслімом). Свідком цих подій під час свого перебування в Дамаску став відомий ісламський мандрівник та богослов Ібн Баттута, який у своєму творі «Подорожі» згадує про ці події.

Ідеологічним наступником Ібн Таймійі став Мухаммад Ібн Абд аль-Вагаб із Неджду (місцевість на Аравійському півострові), засновник-епонім релігійно-політичного руху радикального характеру. Як зазначає І. Добаєв, для вагабізма характерні два системоутворюючих положення, запозичених ним саме у вченні Ібн Таймійї: звинувачення в невірстві (такфір) і обов’язок вести священну війну за віру (тобто малий джихад - джихад асгар). На думку дослідника, паразитуючи на цих загальноісламських поняттях, вагабіти спотворюють їх суть. Вони довільно розширюють коло об’єктів такфіру, абсолютизуючи поняття «невіра» (куфр, або безбожництво) і «багатобожжя» (ширк, або язичництво). На відміну від представників ісламського правознавства (фікх), теології (калям), суфізму (тасаввуф), які ставлять перед собою мету максимально повного та адекватного розуміння суті єдинобожжя як воно доведене до людей в священному Писанні, вагабіти заперечують саму можливість правового, теологічного або суфійського розуміння текстів Корану і Сунни.

Вагабіти кваліфікують «невірними» і «багатобожниками» всіх тих, хто не є «єдинобожниками». У категорію «ворогів ісламу», на їхню думку, входять наступні категорії людей:

1) іудеї і християни;

2) мусульмани-віровідступники (муртадд);

3) так звані «лицеміри» (мунафікун);

4) послідовники всіх без винятку ідеологічних течій (звісно, крім вагабізму);

5) ті, хто відкидає шаріат як єдине можливе джерело права.

Виходячи з вищевказаних світоглядних посилок, ідеологами вагабізма ґрунтовно розроблена концепція «Симпатії й антипатії» (Аль-валяа ва-ль-бараа). Відповідно до цієї концепції все людство розділено на три групи:

1) тих, кого слід лише любити, не відчуваючи до них ніякої ворожості;

2) тих, кого слід лише ненавидіти і тільки ворогувати з ними, не відчуваючи до них ні любові, ні дружніх почуттів;

3) тих, хто, з одного боку, заслуговує на любов, а з іншого - на ненависть.

У першу категорію потрапляють тільки члени «врятованої групи», вагабіти, до яких одновірці зобов’язані виявляти лише терпимість і доброзичливість. До другої групи зараховуються всі немусульмани, а до третьої - всі мусульмани, які не поділяють вагабітський заклик. Саме до них і застосовується такфір, саме вони є його головним об’єктом, оскільки немусульмани і так кяфіри - невірні. Іншими словами, вагабіти проголошують кяфірами - невірними - всіх мусульман, які не дотримуються тієї, специфічної інтерпретації ісламу, яку вони проголошують єдиною вірною.

Як зазначає І. Добаєв, «…справжній єдинобожник, член вагабітської спільноти-джамаата, зобов’язаний ненавидіти всіх тих, кого його одновірці вважають «невірними» («багатобожники», «лицеміри» і «відступники»). Причому такого роду ненависть повинна неминуче проявлятися в практичній діяльності адепта віри, аж до позбавлення життя своїх ідеологічних супротивників».

Однак, що цікаво, на противагу обвинуваченим ними в «невірстві» і «багатобожжі» вагабіти називають себе «врятованої групою», тобто такою, що «уникне на Страшному Суді пекельного полум’я» і потрапить до раю. Більше того, прихильники цієї течії стверджують, що «врятована група» являє собою меншість в уммі - співтоваристві правовірних. На думку О. Ігнатенко, «…у цьому випадку реально виділяється міноритарний характер вагабітів (те, що вони становлять меншість) і сектантський характер їх руху».

У другій половині ХХ ст. ідеї Ібн Таймійї та Мухаммада Ібн Абд аль-Вагаба були підхоплені та розвинуті головним ідеологом єгипетських «Братів-мусульман» у 50-60-ті pp. XX ст. Сеїдом Кутбом. Більшість сучасних дослідників ісламізму погоджуються із тим, що саме його ідеї було покладено в основу ідеології практично всіх радикальних ісламістських організацій та рухів. Як зазначає російський дослідник ісламізму К. Поляков, у творах С. Кутба значну увагу ісламістів привертають положення, які стосуються принципів організації так званого «секретного апарату» в екстремістських угрупованнях, що виконують розвідувальні й контррозвідницькі функції.

С. Кутб виділяв два головних методи боротьби за торжество ісламу – переконання і військові дії. Перший метод використовується для боротьби на рівні ідей, вірувань, а другий – на рівні держави, суспільства, організацій. Ці два методи, згідно Кутбу, повинні взаємодіяти: спочатку за допомогою військового виступу мусульманське суспільство знищує ті інститути джахілійї (до- і позаісламського язичництва), що заважають поширенню ісламу, і добивається тим самим для людей свободи вибору віри. Після встановлення ісламської системи акцент робиться на переконання, щоб показати вільним тепер людям, що іслам - єдина істинна віра. Мета збройної боротьби – розчистити шлях для методу переконання.

