Religion.in.ua > Аналітика > Про стереоскопічне бачення в УПЦ (МП)

Про стереоскопічне бачення в УПЦ (МП)


10 08 2015
Про стереоскопічне бачення в УПЦ (МП)Будемо уважно спостерігати — наскільки церковна спільнота сприйме ці заявлені ідеї та позиції та чи здатна вона рухатися в напрямку їх реалізації.
В останній тиждень з’явились два важливих інтерв’ю, які підтверджують, що світобачення всередині УПЦ (МП) не є, так би мовити, монохромним — існує не лише офіційний погляд на наше життя та бачення того, як має себе позиціонувати церква. Своє бачення висловили відомі люди – протоієрей Георгій Коваленко, багаторічний речник УПЦ (МП) за часів предстоятельства митрополита Володимира, голова Синодального просвітницького відділу, та митрополит Олександр (Драбинко) — особистий секретар блаженнійшого Володимира. О. Георгій дав інтерв’ю російському недержавному інтернет-ресурсу meduza.io, а владика Олександр — газеті «День» за 7-8 серпня.
Звернемо увагу на заявлені в інтерв’ю положення щодо питань, які викликають у суспільстві найбільш загострене сприйняття УПЦ, і які є контрастними до офіційної позиції (Інтерв’ю аналізуються відповідно до часу їх появи).
  • В офіційних зверненнях УПЦ часто підкреслюється, що ця Церква переживає часи облоги з боку підступних ворожих сил, «что ся умножиша стужающії нас, мнозії востают на нас». Прот. Георгій не протиставляє тягарі, які несе церковний люд, від усього суспільства, зокрема, на Сході України – «Есть проблемы, но их не может не быть, где стреляют из тяжелого вооружения и «Градов». Я бы не выделял нас в отдельную историю: мы часть этого общества, и это проблемы всего тела народа, а не только тела церковного. Мы не живем оторванно».

  • В офіційній позиції не визнається наявність зовнішньої агресії – у нас лише «междуусобная брань». А от у о. Коваленка чітко сказано — українська Церква не може бути посередником між сторонами, для однієї з яких — українські церковні особи не мають жодного авторитету, тому що для позаукраїнської сили вони ніхто (наводиться приклад, коли у Донецьку не дали виступити прес-секретарю Донецької єпархії УПЦ). І чому тоді Російська церква ніяк не умиротворює «своїх»? «Можно быть посредником в Киеве между украинцами. Но когда в ситуацию вступает внешняя сила, которая не зовет нас в посредники, не слушает наших обращений и заявлений, тут большая ответственность уже на Московской патриархии».

  • Ті, хто ходять в різні церкви — не розбираючи, який патріархат — звичайні люди, і в цьому немає «світопреставлення». Більш того, церковникам є чого в них повчитися. «Невоцерковленные люди в Украине совершенно спокойно ходят и туда, и туда, и туда, крестят детей в одном месте, венчаются в другом. Это - де-факто происходит. Следовательно, церковь, может быть, поучилась бы у людей в чем-то. Потому что церковь — это не только епископат…»

  • Чому питання про об’єднання Православ’я в Україні віддається лише єпископам? А духовенство («у которого тоже есть мнение, но которое никто никогда не слышит и не слушает, считая священника чуть ли не наемником при храме»)? І загалом, церковна спільнота різних юрисдикцій може збиратися та обговорювати питання майбутнього об’єднання.

  • Цитую без змін – це вперше сказано поважним представником УПЦ!:

«Кор.: — После объединения московские приходы будут сами отделяться от московского патриархата и массово переходить в новую церковь?

— Могут. Сейчас почему этого не происходит? Потому что люди — в частности, священники — хотят все-таки в легализованном пространстве существовать. Ну это тоже не может продолжаться бесконечно. МЫ ЖЕ НИЧЕМ НЕ ОТЛИЧАЕМСЯ». 

  • Об’єднання УПЦ-КП та УАПЦ (якщо воно буде) — ДОБРА СПРАВА! І добре, якщо їх визнає Константинополь: «Я считаю, что было бы хорошо, если бы их признали в Константинополе и они существовали на правах параллельной юрисдикции, а Москва этому радовалась бы, а не плевалась».

