Штрихи до особистості й богословя мого вчителя – нового префекта Конгрегації Віри Людвіґа Ґергарда Мюллера

Наступний папа?
Незручний консервативний мислитель

Л. Ґ. Мюллер є одним із найяскравіших представників надзвичайно освіченого, інтелектуального німецького єпископату, який дав світові, наприклад, таких велетнів католицького богослов’я, як В. Каспер і Й. Ратцінґер – теперішній наслідник св. Петра. Науковим батьком Мюллера є відомий німецький богослов і багаторічний голова Німецької Єпископської Конференції, кардинал і колишній Майнцський єпископ Карл Лєман (Karl Lehmann), якого вважають одним із головних представників ліберального католицизму в Німеччині. До свого призначення на Реґенсбурґський престол у 2002 р. Мюллер майже чверть століття викладав догматику на одному з найславетніших богословських факультетів цієї країни – в Мюнхенському університеті Людвіґа Максиміліана (Ludwig-Maximilians-Universität (LMU) München). Він також є автором кількох популярних книг, найвідомішою з яких є «Католицька Догматика („Katholische Dogmatik“), перекладена на всі основні європейські мови. Теперішній папа Бенедикт XVI, один із найвидатніших католицьких богословів сучасності й догматик за фахом, дав їй дуже високу оцінку, згідно з якою цей твір «робить видимою велику структуру світу католицької віри в її внутрішній єдності.»1

Мюллер ніколи не боявся висловлювати свою позицію в масмедіях, навіть якщо напевно знав, що вона зустрінеться із значним опором ліво-ліберального крила німецької Церкви, яке репрезентують рух «Ми є Церква (Wir sind Kirche)» і «Центральний Комітет Німецьких Католиків (ZdK)» та відвертих критиків католицизму. Наприклад, він відкрито виступав проти висвячення жінок на священиків2, скасування обов’язкового целібату священиків3, причащання в протестантів4. Мюллер є людиною діла – він негайно розпустив «мирянські ради» в єпархії Реґенсбурґу, які контролювалися антицерковними силами, а також поскорочував виплати священикам, які наважувалися відкрито виступати проти його діяльності. Однак ці намагання Мюллера навести лад у єпархії привели до того, що його затаврували «гардлайнером». Будучи ще професором Мюнхенського університету, він ніколи не брав участі в періодичних антиримських демаршах своїх колег, однак це аж ніяк не зашкодило його репутації як визначного науковця й улюбленого професора. Після наукових семінарів із докторантами він часто ішов пити з ними пиво, а інколи навіть запрошував їх попразникувати до себе додому. Мюллер вважається інтелектуальним речником консервативних католиків у Німеччині, водночас не підходячи під жодне кліше. Як уже було згадано, він навчався у відомого своїми ліберальними поглядами Лємана, але про якісь суперечки між цими обома представниками німецького єпископату не відомо нічого. За висловом Мюллера, він є «завеликий для того, щоб пасувати в якусь шухляду». Ґеорґ Ратцінґер, брат теперішнього папи, характеризує Мюллера як «найвиразнішу особистість у німецькому єпископаті»5.

Богословське кредо нового префекта звучить наступним чином: «Фундаментом Церкви є Христос, а не мандрівна дюна змінних думок».

Симпатик «теології визволення»

Будучи абсолютно вірним церковному віровченню, Мюллер водночас плекає чудові контакти з деякими латиноамериканськими «богословами визволення», а відомий Ґуставо Ґутьєррес (Gustavo Gutiérrez) – «батько теології визволення» – є навіть його особистим другом. Хоча кардинал Ратцінґер, який під час свого перебування на посаді префекта Конгрегації Віри був основним критиком «теології визволення», ніколи позитивно не висловлювався про цього перуанського богослова, єпископ Мюллер відкрито став на його бік, заявивши на цілий світ наступне: «Теологія Ґуставо Ґутьєрреса, незалежно від того, як на неї дивитися, є православною.»6

