Див. попередні статті:

 Поняття Київського християнства, його церковна та просторово-часова ідентифікація

Підґрунтя формування Київського християнства. Ч.1. Механізм поєднання національного і релігійного (етноконфесійний синкретизм)

Підґрунтя формування Київського християнства. Чинники, що впливають на процес онаціональнення православного культу

 

Православний релігійний культ онаціональнюється і під впливом українських культурних традиції, обрядів та звичаїв, при зустрічі з якими свого часу носії культу теж застосовували найрізноманітніші методи – від повного заперечення і гоніння до повного толерування у незмінному вигляді. Зазначимо, що з плином часу українські побутові обряди теж зазнають глибоких змін під впливом іноетнічних та інорелігійних запозичень, розвитку прогресу.

Підґрунтя формування Київського християнства. Чинники, що впливають на процес онаціональнення православного культу (продовження)

Світоглядне значення культурних традицій, звичаїв, обрядів поступово стирається з пам’яті поколінь, часто залишаючи лише традиції виконання. Тобто, від мотивованого вони поступово рухаються до немотивованого, де магічний зміст поступово витісня­ється на другий план іншими функціями – естетичною, ігровою. А уже такий, вихолощений обряд, дуже легко толерувати,  підвівши під нього свою ідейну базу. Так, освячення маку на Маковея, поїдання куті на Різдво і т. ін. – це якраз приклади того, як християнство, не змігши викорінити ці обряди, поставило їх собі на службу із зовсім іншою мотивацією.

Православний культ онаціоналізовувався також й під впливом характерних дій представни­ків українського етносу, їх життєвих потреб (обробіток землі, догляд за домашніми тваринами, побудова нового житла тощо), спільних соціальних інтересів. Не внесення змін до свого релігійного культу у зв’язку з цим неминуче привело б до появи цілої сфери діяльності представників етносу, не регламентованої православ’ям. Але саме це для будь-якої конфесії приховує небезпеку збереження іншої, часто ворожої системи релігійних ідей.

Українська мова теж виступала одним із важливих факторів онаціональнення православ­ного культу. Адже саме мова є вагомим фактором становлення свідомості народу. Вона найбільш повно відбиває національний дух, органічно злита з тим середовищем, де вона виникла і найкраще передає існуючі тут реалії. І хоча народ в певних екстремальних умовах може жити і зберігати свою сутність й без національної мови, проте в такому випадку він за порівняно короткий час починає неухильно деградувати як народ. П.Мілюков писав з цього приводу : «...мова – основа нації. Два – три покоління при сприятливих умовах можуть бути достатніми, щоб перетворити одну національність в іншу».[1] Тому природним є бажання представників кожного народу не тільки між собою, але й з Богом «спілкуватись» рідною мовою.

Тим більше, що якихось вагомих аргументів (окрім суб’єктивних міркувань), які б заперечували  можливість використання національних мов в богослужбовій практиці Церков, немає. Навпаки, як зазначає професор А.Колодний [2], є ряд факторів, що зумовлюють необхідність їх ужитку:

1. Біблійні установки (Бог не дав різним народам розуміння єврейської мови, а навпаки через Святого Духа Він зійшов на апостолів і в такий спосіб справдилася обітниця, що вони «говорити­муть новими мовами» (Мк 16: 15-17);

2. Історичні чинники (церковно­слов’янська мова теж не спочатку стала сакральною, а пройшла значний історичний шлях до цього);

3. Комунікативні чинники (в Новому Заповіті зазначено, що коли йде молитва чужою мовою, то все говориться на вітер, оскільки віруючий не знає, про що говориться);

4. Лінгвістичні чинники (асиміляція церковнослов’янської на українському ґрунті).

Відомий вчений М.Возняк писав з цього приводу: “Церковнослов’янська мова переймала в Україні відразу елементи живої української мови й водночас втрачала все, що бу­ло чуже для українського вуха, а її вимова пристосовува­лася до живої місцевої вимови. З поширенням письменно­сті, з появою українських оригінальних творів україн­ський елемент у церковнослов’янських пам’ятках ще скріпив­ся. Так принесена на Україну чужа мова поволі українщилася в своїй фонетиці... Вплив народної фонетики на книжну мову бачимо вже в найдавніших українських па­м’ятках”.[3] Інший дослідник А.Річинський додавав, що ця зукраїнізо­вана болгарщина була вже дуже близькою народові, коли літописець міг навіть казати, що “руськъ языкъ а словенскъ единъ”.[4]