  • Психологія розділення на наше-добре та чуже-погане і протиставлення чорного і білого — середньовіччя («А наши церковные модели еще более средневековые»). Ми, тобто «наші», маємо єдність не лише з представниками своєї юрисдикції. Інші християни (в т.ч. і неправославні) — якщо і ми і вони справді християни — це теж «наші»!

  • «И я буду продолжать думать, что я думаю, а вы думайте, что со мной делать в этом смысле. Хотите меня запретить, отлучить — пожалуйста, … но я не должен этого бояться. Я считаю, что мы должны возродить этот дух, что мы должны быть Церковью, а не каким-тообщественным институтом при дворе. Мы должны обсуждать сложные вопросы, мы должны находить консенсусные решения, а они все равно только анафемами умеют разбрасываться. … А можно же совершенно по-другому действовать. В Церкви должна быть возрождена подлинная соборность»!

Основні тези в позиції митрополита Олександра (Драбинка) багато в чому подібні. Наголосимо на деяких важливих моментах:

  • За своїм статусом у складі РПЦ Українська Православна Церква в сучасній церковно-політичній ситуації має лише «умовний суверенітет» (який є ситуативним).

  • Владика звертає увагу на те, що «найчисельніша Церква в Україні може перетворитися на «чужорідне тіло», «музей російської традиції». З контексту зрозуміло, які сили можуть вести в цьому напрямку — ті, хто не уявляють УПЦ (МП) спільнотою з власною українською ідентичністю.

  • Окрема юрисдикція, якщо це навіть «наша» і правильна — це ще не вся Церква! «Церква як інституція стала натхненником та духовним поводирем Майдану» (не всі, звісно, згодяться з такою постановкою питання – Б.О.).

  • Подібно до прот. Георгія Коваленка владика Олександр підкреслює: «свої» — це не тільки наша конфесія. «У нас у Церкві, на жаль, панують подвійні стандарти. Якщо робить добро хтось з УПЦ, — то це «справжнє добро». А якщо хтось з іншої конфесії, тим паче з Київського патріархату, то це, нібито, «політика». Проте ми християни і маємо пізнавати у добрі «своїх», пізнавати Бога».

  • З суспільством треба бути чесним, відкритим і самокритичним. (Останнє — якщо підійти послідовно — "переворот" у нашій еклесіології): «Мене нерідко звинувачують, що я у своїх онлайн-проповідях дозволяю собі критичні зауваження щодо нашого церковного життя. Але ж ми маємо усвідомлювати: якщо ми, люди Церкви, не будемо самокритичними, то не зможемо чесно та відкрито спілкуватися з суспільством».

  • Чи є «нашими братами» по вірі люди наче православні з «того боку барикад», зокрема іноземці, які порушують і державний суверенітет, і заповідь «не убий»? — «Справді, є віруючі з обох боків барикад. Ми називаємо і тих, і інших «нашими». Але як ми можемо називати «нашими» людей, які порушують Божу заповідь: не убий? Христос не залишив такої заповіді: будуйте імперію. Він не говорив: «Блаженні ті, хто захищатиме східну цивілізацію». Тому сепаратистський проект на Донбасі не може спиратися на релігійні цінності».

  • Митрополит Олександр нищівно і обурено критикує один із підлих мемів війни, спущеного з північної кафедри: мовляв, істинні православні стали проти «розкольників і католиків». «Інколи можна почути, що ця війна — то є війна «уніатів» і «розкольників» проти істинного православ’я. Вибачте, але я категорично проти православ’я, насадженого під прицілом автоматів, проти православного фундаменталізму! Православ’я — це не насилля, це не утопічні теорії «Третього Риму» або «русского мира». Православ’я — це, перш за все, синонім християнства, синонім свободи, відповідальності та довіри».

Будемо уважно спостерігати — наскільки церковна спільнота сприйме ці заявлені ідеї та позиції та чи здатна вона рухатися в напрямку їх реалізації.

Протоієрей Богдан Огульчанський





Повернутися назад