Згодом С. Кутб приходить до обвинувачення в невір’ї суспільства сучасних мусульман. У розділі «Божественність і поклоніння» своєї книги «Цінності ісламського уявлення» він заявляє: «…Ми бачимо групу людей у мусульманському суспільстві в ісламських країнах, які вважають, що вони увірували в те, що було надіслано Пророку, і те, що було надіслано через нього. Вони кажуть: ми свідчимо, що немає Бога крім Аллага і Мухаммад - його Пророк, і всі його послання - істинні, і всі випливаючи з цих послань законоположення - істинні, і що ангели - істинні, й потойбічне життя - істинне, й наперед визначеність добра і зла - істинна, і все це - віра в те, що було послане Пророку і через нього. Вони заявляють, що вони вірять у все це. Але Аллаг - хвала йому! - не приймає від них цих заяв і не вважає їх слова вірою, але дивується і уражається такими їх вчинком і заявою».

Дотримуючись положень, висунутих ще Ібн Таймією та Мухаммадом Ібн Абд аль-Вагабом, С. Кутб вважає «невірними» тих мусульман, що не відповідають його уявленням про віру. Більш того, у своїх творах він писав: «…коли на шляху джихаду встають перешкоди і з’являються чинники матеріального впливу, то виникає необхідність знищити їх передусім силою».

Страта С. Кутба, яка відбулася в 1966 році за звинуваченням у зраді уряду єгипетського президента Гамаля Абделя Насера, спричинила остаточну радикалізацію ісламістського руху. Додатковим поштовхом стала поразка арабів у війні з Ізраїлем у 1967 р., а окупація Західного берега, сектора Газа і Голанських висот, як і тимчасове захоплення Синайського півострова, призвели до ще більшої радикалізації.

Послідовник С. Кутба - єгиптянин Мухаммед Абд аль-Салам Фарадж (1954-1982), один з керівників групи «аль-Джихад» - розвинув його ідеї, стверджуючи, що проблеми пов’язані не з населенням мусульманських країн, а з їх «невірними» урядами і законами. У 1977 році він опублікував свою знамениту працю «Борг, відданий забуттю» («Аль-Фаріда аль-гаіба»), в якій закликав кожного мусульманина до насильницького джихаду, кінцевою метою якого стане створення всесвітнього халіфату. Він наполягав на тому, що при нинішньому стані ісламу необхідно організувати таємні групи і захопити владу, впроваджуючи їх представників в армію і ключові державні структури.

Як зазначає російський дослідник А. Коровіков, зосередившись на Корані, багато хто з сучасних ісламістів заперечують будь-які положення шаріату, які не зводяться безпосередньо до нього або, в гіршому випадку, до сунни. Деякі ідеологи ісламістів не визнають такі класичні джерела права, як іджмаа (єдина думка мусульманської громади) і кияс (судження за аналогією), відкидають весь фікх (мусульманське право) і його чотири основних мазгаба, засновників яких вони вважають невірними, тобто немусульманами. С. Кутб, зокрема, проводить чітку межу між шаріатом як системою приписів, встановлених Аллагом для людей, з одного боку, і фікхом, створеним людьми, - з іншого, помічаючи, що «…положення традиційних мусульманських юристів, цілком очевидно, не відповідають потребам суспільства у всі часи».

Природно, що при цьому ісламські екстремісти «відкривають ворота Іджтихаду» (право людини на суб’єктивне пізнання істини) і вважають, що будь-який мусульманин має право на власне тлумачення Корану, відкидаючи рамки чотирьох мазгабів. Однак при більш детальному аналізі з’ясовується, що це право неабсолютне. С. Кутб пише: «…Якщо у Корані або сунні є чіткі вказівки, то вони остаточні і тут немає місця іджтихадові. Якщо ж не існує чітко висловленої точки зору, то настає час для Іджтихаду - але у відповідності з чітко визначеними принципами ... а не ґрунтуючись на будь-яких особистих думках чи бажаннях». На практиці такий підхід призводить до того, що, в той час як ідеологи і лідери різних груп користуються правом виносити свої судження з різних питань, рядові члени такого права не мають і повинні приймати трактування ісламу, запропоноване їхнім лідером.

Таким чином, ми можемо бачити, що незважаючи на те, що сучасні ісламісти голосніше за інших проголошують свою приналежність до «справжнього», «чистого» ісламу, вони найменше мають на це право, залишаючись багато в чому маргінальним за суттю явищем в ісламі, яке, тим не менш, створює більшість проблем для звичайних мусульман. І українське суспільство та держава мають розуміти та враховувати цю різницю, вибудовуючи стосунки із своїми громадянами, які сповідують іслам.

[1] Під ісламізмом автор розуміє навмисне використання релігійних гасел та надання екстремістській діяльності релігійного вигляду для досягнення цілей нерелігійного, переважно політичного характеру.

[2] Цю назву часто використовують в наукових та навколо наукових працях, які описують виникнення радикальних ісламістських груп в Єгипті. Однак цю назву ввели в обіг єгипетські журналісти в 70-х рр., в той час як справжня назва організації, утвореної Ахмадом Шукрі Мустафою – «Товариство мусульман».