Природний процес наближення запозиченої обрядової мови до народної врешті призвів до того, що в добі першого українського відродження XVI-XVII століть всі церковні відправи виголошувались, хоч і за слов’янськими книжками, але з вимовою й наголосами українськими. У греко-католицькій церкві в Галичині цей звичай зберігався до знищення цієї Церкви у 1946 р. Натомість у російській займанщині українську вимову викорінила московська влада, наказавши за Катерини II читати й спі­вати в церкві тільки “голосом, свойственным российському наречию”. Хто ж наказу не слухав, тих викидали з ду­ховного стану у “светскую команду”.[5]

Включення Українським Православ’ям національної мови в богослужіння стало одним із дуже вагомих факто­рів зростання авторитету цієї Церкви. Це характерно для усіх Церков. І навіть така могутня конфесія, як католицька, відома своїм консерватизмом у питаннях сакральної мови, на своєму ІІ-му Ватикансь­кому соборі все ж прийняла постанову про дозвіл богослужіння не тільки латинською, а й місцевими мовами.[6]

Підсумовуючи аналіз специфічних етнофакто­рів, що впливали і впливають на процес онаціональ­нення обрядово-культової сфери православ’я, ще раз зазначимо, що зв’язок українських національних чинників і православного культу не однобічний, а взаємний.

Постійне зростання ролі національного фактору відбувається і в наш час у багатьох конфесіях. Воно пов’язане з тим, що процес етнотворення у світі ще не скінчився. Тому з формуванням і становленням національної свідомості відбувається процес зростання національних особливостей культу тієї чи іншої конфесії, а це, в свою чергу, сприяє процесу самовизначення етносу.

Відомо, що культ є однією із найважливіших складових релігійного комплексу в плані безпосереднього функціонування останнього в суспільстві. Саме культ формує в індивідів найбільш стійкі стереотипи свідомості і поведінки, які зникають надзвичайно повільно, а в деяких випадках і не зникають зовсім. Часто ці стереотипи переживають ті релігійні вчення, на основі яких вони виникли. На старі стереотипи свідомості й  поведінки накладаються нові, що виникають із впровадженням нового культу, віровчення. Так виникає самобутній релігійний культ, характерний лише для даного народу чи території. Класичний приклад цього – залишки язичницьких обрядів і вірувань у слов’янських народів, які прийняли християнство.

Так, поряд з уже охристиянізованими обрядами, й нині в Україні існують язичницькі обряди – масляна, замовляння (деякі замовляння прямо заперечують християнську віру і обрядовість), ходіння з Козою, Маланка, голосіння тощо, які дійшли до наших днів майже без значних змін. Як відгомін  язичництва живуть ще вечорниці і до початку нашого століття дожили кулачні бої. Причому аж до XVIII ст. вечорниці часто набували форм оргій. Саме тому наказ 1719 р. Київської духовної консисторії про заборону вечорниць і кулачних боїв (які часто закінчувались вбивствами або каліцтвом їх учасників) був небезпідставним.[7]

Пам’ять про дохристиянські традиції і обряди була в Україні ще досить міцною і в XIX ст. Не випадково у грудні 1864 р. Київська духовна консисторія видала наказ «О неделании прихожанами при отправлении законних браков законопреступних действий, як то: по улицам бесчинств, криков и воплей, плесканий, плясаний, пений скверних...».[8] Цей та інші подібні накази ретельно виконувались. Так що навіть ще на початку минулого століття в Україні за співання колядок і купальських пісень виконавців всіляко утискували і навіть сажали в холодну. І це при тому, що репертуар колядників значно змінився внаслідок підміни кліриками стародавніх текстів  текстами офіційного біблійного змісту. Тому велика відповідальність за те, що сьогодні з великими труднощами доводиться відшукувати фольклорні, глибинно-народні твори, лежить і на православній Церкві. Особливо це стосується Російської православної Церкви. Визначний український композитор М.В.Лисенко з болем в серці писав, що народні пісні «...вмирають на наших очах із-за поліції, попів...».[9]

Наведені приклади свідчать, як важко викоренити те, що формувалось у народі століттями. Але ще важче прищепити йому щось нове, не толерувавши його з народною традицією. Адже християнство, використову­ючи найрізноманіт­ніші методи, все ж не змогло за всі століття свого існування в Україні викоренити із свідомості її народу найбільш стійкі обряди і звичаї. Тому нічого дивного немає в тому, що нові обряди, штучно запроваджувані в Україні за радянської влади, незважаючи на певні позитивні елементи, які вони несли у собі, не прижилися у народі. Це ж була не народна традиція, вивірена і передавана віками, а часто заідеологізований, амбіційний витвір.

