Religion.in.ua > Аналітика > Релігійно-політична ситуація у країнах Міжмор'я і ціннісний вибір України

Релігійно-політична ситуація у країнах Міжмор'я і ціннісний вибір України


31 08 2016
Релігійно-політична ситуація у країнах Міжмор'я і ціннісний вибір УкраїниПростір Міжмор'я утверджується в ролі острівця справжньої європейськості. Не варто переоцінювати масштаби консервативного повороту у Центральній Європі. Але поки що цей регіон приємно виділяється на тлі і Заходу, і Росії...

У запропонованій статті Ігор Загребельний, який представляє консервативно-політичну думку України, аналізує ситуацію у країнах Міжмор'я і підводить читача до моделі "консервативного плюралізму", котрий може стати ціннісним вибором України.

Як і для багатьох інших країн, для України обставини геополітичного характеру неминуче знаходять проекцію у ціннісно-світоглядній сфері. Нинішнє протистояння з Москвою, а також мейстрімна стратегія євроінтеграції створюють чудові умови для популяризації і навіть юридичного закріплення тих цінностей, норм та ідей, які відповідають нинішній повістці денній ідеології лібералізму.

З одного боку, існує образ “консервативної Росії” з анекдотичними “скрепами”, неприйняттям “демократичних ідей” і навіть “релігійним фундаменталізмом” (про фейковість цього образу, особливо ж його релігійної складової, див. статтю “Міражі російського православного фундаменталізму”). Цей образ використовується, аби легітимізувати і зробити привабливим те, що репрезентують як його протилежність.

З іншого боку, нас закликають приймати продиктовані радикальним лібералізмом цінності, норми та ідеї тому, що вони “європейські”, а Україна “іде у Європу”. Екстремою цієї тактики є прямолінійний шантаж, якого не цураються деякі українські “єврооптимісти”: хочете безвізовий режим — приймайте “антидискримінаційні” поправки до законодавства, толеруйте гей-паради і т.д. Якщо у 2013 році твердження, що євроінтеграція неминуче викличе впровадження ліво-ліберальних віянь, таврувалися “кремлівською пропагандою”, то сьогодні про це не соромляться говорити найпалкіші прихильники євроінтеграції.

На рівні мейнстрімного дискурсу українцям продовжують нав'язувати нібито неминучий вибір: або євроінтеграція у сенсі намагання стати членом ЄС, або Москва. У ціннісно-світоглядну сферу ця альтернатива проектується таким чином: або слухняне прийняття імпортованого з Заходу ідеологічного продукту, або ж духовна спорідненість із ненависним “Русским миром”.

Остання альтернатива є хибною хоча б тому, що є хибною перша. У той час, коли Україна показує готовність і надалі рухатися шляхом євроінтеграції на правах об'єкта (а не суб'єкта), на захід від неї тривають процеси, які можуть призвести до радикальних змін геополітичної конфігурації на Європейському континенті. Ідеться про формування Міжмор'я — геополітичного блоку країн Центрально-Східної Європи (в ідеалі — в трикутнику Адріатичного, Балтійського і Чорного морів). Наразі до інтеграційного процесу найактивніше залучені країни Вишеградської четвірки та Хорватія. Також у його орбіті перебуває Прибалтика. Міжмор'я формується як своєрідний клуб дисидентів-членів ЄС, що не задоволені особливостями політики Брюсселю, зокрема його надмірним централізмом. У перспективі ж розбудова Міжмор'я може вилитися або в радикальні зміни у самому ЄС, або у вихід із ЄС центральноєвропейських держав і оформлення цілком окремого геополітичного блоку.

Для України Міжмор'я — це шлях набуття і закріплення геополітичної суб'єктності, а також задоволення базових безпекових і економічних потреб. І саме у системі координат Міжмор'я стає принципово неактуальною потреба вибору між Сциллою радикального лібералізму і Харибдою фейкового російського “фундаменталізму” (або ж рудиментів “совка”). Для того, аби переконатися в цьому, поглянемо на культурні, релігійно-політичні і ціннісні контури країн, що залучені до розбудови Міжмор'я. У першу чергу розглянемо ситуацію, що склалася в країнах-локомотивах інтеграційних процесів — у Польщі, Хорватії та Угорщині.

