Що таке народ і які ідеї визначають його тотожність? Яку роль відіграє релігія, що віддавна є невід’ємною складовою суспільного і культурного життя, у формуванні народної ідеї? Сьогодні в часі соціальних трансформацій, добі секуляризаційних і глобалізаційних процесів та дискусії щодо християнського коріння Європи етнорелігійні питання є на часі.

Я розпочинаю цикл роздумів про взаємовідносини народу і релігії від розгляду думки видатного російського мислителя XIX ст. Федора Достоєвського. Він діяв у часі відродження і становлення російського народу, розвитку літератури і виникнення самостійної філософської думки. Творчість письменника відзначається проникливим вбачанням в людську природу та пророцьким змістом, виходячи тим самим за межі російського контексту і не втрачаючи до сьогодні своєї актуальності. Про нього писали, зокрема, Микола Бердяєв, Семен Франк, Павло Євдокімов та Андре Жід, Фридерик Коплстон і Романо Ґвардині.

Російський блукач

Соціальна думка Федора Достоєвського належала до напряму почвенників, поміркованого крила слов’янофільства[1]. Ця назва не випадкова, адже прибічники цього напряму розуміли під цим поняттям глибину народного життя, таємничу сторінку історії, вважаючи, що тайна російської народності відкривається в православ’ї. Зазначу, що цю думку можна обернути у ствердження, що кожний православний належить до кола російського народу. Такий висновок характерний для ідеології, яка творить узагальнення. Згідно філософа почвенніка і літературного критика М. Страхова, людині простіше повірити в зло, ніж жити без жодної віри. Ця думка буде близькою Достоєвському, його другу і співпрацівнику, який основуватиме своє бачення народу на понятті духовного коріння, себто нерозривній єдності з вірою в Бога, яка в свою чергу забезпечує взаємовідносини в суспільстві. У своїх публіцистичних статтях він схилявся перед істиною, якою володіє народ, що вказує на релігійне забарвлення його народництва.

Достоєвський є письменником доби Петра І, описує в своїх творах трагічний досвід російського блукача, відірваного від коріння рідного ґрунту. Бачення історії  письменника наближене до концепції слов’янофілів, які вважали петровську реформу негативним явищем для Росії, що призвело до розламу і відриву інтелігенції від коріння, себто від народу. Слов’янофільський месіанізм не пов’язаний лише з одним російським народом, але є універсальним месіанізмом. Достоєвський є реалістом на відміну від романтичного ідеалізму слов’янофілів, він не тяжіє до ідеалізації народу. Про це свідчать чисельні описи зла серед народу в його літературних і публіцистичних творах.

Центром соціальної думки Достоєвського є переконання про зв’язок народу з Христом. Автор впевнений, що народ знає Христа і носить Його в своєму серці. В серці під зовнішнім «тваринним образом» прихований образ Божий. Яким чином неосвічений народ може пізнати Бога без повчання, без слухання проповідей? Мислитель вірить в існування знання серця, що передається з покоління в покоління та з’єднане з серцями людей. «Освічення» народу вже відбулось через прийняття Христа. Молитва: «Господи, владыко живота моего», якою молиться народ, властиво містить у собі всю сутність християнства[2]. Тож аби віднайти джерело кризи суспільства слід звернутись до духовної сфери людини.

Російський мислитель критикує тогочасні соціальні концепції, направлені на пошук виключно раціонального витлумачення проблем. Достоєвський викладає концепцію соборності[3], містичного зв’язку і відповідальності всіх за всіх, себто провину всіх за всіх, братню любов, містичне поєднання. Спільна відповідальність означає, що провина одної людини автоматично стає провиною цілого суспільства. Саме це, на його думку, становить справжній фундамент суспільства. Відтак розв’язати соціальні труднощі та зменшити зло не можна шляхом зміни соціального устрою. Достоєвський є проникливим спостерігачем, показуючи на прикладі своїх героїв, що злочинцем може бути найбільш освічена та інтелектуально розвинена людина. Переконання, що джерело зла криється в серці письменник послідовно розвиває у своїх творах.