Тому з точки зору теорії (як це не парадокса­льно) пропозиція О.Масюкевича (стаття «Чи всіх звичаїв цуратися?»[10]) про «відхристиянізовування» релігійних обрядів не була такою вже й безглуздою. Він пропонував ще в шістдесяті роки офіційно дозволити купальські забави, клечання, писанки, паски тощо, але присвятити їх уже соціалістичним святам: крашанки – до «Дня природи», паски – до 1 Травня і т.ін. Цей автор зрозумів, що українські звичаї, які у переважній своїй масі віками пов’язувались з релігією, викоренити можна (інше питання – для чого?) не постановою, а, за прикладом християнства, цілеспрямованою роботою на знищення ідеологічної основи обряду і ставлення цього вихолощеного обряду собі на службу, але вже з новою ідейною основою.

Одним із факторів, що хоч і не прямо, але все ж впливає на елементи обрядово-культової сфери, виступає характер відносин між народами і етнічними меншинами всере­дині даного народу. Релігія, відображаючи національні відносини, не може бути нейтральною до змін, що відбуваються у них. Рівноправні, взаємозалежні та інші типи відносин між народами і етнічними групами на території певного народу специфічно відбиваються у свідомості віруючих, «по-особливому відображаються в обрядово-культовій сфері».[11] Так, приєднання України до Московії відразу ж відобразилося на обрядово-культовій сфері як українсь­ких парафій Київської митрополії, так і Московсь­кого патріархату. Почався процес «вирівнювання» та узгодження культів обох митрополій.

У свою чергу, релігійний культ, як складова частина релігійного комплексу, впливає на міжнаціональні відносини. Адже релігія може посилити і загострити соціальні антагонізми, а, за певних обставин, може стати навіть і провідною силою у розвитку національної ворожнечі.[12] Найчастіше це відбувається тоді, коли один із народів (чи одна із етнічних груп) намагається насильно впровадити свою релігію чи релігійний культ на певній території чи у даній церковній споруді.

Історія розвитку Церков в Україні дає велику кількість таких прикладів, але з тією лише особливістю, що у конфлікт вступають навіть люди однієї національності. Це стосується подій в Івано-Франківській, Волинській, Тернопільсь­кій, Львівській областях, які відбувалися протягом 1990-1994 років з приводу передачі церковних споруд різним конфесіям, відмінність між якими часто полягає лише в незначних особливостях обрядово-культової сфери.

Відзначимо, що зв’язок етнічного, національ­ного фактору і релігійного культу різноманітних конфесій зародився і розвивається об’єктивно, має історичний характер і притаманне всім релігіям світу. Не є винятком у цьому і космополітичні релігії, які теж тяжіють до етнічних елементів, активно взаємодіють з ними і, незважаючи на свій космополітизм, часто існують у формі національних церков.

Внаслідок взаємовпливу релігійного культу з тією соціально-етнічною структурою, в рамках якої він існує, утворюється особливий, етнокультовий синкретизм. Саме завдяки йому найбільш чітко прослідковується етноконфесій­ний характер релігійних течій і Церков. Поза етнокультовим синкретизмом вплив етнічного на релігійний комплекс не має чіткої національної забарвленості (найбільшою мірою це стосується світових релігій).

Саме етнокультовий синкретизм може відображати у собі соціально-етнічні фактори, зберігати елементи національної культури. Найбільш яскравим прикладом цього є культ Української греко-католицької Церкви, який, завдяки притаманному йому етноконфесійному синкрети­зму, допоміг зберегти великі пласти української культури. Цей культ формувався як органічне поєднання східно-православної обрядовості (на основі збереження греко-православної традиції) з догматикою католицької Церкви. Тому в Українському Православ'ї зберігалась краса Східного обряду (який на час прийняття унії був значно онаціональнений), мовою богослужінь залишалась церковнослов’янська (з українською вимовою), мовою проповіді була українська розмовна мова. Крім того, зберігались більшість усталених молитов, обрядів і традицій, якими користувались українці. Тому діяльність УГКЦ, незважа­ючи на всю її неоднозначність, слугувала збереженню високої національної свідомості, народної матеріальної культури, «сприяла розвитку українських традицій у малярстві, співочій виконавчій майстерності»  тощо.[13]

Використовуючи елементи національного (традиції, обряди, мову тощо), «оцерковлюючи» їх при цьому, релігійний культ нової релігії поступово входить у свідомість народу як «свій», національний. А тому, чим глибший зв’язок національних чинників і обрядово-культової сфери привнесеної релігії, тим міцніше вкорінюється дана релігія на цій території. Сила цього зв’язку залежить, окрім ряду інших факторів, від розвиненості самого культу (бідніший культ – слабший зв’язок).

Виходячи з цього, говорити про дійсний космополітизм, зокрема  християнства, можна лише в часи його первісного/початкового розвитку. Тобто тоді, коли воно, ще не сприйнявши і навіть заперечуючи обрядовість племінних і національних релігій, власного культу ще не встигло сформувати. Вже мінімальна прив’язаність ранньохристиянського культу до національних чинників сприяла відмові від заборони першим християнам спілкуватися з іновірцями. Цей фактор став одним із найвагоміших у швидкому поширенні християнства.

Подібна картина (космополітизм) спостеріга­ється і в протестантизмі, але уже з інших причин. Виконуючи соціальне замовлення буржуазії, протестантизм максимально звузив обрядово-культову сферу. Тому, на наш погляд, закономірно, що протестантський рух, зародившись в Англії, найбільшу підтримку отримав у США – країні інтернаціональній за складом населення, де максимально спрощений і національно вихолоще­ний культ був найбільш прийнятний для переселенців. Але у країнах з міцними національ­ними коренями конфесія з таким культом, як правило, не мала подібної підтримки. Вона або насаджується жорсткими методами і так входила у традицію (ранній кальвінізм), або ж приживалася десятиліттями за допомогою кропіткої місіонерської роботи (баптизм в Україні).

З усього вищесказаного можна зробити висновок, що у кожному конкретному випадку, для певного народу й конфесії, етноконфесійні ознаки культури утворюються по-різному. Українська ж культура, зважаючи на декілька конфесій, що претендують на роль її етнічного репрезента, має у своєму складі кілька етноконфесійних комплексів, які тією чи іншою мірою поєднані й контактують між собою. Їх утворення проходило на різних рівнях розвитку цих конфесій в Україні. У зв’язку з цим вони мають різний ступінь складності утворення, по-різному впливають на українську культуру.

Далі буде


[1] Милюков П. Очерки русской культуры.– Вып. 1.–  СПб., 1901.– С. 7.

[2] Див.: Колодний А.М. А.Річинський про мову церковно-релігійного життя // Арсен Річинський – ідеолог Українського православ’я. – Київ-Тернопіль-Кременець, 1998.– С. 34-39.   

[3] Возняк М. Історія української літератури.– Т. 1.– Львів, 1920.– С. 50.

[4] Річинський А. Проблеми української релігійної свідомості.- Київ-Тернопіль, 2000.– С. 110. 

[5] Там само.– С. 111.

[6] Конституция "Sacrosantium consilium"// Документы 2-го Ватиканского собора. –  Ч. 1.– Братислава, 1969. – С. 107.

[7] Маркевич А. Меры против вечорниць и кулачных босв в Малороссии // Киевская старина.- 1884.- № 9.- С. 178.

[8] Баканурский А.Г. Антиклерикальнi традицiї українського фольклору.- K., 1988.- С. 36.

[9] Цит. за: Дашкевич Я. Україна на межi мiж Сходом i Заходом // Записки НТШ.– T. 222.– Львiв, 1991. – C. 5.

[10] Масюкевич О. Чи всiх звичаїв цуратися? // Лiтературна Україна.– 1963.– 20 серпня.

[11] Шуба А.В. Религия и национальные отношения.– K., 1983.– С. 16.

[12] Там само.– С. 8-12.

[13] Терновский Ф.А. Очерки из истории Киевской епархии в XVII ст., на основании документов синодального архива // Чтения в историческом обществе Нестора летописца.– Кн.1.– K., 1879.– C. 350-360; Вiра батькiв.- Львiв, 1990.- № 1.- С.3-4.

Теги: