Мине двадцять років з дня проголошення незалежності нашої держави. Багато змінилося за цей час. З’явилися нові проблеми, нові невирішені питання, серед котрих невизначеним і досі залишилося питання національної самосвідомості. Для народу України, що має свою історію, самобутню культуру, традиції, неповторні етнічні риси, таке питання не може бути надуманим або абстрактним. Ця свідомість існує і проявляє себе, як діюча істотна сила. Куди вона рушить нас, до чого ми наближаємо нею життя своєї держави: до стабільності та ствердження на світовій арені чи дестабільності і роздробленості, і яким чином запобігти останнього – про це йтиметься в даній статті. Автор запобігатиме будь-яких політичних оцінок та відповідних коментарів, намагаючись побачити в поданих проблемах лише духовні реалії, виходячи із досвіду священної історії боговибраного ізраїльського народу.

Біблійні прообрази в українській історії

Біблія є Вічною книгою не лише тому, що містить заповіді вічного життя, а й тому, що розповіді її володіють позачасовим характером: історичні біблійні образи та події відображуються на будь-якому історичному етапі народів, які ще не втратили спасенної дороги до вічного джерела і в яких ще мерехтять вогники Небесного світла. Це стосується передусім народу України, який попри всі труднощі зберіг свою ідентичність, зберіг православну віру і наповнив небесну церкву сонмом святих своєї землі. Кожний побожний співвітчизник може впізнати в літописних іконах Святого Письма відбитки історії й своєї боголюбивої держави.

Якщо звернемося до подій сивої давнини, то ми не зможемо обминути бібліотеки Ярослава Мудрого, а в ній і «Руської правди» – еталону майбутніх законів, які вирізнялися від тогочасних візантійських особливою людяністю (пізніше з’явиться й перша в світі конституція Пилипа Орлика), не зможемо пройти повз неповторної архітектури, дивовижних пісень, взірців першої дипломатії і першої демократії. Що сталося з нами потім? І чому?

Новохрещену землю Київської Русі, на якій спочивало благодатне світло Христове (у київських печерах ченці тоді створили справжнє царство любові, де кожен піклувався про свого співбрата – що й не снилося комуністичним утопістам) і де більшість важливих державних питань вирішувало народне віче (далеко до цього хваленій європейській демократії), Господь відразу возлюбив, наділивши її славою, мудрістю, багатством. Поступово, ухилившись від шляхів Божих до марнославства, князі руські через міжусобиці втратили у Києві престол, який з їхньої вини перемітився на північний схід.

Мудрі руські соломони, непомітно для себе відступивши від Бога, привели Київську Русь до кризового стану. Повторилося становище царства єврейського народу у добу найбільшого розквіту і піднесення, коли відбулася зрада Богові. Тоді наслідки блудострастя й ідолопоклонства утворили ситуацію безповоротного процесу – розщеплення царства на Ізраїльське та Іудейське. Сумно завершилася історія й Київської Русі – «золотого віку» нашого народу через подібні причини.

Видатний у минулому російський історик Ключевський помічав, що «руський народ і донині пам’ятає старий Київ, щиро любить і шанує його, як не любив і не шанував жодну з столиць, що його змінили, ні Володимира-на-Клязьмі, ані Москви, ані Петербурга». Намагаючись зрозуміти чому це так, він дав декілька дивнуватих туманних припущень (зокрема, особливий «час руху» київської доби, політична цілісність, територіальна єдність того часу тощо), так і не виявивши простої істини. Вчений, по-світські розумний муж не зміг виявити того благодатно багатого життя, яким раніше жив і за чим пізніше сумував духовно спраглий руський люд. Адже тоді був той період історії, коли дух Божий наповняв чернече царство Христової любові, коли серед киян жив Сам Христос. Всенародна любов до Києва – ностальгія русичів за вгаслим духовним світильником, за благодатною добою своєї країни...

