Закінчення, початок див. тут

У незалежній Україні продовжуються й потребують подальшого вивчення перманентні для українського греко-католицизму шукання власної ідентичності, які проходять небезпроблемно, про що свідчать періодична гаряча полеміка «восточників» й «західників», традиціоналістів та модерністів в лоні Української Греко-Католицької Церкви. У цьому процесі можна виділити декілька зрізів, зокрема – це офіційні й неофіційні дискусії про природу, сутність та форми функціонування греко-католицизму на рівні фахівців з кліру та професійно обізнаних мирян, зацікавлені обговорення[1] тієї ж тематики в західноукраїнському та діаспорському середовищі активніших вірних, та місцеві вияви того чи іншого бачення належного розвитку своєї Церкви на рівні громад, парафій тощо, аж до енергійного захисту цього бачення в конкретному храмі. Тут дається взнаки як проблемний історичний спадок УГКЦ - Церкви між християнськими Сходом і Заходом, так і особливості її новітньої історії, з різним рівнем, а частково й змістом освіти й формації теперішніх (крім молодших) її провідників – і то не лише священиків, але й церковного активу загалом. Якщо остання причина поступово знімається уніфікованої підготовкою кліру, то «межова» природа греко-католицизму в осяжному майбутньому живитимуть його подальші пошуки самоідентифікації. 

Нинішній стан ідентичності УГКЦ в цілому можна оцінити як такий, що включає як східні, так і західні елементи, але загалом провідною продовжується історична тенденція – розвитку як католицької конфесії східного обряду. Попри, можливо, різне розуміння вітчизняними творцями Берестейської унії подальшого поступу їх Церкви та, очевидно, різні сучасні оцінки тодішніх намірів уніатів та їх наступної реалізації, навряд чи можна було реально сподіватися іншої еволюції. Питання полягає в тому, чи корисна остання самим греко-католикам та як відбивається на духовному полі України в цілому. 

Адекватну відповідь на це питання дає скоріше не полеміка навколо теорії, а практика, котра, як відомо, є надійним критерієм істини (достатньо хоча б заглянути в результати ґрунтовних соціологічних досліджень релігійності українців[2] та згадати всі регіональні особливості всеукраїнських голосувань на виборах, котрі відбивають ставлення громадян України до національно-демократичних вартостей). Однак, задля кращого розуміння сьогоднішнього перебігу самовизначення УГКЦ, котре є динамічним процесом, варто уважно досліджувати діяльність сучасних «західників» та «восточників», «лефевристів» та «модерністів» в цій Церкві.

Насамперед слід відзначити, що певний парадокс, який закладений самим фактом існування католицької Церкви східного обряду, східної Церкви за походженням та у єднанні в Апостольським Престолом, спонукає звернути увагу на перипетії «стосунків» змісту й форми. Якщо брати обрядові вияви літургії та різних інших форм (молебні, хресні ходи, здійснення таїнств, приватних практик тощо), то в сучасній УГКЦ справді назбиралася певна кількість таких, котрі або запозичені з римо-католицизму (з тією чи іншої мірою їх адаптації, з ініціативи як священиків, так і мирян), наприклад, Хресна дорога, фігурки Божої Матері, або котрі мають місцеве авторство, але подібні до римо-католицьких, наприклад, менше «співаних» уривків літургії, більше чітко промовлюваних, особливо на службах для дітей. Тому «пересічна» служба в греко-католицькому храмі дійсно відрізняється від православної: в греко-католицькій залишається значна «пожива» для емоційного сприйняття, але помітно посилюється раціональність «пропозицій». Однак насправді більше відмінностей спостерігається в організації церковної роботи в цілому.

І тут справа навіть не стільки в тому, з якою – православною чи католицькою – структурою зовнішньо більш подібна греко-католицька, а як та структура функціонує (нагорі та, особливо, знизу). Не завжди можна однозначно визначити, чи є та чи інша особливість православною чи католицькою, як зумовлена відповідними теологічними відмінностями. Скоріше йдеться про типові для православ’я та католицтва сучасні вияви їх буття. На рівні парафій теж наявні елементи як «православності» (парафіяни вважають свою громаду, храм своєю справою та господою, наприклад, намагаються впливати на кадрові персоналії священика-настоятеля), так і «католицькості» - наприклад катехітичні групи мирян, українські аналоги «тематичних» мирянських об’єднань (Коло родин, Круціата й под.). Така сучасна еволюція викликає часом неоднозначні оцінки як «західників», так і «восточників», котрі не є якимись формальними групами: радше йдеться про симпатії щодо того чи іншого акцентування в діяльності Церкви.   

Проте, внутрішньо-церковні тертя з приводу спрямування розвитку УГКЦ не зводяться до спрощеної схеми опонентних «восточників» та «західників». Католицькі (активні) методи і форми роботи, в тому числі й поза храмом чи монастирем, використовують – і з успіхами – такі «восточники», як, наприклад, студити (а навіть і ті православні священики, які вчилися на Заході чи перейняли типовіші для західнохристиянських Церков методи й прийоми). Дискусії «восточників»-«західників» трапляються більше в теоретичних обговореннях в середовищі теологів, церковних та світських, а також на офіційних зібраннях УГКЦ, на шпальтах її преси, зокрема в журналі «Патріархат»[3], тощо. Зрештою, підкреслення того, що ця Церква є східної Церквою, яка визнає примат Папи Римського, відстоювання перспективи Патріархату для УГКЦ та апеляція до колиски Володимирового хрещення – такі само факти церковного життя, як і по-західному активна її практична розбудова.

В сучасній УГКЦ більш помітні суперечки традиціоналістів супроти  офіційної «лінії» ієрархії цієї Церкви. Власне, традиціоналісти – це більш-менш точна, як для українського ґрунту, назва тієї частини священнослужителів та вірян, котрі відстоюють традиції такими, якими вони плекалися в катакомбній Церкві, й котрі не хочуть модернізаційних змін, що відбулися в УГКЦ, як і в цілому в католицькій Церкві після ІІ Ватиканського Собору. Традиціоналістів називають ще ковпаківцями (екскомунікований о.Ковпак вважається їх лідером), вони групуються в Товариство священномученика Йосафата, пропагують свої погляди в журналі «Дзвін з Фатіми».

Оскільки, з одного боку, не можна сказати, що збережувана в підпільній Церкві обрядова традиція була «більш східною» (самі традиціоналісти заперечують православність у самовизначенні, зокрема й у молитовних зверненнях), а, з іншого боку, вони не погоджуються з еволюцією католицької Церкви останніх десятиліть, то «лінія конфлікту» не співпадає з суперечками «восточників» та «західників». Не йдеться також про якісь базові доктринальні розбіжності, радше – про інтерпретації та висновки з доктрини (відкидається більша «ліберальність» католицизму після ІІ Ватиканського Собору). Практично, поза відстоюванням традиції, наголошується суворіше дотримання церковних приписів. Межа ж суворості й лібералізму тут дуже відносна. Так, традиціоналісти, аналогічно офіційній позиції УГКЦ, засудили демонстрацію фільму «Код да Вінчі» за однойменною книгою американця Дена Брауна (включно з проведенням акцій протесту під кінотеатрами, де він демонструвався[4]). Вони не підтримують модерних прийомів прицерковної роботи (наприклад, організацію ігрових майданчиків в приміщеннях, де проходить катехизація), елементів молодіжних форм відпочинку як складову паломництв (як, наприклад, дискотеку під час цьогорічної прощі до Зарваниці), участі священнослужителів у невластивій для їх чину діяльності, навіть задля привертання молоді, подання їй в чомусь доброго прикладу (наприклад, священики як організатори та учасники спортивних змагань)[5].

Відтак, традиціоналісти пропонують більший практичний консерватизм у дотриманні віри, в церковному житті. Його міру, мабуть, визначають для себе самі віруючі, відповідно підтримуючи чи не підтримуючи традиціоналістів. Можливо, для старших людей пропозиції останніх не становлять особливих проблем. Що стосується молоді, то тут питання неоднозначне. З одного боку, застосування в УГКЦ модерних практик має видимий успіх, а з іншого – певний пуризм традиціоналістів, принаймні для частини вірних, не здається зайвим з огляду на проблеми моральності в суспільстві в цілому та, зокрема, в поведінці підлітків та молоді.

Керівництво УГКЦ, називаючи традиціоналістів «лефевристами», чи то «українськими лефевристами» (від чого відмежовується о.Ковпак), має формальний привід так робити з огляду на контакти із західними представниками цієї церковної течії. Відтак приймаються дисциплінарні міри, лунають дорікання в нерозумінні українськими лефевристами актуальності певних змін в католицизмі після ІІ Ватиканського Собору, також – в несуголосності пріоритетів традиціоналістів сучасним викликам, що стоять перед Церквою[6]. Разом з тим варто зауважити на ще одну можливу причину «подвійної незручності» традиціоналістів для очільників УГКЦ: по-перше, традиціоналісти мають бути оцінені як «лефевристи» (з усіма відповідними наслідками), як це робиться в усій Церкві, що визнає керівний авторитет Апостольської столиці; по-друге, вони є додатковим «каменем спотикання» у спробах екуменічного діалогу з православними Церквами.   

З 2004 р. розгорнули свою діяльність так звані догналівці (о.Догнал – їх лідер) – прихильні лефевризму ченці, які прибули в Україну з Чехії, Словакії та Польщі, після певних там непорозумінь з Василіанським орденом. Догналівці вважають, що УГКЦ останніми роками розвивається в хибному напрямку («ухил» в схизму), а Український Католицький університет заражений ідеями «Нью-Ейджу». Також вони піддають сумніву законність посідання Глави УГКЦ Блаженнішим Любомиром Гузаром, бо, мовляв, його висвятив митрополит Йосиф Сліпий без затвердження Папою (і це – без огляду на те, що в Артикулах Берестейської унії не передбачається подібного затвердження). Натомість самі догналівці повідомили Папу Римського, що їх висвячено на єпископів - підпільно, як це робилося і в катакомбній Церкві, оскільки зараз, на їх думку, в УГКЦ так само склалася надзвичайна ситуація. Догналівці намагаються добитися реєстрації Української Правовірної Греко-Католицької Церкви під власним проводом, а пастирям УГКЦ заборонено здійснювати з ними будь-які співслужіння.

Хоча наголос на традиційності начебто ріднить догналівців з традиціоналістами (ковпаківцями), але реколекційна та катихітична практика, яку перші пропонують охочим віруючим, нагадує скоріше модерні харизматичні прийоми.

Особливою є ситуація з Мукачівською ГКЦ. Її історично обумовлений окремий статус певною мірою позначається на її місцевій специфіці, однак доступний аналіз практичної діяльності не виявляє, з одного боку, принципових відмінностей, а з іншого боку – там в цілому менше проявляються згадані опонентні напрямки.

 Отож, в сучасній УГКЦ наявні кілька акцентувань бажаного вектору еволюції ідентичності, які й відображають можливий її спектр.

Але, крім внутрішніх проблем суперечливої спадщини, дещо різного бачення подальшого розвитку конфесії, саме наявні успіхи та плани УГКЦ пролонгують та породжують «зовнішні» проблеми, зокрема – ще більше фактичне розходження у форматі, спрямуванні та темпах розвитку з низкою інших традиційних Церков, а звідси – й ще більше сприяння масштабній (західна Україна – південно-східна, де переважає російська та малоросійська ментальність) та локальній регіоналізації. Справді, скільки б сумлінні греко-католицькі фахівці – історики й теологи – не захоплювалися вивченням та популяризацією скарбів східнохристиянського коріння, фактичне зростання УГКЦ в душпастирському служінні відбувається переважно за рахунок енергійного впровадження нею західнохристиянських різноманітних та гнучких практик активного соціального служіння в миру, в тому числі й далеко за церковними та монастирськими стінами. Й це – подобається комусь чи ні – віддаляє цю Церкву не лише за формою, але й, певною мірою, за змістом духовних пропозицій від православних, що об’єктивно є серйознішою проблемою більше для останніх (і для тих мешканців України, які є в регіоні чи ареалі відповідного впливу), а не для УГКЦ. Якщо вона своєю активнішою діяльністю в такий спосіб чином посилює регіоналізацію, то ті Церкви, які це здійснюють своєю бездіяльністю (не кажучи вже про ворожу для України діяльність), несуть, як мінімум, не меншу відповідальність. А відповідальність всіх Церков, зокрема й за підтримку чи поглиблення регіональних відмінностей, варто оцінювати в першу чергу з огляду на те, які ж риси як громадян української держави відрізняють українців у сфері їх пріоритетного або хоча б помітного впливу. 

Цікаво, що вивчення наявних регіональних особливостей в бутті греко-католицизму засвідчує: вони, певною мірою, відображають спектр можливого втілення потенцій цієї конфесії, висвітлюють її різні характеристики. Так, в західній Україні відновлюються масові поклоніння чудотворним святиням, мощам, вшанування «нових чуд», що можна порахувати за практичний консерватизм чи навіть елементи язичництва. Взагалі, ці явища є неоднозначні й мають досить відмінну мотивацію учасників та різне змістовне наповнення для них: від продовження майже неможливих за радянських часів, дорогих практик для старшого покоління простих віруючих (переважно селян та мешканців невеликих західноукраїнських містечок) – і до відтворення й розвитку традицій у їх сучасному осмисленні для дітей та молоді. Слід наголосити, що особливо для останніх організовувані Церквою паломництва не обмежуються (і, власне, не є) поклонінням, так би мовити, середньовічного зразку.

Стосовно нових чуд, зокрема явлень Богородиці чи святих, то до них керівництво УГКЦ ставиться з увагою, а повага до подібних феноменів в принципі поєднується з їх критичним вивченням й відповідними настановами та розпорядженнями. Зокрема, визнаючи право вірних на ініціювання побожних практик, вони застерігаються щодо можливих неадекватних аспектів[7]. Загалом, можна припустити, що поклоніння новим святиням (а також і вшанування реліквій, включно навіть з копіями Плащаниці тощо), оскільки воно не завжди відбувається з ініціативи греко-католицького священства, а буває й місцевою творчістю вірних, ґрунтується на внутрішніх потребах певних категорій віруючих. Серед них – далеко не лише старші люди, а часто й молодь. Якщо навіть оцінювати подібні прояви релігійності як примітивні та дивні для сучасного світу, то все одно особа, котра їх дотримується, напевно є симпатичнішою людиною та кориснішим членом суспільства, ніж розбещені споживачі з неморальними зацікавленнями, якими, на жаль, є велика частина українців. Крім того, стороння оцінка маси молільників буде неповною без включеної подорожі з гуртом мандруючих паломників, котрі весело співають сучасні українські пісні під акомпанемент гітари священика чи брата. Характерно, що такі паломництва дуже швидко полюбилися і вже стали власною традицією для дітей, підлітків та молоді УГКЦ в усіх регіонах України.

Відтак, в УГКЦ паломництво використовується в якості одного з можливих засобів як у відтворенні й поглибленні релігійності, так і у загально-виховних цілях (наприклад, стимулювання згуртованості вірних, прищеплення практичної християнської позиції у спілкуванні дітей, активнішої духовної діяльності молоді й т.д.)

Намагання УГКЦ охопити своїми настановами всі сфери життя віруючих, принаймні традиційного контингенту, може видаватися тоталітарністю, як і наполягання на викладанні у світських школах християнської етики[8]. Перше, звісно, більш помітне саме в Галичині як у регіоні найбільшого розповсюдження греко-католицизму. Ставлення до цього явища залежить в першу чергу від призми, через яку на нього дивитися: нерелігійні чи принаймні нецерковні люди, особи ліберально-демократичних поглядів, прихильники чистого секуляризму, а також ті, хто симпатизує іншим, фактично слабшим у своїх впливах Церквам, говорять про тоталітаризм, про посилення клерикалізму в УГКЦ, навіть про атавістичні й заздалегідь приречені спроби поновлення середньовічної ментальності. Натомість для самих греко-католиків (й не лише кліру, але й ревніших мирян) це є послідовність Церкви у своїй виховній та просвітницькій функції. В цілому, навряд чи це є проблемою більшою, ніж навала споживацької аморальності в постсоціалістичному й постатеїстичному суспільстві.