Польща. Після падіння комуністичного режиму Польща почала утверджуватися у ролі католицького бастіону Європи. Польща зберегла високий рівень релігійності населення, а сам католицизм продовжував залишатися інтегральною складовою національної ідентичності. Водночас релігійний чинник став активніше проявлятися у політичному житті. Навіть комуністична влада Польщі була змушеною йти на компроміси з Церквою. Коли ж комуністичний режим зазнав краху, нові політичні еліти, навіть часом не поділяючи відповідних ціннісних орієнтирів, були змушені рахуватися з релігійними почуттями значної частини суспільства. Це позначилося на законодавстві уже в ранній посткомуністичний період. Так, аборти, за окремими винятками, стали забороненими у Польщі вже у 1993 році.

Звісно, ціннісно-світоглядна динаміка Польщі була неоднозначною. Передусім давалася взнаки стихійна вестернізація, котра рушила звичний уклад життя польського населення. Свободу діяльності, а потім державне сприяння отримали недержавні організації, котрі орієнтувалися на ті чи інші комплекси ідей лібералізму включно з радикальними ліво-ліберальними поглядами. Врешті-решт, політичні еліти, що зробили ставку на євроатлантичну інтеграцію, були змушені впроваджувати ті зміни, яких вимагали у Страсбургу, Брюсселі і Вашингтоні. З часом такі тенденції стали занадто агресивними. Особливо це стосується уряду “Громадянської платформи”.

Нещодавній успіх поміркованих правих сил (обрання президентом Анджея Дуди та парламентські вибори, в ході яких перемогу здобула партія “Право і справедливість”) докорінно змінив ситуацію в країні. ПіС запропонувала польському суспільству, на мій погляд, вдалий мікс націоналізму, політичного прагматизму і релігійного консерватизму. Символічні зміни відбулися відразу після інаугурації А. Дуди — у каплиці президентського палацу відновилися щоденні Богослужіння.

Сформований партією “Право і справедливість” уряд також досить швидко (уже в перші тижні роботи) дав знати про свої світоглядні пріоритети. Так, новопризначений міністр академічної освіти Ярослав Ґовін заявив, що очолюване ним міністерство припиняє фінансування наукових досліджень та видань, спрямованих на пропаганду гендерної ідеології (таке фінансування запровадили представники “Громадянської платформи”). Міністр освіти Анна Залєвска заборонила приймати до початкових та середніх шкіл так звані зовнішні групи сексуальної освіти учнів, діяльність яких, фактично, спрямовувалася на сексуальне розбещення дітей та юнацтва. Залєвська наголосила на важливості поваги до інтимності підростаючого покоління, а також зазначила, що ключову роль у статевому вихованні дітей мають відігравати батьки. Міністр охорони здоров’я Константин Радзівіл припинив державне фінансування програм екстракорпорального запліднення (Католицька Церква вважає запліднення in vitro принципово недопустимим). Водночас нова польська влада розпочала кампанію підтримки народжуваності, яка опосередковано спрямована ще й на збереження звичних гендерних ролей (фінансова підтримка з боку держави допомагає матерям уникати необхідності шукати роботу і, натомість, присвячувати час вихованню дітей).

Релігійний чинник дав про себе знати, коли зовнішні сили та опозиція почали нагнітати хвилю невдоволення. Тут досить символічними стали акції щоденних молитов за батьківщину, уряд і президента, які організував о. Єжи Гарда.

Як бачимо, нова польська влада, що відповідає електоральним вподобанням більшої частини суспільства, у своїй політиці доволі послідовно виходить із релігійних принципів. А це вимагає неабиякої сміливості і свідчить про високий рівень політичної волі, адже нова ціннісна політика польської влади наштовхується на сильний тиск з боку Заходу. Водночас Церква, яка й раніше була активною у суспільній сфері, не боїться надавати підтримку діям уряду.

Хорватія. Як і Польща, Хорватія є католицькою країною, у якій Церква залишається важливим суспільним інститутом, а населення відзначається високим рівнем релігійності. Тим не менше, хорвати лиш нещодавно отримали владу, котра з пошаною ставиться до цінностей суспільства.

