Закінчення, початок див. тут

А ти, Капернауме, що до неба піднісся,
аж до аду ти зійдеш!

Лк. 10:15, Мф. 11:23

Діагноз падіння: ідея нового Риму

Здавна існує язичництво плебеїв – «хліба та видовищ», що є прямим виконанням описаних вище перших двох воль спокусника. Але є ще третя спокуса, яка обернулася в інше поганство, ім’я якій – влада. Це вже язичництво патриціїв. Воно привабливіше за плебейське тим, що допускає проявляти себе, ніби минаючи спокусу третю, ставлячи за мету торжество справедливості, віри, добра тощо. Але це тільки «ніби». Будь-яка спрямованість до влади протилежна євангельському духу: «Хто з вас великим бути хоче, нехай буде він вам за слугу. А хто з вас бути першим бажає, нехай буде всім за раба» (Мк. 10:43-44), «Моє Царство не із світу цього» (Ін. 18:36).

У XI-XIII ст., коли в київських печерах царював Дух Божий, благодатно просвіщаючи увесь народ землі Руської, будь-яке домагання до главенства над світовим православ’ям було справою немислимою ні з боку князів, ні з боку ієрархів, хоча Київська митрополія була на той час найбільшою в світі (про свого патріарха тоді ще й мови не було: митрополитів нам надсилали з Константинополя). Часи минали, і під впливом ввергнення в спокусу влади духовна орієнтація на Русі змінилася настільки, що через чотири століття столиця її возгордила себе вже «третім Римом». Дияволові вдалося нарешті нав’язати боголюбивому руському народові ідею «матеріальної духовності», про наслідки котрої вже говорилося. Тепер спокушений русич почав сприймати зовнішній церковний розквіт у найбільшій країні світу як ознаку духовної величі. У його свідомості почав діяти принцип бісівської математики: духовне = матеріальному. Як вже говорилося, спрацьовує він ефективно й досі.

Знаменно, що грізне іменування Москви черговим Римом витворилося у відповідний час – добу Івана Грозного, коли з’явилася на світ пам’ятка лиховісного російського культу влади чоловіка в родині – «Домострой». (Київська Русь дала православ’ю теж свій «домострой» – «Повчання Володимира Мономаха дітям», але він на відміну від московського, наповнений справжнім Христовим духом.) У цій книзі влада голови сімейства («ігумена дому»), деспотизм котрого завуальовувався православноподібними сентенціями, виставилася як непомітна пародія на істинну владу – владу любові Христової. По цій причині саме тоді і з’являється характерний для тієї доби постулат, що виставлений був немовби в ролі догмату: «Москва – третій Рим, а четвертому не бути!». Автором цього вислову був монах Філофей. Отже, підміна християнських ідеалів в Руській церкві відбулася в її серцевині – в чернецтві. Стяжання Духа Божого, що за словами преп. Серафима є метою християнського життя, виродилися в стяжання «духа кесаревого». Проте Рим ніколи не символізував собою духовну підоснову чи благодатний центр всесвіту. Рим завжди був і досі лишився в людській свідомості як символ диктатури і міцного керма (чотири букви абревіатури SPQR («Сенат і народ римський» — лат.), як знак римської влади, наводили одного часу на сусідні народи певний страх). З якої причини на матеріально-земне одоробало почали сприймати як духовного велетня? За законами тієї самої сатанинської математики. В дійсності, цей вислів можна розтлумачити як дияволове прагнення якнайшвидше розправитися з ненависницьким йому православ’ям: після падіння «третього Риму» (яке має неодмінно має слідувати за законом падіння всіх Римів) «четвертим» йому насправді мариться всесвітнє владарювання апокаліпсичного Вавилону. Тоді таємне стане явним: велич Риму розкриє всю нищівну сутність, показавши справжні плоди прагнення мирської влади – основи мети третьої диявольської спокуси.

Поки ідея «третього риму» намагається підточити духовні корені наших душ, Русь все ж продовжує залишатися на сьогодні останньою надією Небес.

Якщо православна Росія бажає світити народам, а не володіти ними, то має вбачати в Москві не Рим, а Єрусалим, не омріяний центр православного світу, а лише «спасаємий град», навколо якого обов’язково й інші врятуються від згубних шляхів гріховних марнот. Як говорив преподобний Серафим Саровський: «Стяжи духу мирного, а тисячі спасуться навколо тебе». Смиренне серце християнина відмовляється від будь-якої наживи. Надбання Духа Христового, за словами згадуваного святого старця, є єдиним капіталом, на збагачення котрого націлюється життя християнське.