З тих пір минуло майже тисячоліття. Після 1917 року ми, занапащені кремлівським більшовизмом (яке з'явилося наслідком змирщення духовного занепаду, про що не раз попереджав св. прав. Іоанн Кронштадтський), вирішили жити зовсім без Христа, поставивши за мету будування комунізму – «нового світлого життя» на заздрість всьому світові. Шлях до цієї мети супроводжувався знищенням храмів, ікон, книг і, звичайно, священнослужителів. «Світле майбутнє» передбачало відсутність і тіні релігійної в свідомості «нової» людини. Будувався гігантський постамент безбожжя, своєрідна Вавилонська вежа на радянський кшталт. Як і нащадки Хама, ми її недобудували, почавши за це сварити один одного, розібравшись потім хто куди, так і не довершивши задуманого. Більшовицька управлінська машина СРСР розпалася і, подібно до хамітів, всі заговорили іншими мовами. Хоча на той час ніхто, навіть вороги держави, не очікували такого безславного кінця «побудови комунізму». Але «дім отой... упав. І велика була та руїна його» (Мф. 7:26-27).

Пісок, що клався під фундамент побудови атеїстичної свідомості, можливо, декому й здавався за добротний камінь, але насправді він виявився жалюгідним замінником справжньої твердині життя – Христа (грецьке слово антихрист перекладається як «замість-Христос»). Зрозуміло, чому тоді замість Боголюдини знадобився людинобог з «божественними» якостями, як-от, «всегда живой..., всегда с тобой..., в тебе и во мне».

Наситившись безбожним матеріалізмом, народ наш у більшості своїй зрозумів його марноту, звільнивши себе від атеїстичних пут. Але цього разу перевага віддалася іншій іноземній «свободі». Господь виконав чергову примху «блудного сина», смиренно очікуючи того часу, коли ми призупинимо себе обсипати прахом матеріальної пишноти, коли наситимося фіґлярствами, блудною розбещеністю і вседозволеністю, допоки не схаменемося і не припадемо на коліна перед Тим, хто володіє іншим, нетлінним багатством й істинною свободою. Якби так сталося, то Європа сама б здивувалася і гідно вшанувала би нас, як у часи Київської Русі. Для цього необхідно лише припинити нікчемне самозвеличування і пройнятися духом тодішніх часів, шукаючи «найперш Царства Божого й правди Його» (Мф. 6:33). Проте наші пошуки поки що направлені в інше русло.

«Хліба і видовищ!»

Після хрещення на Йордані Ісус вийшов на громадське служіння відразу після проходження відомих трьох спокус диявола, знаходячись у пустині. Будь-який народ, який, обравши шлях спасіння, йде назустріч Христові, змушений пройти через ті ж самі бісівські випробовування. Народ України в цілому не переміг жодної з них, залишившись духовно спраглим і донині.

Першою спокусою є диявольська пропозиція перетворення каміння в хліби. Добрі з вигляду наміри – припинення голоду, бідноти, потреби, щоб пустеля обернулася в сад (Іс. 32:15). Однак все лукавство криється в тому, що одним зовнішнім поліпшенням матеріальних умов життя без попереднього морального покращення народу князь світу приводить народ до торжества зла з його низинними потребами. Тому Христос і відповів тоді спокуснику: «Не хлібом самим буде жити людина, але кожним словом, що походить із уст Божих» (Мф. 4:4).

Ситуація сьогодення показує нам, що нині потреба у моральному виправленні і духовному вдосконаленні не менша, ніж при комуністичному режимі. Що ж реально відбувається у цьому плані в житті держави?

На будь-яких виборах (парламентських чи президентських) нам пропонують і обіцяють знайти шляхи до матеріального добробуту народу. В плані моралі – майже нічого, декілька слів загалом, «для годиться». Нічні бари, стриптиз-клуби, голі постаті повій на телеекранах та сторінках газет, ліцензійні диски з записами музично-матірщинного сміття та брудних фільмів, наповненого духом содомської мерзоти, вважаються цілком нормальними явищами в сучасній українській державі. Верховна Рада не протестує, міністри не реагують, а Президент, мабуть, ще не встиг цього побачити. Отже, «хліб з каменю» як символ матеріальної забезпеченості при моральній деградації народу давно став життєвим сенсом переважної більшості українців.