Поняття народу для Достоєвського не вивищення одного російського народу, але є втіленням всього істинного, глибокого, найбільш суттєвого в людях. Саме тому його думка є універсальною для всього людства. Народ – це як окрема людина, незахищена і слабка, що страждає під тягарем складної долі Народ становить єдність з землею, на якій народився та на якій живе і працює[4]. Мислитель закликає відновити цей втрачений зв’язок і повернутись до свого коріння. Він ставить питання про виховання, вплив батьків на молодь, яка виросла в атмосфері індиферентизму, або навіть у відразі до вітчизни. Відірвавшись від рідної землі і культури та від Бога, російський блукач немає вже під ногами твердого ґрунту. Символом такого блукання є на думку письменника Петербург, збудований на осушених болотах, архітектура якого є еклектичним поєднанням західноєвропейських стилів. Відтинання від коріння рівнозначне втраті точки орієнтації в світі.

Однак Ф. Достоєвський бачить вихід з духовної кризи тотожності народу. Гріх і злидні не знищили істинну сутність людини, іскри, прихованої в глибині людської природи. Навіть останній злочинець  не в змозі знищити цю іскру – образ Божий. Світ просякнутий Богом і людина з допомогою віри поєднана з Ним містичним зв’язком. Народ складається з поодиноких людей з власною життєвою ситуацією, народжені з певною спадковістю, але водночас вільних, здатних творити себе через вибори і рішення.

Духовне коріння 

Розглядати Ф. Достоєвського лише як одного з почвенників означає применшувати його значення, яке перевищує не тільки цей напрям, але й цілу російську соціальну думку. Спадщина письменника визначається передусім як спадщина релігійно-філософського характеру[5], в основі якої лежать такі питання як бачення людини, Бога та світу, а також існування зла.

Думка Достоєвського просякнута релігійним символізмом, що властиво є характерною рисою всієї російської філософії, навіть матеріалістичної. Письменник часто використовує в творах образ укісного сонячного проміння, яке символізує божественне насіння в людині. Згідно Достоєвського коріння людських думок сягає інших світів. Розум обмежений, а тому філософія не здатна пізнати сутність речей уповні. Ідеї всього знаходяться в Богу. Він засіяв насіння на цій землі і виростив свій сад. Тож у природу людини вписане живе відчуття зв’язку з іншим, вищим світом. Ба, все живе існує лише завдяки цьому. Послаблення відчуття зв’язку рівнозначне духовній смерті[6]. Віднайдення втраченого ідеалу добра та істини може відбутись лише через повернення людини до власного коріння. Людина невпинно тяжіє до виходження поза межі самої себе та світу. Це прагнення скероване до іншої людини або ж до Бога. Саме у таких відносинах можлива самореалізація у натхненні ідеалом краси.  

Ф. Достоєвський доповнює думку православної теології концепцією духовного почвеннічества. Зв’язок з іншим і Богом уможливлює єдність з власною землею і народом. Збереження коріння є умовою духовного розвитку та орієнтації людини на добро. Цю думку висловлює юродива Марія Тимофіївна в «Бісах»: «А по-моему, говорю, бог и природа есть все одно» (…)[7]. «Богородица что есть, как мнишь?» – «Великая мать, отвечаю, упование рода человеческого». – «Так, говорит, богородица – великая мать сыра земля есть, и великая в том для человека заключается радость. И всякая тоска земная и всякая слеза земная – радость нам есть; а как напоишь слезами своими под собой землю на пол-аршина в глубину, то тотчас-же о всем и возрадуешься»[8]. 

Старець Зосима також вчить цілувати землю: «…оставшись один, пади на землю и целуй ее, омочи ее слезами твоими, и даст плод от слез твоих земля, хотя бы и не видал и не слыхал тебя никто в уединении твоем»[9]. Адже світло серця окремої людини може стати променем надії спасіння ближніх[10]. Здійснення зла означає розрив особи з землею, іншими і Богом. Соня у «Злочині і покаранні» закликає Раскольнікова вийти на роздоріжжя, поцілувати землю та визнати всім свій злочин. Завдяки визнанню відбудеться нове поєднання і відкриється шлях визволення від зла.

Страждання полягає саме на неспроможності людського серця любити. «Землю целуй неустанно, ненасытимо люби, всех люби, ищи восторга и исступления сего. Омочи землю слезами радости твоея и люби сии слезы твои»[11]. Сльози і захоплення сприяють очищенню серця і поглибленню зв’язку єдності з усім всесвітом. Зосима в своєму останньому повчанні перед смертю вчить умертвляти в собі почуття гніву, який «отруює» серце пристрастями. Очищення серця від галасу пристрастей є підставою православного аскетизму. Праця над внутрішньою людиною прирівнюється в православній теології до духовного мистецтва[12]. Мандрівник Макар у творі «Підліток» стверджує, що немає атеїстів, є лише неспокійні серцем. Духовний мир – це основа істинного бачення дійсності[13]. Адже чисте серце є умовою повної та справжньої самосвідомості людини.

