Завантаження. Будь ласка, зачекайте...
Недавні заяви про план ліквідації УПЦ КП
19 грудня 2010 року Іван Юрьев друкує статтю «УПЦ и власть на Украине». В статті, негативно оцінюючи ліквідацію Держкомрелігій, цей публіцист, відомий своїми симпатіями до відновлення Союзу та знищення всього «націоналістичного», серед іншого зазначає: «В последнее время группой честных и объективных сотрудников комитета стал готовиться в его недрах проект юридически грамотного решения по лишению «киевского патриархата» прав на беззаконное владение им захваченным имуществом УПЦ МП. Кроме того, силу и влияние в комитете все более начал набирать молодой и талантливый чиновник, не скрывающий, как и В.Ф. Янукович, своей верности УПЦ МП, В.Н. Воронин. Этого не могло допустить компрадорское крыло в Администрации Президента Украины во главе с Анной Герман, которой источники в правительстве и приписывают проект ликвидации Госкомрелигий именно сейчас».
Насправді Держкомітет ліквідовано в межах плану, розробленого нанятими з кола Ріната Ахметова спеціалістами. Але нас цікавить саме визнання наявності якогось проекту «юридически грамотного решения по лишению «киевского патриархата» прав на беззаконное владение им захваченным имуществом УПЦ МП». Дивно, але після того, як Путін потоптався по святій пам’яті українців, що загинули у Вітчизняній війні, одесити продовжують вихваляти русофільство Табачника та його друга Вороніна, закликають до вічної єдності українців із тими, хто витирає об них свої чоботи. І для цієї єдності закликають владу здійснити якийсь «проект», порушивши права громадян України, які є вірними УПЦ КП, бо це порушення буде «юридично грамотним».
30 грудня 2010 року патріарх Філарет оприлюднив власну заяву, в якій теж стверджував про існування плану ліквідації УПЦ КП. Елементами здійснення цього плану він назвав захоплення храмів УПЦ КП на території поза Західною Україною. Але про ключовий пункт плану – ліквідацію УПЦ КП як цілісної організації - патріарх промовчав.
Отже, залишається поміркувати над тим, який же план може народитися у групи чиновників, які тісно співпрацюють із Москвою та РПЦ.
Спроба ліквідації УПЦ КП у 2002 році
Якщо звернутися до історії минулих спроб радикального вирішення «проблеми УПЦ КП», то центральним пунктом пропозицій РПЦ та її союзника КПУ було зняття УПЦ КП із реєстрації. Саме такі вимоги містилися в протесті генерального прокурора М.Потебенька, який з’явився десятиріччя тому назад, перед парламентськими виборами 2002 року. Тоді фракцією КПУ за погодженням із митрополією УПЦ було організовано депутатське звернення до Генеральної прокуратури. Депутати і Генеральна прокуратура пропонували скасувати постанову Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України від 20.07.92 «Про зміни та доповнення до Статуту про управління Української автокефальної православної церкви», на підставі якої УПЦ КП виступала в якості правонаступниці майна і прав УАПЦ і УПЦ.
Генеральна прокуратура подавала протест голові Державного комітету України у справах релігій Бондаренку В.Д. Але у 2002 році уряд та президент Л.Д. Кучма фактично захистили УПЦ КП. У 2011 році слід очікувати організації нового протесту генеральної прокуратури, аналогічного до протесту 2002 року.
У «протесті» генеральна прокуратура просить скасувати постанову Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України від 20.07.92 «Про зміни та доповнення до Статуту про управління Української автокефальної православної церкви» виходячи з наступних підстав:
«Законом України "Про свободу совісті та релігійні організації" (ст.16) встановлено, що реорганізація або ліквідація релігійної організації здійснюється відповідно до її власних настанов.
Так, Статут про управління Української автокефальної православної церкви (розділ II, XIX), що зареєстрований 02.10.90 постановою Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР визначає, що вища влада в Українській автокефальній православній церкві належить Помісному собору, який, зокрема, приймає рішення з питань взаємовідносин з іншими православними церквами та вносить поправки і доповнення до Статуту.
Статутом про управління Української православної церкви (р.ІІ) також встановлено, що вищим органом законодавчої, виконавчої та судової влади уповноваженим вирішувати питання її діяльності є Собор Української православної церкви, який діє в межах, що визначаються канонами.
Помісним собором Української автокефальної православної церкви та Собором української православної церкви рішення щодо об'єднання двох церков не приймалося. Таким чином, Всеукраїнський православний собор від 25-26.06.1992 року без відповідних рішень вищих органів управління вказаних церков об'єднав Українську автокефальну православну церкву та Українську православну церкву в єдину Українську православну церкву - Київський патріархат, а також вніс зміни до Статуту Української автокефальної православної церкви. За таких обставин постанова Всеукраїнського православного собору від 25-26.06.1992 року щодо об'єднання цих церков не породжує правових наслідків і не може бути підставою для внесення змін та доповнень до Статуту про управління Українською автокефальною православною церквою».
Даний протест повторює основні положення «протесту» 1993 р., що його подавав тодішній прокурор В.Шишкін.
У 2002 році представник Державного комітету України у справах релігій М. Маломуж заявив, що: «в зареєстрований устав УАПЦ в 1992 році були внесені наступні незначні зміни: назву “УАПЦ” було замінено на “УПЦ-КП”; назва вищого органу стала не “Помісний собор”, а “Всеукраїнський Помісний собор”; було збільшено число членів “Синоду” и визначено “Вищу церковну раду”. В цих документах про “об’єднання церков” мови взагалі не має. І УАПЦ мала на це право, якщо була витримана юридична процедура». Але ж Помісного собору УАПЦ, необхідного для внесення змін у статут, в 1992 році не було. Якщо ж розглядати (на чому наполягає Держкомрелігій) Всеукраїнський православний собор 25-26.06.1992 р. як Помісний собор УАПЦ, то постає питання на основі яких юридичних норм УПЦ КП стала правонаступницею коштів і частини майна зовсім іншої церкви – УПЦ? Вичерпна відповідь на це питання знаходиться в доповідній записці Президенту України Леоніду Кравчуку, написану головою Ради у справах релігій Миколою Колесником у червні 1992 року, відразу після вищезгаданого собору: «Постановление так называемого Всеукраинского православного собора о создании “УПЦ-Киевский патриархат” принято без участия и против воли народа и епископата УПЦ. Оно декларирует идею, но не отражает действительное положение вещей. Провозглашение новосозданной церкви собственницей всех финансов и имущества, ранее принадлежавших УПЦ и УАПЦ, не соответствует установленному законом порядку решения этих вопросов и игнорирует существование УПЦ со всеми своими структурами, имеющими законное право на принадлежащие им финансы и имущество.»
Юридична експертиза
На прохання віруючих УПЦ Центр порівняльного права Міністерства юстиції України у березні 2002 р. здійснив власну експертизу на постанови Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України від 20.07.92 «Про зміни та доповнення до Статуту про управління Української автокефальної православної церкви» і надав наступний юридичний висновок:
«Меморандум щодо законності постанови Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України від 20 липня 1992 року
20 липня 1992 року Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України прийняла постанову, якою зареєструвала зміни та доповнення до статуту про управління УАПЦ (далі – Постанова). З юридичної точки зору саме прийняттям цього акту було легалізовано новоутворене релігійне об’єднання під назвою «Українська православна церква – Київський патріархат».
На час прийняття Постанови законодавство України про свободу совісті та релігійні організації складалось з таких актів:
1) Конституція (Основний Закон) України 1978 р. із змінами і доповненнями;
2) Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» від 23.04.1991 із змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 19 лютого 1992 року №2140-XII та від 23 квітня 1992 року №2295-XII;
3) Постанова Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"»;
4) Положення про Раду у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1992 р. №107.
Статус релігійних організацій та порядок реєстрації їхніх статутів на той час визначався виключно Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації». Відповідно до його положень «релігійними організаціями в Українській РСР є релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об’єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій». Водночас Закон закріпив кардинально відмінний юридичний статус релігійних організацій та релігійних об’єднань (які за своєю юридичною природою є об’єднаннями юридичних організацій): якщо перші можуть набувати статусу юридичної особи, то можливість надання статусу юридичної особи релігійним об’єднанням в Законі не передбачена.
З юридичної точки зору УПЦ-КП, утворена на «Всеукраїнському православному соборі 25-26 червня 1992 р.», за всіма ознаками є релігійним об’єднанням, до складу якого входять окремі релігійні організації зі статусом юридичної особи або без такого. Про це, зокрема, свідчить той факт, що статут УПЦ КП затверджено шляхом внесення змін і доповнень до статуту УАПЦ.
УАПЦ як релігійне об’єднання легалізована 1990 року, її статут зареєстровано Радою у справах релігій при Раді Міністрів УРСР 2 жовтня 1990 року. На той час Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» ще не було прийнято, реєстрація релігійних організацій регулювалась «Положенням про релігійні об’єднання в Українській РСР» 1976 р. зі змінами та доповненнями, а повноваження Ради у справах релігій при Раді Міністрів УРСР визначались «Положенням про Раду у справах релігій при Раді Міністрів УРСР» 1975 р. із змінами і доповненнями 1980 р.
Відповідно до зазначених нормативно-правових актів поняття релігійне об’єднання не було чітко визначено, а реєстрація релігійних об’єднань не мала наслідком набуття ними статусу юридичної особи.
1991 року, з прийняттям Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації», законодавство України у цій сфері суттєво змінилося. Зокрема, Законом була запроваджена чітка класифікація релігійних організацій, виписано порядок їх реєстрації, і – що найсуттєвіше – надано статус юридичної особи релігійним організаціям, статути яких пройшли державну реєстрацію.
Відповідно до Закону, релігійні об’єднання, які складаються з релігійних організацій (громад, управлінь, центрів, монастирів, релігійних братств, місіонерських товариств (місій), духовних навчальних закладів), не набувають статусу юридичної особи. Такого статусу і, відповідно, цивільної правоздатності набувають лише релігійні центри (управління), які представляють релігійні об’єднання у цивільно-правових відносинах. Державна реєстрація статутів релігійних організацій відповідно до Закону пов’язана виключно з набуттям релігійною особою статусу юридичної особи. Відповідно, Законом не передбачена можливість державної реєстрації ані релігійних об’єднань, ані статутів про їх управління.
З іншого боку, Закон чітко визначив статус державного органу у справах релігій. На відміну від Положення про Раду у справах релігій при Раді Міністрів УРСР 1975 р., Закон містить вичерпний перелік повноважень цього органу. Серед них відсутнє право реєстрації статутів релігійних об’єднань. Не містить такого повноваження і Положення про Раду у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1992 р.
Таким чином, приймаючи Постанову від 20 липня 1992 року про зміни та доповнення до Статуту про управління УАПЦ, Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України перевищила власні повноваження, чим порушила чинне на той час законодавство України, зокрема Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» та Положення про Раду у справах релігій при Кабінеті Міністрів України, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1992 р. № 107.
Відповідно до одного з фундаментальних принципів правової держави, який закріплено в чинній Конституції України, «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України» (ст. 19, ч. 2). Цей самий принцип, але не в такому розгорнутому вигляді, був закріплений і в Конституції України 1978 р., що була чинною на час видання Постанови: «міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади України [...] у межах своєї компетенції видають акти, організують і контролюють їх виконання» (ст. 122, ч. 2).
Оскільки реєстрація змін та доповнень до документу під назвою «Статут про управління Української автокефальної православної церкви», який за своєю юридичною природою є статутом релігійного об’єднання, відповідно до Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» та прийнятих на його виконання підзаконних актів не входило і не входить до компетенції або повноважень державного органу у справах релігій, Постанова Ради у справах релігій при Кабінеті Міністрів України від 20 липня 1992 року є незаконною, оскільки прийнята державним органом з явним перевищенням власних повноважень».
Цілі зняття УПЦ КП з реєстрації
Очевидно, що Генеральна прокуратура знову подасть свій протест. В зв’язку із ліквідацією Держкомрелігій цей протест можна направити Кабінету Міністрів. Також можна оскаржити в суді рішення 2002 року, розпочавши нову історію із ліквідації УПЦ КП із «незалежного та об’єктивно» судового рішення.
В результаті відміни постанови 1992 року про реєстрацію УПЦ КП (реєстрацію змін до статуту УАЦП) стане можливою ліквідація УПЦ КП, об’єднання єпископату і приходів УПЦ КП і УАПЦ у поновленій у правах 1990 року УАПЦ, відсторонення патріарха Філарета, повернення частини майна УПЦ. Зусилля в юридичній та церковно-політичній сфері будуть поєднуватися із кампанією витіснення нової УАПЦ в анклав Західної України. Ця кампанія стане продовженням сьогоднішніх зусиль, описаних у заяві патріарха Філарета. Перереєстрація всіх громад УПЦ КП після відміни рішення 1992 року надасть широкі можливості для захоплення УПЦ МП більшої частини храмів УПЦ КП на території «материкової» України. Громади, які вчинятимуть спротив переходу в УПЦ МП, будуть шукати продовження власного існування в УАПЦ.
Нова УАПЦ шукатиме шляхів до отримання статусу автономної церкви в межах Константинопольського патріархату. До проведення Всеправославного собору, яке намічене на 2014 рік, патріарх Варфоломій зацікавлений в збереженні дружній стосунків із Москвою. Однак, і кілька тисяч громад, які будуть шукати власної долі – спокуса значна. При наявності хоч якихось домовленостей із УПЦ МП, можливе «входження» Константинопольського патріархату в Україну.
За попередніх президентів влада боялася збурювати стабільність в релігійному середовищі України значними змінами. Сьогоднішня влада не має таких страхів. Вона впевнена в тому, що впорається із можливими протестами. УПЦ КП останніми роками збирала на власні заходи не більше 10 тисяч чоловік (День Хрещення Русі, протести біля Почаївської лаври). Така кількість демонстрантів для влади не страшна. У здатність УПЦ КП зібрати на порядок більше захисників влада не вірить, як і у міф про 14 мільйонів вірних. Наявність в УПЦ КП кількох мільйонів вірних визнавав предстоятель УПЦ МП митрополит Володимир. Але здатність УПЦ КП до мобілізації цих «пасивних» вірних близька до нуля. Жодних подій, які б переконували в іншому, за останні 15 років не було.
Нова УАПЦ, базовою територією для якої буде Галичина, може стати основою для утворення Галицької митрополії. Ця митрополія може стати особливою картою в глобальній грі Москви та Вселенського патріархату. Можливо, Константинопольський патріархат може отримати не лише ліквідацію автокефалії Православної церкви в Америці, але і Галицьку митрополію в обмін на становище сателіта Московської патріархії. Знаходити компроміс із Константинополем потрібно, а запропонувати йому крім Галицької митрополії особливо нічого.
Російська держава, яка де-факто керує політикою Московського патріархату сьогодні вагається щодо долі Західної України. З одного боку, розподіл України на дві митрополії може сприяти розділенню України. З іншого боку, гарячі голови в РФ, які ніколи не вчаться на чужих помилках, мають надії включити Галичину до «Руського світу». Лише у випадку перетворення Константинопольського патріархату на вірного союзника Москви та Російської держави, що можливе за гроші Газпрому та політичну підтримку Росії, МП може довірити Вселенському патріарху наглядати за Галичиною. За цих умов все світове православ’я буде мати геополітичну війну із Ватиканом, бо ціллю Москви стане ліквідація УГКЦ та приєднання її до Галицької митрополії Константинопольського патріархату.
Ліквідація УГКЦ може стати однією із умов радикальної зміни позиції МП на переговорах із католиками про можливість визнання хоч якогось примату Папи та відновлення сопричастя. Ліквідація уніатства в обмін на прийняття Москвою ліберальної еклезіології Константинополя відкрило б шлях до сопричастя православних та католиків. Формальне відновлення євхаристійного спілкування при повній автономності Західної та Східної Церков влаштовувало би і православ’я, і католицизм. На думку як Ватикану, так і Москви, лише об’єднана Церква може рехристиянізувати Європу та створити нову цивілізацію, здатну дати рішучу відсіч ісламу. Нова християнська Європа бачиться церковним очільникам не як нове середньовіччя. Вони бажали б на місці Європи від Атлантики до Владивостоку створити християнський халіфат, який би вдихнув нове життя в народи, які готові зникнути із історичної арени.
Як казав видатний філософ сучасності Річард Рорті в своїй статті про значення вибухів 11 вересня 2001 року, через два століття в університетах нової тоталітарної Європи та Америки студентам розповідатимуть про демократію, права людини, світську державу як про невдалий експеримент. Який був зупинений під час глобальної війни із тероризмом із міркувань безпеки.
Релігійні лідери християнського світу розуміють, що скоро Західний світ опиниться перед вибором: або ісламський тоталітаризм, або мобілізація «християнської цивілізації». Якщо християнство буде до цього моменту єдиним, шанси на вибір другого варіанту зростають.
Таким чином, українське православ’я в черговий раз стає заручником геополітичних ігор. Ліквідація УПЦ КП порушить стабільність – цим лякає всіх патріарх Філарет та його соратники. Але стабільність – це не найвища цінність. Крім того, сьогодні в Україні арешти та гоніння не порушують стабільність, а, навпаки, її цементують. Ліквідація УПЦ КП занадто вигідна всім, щоб її вдалося уникнути. Тому залишається чекати драматичного розвитку подій, із якого всі намагатимуться отримати політичну та геополітичну вигоду. В усякому випадку, юридичні підґрунтя для ліквідації УПЦ КП наявні, політичні умови сформовано, історичні обставини сприятливі.
Отже, план ліквідації УПЦ КП дійсно існує, втілення його в життя – справа часу та політичної волі. А от ніякого плану спротиву в УПЦ КП не існує. Не можна ж вважати планом спротиву розрахунки на зміну ставлення влади до себе тільки через страх перед повторення подій 1995 року, коли на похороні патріарха Володимира сталася бійка. Цікаво, що 1995 року керівництво УПЦ КП було впевнене в тому, що цієї бійки не буде, бо влада мала б боятися масових заворушень, пам’ятаючи про мітинги 1990 року, які проходили під гаслом «Геть московського попа!». Але влада не побоялася у 1995-му, не побоїться і сьогодні. Розраховувати на захист опозиції за сучасних умов – взагалі смішно. Вже арештовують бютівців та свободівців, і вільними залишаться руки лише у «Просвіти» та всяких «рухів». Але кого можуть мобілізувати сьогодні ці політичні пенсіонери? Власних ресурсів, власних планів мобілізації, власної активної молоді – в УПЦ КП просто немає.
Програючи інформаційну війну, не маючи змоги протистояти в польових зіткненнях, УПЦ КП буде програвати все далі і далі. Настільки, наскільки буде рішучості у ворогів УПЦ КП тиснути і воювати. Ліквідація УПЦ КП створить нову ситуацію, в якій українці знову не матимуть гарних шляхів самоутвердження, але стануть розмінною монетою в геополітичній грі найвищого рівня.
Для того, щоб коментувати матеріали Religion.in.ua, необхідно авторизуватися на сайті за допомогою сервісу F-Connect, який використовує дані вашого профілю в соціальній мережі Facebook . Religion.in.ua використовує тільки ті дані профилю, доступ до яких ви дозволили сайту
© Усі права захищено 2008-2009.
При копіюванні матеріалів із сайту посилання обов`язкове
Думки авторів не завжди збігаються з точкою зору редакторії
Украина, г. Киев, ул. Мечникова, 14/1
2413
Хотя, на самом деле, все может случиться намного лучше, только власть нормальную найти. дело в том, что по конституции мы светское государство... Надо все го лишь, начать исполнять законы, любая церковь в государстве исполняющем законы, просто умрет... Если кто не согласен, покажите мне государство такое! Правда, не надо мне Ватикан приводить, это государство-церковь. Европа? Куда мы все так тянемся? Так там религия умерла уже давно, и дол банные коммунисты вроде не помогали...