В цьому контексті часто розглядається й питання введення чи невведення у загальноосвітніх школах обов’язкових або факультативних уроків християнської етики чи етики віри. Проте, складність та «підводні камені» цього питання обумовлюються не тільки (а можливо, й не стільки) побоюванням тоталітарності чи «засильного пуританізму» відповідних греко-католицьких пропозицій, але й проблематичністю з огляду на кадрове, методичне, комплексне забезпечення реалізації такого проекту в багатоконфесійному й полірелігійному, а також і позацерковному та позарелігійному середовищі.

Слід відзначити, що якраз освітні напрацювання греко-католиків не можна на загал характеризувати як назадницькі та примітивні. Вони є різні: і простенькі, можливо, поспіхом, з огляду на нагальність, зроблені, й новаційний доробок високого, часом навіть світового рівня. Наприклад, в досі сконцентрованих у західноукраїнському регіоні навчально-дослідницьких інституціях, насамперед – в дослідницьких інститутах Церкви, в Українському Католицькому Університеті впроваджуються найсучасніші, науково обґрунтовані, «продвинуті» навчальні технології, провадяться наукові (й не лише суто теологічні) дослідження. Зрештою, певним офіційним визнанням цього стало надання УКУ державної акредитації. Очільники Церкви, втім, самі адекватно оцінюють рівень досягнень та наявні проблеми, зокрема й у цій сфері, критикуючи недопрацювання і прогалини та намагаючись їх виправити. А в цілому, напевно, у різноманітності освітянських пропозицій виявляється гнучкість греко-католицизму стосовно потреб різних категорій віруючих.

Цікавим новим предметним полем дослідження місцевих рис греко-католицизму є регіональні інтернет-сайти УГКЦ. Останніми роками вони примножуються досить активно (їх вже близько сотні[9]). Ці сайти також висвітлюють локальну специфіку конфесії, причому виражається це не лише у посиленому висвітленні локальний подій, акцій, ініціатив, але й у більшому наголошення тих чи інших сторін буття греко-католиків. Наприклад, якщо на західноукраїнських сайтах левова частка місця присвячується суто духовним його аспектам, то на шпальтах сайту столичного Патріаршого собору[10] багато уваги приділяється подіям, пов’язаним з суспільною діяльністю Церкви. Те ж саме характерно і для форумів чи інших форм інтерактивного спілкування на греко-католицьких сайтах. Крім того, деякі з тематичних сайтів, котрі поки що є фактично регіональними, демонструють потенційні можливості розповсюдження досить корисного досвіду церковної чи прицерковної (мирянської) активності, яка явно незайва в усіх українських теренах. Це, зокрема, сайти Школи для вагітних, Спільноти молодих подруж «Сім'я», Біблійного товариства сприяння екуменічному та міжрелігійному діалогу «Еффата» ЛДС, Товариства українських студентів-католиків «Обнова» та ін.

В греко-католицизмі поза Західною Україною спостерігається низка регіональних особливостей, виразно відмінних між собою (тобто, регіональні особливості УГКЦ не діляться лише на галичанські та всі інші). Парафії «нетрадиційних» для греко-католицизму теренів, хоч поки й порівняно невеликі за розміром, однак мають свою показову своєрідність. Так, в центральноукраїнських осередках УГКЦ, особливо у столичному регіоні, поруч старанного відтворення греко-католицьких звичаїв (переважно силами вихідців із Заходу України) активно й успішно впроваджуються цікаві новинки, і насамперед в роботі з дітьми, підлітками й молоддю (часом бувають експерименти, сміливіші ніж в Римо-Католицькій Церкві України, як, наприклад, духовне святкування київською греко-католицькою молоддю Дня святого Валентина у 2004 році). Тобто, розвинений, вимогливий, найбільш освічений та поінформований, раціональний та «діловий» центр дозволяє і навіть певною мірою стимулює застосовувати та відточувати новаційні підходи у церковній роботі, знаходити нові сфери й засоби функціонування релігії. Показово також, що в цих теренах з порівняно більшою кількістю поруч «новеньких» - як серед греко-, так і серед римо-католиків, - активно й безпроблемно відбувається їх співпраця, на відміну від меншої взаємної дотичності обтяжених несприятливим спадком пам’яті галичан та від більш вже традиційної (неноваційної) дотичності, зі спільними храмами включно, закарпатців.

Що ж стосується греко-католицьких осередків на Сході й Півдні України, то там, окрім особливого наголосу на прищепленні духовних національних традицій, спостерігається пристосування до тамтешнього душпастирювання, серед здебільшого зовсім мало релігійно обізнаних людей, у вигляді деякого його спрощення. Тут виявляється здатність греко-католицизму до успішного впровадження посилено національноорієнтованого й, так би мовити, «мінімального лікбезного настановчого пакету» релігійного виховання, який також може бути результативним.

Особливим зрізом буття греко-католицизму є діаспорський. Кількість греко-католицьких осередків поза Україною є досить значною. В Польщі – це Перемишльсько-Варшавська греко-католицька митрополія, яка нараховує понад 100 парафій з числом вірних більше 300 тисяч. В Західній Європі – три апостольські екзархати для українських греко-католиків: у Німеччині, Франції та Великобританії; в Північній Америці – дві греко-католицькі митрополії: в США та Канаді. Крім того, існують єпархії УГКЦ в Буенос-Айресі (Арґентина), Куритибі (Бразилія) і Мельбурні (Австралія). Українські греко-католики мають також вікаріат у Румунії, громади у Литві (Вільнюс), Латвії (Рига, Даугавпілс і Резекне), Естонії (Таллінн), Молдові (Кишинеу), Австрії, Параґваї, Венесуелі, Португалії, Італії, Іспанії, Греції, Швейцарії, Бельгії, Казахстані та Росії[11].

Всі структури УГКЦ закордоном, окрім власне душпастирської праці, допомагають вірним через харитативні організації, а також, за можливостями, сприяють у вирішенні питань з місцевої державною владою. Церкву турбує феномен заробітчанства, котрий, з одного боку, можна зрозуміти як обумовлений серйозними економічними негараздами, але, з іншого боку – котрий створює нові психологічні проблеми у роз’єднаних родинах, особливо ж – у дітей з таких родин. Тому греко-католицькі священики постають також і порадниками-психологами як для заробітчан за кордоном, так і для тих, кого вони залишили вдома.

Основу закордонних греко-католицьких громад складають переселенці (трудові емігранти та політичні біженці) двох минулих століть, але останніми роками вони помітно поповнюються так званими тимчасовими трудовими мігрантами. Розглядаючи діяльність УГКЦ поза Україною, варто враховувати не тільки те, як серед її вірних зберігалися цілі династії українських патріотів, але й те, як зараз діаспорські греко-католицькі структури дають раду з сучасними заробітчанами.

Закордоном греко-католицизм, хоч і не демонструє абсолютну здатність назавжди зберігати всіх нащадків давніх емігрантів у конфесійній вірності та національній свідомості, однак порівняно непогано з цим справляється. Можливо, складнощі буття в переважно західнохристиянському середовищі виливаються в більші відповідні запозичення, проте вони, принаймні, не мають прямої кореляції зі збереженням чи незбереженням українськості. Натомість варто відзначити не лише помітні успіхи в опікуванні трудовими мігрантами, зокрема саме у західнохристиянських країнах і не без допомоги римо-католиків, але й цікаві спостереження самих опікуваних та їх працедавців. Перші, які, зрозуміло, вдячні за вчасне й сучасне піклування Церкви, переконливо відкривають для себе практичну цінність її душпастирських настанов: греко-католики закордоном виявляються в цілому більш успішними через порівняно більшу свою працьовитість, совісність і скромність, які визнають за ними працедавці, віддаючи їм за це перевагу перед іншими кандидатами. Такий досвід може придатися і в Україні, куди заробітчани зазвичай по кількох роках праці закордоном повертаються. 

Отже, функціонування в різних регіонах з їх різними умовами дозволяє УГКЦ як актуалізовувати, так і вдосконалювати різні свої якості та потенції. А поки що вихід поза західну Україну – як фізичний (нові осередки та місії в інших областях, перенесення осідку Глави УГКЦ до столиці), так і у вигляді всеукраїнських звернень, акцій, розширення географії низки греко-католицьких організацій та ЗМІ, мають певні як здобутки, так і проблеми.

Досі приріст (в середньому скромний) парафіян «нетрадиційних» для греко-католицизму теренів відбувається скоріше екстенсивно й не надто помітно (крім столиці), а підготовка й переїзд Глави УГКЦ Гузара в Київ викликали непропорційно енергійну реакцію переважно лише політичних опонентів – лівих і проросійських сил (що зайвий раз засвідчило національно-демократичну зорієнтованість УГКЦ) та політизованих чинників УПЦ МП. Показово, що представники УПЦ КП та УАПЦ поставились до перенесення центру УГКЦ до столиці спокійно, як до внутрішньої справи братньої Церкви, доброзичливо вітали й висловлювали сподівання, що вона не буде займатися тут прозелітизмом, тоді як певні політичні сили, які декларують свій український патріотизм, але симпатизують УПЦ МП, також засвідчили скоріше негативну оцінку переїзду осідку греко-католиків до Києва. Схоже, що представлені Главою УГКЦ обґрунтування переїзду до столиці й ширше – всеукраїнського статусу Церкви[12] можуть бути переконливі лише для греко-католиків та нейтрально налаштованих до УГКЦ.

На тлі заангажованої заклопотаності тих політиків, що схильні до відстоювання спільність православних слов’янських народів та есхатологічної критики Заходу, «представницькі» виходи греко-католицьких речників на всеукраїнську аудиторію (як її Глави, ряду священнослужителів-інтелектуалів, так і мирян – депутатів, активістів громадських рухів) порівняно вигідно вирізняються необмеженим конфесійно патріотизмом, незалежністю, раціональністю, адекватним розумінням сучасних викликів, оптимістичністю. Участь українських греко-католиків в суспільно-політичному житті країни засвідчує, що вони є послідовні у своєму бажанні розбудови демократичної незалежної України та у своїй відповідній практичній діяльності.

Розважливий голос цієї Церкви є справді голосом її вірних, що проявляється, наприклад, у стабільному голосування виборців Західної України (де вплив УГКЦ є найвідчутніший) за національно-демократичних кандидатів до різних гілок влади. Цій Церкві є що запропонувати українському суспільству, й вона вміє співпрацювати з іншими в суспільно значущих справах всеукраїнської ваги, про що свідчать, зокрема, її власні та спільні з іншими Церквами Звернення до народу України та його керівників[13]. Патріотична, демократична громадянська позиція українських греко-католиків додає УГКЦ якщо не вірних, так принаймні поважаючих її українських громадян національно-демократичних поглядів. Це відображається і в тому, що Блаженніший Любомир Гузар як Глава УГКЦ заробив такий рівень визнання, що йому довіряють понад вдвічі більше українських громадян, ніж є в Україні віруючих УГКЦ[14], посівши, як це яскраво висвітлили ЗМІ в час його відставки, фактично перше місце українського духовного авторитету.

Шляхами збільшення загальноукраїнського впливу греко-католицизму певною мірою слугують і греко-католицькі освітні проекти. Зокрема, світський Український Католицький Університет відкриває курси в різних містах (а в різних його програмах з року в рік беруть участь все більше не львів’ян, мешканців інших регіонів України). Не без успіху працюють загальноосвітні греко-католицькі школи, які відповідно спрямовують виховання дітей, хоч офіційно і не є церковними (засновані приватними особами чи організаціями). Створення таких шкіл відбувається і поза західною Україною, планується і в Києві. Варто відзначити в даному контексті діяльність недільних шкіл Церкви, а також дитячі та юнацькі табори, які функціонують вже в усіх областях та запрошують дітей не лише з сімей віруючих. Працюють на цій церковній ниві як ченці й черниці, що йдуть до мирян з активною просвітницькою місією, так і численні волонтери з мирян, котрі проходять відповідні курси.

Неабияким стимулом для всеукраїнської діяльності УГКЦ є її присутність в Інтернет-просторі, яка з кожним роком розширюється. Нині Церква та різноманітні прицерковні організації, групи мають вже 120 сайтів, а їх число збільшується мало не щомісяця. І тут можна говорити не лише про більше можливостей кількісного охоплення своїм впливом, але й про зворотнє явище – збагачення самої УГКЦ виходом на ширшу українську аудиторію. Сайтові форуми, чати та інші форми спілкування з читачами та дописувачами дозволяють офіційним промоторам та активнішим ентузіастам-співавторам розвитку греко-католицизму більше пізнавати та враховувати як особливі духовні потреби та проблеми українців у різних регіонах, так і спільні – у загальноукраїнському масштабі.  

Отже, серйозність заявки на загальноукраїнське явище УГКЦ засвідчується не в претензіях на най-канонічність чи най-традиційність, а в її практичній діяльності, яка по суті націлена на загальноукраїнські інтереси.

Таким чином, сучасний стан УГКЦ характеризується поступальним розвитком та доцільною структуризацією. Всеукраїнський статус УГКЦ виявляється не в перенесенні осідку її керівництва в столицю, а в її значущій для суспільства діяльності (духовно-виховній, просвітницькій, соціально-благодійній), котру греко-католицькі чинники намагаються відповідно спрямовувати. Але наявні й проблемні наслідки цього процесу – як чергові непорозуміння з УПЦ МП, так і об’єктивне спів-сприяння регіоналізації країни (оскільки духовні пропозиції греко-католиків мають помітні відмінності від православних). Загалом, теперішній стан УГКЦ можна оцінити як досить конкурентноздатний на «ринку релігій» в сучасній плюралістичній Україні (цьому сприяють, зокрема, її освітні програми, розширювана діяльність її ЗМІ), хоч початок виходу на «велику Україну» показав, що для напрацьовування авторитету в секулярному суспільстві треба шукати й нові підходи. 

[1] О.Беген. Між візантійством та латинізацією // Патріархат http://www.patriyarkhat.org.ua/ukr/archive/article;191;392/

[2] Рівень і характер релігійності українського суспільства // Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин. Інформаційно-аналітичні матеріали до круглого столу на тему «Державно-конфесійні відносини в Україні, їх особливості і тенденції розвитку», 8 лютого 2011 р. / Центр Розумкова. – К., 2011. – С. 31-53.

[3] М.Філевіч. Навколо літургійних питань // Патріархат. - 2004. - № 1. – С. 20-22.

[4] Греко-Католицька традиція. - 2006. - №13. – С. 5.

[5] Греко-Католицька традиція. - 2005. - №21. – С. 5, 6.

[6] Обережно, лефевризм! // Арка. - 2006. - № 24. – С. 2; Офіційне пояснення та спростування від церковної влади Львівської архиєпархії УГКЦ на заяви священика Василя Ковпака і його прихильників після накладеної кари великої екскомуніки http://www.ugcc.lviv.ua/index.php?Itemid=101&id=892&option=com_content&task=view.

[7] Іван Биков. Про об’явлення Пречистої Діви Марії // Жива вода. – 2004. - № 7. C. 4, 11.

[8] Напр.: Звернення Владики Софрона Мудрого, Голови Синодальної Комісії богословської освіти УГКЦ у справі захисту права дітей на християнське виховання в загальноосвітніх школах України // Агенція релігійної інформації. – 2005. - № 5. – С. 2-3.

[9] Українська Греко-Католицька Церква. Релігійний веб-каталог // Релігійно-інформаційна служба України http://risu.org.ua/ua/index/resourses/webcatalog/ugcc_web-catalog.

[10] Патріарший собор Воскресіння Христового в Києві http://kyivsobor.ugcc.org.ua.

[11] Сучасний стан // Українська Греко-Католицька Церква (офіційний сайт) http://www.ugcc.org.ua/36.0.html.

[12] Один Божий народ у краї на Київських горах // А.Аржаковський Бесіди з Блаженнішим Любомиром Гузаром. – Львів, 2006.

[13] Див.: Соціяльно зорієнтовані документи Української Греко-Католицької Церкви (1989-2008). – Львів: Вид-во УКУ, 2008.

[14] Предстоятелі УПЦ КП і УПЦ (МП) мають однаковий рівень довіри з боку громадян, довіра до Глави УГКЦ більш ніж удвічі перевищує чисельність його пастви // http://www.risu.org.ua/ukr/news/article;21583.

Про автора
Ольга Недавня, кандидат філософських наук, старший науковий співробітник Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України