Події духовної переміни героїв Достоєвського та їх прагнення добра і щастя відзначаються введенням образу укісного проміння сонця, що заходить. Образ укісного сонячного проміння є символом досвіду іншого світу. Цей досвід відіграє вирішальну роль у житті героїв. Альоша пам’ятає момент з раннього дитинства, коли мати у промінні сонця, що заходило, підносила його в нападі своєї хвороби до ікони[14]. Ця згадка укоріниться в його серці, стаючи невпинним прагненням добра та істини. Смішна людина з оповідання «Сон смішної людини» порівнює відчуття туги за золотою добою до болісного враження від краси укісного проміння сонця, що заходить[15]. Власне це світло відродить у героя прагнення життя. Образ проміння постійно супроводжує також описи постатей старця Зосима та мандрівника Макара, доповнюючи їхнє вчення атмосферою добра і краси.

Улюблена картина Достоєвського «Сікстинська Мадонна» Рафаеля розглядається ним як символ єдності добра, істини і краси, а отже ідеалу людськості. Згідно російського мислителя «…одна красота есть цель, для которой живет человек, и что юное поколение погибает, ошибаясь лишь в формах прекрасного»[16]. Захищаючи ідеал він протестував проти тодішніх утилітарних концепцій, які відкидали красу як некорисне явище. Степан Трофімович у «Бісах» є апологетом краси. У своїх промовах він критикує відомий тоді вислів М. Чернишевського, що вози, які підвозять хліб людськості, кращі від Сікстинської Мадонни, або ж взуття вище від поезії Пушкіна. Вивищення матеріальних потреб людини над духовними зводить людину до рівня самої природи. Задоволення фундаментальних потреб й занедбання ідеалу, призводить до заперечення братерства та жертовної любові. Краса важливіша за хліб, адже люди, плекаючи в серці ідеал краси, будуть братами один для одного. Людина самореалізується у діалозі, виразом якого є любов. Тож заперечення ідеалу краси по суті незгідне з остаточною метою людської екзистенції.   

Згідно Достоєвського розум і наука відіграють другорядну роль в історії народів. «Народы слагаются и движутся силой иною, повелевающего и господствующего, но происхождение которой неизвестно и необъяснимо (…) Это есть сила беспрерывного и неустанного подтверждения своего бытия и отрицания смерти. Дух жизни, как говорит Писание, ‘реки воды живой’, иссякновением которых так угрожает Апокалипсис. Начало эстетическое, как говорят философы, начало нравственное, как отождествляют они же. ‘Искание Бога’ – как называю я всего проще”[17].

Заперечення краси є розбиттям ідеалу. Добро, краса та істина становлять неподільну цілісність. Сутністю краси є відкриття особи на добро та істину. Справжнє добро просте у своїй природі та позбавлене всілякої двоїстості, натомість зло різнорідне та оманливе позірністю краси. В остаточному розрахунку відкриття на добро й істину відбувається через серце людини.      

Реалістичний символізм 

Відносини між людьми та Богом є головною темою творчості Федора Достоєвського. Він не стільки психолог, скільки метафізик з огляду на порушувані в його творах питання Бога і зла[18]. «Меня зовут психологом: неправда, я лишь реалист в высшем смысле слова, т. е. изображаю все глубины души человеческой»[19]. Надзвичайно прониклива інтуїція мислителя і здатність вчування в переживання людини свідчать про вбачання у духовний світ. Добро і зло – це не абстрактні поняття, сконструйовані для опису дійсності, але реальні ідеї, вирішальні для людської долі.

Реалізм письменника відрізняється від загальноприйнятого поняття. Для нього реальними є ідеї, які керують і формують дійсність[20]. „’Надо изображать действительность как она есть’, – говорят они, тогда как такой действительности совсем нет, да и никогда на земле не бывало, потому что сущность вещей человеку недоступна, а воспринимает он природу так, как отражается она в его идее, пройдя через его чувства; стало быть, надо дать поболее ходу идее и не бояться идеального. Портретист  усаживает, например, субъекта, чтобы снять с него портрет, приготовляется, вглядывается. Почему он это делает? Потому что он знает на практике, что человек не всегда на себя похож, а потому и отыскивает „главную идею его физиономии”, тот момент, когда субъект этот наиболее на себя похож (…) А стало быть, что же делает тут художник, как не доверяется скорее своей идее (идеалу), чем предстоящей действительности? Идеал ведь тоже действительность, такая же законная, как и текущая действительность”[21].