Мюллер знає Латинську Америку і тамтешнє життя не з книжок, адже й сам не раз викладав там у якості гостя-професора на різних університетах – він володіє також іспанською мовою. Цим пояснюється його розуміння соціального аспекту латиноамериканського богослов’я. Папа Іван Павло ІІ і вбитий правими терористами архиєпископ Сан-Сальвадорський Оскар Ромеро є для нього двома обличчями єдиної Церкви, а не класовими антагоністами.7 Ортодоксія і ортопраксія є взаємопов’язаними: «Якщо в теології визволення і беруться до уваги поодинокі пізнання марксистського аналізу суспільства, то все ж вона завжди була християнською теологією, коли антропологія посилалася на Бога, а її основа в біблійній вірі у створення і спасіння опиралася на єдність Христа як правдивого Бога і правдивої людини. Саме тому ортодоксія у розумінні католицького передання є передумовою справжньої теології визволення як християнської критики суспільства і пророчого протесту проти бідності, насильства, несправедливості й нерівності.»8 Мюллер є різким критиком ліберального капіталізму, суть якого полягає в безконтрольному самозбагаченні, яке є другим боком духовного рабства: «Залежність людини від капіталістичного духа несумісна з християнською вірою»9.

Не можна сказати, що між сьогоднішнім папою і Мюллером існує протиріччя відносно «теології визволення» – обоє усвідомлюють як несумісні з католицьким віровченням перегини деяких її лівих представників, так і те, що її постання було неминучою реакцією християнського богослов’я на кричущу соціальну несправедливість у найбільш католицькій частині світу – Латинській Америці. Але тоді як кардинал Ратцінґер був зобов’язаний співпрацювати з Іваном Павлом ІІ, польським папою і борцем із комунізмом, а тому й мусив наголошувати неприйнятність марксистських запозичень, архієпископ Мюллер вже не зобов’язаний мислити категоріями холодної війни, а тому може підійти до «теології визволення» аполітично, без ідеологічних застережень.

Деякі аспекти еклезіології Мюллера

Своєрідність богословської позиції Мюллера особливо яскраво виявилася в недавній суперечці у німецькій Церкві: чи можна належати до Церкви, не сплачуючи церковного податку. Проблема полягає в тому, що деякі консервативні католики відмовляються платити внесок у фінансування Церкви, бо вважають, що певні єпископи використовують ці гроші, м’яко кажучи, не за призначенням, фінансуючи, між іншим, мирянські організації, відомі своїми ліберальними поглядами. Єпископ Мюллер – усупереч позиції Ватикану – однозначно засудив несплачення податку, чим викликав на себе шквал критики з правого боку.10 Водночас саме він розпорядився зупинити фінансування Центрального Комітету Німецьких Католиків своєю єпархією11, і навіть заборонив його колишньому голові Г.-Й. Маєрові (Hans-Joachim Meyer) виступати з лекціями в церковних приміщеннях його єпархії, бо цей виступав проти виходу Церкви з державної системи консультацій для охочих зробити аборт.12 Цим він зробив месидж, що треба розрізняти між місцевою Церквою, що керується єпископом, та мирянськими організаціями, які не належать до суті Церкви.

На думку всього німецького єпископату, вихід католика із Церкви як корпорації публічного права автоматично означає його екскомунікацію. Зрозуміти цю позицію можна тільки і саме на фоні еклезіології Мюллера. Вона зводиться до того, що Церква за своєю суттю є сакраментальною, тобто вона є необхідним чинником спасіння людства – видима Церква і її внутрішнє духовне єство є невіддільними. Отже, неможливо належати до Церкви, водночас відмовляючись належати до земної організації; неможливо належати до Католицької Церкви, не належачи до конкретної єпархії і парафії. Жодної «духовної» Церкви без зв’язку з громадою і єпископом немає і бути не може. Згідно з Мюллером. «Видима, суспільна форма Церкви є дієвим знаком невидимого сопричастя людини з Богом і поміж собою в благодатному житті.»13

Головною відмінністю між католицьким і протестантським вченням про Церкву є роль церковної ієрархії в Церкві. Але саме це слово означає не «священне панування», як часто його помилково перекладають, а «священний початок». Це вказує на походження єпископату в апостольському зборі, від якого єпископи дією Святого Духа успадкували апостольську владу й харизми. Церква заснована на особистому свідченні, тому і єдність Церкви має втілюватися в одній особі – римському єпископові, наслідникові апостола Петра.

