Religion.in.ua > Аналітика > Про один стовпчик з крапочкою на шляху до єдности українського християнства

Про один стовпчик з крапочкою на шляху до єдности українського християнства


28 03 2016
Про один стовпчик з крапочкою на шляху до єдности українського християнстваПро підстави та причини орфографічного нововведення в УПЦ (МП).

Найперше, що кидається в очі в нашому релігійному житті – шлях, який треба подолати українським братам-православним, щоб зійтися докупи, заріс хащами і завалений перешкодами. Але ми не про ці Хібіни та Гімалайї, а про невеликий стовпчик з крапочкою, який теж є перепоною, навіть якщо дивовижним чином хащі і скелі на шляху до єдности зникнуть. Мова йде про подвоєння літери і в біблейському імені І(і?)сус.

Короткий історичний екскурс


Принаймні до 1996 року всі українські християни були єдині хоча б у тому, що для них Спасителем був (і є) Ісус Христос (автор має на підтвердження цього примірник офіційного видання УПЦ «Православний вісник» за 1996 рік). Але приблизно з цього чи наступного року україномовні видання Української Православної Церкви (яка таким чином вирізнилася з усіх християнських конфесій України) змінюють ім’я Спасителя на Іісус. Автор не зустрічав офіційні пояснення такої зміни. Та досвід спілкування з тими, хто відповідав за церковні видання, дозволяє висловлювати припущення про підстави та причини орфографічного нововведення.

Цілком однозначно підставою для такої заміни може стати рішення священноначалія. І дійсно, як засвідчив у розмові з автором редактор одного з основних церковних видань 1990-х та 2000-х років, саме Предстоятель благословив писати ім’я «Іісус».

Але чому світлої пам’яті митрополит Володимир (а разом з ним також, можливо, і Синод) став на бік цієї позиції? Яке церковно-політичне тло передувало цьому – про це варто поміркувати.

Пригадаймо, що перша половина 90-х років – це період запеклого змагання між різними конфесіями за домінування на релігійному полі. У Києві та Центральній Україні пря йшла між УПЦ та УПЦ(КП). Це змагання велося різними, в тому числі, на жаль, і не парламентськими методами. Принцип вживання української мови у богослужінні було одним із вагомих арґументів, яким Київський Патріярхат відстоював свою правду – виведення українського православ’я з-під впливів русифікації. Натомість деякі ревні захисники УПЦ(МП) намагалися знешкодити цей арґумент, дискредитуючи церковне вживання української мови.

В пам'яті зринають іронічні листівки з печаттю авторитетного монастиря, в яких наводилися начебто уривки з українських перекладів священних текстів …На противагу демонстрованій незугарності української мови, її нездатності відтворити натхненні церковні тексти (як стверджувалося – вона «безблагодатна») підкреслювалася висота, благодатність та довершеність церковнослов’янської мови. Для УПЦ(МП) важливо було наголосити на відмінності власного стилю, власної лексики від УПЦ(КП). І тому вживання імені Спасителя як «Іісус» ставало підкресленим виявленням цієї позиції, наближенням до урочистої канонічної церковнослов’янської лексики.

Може зринути питання – чому раніше, в українському Екзархаті Руської Православної Церкви (у 50–80-х роках) та на початку 90-х форма імені «Ісус» не піддавалася сумніву? По-перше, тому що не було протистояння з конкуруючими конфесіями (яких у публічному просторі не існувало). По-друге, всі церковні видання в радянський час проходили таку ж саму редакцію і цензуру, як і світські видання, а правила та вимоги вживання форми імен в українській мові були однаковими для всіх. І, згідно з затвердженими нормами української мови – необхідно було вживати ім’я «Ісус».

Додамо, що форма імені «Ісус» вживалася не тільки у церковній періодиці (часопис «Православний вісник» та ін.), але й у двох найважливіших виданнях Святого Письма українською мовою, які поширювала Руська Православна Церква (до 1000-ліття Хрещення Русі) – у Біблії в перекладі І. Огієнка (ця Біблія була видана у Скандинавії, за підтримки Всесвітнього Біблійного Товариства, але з титульною сторінкою «Видання Московської патріярхії. 1988 рік» і поширювалася Московською патріярхією) та у Новому Завіті, виданого того ж року у Києві, переклад здійснений редакційною колеґією під керівництвом митрополита Київського і Галицького Філарета (Денисенка).

Чи існувала коли-небудь традиція вживання форми з двома «і» у православних виданнях українською? Заради справедливости треба сказати, що перше офіційне видання Святого Письма у Російській імперії українською мовою – а саме «Чотириєвангеліє» у перекладі Пилипа Морачевського (перекладене у 1860 р., але видане з суттєвою редакцією Синодальної комісії РПЦ у 1906–08 рр.) містило форму «Іисус». У цьому виданні (див. https://www.parafia.org.ua/biblioteka/unikalni-rukopysy/jevanhelije-morachevskoho/jevanhelije-vid-mateya_m/#toc--1) не тільки це ім’я, але й багато інших подаються у формах, максимально наближених до церковнослов’янської: Матөей, Виөлеєм, Өома. На той час це був певний анахронізм – наслідок інерції етимологічного правопису, яким деінде, переважно в церковних колах Галичини, писалися русинсько-українські тексти у 60–80-х роках ХІХ ст., хоча завдяки П. Кулішу та широко вживаній за його прикладом «кулішівці» з видозмінами український правопис вже давно затвердився як фонетичний (тобто – пишемо, як чуємо). Також ця форма написання була повторена у богослужбовому Напрестольному Євангелії, виданому у Варшаві Польською Православною Церквою у 1938 р. (у цьому виданні був відтворений текст 1906-08 рр.). Останні видання УПЦ (зокрема, напрестольне Євангеліє) в основних повторюють правопис цього видання.

Сучасна арґументація в УПЦ щодо вживання форми «Іісус»


Минуло вже біля двадцяти років від початку використання неологізму «Іісус». Виросло ціле покоління авторів та редакторів (щоправда, число тих, що пишуть та друкують українською в УПЦ, невелика), які цілковито певні у правильності такого вживання. Розглянемо деякі (відомі авторові) докази цієї позиції.

Про перший з арґументів, власне, сказано вище – досконалість церковнослов’янської мови та її перевага над українською в релігійному мовленні.

Ідеологи такого підходу солідарні з поглядами Католицької Церкви до епохи Другого Ватиканського собору, коли вважалося за необхідне все богослужіння вести латинською мовою. Зараз, звичайно, з погляду католиків такі погляди є цілковитим анахронізмом. Богослужіння ведеться національними мовами (латинською служать деінде одну з багатьох мес у великих парафіях). В різних католицьких етнічних спільнотах розвивається та заохочується релігійна творчість, багатьма мовами постійно створюються молитви на всі випадки життя.

В більшості країн, де є православні спільноти, вже давно ведеться богослужіння державними мовами цих країн, незалежно від країни походження більшости вірян (іноді богослужіння здійснюється двома мовами – мовою країни та рідною мовою діяспори), особливо якщо в країні є друге або наступні покоління еміґрантів. Так само давно перейшли на рідну мову богослужіння у балканських традиційно православних країнах.

Є три православні традиції, в яких Церкви мають консервативний підхід щодо вживання в богослужінні та молитвах не сучасної, а давньої мови: це грецька, грузинська та російська. Для грецької та грузинської Церков ця позиція зрозуміла – тим самим підкреслюється зв'язок віків, цілісність та глибина національної християнської культури. В російській традиції ситуація неоднозначна. Ще у ХІХ сторіччі звучали голоси (святителі Філарет Московський, Феофан Затворник та ін.) щодо необхідности редакції мови богослужбових текстів, особливо там, де перекладені з грецької церковнослов’янські тексти не були адекватними (таких прикладів чимало). У ХХ сторіччі тема вживання російської мови широко обговорювалася на Помісному Соборі 1917 року, але після того, як російська мова стала широко використовуватися у «Живій» церкві (т.зв. «обновленці»), ця ідея була дискредитована. В наш час тема редаґування богослужбових текстів піднімається на Міжсоборній нараді РПЦ (і дещо з цього приводу робиться, є зміни в нових виданнях), але про перехід у богослужінні, у молитовних зверненнях цілковито на російську мову не йдеться. Більш того, завдяки редаґуванню текстів, як можна зрозуміти, в РПЦ бажають утвердити невід’ємність церковнослов’янської лексики від російської культури.

І цей підхід, як можна зрозуміти з політики впливу Москви на церковне життя в Україні, важливий для продовження експансії «Русского міра». Навіть в опублікованих українською мовою катехитичних виданнях та книжках для дітей усередині українського тексту наводяться приклади молитов українськими літерами, але в російській вимові: Господі, помілуй; Боже, мілостів буді мнє грєшному; Богородіце, Дєво тощо. Тим самим заперечується наявність української вимови церковнослов’янських текстів і за умовчанням не схвалюється звернення до Бога українською мовою взагалі. До речі, власна вимова церковнослов’янських текстів здавна існувала в українському Православ’ї. У Російській імперії українська вимова була скасована після ліквідації позірної автономії «Малоросії» наприкінці 18 ст., але вона залишалася в реґіонах, які не входили в імперію. Та за понад 20 років з початку 90-х її успішно викорінили в Буковині, а зараз завершують цей процес у Закарпатті. Якщо росіянин зайде до храму під час служби і почує «Господі, помілуй», то для нього природно буде зітхнути і в серці звернутися: «Боже, помілуй мєня», поєднавшись з молитвою Церкви. Натомість для україномовної людини з’являється ускладнення – поєднувати природне, спонтанне звернення до Бога з установленою формою звернення. А це різна фонетика і артикуляція – тобто навіть органи мовлення (язик, зуби, губи, гортань) треба переставляти інакше…

Є ще й інші, філологічні арґументи. Необхідність звучання імені Спасителя як І-і-сус (в трьох складах) підкреслюють тим, що це є Його справжнє, незмінне ім’я (грецькою Ιησους), тобто звернення «Ісус» є спотворенням первісного імені1. Наскільки цей арґумент поважний? По-перше, зауважимо, що первісно цим іменем називали дітей давні євреї та арамейці, і з Біблії ми знаємо його вигляд на івриті (ע תֻשֻ יְ). Сучасні вчені тлумачать звучання імені як Yeh-ho-shoo'-ah. Ні грецька, ні жодна з інших далеких до давньоєврейської мов не відтворює первісного звучання імени, оскільки в різних мовах звуки різні (навіть якщо ці мови мають той самий алфавіт – ми знаємо, наприклад, що латинська літера R позначає звук, який звучить по-різному в англійській, французькій, німецькій, італійській та інших європейських мовах; так само і щодо інших звуків). І тому природно, що в кожній із мов ім’я Спасителя звучить в погодженні з правилами милозвучности цієї мови, і завдяки природності звучання стає рідним для людини, яка цією мовою розмовляє і молиться. Тому ми маємо: “Єзус” у поляків, «Джізес» у англійців, «Джєзý» в італійців, «Жєзью» у французів, «Ієжішь» у чехів, «Ізушш» в угорців…

Натомість в українській мові не існує ні довгих голосних звуків, ні правила їх подовження у якихось випадках. Скоріше навпаки. Усі запозичення з поєднанням голосних з інших мов у нашій мові природно скорочуються – тому ми кажемо Єрусалим і пишемо так само; кажемо єрей (а не ієрей), і мали би писати так само згідно з досталінськими правилами українського правопису – згадаймо, що органічний для української мови харківський правопис ліквідували остаточно у 1933 році, незадовго до ідеологічної розправи з його захисником, міністром освіти УСРР М. Скрипником. Немає у класичному українському правописі та вимові й дифтонгів (поєднання голосних). Тому ми – християни, а не христіани; парафіяни своєї парафії, а не парафіани, за правопорядком стежать міліціянти (чи то пак, тепер – поліціянти), ми мали б обирати поміж різних варіянтів та купувати на базарі провіянт... Закони нашої фонетики вимагають ставити між голосними принаймні напівголосний Й. Але – природне звучання мови ми доручили діяспорянам, діти яких в їхніх українських школах ще недавно вчилися за харківським правописом. Отож…

Безальтернативне використання у церковних виданнях УПЦ форми «Іісус» також утруднює природне засвоєння імені Спасителя як важливого та найдорожчого для християнина імені дітьми православних вірян. В українській релігійній прозі та поезії Ісус – єдина форма імені, з яким написані всі відомі релігійні твори. А, готуючи віршований текст до церковного свята, зламати ритміку вірша, додаючи ще один склад (І-і-сус) не вдасться. Людина переживає певну колізію, а чи це так малозначуще, якщо колізія стосується імені Спасителя?

Звичайно, ми цілком свідомі того, що серед тих, хто формує інформаційно-видавничу політику УПЦ(МП), є персони, які раді тому, що термінологія україномовних текстів, які в ній продукуються, все більш віддаляється від тої богословської мови, яка органічно розвивається в інших християнських конфесіях. Це цілком узгоджується з трендом ще більшої ізоляції (в різних формах) «канонічної фортеці». Але ж є в Українській Православній Церкві багато й інших людей, які усвідомлюють, що, якою б не була майбутня зв’язка УПЦ і МП (гіпотетично можливі різні сценарії, але ми зараз не про це), її віряни – це суттєва частина українського християнства, і було б важливо залучати їх до перебування в єдиній українській християнській культурній спільноті.

Отже, слідуючи євангельському «стукайте, і вам відчинять», визнаємо: треба бути наполегливими і вимагати: погодьмося з тим, щоб ім’я ІСУС Христос стало єдиним для християн України. Вертаймося до джерел!

------------------------------------------------------

1 Як курйоз, наведемо ще один арґумент, який довелося бачити у виданні однієї із західноукраїнських єпархій: не можна писати «Ісус», бо це грецькою мовою означає «рівновухий» (здається, цей доказ використовував у полеміці зі старовірами св. Дмитро Ростовський 300 років тому). Якщо б це навіть було так, то чи не означає це, наприклад, що говорячи про Бога, не можна вживати певних слів чи епітетів, які однією з 2 тисяч мов, що існують на Землі, означають щось негарне?

Богдан Огульчанський, священик

Подається за текстом публікації у газеті «Наша віра», лютий 2016 р. з незначними правками.


Фото Facebook






Повернутися назад