Емпірична і психологічна дійсність є символом іншої, метафізичної, розгляд якої допомагає проникнути в останню. Однак повстає питання, яка зі сфер є насправді реальною. Земне життя є заслоною іншого виміру, де розігрується життя. Все розв’язується в іншому світі й наділене вищим значенням. Відтак добро і зло, злочин і провина не лише етичні питання, але й метафізичні. Твори Достоєвського – це історії людей, внутрішня боротьба яких вписується в універсальне протиставлення добра і зла[22]. Все: образи міста, брудні під’їзди, тісні квартири є символами внутрішнього світу людини, відображаючи його духовний стан.

Герої творів Достоєвського є носіями або противниками певних ідей. Постаті образно репрезентують собою різні ідеї, суспільні позиції, а також етапи розвитку особистості на шляху самостановлення. Декотрі видаються нелюдськими, фантастичними особами, а подеколи карикатурами[23]. М. Бердяєв писав так: «Идеи Достоевского – не прообразы бытия, не первичные сущности и, уж конечно, не нормы, а судьбы бытия, первичные огненные энергии» [24]. На думку самого письменника: «идеи летают в воздухе, но непременно по законам; идеи живут и распространяются по законам, слишком трудно для нас уловимым; идеи заразительны…»[25]. Вони можуть мати характер хвороби, як описує Раскольніков у Епілозі «Злочину і покарання», описуючи свій досвід навернення. Такі ідеї автор називає невідповідними, які пригнічують в людині живе відчуття буття. Вони падають на людину наче великий камінь й придавлюють її[26]. «Есть идеи невысказанные, бессознательные и только лишь сильно чувствуемые; таких идей много как бы слитых с душою человека. Есть они в целом народе, есть и в человечестве, взятом как целое» [27]. Такими ідеями є визнання існування зла та провини. Христос і Євангелія поєднані з серцем людини, а народ живе ідеєю православ’я, навіть не усвідомлюючи собі цього до кінця. Достоєвський впевнений, що дуже багато можна знати несвідомим чином[28]. Згідно нього найвищою і найфундаментальнішою ідеєю людського буття є ідея безсмертя душі. Всі інші похідні від неї. Ідея безсмертя душі поєднує людину з землею і надає вище значення життю. Більше того вона є самим живими життям[29].  

Внутрішній світ людини відкривається в екзистенційній трагедії. Мислитель пояснює злочин, до якого неодмінно приводить автозаперечення, на трьох рівнях. Перший –  метафізичної антиномії вільної волі, вибору або відкинення Бога, другий – психологічної сфери та внутрішніх обставин, від яких залежить людина. Два перші рівні – метафізичний і психологічний виявляють глибоку трагедію самостановлення людини, її вибору життя з Богом або небуття, відкидаючи Його[30].

У творах Достоєвського відбувається діалог небесної сфери з підземним світом. Людська природа знаходиться немов на переломі, межі двох світів – земного і небесного. У душі відбувається боротьба добра і зла, Бога і сатани[31]. Людина є центром всесвіту, мікрокосмосом і звідти походить її двоїстість. Всередині людини відбувається невпинна боротьба думок, прагнень, пристрастей, яка може або поглинути її або допомогти повернути розбиту цілісність природи. Ірраціональні вітальні сили, позбавлені орієнтиру на цінності нищать особистість людини, її «я», адже кожний вчинок співвідноситься зі здійсненням добра або зла, будучи водночас вибором буття або небуття.  Людина не лише творить саму себе та своє оточення, але може також знищити себе і світ. Проте творчість для письменника є лише співтворенням з Богом. Бог жива істота, а відсторонений Абсолют чи етичний постулат, Він живе в людській душі та становить її найглибшу сутність.

Реалізм Достоєвського можна назвати символічним. Його розуміння ідей як сутностей дійсності близьке символізму Отців Церкви, а саме вченню про логоси як відблиски божественного Логосу в творінні[32]. Згідно Отців людина як мікрокосмос становить прозору поверхню іншого світу, а логоси світу віддзеркалюються в ній[33]. Значення і причина всього творіння, поділяючись на нескінченну кількість відблисків, знаходять свій вираз у природі, будучи зародком розвитку і творчості. Саме завдяки своєму логосу, засіяному в ньому розумному первістку, людина здатна збагати значення речей і подій[34].  Тріада – земля, інша людина і Бог становлять одне ціле й розірвання зв’язку з одним з них означає втрату решти і перетворення особи на блукача, позбавленого коріння. Людина у єдності з Богом здатна любити свою землю і  налагоджувати діалог з іншими, творячи суспільство, яке є спільнотою віри і братерством. 