Конфлікт із лефевристами

 

Відносини архиєпископа Мюллера з «Братством святого Пія Х» – саме так звучить офіційна назва лефевристського руху, ніколи не були простими. Це й зрозуміло – адже саме на території колишньої Реґенсбурґської єпархії Мюллера знаходиться кузня лефевристських кадрів у Німеччині – семінарія Цайцкофен (Zaitzkofen). Тамтешні священичі і дияконські свячення Мюллер завжди відкрито називав незаконними14 і «провокацією»15, незважаючи на те, що лефевристські священики, які діяли на території даної єпархії, поминали його в Месі16, а самих лефевристів він завжди класифікував як «схизматиків», тобто розкольників, і бичував антисемітські висловлювання їхнього скандального єпископа Вільямсона (Williamson).17 Свою позицію щодо недозволеності лефевристських свячень єпископ обґрунтовує наступним чином: «Тайна Священства є Тайною Церкви, на яку не можуть претендувати, ані розпоряджатися нею ні окремі особи, ані групи. Тому як кандидати на висвячення, так і уділювачі свячень мусять дотримуватися сакраментального і канонічного порядку Церкви».18

Однак останнім часом ставлення лефевристів до Мюллера набуло надзвичайної гостроти – вслід за призначенням Мюллера третім найвищим достойником Ватикану на його адресу з боку «Пієвого братства» посипалися звинувачення в різноманітних єресях. Це відбулося не випадково, адже головним завданням нової функції Мюллера є якраз поборювання різноманітних лжевчень. Закид є абсурдним, бо самі лефевристи не вважають за потрібне дотримуватися цілого вчення Католицької Церкви, на чому завжди наголошував єпископ: «Ті, які відкидають Другий Ватиканський собор чи його частини, не можуть стояти в повному сопричасті з Католицькою Церквою. Вірність і послух папі як наслідникові Петра і єпископам у наслідстві апостолів та їхньому авторитетові щодо вчення є неодмінним критерієм повної приналежності до Католицької Церкви»19. Мюллер наголошує, що визнання примату, який лефевристи ніколи принципово не заперечували, включає в себе і визнання вчення Другого Ватиканського собору, адже, як Вселенський собор Католицької Церкви, цей собор був скликаний і підтверджений римськими папами.20

Отож, у коментарі на німецькомовному сайті лефевристів21 їхній головний догматик Матіас Ґаудрон (Matthias Gaudron) звинуватив Мюллера в наступних єресях:

1. Що Мюллер заперечує дівственність народження Марією Ісуса. Підставою для цього закиду є наступна цитата з його «Католицької догматики»: «Йдеться не про відмінні (abweichende) фізіологічні особливості в природному процесі родження … а про зцілюючий і спасаючий вплив благодаті Відкупителя на людську природу, яка була «поранена» первородним гріхом.»22

2. Що він відкидає дійсну присутність Христа в Євхаристії. Це твердження ґрунтується на наступному вислові Мюллера: «Насправді Тіло і Кров Христові означають не матеріальні складові частини людини Ісуса під час його життя чи в переображеній тілесності. Натомість Тіло і Кров означають тут присутність Христа в знаку носія (des Mediums) хліба й вина.»23

3. Що архієпископ визнає протестантські спільноти Церквами, підтвердженням чого є наступне твердження Мюллера: «Також християни, які не стоять у повному сопричасті вчення, засобів спасіння і апостольсько-єпископського устрою з Католицькою Церквою, оправдані через віру і Хрещення, та повністю включені (eingegliedert) в Церкву Божу як Тіло Христове.»24

Недавно до цього звинувачення добавилося ще одне:

4. На думку лефевристів, префект Конгрегації Віри «вважає, що ймовірно навряд чи хтось є у пеклі».25 Це твердження лефевристи обґрунтовують знову-таки тією ж «Католицькою догматикою» Мюллера, в якій вони щойно тепер спромоглися вичитати наступне: «Хто, скільки і чи взагалі люди аж до смерті пронесли радикальний опір проти любові, не піддається нашому знанню не лише випадково, а принципово. Але ми повинні надіятися і молитися, що загальна воля Божа до спасіння (Heilswille), котра простягається на кожну людину, досягне мети у всіх.»26