Протягом тривалого часу в Хорватії панувала політична еліта соціал-демократичного спрямування. Здебільшого це були люди з комуністичним минулим, вихідці з комуністичних молодіжних організацій часів пізньої Югославії (аналог українських “вчорашніх комсомольців”). Зрозуміло, що особливою прихильністю до католицизму вони не вирізнялися. Ціннісні орієнтири соціал-демократичної влади гармоніювали з вимогами, які перед Хорватією виставляв Брюссель. Відтак у Хорватії спостерігалися перманентні спроби державної влади нав'язати суспільству ліво-ліберальні ідеологічні принципи. Така політика особливо посилилася напередодні вступу до ЄС.

Хорватів очікувала малоприємна перспектива. Державну політику доповнювала активність недержавного сектору: ЗМІ, ліберальних інтелектуалів, неурядових організацій. Ці сили прагнути узурпувати можливість говорити від імені “громадянського суспільства”. За таких умов “мовчазна моральна більшість” хорватів мусила б пасивно сприймати все нові і нові кроки влади по реалізації ліво-ліберальних ідей. Але сталося інакше. Й ієрархія Церкви, й миряни налагодили серйозний спротив. Єпископат посилив критику чинної влади. Миряни почали діяти через низку об'єднань (партія “Hrast”, товариства “Vigilare”, “Grozd”, громадянська ініціатива “U ime obitelji”). Докладені зусилля дали змогу ефективно протидіяти державним ініціативам.

Індикатором суспільної ваги Церкви стало ініціювання та проведення референдуму по внесенню поправки до конституції, котра унеможливлює запровадження так званих “одностатевих шлюбів” (шляхом визначення сім'ї як союзу чоловіка і жінки). Церква провела референдум, діючи в рамках громадянської ініціативи “U ime obitelji”. Для проведення референдуму було зібрано 700 тис. підписів. Референдум відбувся 1 грудня 2013 року. 66% виборців підтримали конституційну заборону одностатевих шлюбів. Слід сказати, що саме лиш ініціювання референдуму — це справа, котра вимагає колосальної організаторської праці і підтримки у суспільстві. А це ще раз підкреслює, якими міцними у Хорватії є позиції Церкви.

Незадоволення суспільства політикою соціал-демократів вилилося у суттєві політичні зміни. На початку 2015 року президентом Хорватії було обрано Колінду Грабар-Китаровіч. Її важко назвати радикальним євроскептиком чи ультраконсервативним політиком. Проте Грабар-Китаровіч дуже швидко зарекомендувала себе як державного лідера, що намагається посилити національний суверенітет (зокрема ініціюючи вигідні для Хорватії інтеграційні процеси). У січні 2016 року був сформований новий уряд, який засвідчив якісне оновлення політичної еліти в країні. На зміну соціал-демократам прийшли політики з антикомуністичним, католицьким і, частково, націоналістичним бекґраундом. На крайньо правому фланзі далеко не всі сприйняли політичні зміни як справдження мрій. Не обійшлося навіть без конспірологічних версій (явну недовіру до нової влади висловив, зокрема, контраверсійний публіцист традиціоналістичного спрямування Еміль Чіч). Тим не менше, важко заперечити факт різких змін на тлі нещодавніх ліво-ліберальних експериментів.

Угорщина. На відміну від поляків та хорватів, угорці не є конфесійно монолітними: серед угорців переважає католицизм, але також в країні наявне значне число протестантів (католики становлять більше половини населення, протестанти — близько 20%). Крім того, у порівнянні з Польщею та Хорватією Угорщина більш секуляризована. Незважаючи на це, релігійний чинник відіграє у політичному житті Угорщині дуже вагому роль, а офіційний Будапешт проводить політику, діаметрально протилежну ліво-ліберальним ціннісним стратегіям Брюсселю.

Нова угорська конституція, що вступила в дію 1 січня 2012 року, робить наголос на християнському характері Угорщині, а також містить чимало релігійних морально-ціннісних норм. У жовтні 2013 року між Угорщиною та Ватиканом був підписаний новий конкордат, котрий створює ще більш сприятливі для діяльності Церкви умови.

Політика Віктора Орбана і правлячої партії “Фідес” не лише спрямована проти реалізації ліво-ліберальних стратегій в межах самої Угорщини, але й протистоїть цим стратегіям на рівні ЄС. Так, на засіданні Ради ЄС 7 березня 2016 року Угорщина стала єдиною державою, що відкинула документ “Список активностей для покращення рівноправності ЛГБТ-осіб” і тим самим заблокувала його прийняття.

Промовистими є випадки артикуляції релігійної тематики на рівні офіційного політичного дискурсу. Навесні 2016 року, пояснюючи небажання Угорщини приймати мігрантів, В. Орбан заявив, що приплив мігрантів недопустимий, оскільки не відповідає нормам конституції. Позаяк конституція Угорщини проголошує християнство силою, що зберігає угорську націю, то, на думку Орбана, приплив мігрантів-нехристиян є порушенням угорської конституції.

У світлі мігрантської проблеми цікавою є поведінка угорського єпископату. Попри те, що Ватикан в особі Папи Франциска обрав, на мою думку, згубну для Європи політику підтримки міграції, єпископська конференція Угорщини зайняла тверду і виразну позицію і заявила, що угорська держава повинна насамперед захищати власних громадян, а не жертвувати їхніми інтересами заради мігрантів. Єпископ Ласло Кіш-Ріґо (Laszlo Kiss-Rigo) виступив із відвертою критикою закликів Папи Франциска. “Ці люди не біженці, а іммігранти. Це вторгнення... Вони хочуть нас подолати. Його Святість помилився”, — зазначив єпископ. Як бачимо, відкинувши доволі сумнівні з християнської точки зору принципи, угорський єпископат своєю позицією надав важливу підтримку світській владі, котра послідовно захищає національні інтереси.

Також коротко поглянемо на ситуацію у двох інших країнах, що входять до Вишеградської четвірки і залучені до інтеграційного процесу, — у Чехії та Словаччині.

Чехія радикально відрізняється від своїх сусідок і може справедливо претендувати на роль найбільш секуляризованої країни Центральної Європи. Така ситуація заклалася в умовах здобуття Чехією (тоді ще — Чехословаччиною) незалежності після розпаду Австро-Угорської імперії. Тогочасний чеський “націоналізм” мав ліберальний і антиклерикальний характер. Його антикатолицька складова виразилася у намаганні створити “національну церкву”, але ці спроби обернулися фарсом. Відсутність твердого релігійного ґрунту позначається на ціннісно-моральних настроях у сучасному чеському суспільстві — вони є доволі ліберальними. Водночас політика чеської держави не характеризується лаїцизмом. Навпаки, чеське законодавство проявляє значну лояльність до інтересів релігійних спільнот.

Словаччина станом на сьогоднішній день залишається доволі релігійною країною. Близько 65% населення декларує себе католиками (включно з католиками грецького обряду). Словацький націоналістичний рух першої пол. ХХ ст., що прагнув здобути автономію, а потім і повну незалежність від Чехії, характеризувався клерикальним характером; лідер націоналістичного руху того часу о. Андрей Глінка і по нинішній день є національним героєм для великого числа словаків. Релігійно-моральний чинник продовжує залишатися складовою сучасної словацької політики. Так, у 2014 році про-сімейним силам вдалося внести до конституції поправку, що визначає сім'ю як унікальний союз чоловіка і жінки.

У структурі словацького суспільства є наявним активне консервативне ядро. Свідченням цього є референдум, спрямований на захист інституту сім'ї, який провели на початку 2015 року (на референдум було винесено три питання: “Чи згодні ви, щоб шлюбом не могло називатися ніяке інше співжиття осіб, крім союзу між одним чоловіком і однією жінкою?”, “Чи згодні ви з тим, щоб парам чи групам осіб однієї статі не було дозволено усиновлення дітей і їхнє подальше виховання?”, “Чи згодні ви з тим, що школа не може вимагати участі дітей у класі із сексуального виховання, якщо батьки або діти самі не згодні зі змістом навчання?”). Хоч ініціаторам референдуму не вдалося досягнути необхідної явки (50%), по всіх трьох питаннях понад 90% виборців відповіли ствердно (слід зазначити, що на момент проведення референдуму його основне питання вже було неактуальним у зв'язку з вищезгаданою поправкою до конституції).

У 2012 році Словаччині довелося відстоювати власну християнську ідентичність на міжнародному рівні. З приводу 1150-річчя приходу Кирила і Методія у Велику Моравію Національний банк Словаччини вирішив випустити монети вартістю 2 євро з зображеннями святих. Європейська комісія відхилила початковий дизайн монети, який передбачав, що свв. Кирило і Методій мають німби над головами, а їхній одяг прикрашений хрестами. Такі дії Єврокомісії викликали у Словаччині обурення. Врешті-решт словакам вдалося відстояти власну позицію, і, попри невдоволення секуляристів, монету було викарбувано належним чином.

Підсумовуючи ситуацію в державах, причетних до розбудови Міжмор'я, можемо твердити наступне. Кожна з них за винятком Чехії характеризується високим рівнем релігійності населення і суттєвим впливом Церкви як суспільного інституту. У Польщі та Угорщині, що є лідерами інтеграційного процесу, при владі перебувають політичні сили, котрі чітко зорієнтовані на відстоювання релігійної ідентичності своїх країн.

Можемо говорити, що секуляристська парадигма, в межах якої релігія — це винятково “приватна справа”, у випадку Центральної Європи не спрацювала. Релігія у цьому регіоні не просто залишається важливим суспільно-політичним чинником, але й утверджується у ролі одного з визначальних елементів офіційного політичного дискурсу. Доходить до того, що крізь призму релігії артикулюються інші важливі питання (як от у згадуваному випадку з заявою Орбана про неприпустимість поселення в Угорщині мігрантів-нехристиян). Релігія залишається важливим політичним чинником на індивідуальному рівні — рівні особистих морально-релігійних переконань конкретних політиків (що в межах секуляристської парадигми є неприйнятним).

Народи Центральної Європи пройшли “школу” комунізму. А це змушує їх особливо берегти те, що було комунізмом загрожене. Тому секуляристський чи морально-релятивістський тиск із боку Заходу викликає у цих суспільствах захисні реакції.

Консервативність настроїв, прихильність до християнської ідентичності, несприйняття ліво-ліберальних стратегій є характерними для значних сегментів центральноєвропейських суспільств і підсилюються наявністю потужних мирянських організацій і рухів, а також інформаційною впливовістю консервативних середовищ. Те, що можна назвати центральноєвропейським консервативним поворотом, відбувається “знизу”. Прихід до влади політичних еліт, які доповнюють і завершують сукупність ініціатив “знизу”, — це лиш відповідь на суспільний запит.

В умовах збереження принципової взаємної автономності державної і церковної влади відбувається їхня тісна співпраця. Духовенство, не перетворюючись на якесь ідеологічно-пропагандистське відомство, надає підтримку слушним напрямам політики державної влади, сприяє консолідації суспільства довкола справедливих цілей.

Водночас консервативний поворот характеризується врахуванням реального стану секуляризації і відповідним дотриманням такту. Звертають на себе слова капелана польського президента Збіґнєва Карса: “В наші дні, коли поляки бачать, що мають доброго президента, сильного чоловіка, віруючого, не безхребетного, такого, який має стійку позицію в питаннях моральності, який бажає бути президентом для всіх — в тому числі й невіруючих громадян держави — їм лишається лише радіти”. Фактично, вибудовується модель консервативного плюралізму, котрий може задовольнити і практикуючих християн, і представників релігійних меншин, і агностиків чи атеїстів, котрі не є агресивно налаштованими відносно базових моральних цінностей та норм. Держава за таких умов, забезпечуючи відповідний стану суспільства рівень політичної репрезентації релігії, концентрується передусім на підтримці норм природного закону.

Усе це сильно контрастує з реаліями сучасної РФ. “Консервативні починання” путінського режиму у більшості випадків є звичайнісінькою бутафорією. Будучи далеко не досконалою ініціативою “зверху”, вони знаходять відгук у суспільстві лише поверхнево — плекаючи образ ворога (“загнивающего Запада”, “Гейропы” тощо) і породжуючи необґрунтоване месіанство. Простіше кажучи, повноцінний консервативний поворот в Росії поки що залишається неможливим через відсутність соціологічної бази.

Така ситуація принципово делегітимізує риторику українських “єврооптимістів”. Те, що вони намагаються впровадити в Україні, терпить невдачі у Центральній Європі. Те, що вони поборюють, — знаходить там посилення. Простір Міжмор'я утверджується в ролі острівця справжньої європейськості. Не варто переоцінювати масштаби консервативного повороту у Центральній Європі. Але поки що цей регіон приємно виділяється на тлі і Заходу, і Росії. За таких умов йти на повідку прихильників радикального лібералізму для України є недалекоглядністю — так само, як недалекоглядністю є уникати безпосередньої заангажованості у розбудову Міжмор'я.

Фото bbsc.eu






Повернутися назад