[1] Пор.: F. Copleston. Philosophy in Russia from Herzen to Lenin and Berdyaev: Notre Dame. – Indiana, 1986. – С. 153-154.

[2] Ф. М. Достоевский.  Дневник Писателя 1877 // Собрание сочинений в пятнадцати томах.– СПб, 1994. – Т. 14. – С. 443.

[3] A. Walicki. Rosyjska filozofia i myśl społeczna od Oświecenia do Marsksizmu. Warszawa, 1973. – С. 456.

[4] Р. Гуардини. Человек и вера. Bruxelless, 1994. – С. 12-13.

[5] С. А. Левицкий. Очерки по истории русской философии. – М., 1996. – С. 135-136.  

[6] Ф. М. Достоевский. Братья Карамазовы. – K., 1994.  – 2 T. – С. 358.

[7] Ф. М. Достоевский, Бесы. – К., 1994. – С. 134.

[8] Там само. – С. 134.

[9] Ф. М. Достоевский. Братья Карамазовы. – К., 1994. – Т.1. – С. 349.

[10] Там само.

[11] Ф. М. Достоевский. Братья Карамазовы. – Цит. джерело. – Т.1. – С. 350.

[12] S. Bułgakow. Prawosławie. Zarys nauki Kościoła Prawosławnego / пер. кs. H. Paprocki. – Białystok-Warszawa, 1992. – С. 171-172.

[13] Див.: Ф. М. Достоевский. Подросток. – М., 1998. – 309-310 та Ф. М. Достоевский. Идиот. – М., 1997. – Т. 2. – С. 631-632.

[14] Ф. М. Достоевский. Братья Карамазовы. – К., 1994. – Т. 1. – С. 20.

[15] Ф. М. Достоевский. Сон смешного человека // Дневник Писателя 1877. –  Цит. джерело. – С. 132.

[16] Ф. М. Достоевский. Бесы. Глава У Тихона. Рукописные редакции // Ф. М. Достоевский. Полное собрание сочинений в тридцати томах.– Ленинград, 1974. – T. 11. – С. 233.

[17] Ф. М. Достоевский. Бесы. – К., 1994. – С. 228.

[18] Н.Бердяев, Миросозерцание Достоевского // Философия творчества, культуры, искусства.– М., 1994. – Т. 2.  – С. 18.

[19]Ф. М. Достоевский. Из Записной книжки // Письма и заметки. – СПб, 1883. – С. 311.

[20] Пор.: Ф. М. Достоевский. Письма 1860-1868 // Полное собрание сочинений в тридцати томах. – Л., 1985. – Т. 28. – С. 329.

[21] Ф. М. Достоевский.  Дневник Писателя 1873 // Собрание сочинений в пятнадцати томах.– СПб, 1994. – Т. 12. – С. 90.  

[22] Р. Гуардини. Человек и вера. – Bruxelles, 1994. – С. 211.

[23] F. Copleston. – Цит. джерело. – С. 142, 144-145.

[24]Н. Бердяев. Миросозерцание Достоевского. – Цит. джерело. – С. 10.

[25] Ф. М. Достоевский. Дневник Писателя 1876 // Собрание сочинений в пятнадцати томах. – СПб, 1994. – Т. 13. – С. 392.  

[26] Ф. М. Достоевский. Дневник Писателя 1876. – Цит. джерело. – С. 181.

[27]Ф. М. Достоевский. Дневник Писателя 1873  – Цит. джерело. –Т. 12. – С. 19.     

[28] Ф. М. Достоевский. Дневник Писателя 1873-1878. – Цит. джерело. –Т. 12. – 45.

[29] Ф. М. Достоевский. Дневник Писателя 1876. – Цит. джерело. – С. 389.

[30] Пор.: В. Иванов. Достоевский и роман-трагедия, Достоевский // Собрание сочинений. – Bruxelles, 1987. – Т. 4. – С. 413, 424.

[31] Ф. М. Достоевский. Братья Карамазовы. – Цит. джерело. – С. 119.

[32] Пор.: Архимандрит Киприан (Керн).  Антропология св. Григория Паламы. – Москва,1996. – С. 326-327.

[33] Пор.: там само.  – С. 146, 148.

[34] С. А. Левицкий. Очерки по истории русской философии. – Цит. джерело. – С. 327.