Архиєпископ Мюллер відповів на ці закиди з притаманною йому щирістю: «Я не мушу відповідати на кожну дурість»27. Головний аргумент проти його критиків – це безмежна особиста довіра папи, найкрасномовнішим доказом якої є той факт, що папа залишив одному з своїх наслідників на посту префекта Конгрегації Віри своє колишнє житло у Римі.28 Мюллер вже має значний «стаж» у Ватикані – до призначення очільником Конгрегації Віри він від 1998 р. був членом Міжнародної Богословської Комісії при Ватикані, до якої входять найкращі католицькі богослови цілого світу, наприкінці 2007 р. став членом Конгрегації Віри, а в червні 2012 року ще й був одночасно призначений членом Папської Ради Сприяння Єдності Християнам і членом Конгрегації Освіти. Мюллер також займається виданням зібраних творів Й. Ратцінґера.

Замість нього на звинувачення лефевристів конкретніше відповів радник Конгрегації Віри Нікола Букс (Nicola Bux). Він вказав на те, що не можна виривати цитати Мюллера із загального контексту його творів. Як дівственність Марії, так і Євхаристію не можна розуміти «в капернаїтський спосіб» (пор. Ів 6,48-66). Ісус застерігав своїх учнів перед мисленням «у тілі», натомість вірі Церкви відповідає мислення «в дусі». Церква визнає безперервну дівственність Богоматері, але їй не йдеться про фізичні подробиці.29 Адже суть дівственності полягає не лише в фізичній недоторканності. Дівственність – це передусім особливий стан душі, неподільна й безумовна відданість Богові. Подібно і в Євхаристії треба оминати вищезгаданий «капернаїзм» – споживання Тіла і Крові Христових не є церковним видом канібалізму, натомість йдеться про присутність Христа в нас, його благодатне єднання з причасниками. Тайну Євхаристії можна збагнути лише вірою.30 У вченні про повне членство християн інших конфесій у Церкві як Христовому Тілі Мюллер слідує св. Августинові, який захищав безумовну дійсність Хрещення проти єретиків-донатистів.31 Цієї Тайни не можуть уневажнити навіть розкол і єресь. Іншими словами, протестанти розглядаються як потенційні католики, яким перешкоджено в повному доступі до всіх засобів спасіння.

Що стосується недавнього четвертого закиду – що Мюллер вважає пекло порожнім, то він потребує окремого спростування. Авторові «Католицької догматики» йшлося про те, щоб наголосити універсальне бажання Бога, щоб усі люди досягли своєї мети – спасіння. По-друге, як догматик, він правильно зауважує, що людям неможливо знати про посмертну долю інших людей, бо це є винятковою прерогативою Бога, котрий один є суддею живих і мертвих. Нарешті, ми, як християни, не повинні втрачати надії, що навіть найбільші грішники можуть спастися, а тому й самі ми повинні причинятися до цього нашими молитвами і добрими ділами. У переданні Церкви відомі розповіді, коли великі нерозкаяні грішники спасалися молитвами їхніх живих родичів тощо.

Мюллер критикує ідеалізуюче ставлення лефевристських розкольників до передсоборової епохи, вказуючи на безперервний розвиток католицької традиції: «Кожен, хто зветься католиком, повинен також дотримуватися принципів католицької віри. Адже ці не формулюються наперед Конгрегацією Віри чи ще кимось, а задані нам у Божому обявленні в Ісусі Христі, яке довірене Церкві. Тому не можна просто обирати те, що пасує комусь у задану схему.

Натомість потрібно відкритися до цілого християнської віри, цілої ісповіді віри, історії Церкви і розвитку її вчення. Потрібно відкритися живій традиції, яка не переривається колись – наприклад у 1950 році, а яка продовжується. Як би ми не цінили історію з її великими результатами і ефектами, то все ж ми мусимо бачити, що кожна епоха стоїть також безпосередньо перед Богом. Кожна епоха має свій власний виклик. Ми не можемо оголошувати якусь епоху класичним взірцем, а мандруємо від однієї вершини до наступної вершини.»32