«Ось Я стою під дверима та стукаю...» (Об’яв. 3:20). Почути Небесного Гостя можна лише у тиші душ, звільнених від матеріалістичних прагнень імперських ідей, «бо де скарб ваш, там буде й серце ваше» (Лк. 12:34). Росія продовжує залишатися таланом Божим, Господь і досі посилає їй Своїх пророків, глашатаїв Своєї волі. Якщо голос їх буде почутий і країна скине з себе ярмо «третього Риму», Москва сяятиме великим сонцем Христа, повторивши благодатне чудо Києва світлої доби Русі. Прагнучи мудрості Божої, вона, подібно юному Соломону, отримає в додачу ще багатство й всесвітню славу.

Можливо деякому читачеві це видасться за красиву казку для довірливих діток. Так воно в сутності й є, тільки за цією «казкою» стоїть жива реальність. А дитячою довірливістю до «казкових» обітниць Ісусових має пройнятися кожна душа, що називає себе православною, бо «коли не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне!» (Мф. 18:3). Для цього звернемося до одного прикладу. Мабуть, жодне свято так животрепетно на впливає на дитячі душі, як подія Різдва Христового. Радісні колядні пісні з променистими посмішками свідчать про те, що дітлахи оспівують в колядках свій світ, у котрий щиро вірять і котрий відчувають. Але кожна деталь, що супроводжувала подію народження Спасителя, може здатися казковою вигадкою для мудрих світу цього. І річ тут навіть не в дивині співу ангелів, що почули пастухи, і не в незвичайній зірці, що привела волхвів до Божественного Немовляти. Для «великодержавної» свідомості незрозумілим в першу чергу стає місце народження Спасителя світу. Країною пришестя Царя Небесного став не могутній Рим, а бідна поневолена Іудея. Та і в самій Іудеї містом Божої слави стала не столиця її Єрусалим, а маленьке містечко Віфлеєм. В самому ж Віфлеємі Господь приходить у плоті не в центр міста і навіть не в саме місто, а лише на його околицю, вибравши Собі для земної оселі печеру замість хатини... Явлений Бог дивно уникає всіх центрів людського величі, в тому числі політичного і навіть релігійного, якщо релігійність тримає Духа Божого під спудом необізнаності сущих світу цього. Те, на що світ цей концентрує свою увагу, на що фокусує свою свідомість, стає марнотою в очах Божих. Тому велич Риму (першого, третього чи будь-якого) не спроможна побачити Бога (в даному разі засвідчити про Його Різдво). Лише чисті серцем, як відомо, Його побачать. Чисті від пихи примарної величавості.

...Оскільки ми торкнулись теми казок, то доречно тут було б пригадати казку Пушкіна про золоту рибку. Стара баба, користуючись безмірною ласкою золотої рибки, набувала швидкого росту панівної величі, допоки не лишилася у розбитого корита. Тут вже дійсно, прямий «намёк: добрым молодцам урок». Проте урок цей лишився не впрок: християни продовжували будувати Рими, зловживаючи благодатними дарами Золотої Риби (у перші віки катакомбні християни Христа символічно зображали знаком риби). Не йшли на користь і сумні свідоцтва історії: взираючи на уламки одних Римів, поруч будувалися нові. «Ісус тоді став докоряти містам, де відбулося найбільш Його чуд, що вони не покаялись: Горе тобі, Хоразіне, горе тобі, Віфсаїдо!...» (Мф. 11:20-21). Якщо столиця держави, в якій Господь з надлишком творив Свої благодатні чудеса, не відречеться від язичницького культу державності, лиха в майбутньому їй не запобігти. Втім, довготерпеливий Господь чекає, поки Москва не звільнить з себе кормигу «третього Риму», поки не відбудеться покаянне оновлення.

Завершити розділ статті, присвячений проблемі великодержавності, хочеться словами Екклезіяста (з грецькій – Проповідника), який в свій час пізнав всю марноту подібних прагнень. О, якби ми, що живемо у добу Нового Завіту, змогли розумом своїм дотягтися до розуміння цього старозавітного Проповідника!

Поробив я великі діла... І звеличувавсь я усе більше та більше, над усіх, що в Єрусалимі до мене були... Та коли я звернувся до всіх своїх чинів, що їх поробили були мої руки, і до труду, що я потрудився був, роблячи, й ось усе це марнота та ловлення вітру (Еккл. 2:4-11).

Останні слова Екклезіяста особливо точно передають глибинну сутність прагнення зовнішньої величі – основи стяжання будь-якого Риму. Марнота та ловлення вітру, «пара, що на мить з’являється, а потім зникає» (Як. 4:14). Величаво прикрашена пустота. Мильний пузир: великий, яскравий і, звичайно ж, порожній в середині.

Ідеал патріотизму та його примари

Навіщо автор статті стільки уваги приділяє російським проблемам, коли у нас вистачає своїх? По-перше, тому, що ідея московського великодержавія залишається мрією багатьох православних українців, що живуть на нашій землі, які бачать в цій ідеї єдину можливість врятувати українське православ’я від «уніатських», «сектантських» та інших сил «антиправославних експансіоністів». По-друге, подібними імперськими амбіціями хворіє політичне життя і нашої держави. Щоправда, самолюбства у нас менш помітніше, не з таким обширом. Але навряд чи варто з цього робити умовиводи про духовну перевагу українського народу над російським у нинішній час. Як справедливо відзначив один священик, «багато держав не вживаються до відповідних (імперських – Авт.) кроків на світовій арені не тому, що не бажають всесвітнього панування, а тому, що не можуть, розуміючи обмеженість своїх сил» (Священник Андрей Львов. Чеченский вопрос на Святой Руси? / альманах «Обитель Слова» №2, с. 75.). В чому ж тоді полягає ідея християнського патріотизму, і чи є така ідея взагалі? Звичайно є. Сама ідея патріотизму як любові до країни і народу за своєю природою є суто християнською. Щоб зрозуміти це, треба позбавити свій розум наносного сміття язичества. В подальшій своїй розповіді автор вдасться до компіляції деяких думок сучасного російського ігумена Антонія (Логінова) за його твором «День перемоги» з перенесенням їх на український простір (Игумен Антоний Логинов. День победы / «Обитель Слова» №1).

Любов до Бога і ближнього – не від світу цього. Христос нам явив і заповідав зовсім не ту любов, якою любить світ. Але фальшивки сипляться скрізь і навколо, і світ цей створив пародію на найвищу чесноту християнина, виставивши її за істинну. Непомітно вона з’явилася і в православному середовищі під терміном «патріотизм».

Англійський письменник Г. Честертон у свій час розумно висловлювався: «Це одне з найрозумніших почуттів, коли патріот каже: «чи гідний я Англії?». Але як тільки він промовисто скаже «Я – англієць», – патріотизм обертається в мерзенне фарисейство».

Євангеліє нам пропонує іншу любов до країни, до народу, і прагнути до неї можна лише через духовний подвиг, виходячи за межі розуміння світу цього. Щоб її виявити, звернімо увагу на деякі моменти.

1. Благорозумна мати-християнка ніколи не буде мріяти, щоб її дитя було «най-най»: найгарнішим, найбагатшим, найсильнішим, найрозумнішим, найздоровішим, – бо в цих «най» існує серйозна приманка гордині. Якщо щось подібне і підкрадеться до її душі, вона це вижене молитвою.

Чи ж розумно щось подібне бажати своєму народові та державі, яка є най-більшою і «най-центральнішою» в Європі? Прикладів того, як народи впадали в національну гординю і як їхні уявні перемоги незабаром кінчалися гіркими поразками, скільки завгодно.

2. Чи буде та ж розумна мати звеличувати моральні якості своєї дитини перед знайомими? Ні, вона забажає почути це від них. У цьому ж проявляється християнська любов до своїх живих-здорових батьків. І в церковному житті вихваляння свого храму, свого духівника не свідчать про надмірну любов до них – на зміну цьому скоро приходить осуд. Не випадково афонська заповідь чернечої любові гласить: «до смерті нікого не ублажай».

Чи благорозумно в цьому разі виголошувати на державних заходах «слава Україні!», і, взагалі, чи не безумство славословити народ тієї держави, яка на наших очах занепадає і тліє в усіх галузях життя, від політично-економічної до духовно-моральної?

3. Якщо людина за духовною своєю неміччю досадує на оточуючих людей та обставини, а ми тим самим вирішуємо висловити свою згоду і осуд, то за якою причиною це буде відбуватися: по любові до нього, чи заради угодження йому? Відповідь очевидна. Тоді якої якості патріотизм проявляємо ми у ганьбленні недругів держави? Яка любов тоді звучить у наших устах?

Якщо Україна хоче звеличити себе перед Богом, то весь народ повинен принизити себе у власному покаянні і не засудженні інших народів (Мф. 23:12). У противному разі національна самосвідомість відразу перейде в націоналістичну, яка не лише пишається своїми заслугами, але в бідах народних бачить руйнівну силу інших народів. Націоналізм, не наситившись на злобі до народів-ворогів, перейде у нацизм чи шовінізм, який висуває ідею абсолютної переваги свого народу (точніше, нації) над будь-яким іншим. Тоді уявне «най» роздується до абсурдних меж.

Християнин, що живе за законами євангельської любові, не може не думати за свій народ: його совість зобов’язує думати і піклуватися і про народ і про державу. Але за умови: «Господи, якщо це тільки не зашкодить тій справі, що Ти намітив для нас. Якщо скорботи нам необхідні, дай нам сили їх перенести». Хотілось би, щоб ми зрозуміли це без підсилених напоумлень згори.

Якщо ми хоч трохи будемо триматися «за край ризи» Христової, то благодать Його ніколи не кине України: рука Господня буде завжди з нами. Тоді ми знову здивуємо світ, як у часи Київської Русі. А ім’я держави нашої, як улюбленки Божої, золотими літерами впишеться у Вічну книгу життя.

Світися, світися, новий Єрусалиме!..