Слід зауважити й про значний вплив цієї спокуси на духовну оцінку життя народу. Кожному доводилося чути слова багатьох державних мужів про те, що духовність в державі щороку зростає, оскільки з кожним роком на Україні збільшується кількість храмів і число людей на пасхальні богослужіння, молоді вінчаються, керівники адміністрацій запрошують священиків на виступи, бізнесмени – на освячення новоспоруджених офісів, маркетів, кіосків тощо. Факти ті самі по собі дійсно непогані, однак висновки щодо духовності виводяться занадто поспішно. Покажчиком духовного життя тут бачаться лише зовнішні справи, обрядова данина традиції, за чим може стояти внутрішня пустота (у більшості випадків на цьому «духовність» і закінчується: молоді після вінчання до храму більше не заходять, «пасхальних парафіян» доводиться чекати до наступного Великодня, а керівників та бізнесменів, що запрошують священиків, у церкві вдень з ліхтарем не знайдеш). Духовність визначається за принципом: що більше матеріального росту, то більше благодаті – отже, духовне пізнається матеріальним. Чи це не те, що марив побачити диявол у нашій свідомості, коли «клопотав» перед Христом про матеріальний добробут людей у якості великого достатку хліба?

Друга спокуса Христа полягала в пропозиції Йому кинутися з крила храму і на очах здивованого народу пронестись ангелами (при цьому спокусником цитувався обірваний вірш з 90-го псалма), щоб люди визнали Його Сином Божим. Лукавство цієї приваби крилося в спробі легкого увірування знову ж таки за зовнішнім ефектом, ігноруючи будь-який моральний подвиг та самовідданість.

Серед християнських течій на цю наживку легко піддалася переважна більшість протестантських громад. Заклики до духовного подвигу, покаянного очищення та невидимої брані світ технологій сприймає як архаїзми, як пережитки минулого, що ніяк не вписується у ритміку світу цього. Тому для «богослов'я споживацтва» стають більш прийнятними такі штампи, як «кожен віруючий – спасенний», «за нас все зробив Христос» та ін. Ідея «спрощеного християнства» дуже проста та, головне, ефективна – те, що й ставилося за мету згадуваним спокусником. Особливою ефектністю вражають афіші деяких неохаризматичних громад, як-от: «відновлення сімей, позбавлення алкогольної і наркотичної залежності, повернення радості життя, безкоштовні продуктові подарунки – все це церква… - далі йде назва громади, яка себе афішує. Що спільного може бути в подібній саморекламі із духом Нового Завіту («я буду хвалитись своїми немочами, щоб сила Христова вселилася в мене» – 1Кор. 12:9)? Тут маємо сумне видовище хворобливого синтезу двох згадуваних диявольських спокус.

Що вже говорити за звичайний нецерковний люд? Там духовний стан вже давно досяг кризового апогею: виявляється, що церковна молитва, піст, утримання – все зайве: головне, щоб «порядною людиною» бути. Духовне виродження знайшло собі делікатну назву: «Бог у душі». Це внутрішнє омертвіння підтверджується улюбленими книгами, настінними портретами кумирів, в яких відображається внутрішній світ тієї «порядної» особи: грізні «мени» і напівоголені «вумени». Саме цими ідеалами прикрашаються серця багатьох. Релігія «порядності» передбачає свій ідеал праведності, звичайно, без Церкви і молитви.

Люїсівській біс-крутень досить цікаво зобразив роботу духів темряви із своїми «підопічними». В одному із своїх «Листів Крутеня» цей персонаж пояснює: «Якщо вони (люди) стали християнами, то ми повинні утримувати їхню свідомість у своєрідному стані, який я називаю «християнство і...». Наприклад, «християнство і криза», «християнство і нова психологія», «християнство і новий порядок», «християнство і лікування за допомогою віри», «християнство і дослідження душі»…» (лист XXV). Отже, біс-крутень не боїться розмов про християнство, навпаки: в окремих випадках дуже насолоджується ними, коли акцент при цьому переноситься на «культуру», «нову психологію», «лікування», «бізнес» тощо.

Так ми навчилися говорити про Бога, але в серцях своїх продовжуємо сподіватися лише на свої сили і розум. Мріємо про забезпечене життя і бездумне дозвілля, «хліб і видовища» – те, на що й штовхав Христа князь темряви.

Віра в Бога і Україну

Ще ми навчилися вважати себе сповідниками особливої, штучної релігії – віри в Бога і Україну, звеличившись цією ідеєю над євангельським заповітом не служити Богу і мамоні (Мф. 6:24).

Наш колишній Президент усі святкові промови традиційно завершував на пафосній ноті «слава Україні, слава кожному із вас і слава Господу Богу». Поміркуємо, чи не дуже різні за смислом ці три «слави»? Звичайно, різні. Недаремно, перша наголошується державі, а Богові лиш наостанок. Якщо вникнути в глибину цього славослов’я, то виявиться, що за своєю сутністю воно не буде дуже відрізнятися від шевченківського «я так люблю Вкраїну вбогу, що прокляну самого Бога!», оскільки останній вислів стане логічним завершенням першого. Великий Кобзар, мабуть, не домірковував над жахливими наслідками такої «любові». Омріяний земний рай, прагнення котрого перевищило устремління до раю Небесного, мусило поета акцент з охоти до молитви за Україну («за неї Господа моліть») перевести на бажання проклясти Творця.

Ідея матеріального «раю на землі» утопічна сама по собі в своїй суті. Земний рай, як ідеал життя без проблем, не може задовольнити свого мешканця, бо при ньому припиняється розвиток суспільства, що призводить до душевного голоду. Матеріальне стає цікавим лише тоді, коли воно без кінця змінюється, безугавно відволікаючи свідомість «матеріаліста», породжуючи в ній ілюзію живого, духовного. Це подібно до перегляду кінострічки, коли ряд знятих фотокартинок шляхом прокрутки перетворюється у видимість реального руху: мертві фотознімки, таким чином, «оживають» і створюють ілюзію життя. Тому кожному «матеріалістові» неприйнятною і немилою стає краса постійності гармонії церковного життя.

Щоб це не викликало сумнівів, вдамося до реального життя на прикладі пісень. Для людини світської церковні піснеспіви здаються нудними, оскільки вони не викликають ефектів, бажання діяти, а от під шлягери хочеться і співати, і танцювати й навіть працювати. Але що станеться, коли одні й ті ж самі «хіти» лунатимуть щодня, все життя? Радість від них швидко припиниться, утвориться душевний розлад. В той час благочестивому парафіянину піснеспіви ніколи не «приїдаються» (особливо, якщо музика писана не світським автором, а є плодом молитовної дії). В справжній церковній пісні віє дихання вічності, через неї діє благодатна енергія Духа (пасивною вона здається тому, хто не відчуваючи Його простору, живе в приземленій площині). Улюблена мирська пісня в певних випадках стає недоречною (весела пісня у час смутку), тоді як церковна ніколи не губить своєї актуальності: пасхальне «Христос воскресе!» однаково звучить як під час великоднього торжества, так і під час похорону у світлий тиждень.

Релігія віри в Бога і Україну відводить Богові місце другорядне і підлегле: Творець всесвіту у свідомості «патріотів» стає не Владикою держави, а принизливим державним служкою, якому час від часу наказується «благослови, подай, принеси, допоможи...» і якому відводиться роль вчасно виконувати всі наші прохання і примхи. Фактично, ця релігія є різновидом атеїзму в християнському обрамленні. В дійсності, представники цієї «конфесії» насправді визнають, що вірять-то вони передусім в Україну, тобто, самі в себе, а потім, так би мовити, і в Бога заодно. Щоб встерегтися християнину від «благих намірів» такої релігії, слід пам’ятати про чорний день в історії людства і його причину: іудеї віддали на жахливу смерть Царя Небесного лише за те, що Він не виправдав їхніх сподівань на земне воцаріння Ізраїлю.

Чи дотримуються іншої позиції сьогодні ті, хто галакає «Україна понад усе!»? І як тоді у контексті цього гасла зрозуміти апостола Павла: «я надумавсь нічого між вами не знати, крім Ісуса Христа» (1Кор. 2:2)?

Далі буде