Великий екуменіст


Мюллер є глибоко екуменічним богословом – обидві його наукові праці, як докторська дисертація, так і габілітація, тематизували лютеранське богослов’я – зокрема, богословський спадок німецького лютеранського сповідника віри Дітріха Бонгеффера (Dietrich Bonhoeffer), страченого нацистами за участь у змові проти Гітлера. У єпископській конференції Німеччини він відповідав також за відносини з православними Церквами, бо був головою екуменічної комісії. Незважаючи на свої добрі зв’язки з німецькими протестантами, Мюллер застерігає перед повзучою неприйнятною «протестантизацією» німецького католицизму, яка не може привести ні до чого доброго, бо ті компроміси з «духом часу (Zeitgeist)», на які пішов протестантизм, погодившись із усіма модами суспільної думки – наприклад, відносно моралі, не зупинили його швидкої ерозії, а радше навпаки – пришвидшили очевидний розвал великих протестантських Церков.33 Він вимагає, щоб лютерани дистанціювалися від неприйнятної тези М. Лютера, що папа є антихристом.34

Авторові цих рядків не раз доводилося чути, як теперішній новий префект Конгрегації Віри називав православні Церкви «східними католицькими Церквами». Це твердження можна правильно розуміти тільки в порівнянні з протестантизмом, від якого католиків і православних відрізняють вчення про Тайни і церковний сан. Католицька Церква має докорінно відмінне ставлення до православних, ніж до протестантів, адже вона «споконвіку й дотепер повністю визнавала священичі і єпископські свячення у православних Церквах, бо ж там є наявним однаковий церковний устрій, тобто що в одній єпархії є один єпископ, який стоїть в апостольському наслідстві з апостолами і в сопричасті з іншими»35. Католиків і православних розділяє не так вчення, як різниці в менталітеті, тому для відновлення повної єдності залишилося ще заглибитися в роль Петрового служіння єдності.36

На переконання Мюллера, єдність між католиками і православними існує вже на 97 відсотків, а тими трьома процентами, які ще залишаються, «…є питання примату. …І тут цікаво, що кардинал Йозеф Ратцінґер… сказав у цьому спірному декреті „Dominus Jesus“: Визнання примату в його модерному розумінні та здійсненні не належить до критеріїв справжньої партикулярної Церкви!»37. Мюллер визнає, що «католицькі Церкви східної традиції (тобто православні Церкви – М.К.) не співдіяли в тенденції, що сильно виступала на Заході, щоб охопити примат каноністськими категоріями, і справедливо (mit Recht) також частково з великою енергійністю відкидали його богословське тлумачення в розумінні теорій крайнього папалізму, тобто незалежного від єпископату принципу, який однак ніколи не став змістом зобов’язуючого вчення про примат.»38

Чому майбутній папа?

Виходячи з тих викликів, які тепер стоять перед Католицькою Церквою, наважуся на сміливе твердження: папа Бенедикт XVI робить тепер усе, щоб його наслідником на престолі св. Петра став саме архиєпископ Людвіґ Ґергард Мюллер. Цей і справді є ідеальним кандидатом на папу. Попробую обґрунтувати мою тезу.

По-перше, в Церкві продовжується криза віри, якій Мюллер протистоїть вже кілька десятиліть у секуляризованій Німеччині, а тому главою Католицької Церкви повинен бути добрий догматик, який вмітиме обґрунтовувати віровчення Церкви, що все більше піддається сумнівам.

По-друге, Мюллера добре знають і поважають у Латинській Америці за його об’єктивне ставлення до «теології визволення», а саме там уже живе найбільша частина католиків усього світу. Отже, Мюллер був би чудовим «перехідним» папою від пап європейських до пап латиноамериканських, а їхня доба в історії Церкви вже не за горами.

По-третє, якщо в Католицькій Церкві є ієрарх, здатний значно просунути екуменічний діалог із Православ’ям, то це Мюллер. З одного боку, він ні на йоту не відхиляється від католицького вчення, а з іншого – він здатний інтерпретувати його так, щоб воно не було «мертвим баластом», а «живою водою» для відновлення єдності з Східною Церквою.

Кажуть, що ніхто з тих, кого пророчать на папу, ніколи не обирався в цей сан. Це повір’я вже не справдилося принаймні одного разу, а саме щодо теперішнього папи, який і справді був одним із «папабельних» претендентів на Петровий престол. Як людина, яка знає архієпископа Людвіґа Ґергарда Мюллера не тільки з його книжок і лекцій, а й особисто, я б хотів надіятися, що Мюллера оберуть папою, бо придатнішого кандидата на Петровий престол я собі уявити не можу. Отож, почекаємо і побачимо. Якщо я не помиляюся, то наступною сходинкою для нього скоро стане кардинальський капелюх. 

1 Grußwort für die Festschrift zum 60.Geburtstag von Bischof Gerhard Ludwig Müller, https://www.bistum-regensburg.de/bischof/borPage004524.asp

2 Пор. https://kath.net/detail.php?id=36792, https://kath.net/detail.php?id=6528

3 Пор. https://kath.net/detail.php?id=25964, https://kath.net/detail.php?id=19081

4 Пор. https://kath.net/detail.php?id=15532

5 https://kath.net/detail.php?id=37219

6 Цитовано за: https://www.catholicnewsagency.com/column.php?n=2225

7 Пор. статтю Мюллера „In Christus verbunden: Oscar Romero und Johannes Paul II.“ у газеті „Die Zeit“, інтернетверсія опублікована тут: https://kath.net/detail.php?id=31396

8 Т. с.

9 https://kath.net/detail.php?id=6130

10 Пор. https://kath.net/detail.php?id=26703, https://kath.net/detail.php?id=28100

11 Пор. https://kath.net/detail.php?id=12857

12 Пор. https://www.mittelbayerische.de/index.cfm?pid=10009&pk=663007&p=1

13 Müller, Gerhard Ludwig, Katholische Dogmatik: Für Studium und Praxis der Theologie, Freiburg 1995, 573.

14 Пор. https://kath.net/detail.php?id=26903, https://kath.net/detail.php?id=23247

15 https://kath.net/detail.php?id=23061

16 Пор. https://pius.info/archiv-news/734-beziehungen_zu_rom/6939-bischof-mueller-und-die-piusbruderschaft-ein-kommentar

17 Пор. https://kath.net/detail.php?id=32228, https://kath.net/detail.php?id=22060

18 https://kath.net/detail.php?id=23247

19 https://kath.net/detail.php?id=22520

20 Пор. заяву Ґ. Л. Мюллера до скасування екскомунікації чотирьох лефевристських єпископів, https://kath.net/detail.php?id=22060

21 Див. https://pius.info/archiv-news/734-beziehungen_zu_rom/6939-bischof-mueller-und-die-piusbruderschaft-ein-kommentar

22 Müller, Katholische Dogmatik, 498.

23 Müller, Gerhard Ludwig, Die Messe – Quelle christlichen Lebens, Augsburg 2002, 139 н.

24 Laudatio für den protestantischen Landesbischof Dr. Johannes Friedrich, 11. Oktober 2011, цитовано за: https://pius.info/offizielle-stellungnahmen/698-distrikt-stellungnahmen/6947-presseerklaerung-zur-ernennung-von-bischof-mueller

25 https://pius.info/streitende-kirche/974-irrlehren-nachkonziliarer-theologie/7028-die-leere-hoelle

26 Katholische Dogmatik, S. 564 f.

27 https://kath.net/detail.php?id=37280

28 Пор. т. с.

29 Пор. https://kath.net/detail.php?id=37270

30 Пор. т. с.

31 Пор. т. с.

32 Цит. за: https://kath.net/detail.php?id=37239

33 Пор. https://kath.net/detail.php?id=35090

34 Див. інтерв’ю Мюллера лютеранській агентурі новин idea, https://kath.net/detail.php?id=26609

35 https://kath.net/detail.php?id=24585

36 Пор. https://kath.net/detail.php?id=10724

37 https://kath.net/detail.php?id=24935

38 Müller, Gerhard Ludwig, Mit der Kirche denken: Bausteine und Skizzen zu einer Ekklesiologie der Gegenwart, Würzburg 2001, 86-87.

Про автора

 Микола Крокош народився в селі Милівці Чортківського району Тернопільської області, навчався на факультеті католицької теології Мюнхенського університету Людвіґа Максиміліана (Ludwig-Maximilians-Universität München – LMU). Зробив докторат із догматики в єпископа Мюллера в 2005 р. Після навчання повернувся на Україну, наразі не працює.

Теги: