Спроба визначення екуменічних координат


Після прийняття найновішого католицько-православного екуменічного документу про примат і соборовість у першому тисячолітті1 можна говорити про те, що діалог між Церквами-сестрами нарешті виходить на свою фінішну пряму – вони впритул підійшли до обговорення примату римського єпископа в 2-му тисячолітті, який становить основну перешкоду для возз’єднання католиків і православних. Адже саме тоді відбувся значний розвиток римського примату і його богословське обґрунтування в Західній Церкві, аж до його догматизації на Першому Ватиканському Соборі.

Водночас поки що йдеться не про завершення «діалогу істини», а радше про перехід до його вирішальної і найважчої та цілком можливо найдовшої фази. Все-таки за оптимістичного сценарію «Великий Розкол» між Східною і Західною Церквами, який радше символічно зазвичай датують 1054 роком – взаємною анафемою Константинопольського патріарха Керуларія і римського кардинала Гумберта, може й не дожити до свого тисячоліття. І тут наша Українська Греко-Католицька Церква вкотре опинилася в центрі католицько-православних відносин, адже митрополит Іларіон Алфеєв – представник РПЦ в Спільній Міжнародній Комісії обох Церков для екуменічного діалогу – напряму пов’язав подальшу участь своєї помісної Церкви в католицько-православному діалозі з припиненням «агресивної антиправославної кампанії»2 УГКЦ проти РПЦ. Властиво, вселенське екуменічне значення спільного К’єтійського документу полягає в тому, що його – на відміну від Равеннського – підписав також представник Московського Патріархату.

Різкі звинувачення з боку високого представника РПЦ на адресу УГКЦ періодично лунали й раніше, але почастішали впродовж останнього року. Оскільки йдеться про участь у діалозі найбільшої православної Церкви, то вони заслуговують на детальніший аналіз: адже успіх цілого католицько-православного екуменічного процесу значним чином залежить від участі в ньому РПЦ, яка до того ж має значний вплив на деякі інші православні Церкви.

Той факт, що подібні звинувачення в бік УГКЦ фактично відсутні з боку інших православних Церков, не є приводом для того, щоб просто відмахнутися від слів Алфеєва як від традиційної уніатофобії в РПЦ3 чи приписати їх винятково негативному політичному чинникові, який зараз панує в українсько-російських стосунках на міждержавному рівні внаслідок усім відомих подій трьох останніх років. По-перше, УГКЦ не може мати конфліктів із іншими православними Церквами вже тому, що їхні канонічні території – під цими тут маються на увазі терени традиційного поширення в минулому й сучасності, не пересікаються, а по-друге митрополит РПЦ підкріплює свої звинувачення цілком конкретними закидами на адресу УГКЦ. Тому розглянемо їх детальніше, намагаючись при цьому залишатися в нейтральній екуменічній перспективі та обмежившись відносинами між УГКЦ і РПЦ на протязі минулого року.

1. Дійсні причини несприйняття частини Гаванської декларації з боку УГКЦ


Наприклад, митрополит Іларіон Алфеєв різко звинуватив Главу УГКЦ і українських греко-католиків загалом в обструкції католицько-православному екуменізмові через критику Блаженнішим Святославом спільної Гаванської декларації, підписаної Папою Франциском і Главою РПЦ 12 лютого минулого року.4 Як відомо, текст цього документу, і навіть уже сам факт несподіваної зустрічі Московського патріарха з католицьким «архієретиком» викликав шалений опір збоку кількох православних ієрархів, які репрезентують доволі численні й впливові антиекуменічні кола в РПЦ, зокрема і всередині УПЦ5 – ці, як і лефевристські розкольники з католицького боку, не сприймають екуменізм в принципі, вважаючи його замахом на чистоту православного віровчення. Однак у реакції УГКЦ на Гаванську декларацію потрібно розрізняти «грішне і праведне» – та частина декларації, яка стосувалася суто міжцерковних відносин, не лише не викликала жодних заперечень у Глави УГКЦ, а радше навпаки: за його словами, сам текст документу є «назагал … позитивний»6. Отже, Блаженніший Святослав і в його особі ціла УГКЦ в цілому підтримали екуменічний поступ, задокументований у Гаванській декларації.

Більше того, відповідні пункти цього документу були з захопленням зустрінуті в екуменічних колах нашої Церкви7. Це була справді велика перемога екуменізму, перемога всіх католиків і православних доброї волі, перемога Христа над тим, хто вчинив перший розкол у небі. Це був доказ того, що Церкви-сестри дійсно жадають єдності, заповіданої їм Христом і підтверджують це прагнення конкретними діями своїх предстоятелів. Натомість критика Гаванської декларації українськими греко-католиками (і не тільки ними) стосувалася винятково її політичної частини: вони навели вагомі підстави на користь своєї позиції, а тому й сам Папа Франциск поставився з розумінням до їхньої негативної реакції та переконливої аргументації8.

Навіть Кардинал Кох – Президент Папської Ради у справах єдності християн, який був співавтором цього документу з католицького боку, не лише не засудив реакцію УГКЦ, а й навпаки постарався особисто пояснити українцям «контекст укладання та підписання декларації»9. В цьому зв’язку можна було б припустити, що ієрархія УГКЦ, яка полюбляє паломничати до «Апостольської Столиці» і має постійні контакти з тамтешніми керівними структурами Католицької Церкви, з невідомих причин цілком прогавила текст спільної заяви Папи і Патріарха, хоча про її приготування було відомо заздалегідь. Але якщо взяти до уваги давні й близькі особисті стосунки між Папою і теперішнім Верховним Архієпископом УГКЦ, які походять ще з часів їхнього служіння в Аргентині, то навряд чи можна говорити про значні комунікаційні дефіцити на найвищих щаблях нашої Церкви. Натомість проблема полягає радше в тому, що теперішня структура й діяльність римської курії не відповідають внутрішнім еклезіологічним реаліям Католицької Церкви після Другого Ватиканського Собору і тому потребують реформи. Бо яка мова може бути про гідність Східних Католицьких Церков, якщо про них говорять без їхньої участі? На жаль, у перебігу тих подій з боку УГКЦ не було належно оцінено ні те, що заради зближення з Католицькою Церквою Московський Патріархат фактично пішов на ризик внутрішньоцерковної кризи і навіть розколу, ані те, як послідовно й щиро митрополит Іларіон – автор Гаванської декларації з боку РПЦ, відстоював екуменічне покликання всієї Православної Церкви від нападок «фарисеїв» і «ревнителів» всередині РПЦ10, котрі вчинили антиекуменічну бурю в склянці води й обвинуватили власного патріарха мало не в зраді православ’я тільки через те, що він лише зробив екуменічний апдейт – офіційно вивів відносини очолюваної ним Церкви з найбільшою християнською конфесією світу на рівень, давно досягнутий деякими іншими православними Церквами, зокрема Вселенським Патріархатом.

2. Підтримка розкольників – міф чи дійсність?


На відміну від першого звинувачення, другий закид митрополита Іларіона не є цілковито надуманим – він опирається на деякі факти – наприклад, на цілком реальний і досі незавершений процес об’єднання між УГКЦ і т. зв. Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ (оновленою), або ХПЄ УАПЦ(о) – невеликою православною структурою, котру не визнає жодна помісна Православна Церква світу і котра очолюється авторитетною в українських церковних колах особою владики Ігоря Ісіченка – відомого інтелектуала, автора багатьох праць про історію Церкви в Україні. В цьому зв’язку задовго до очікуваної реакції митрополита Іларіона автором вже вказувалося на можливі негативні наслідки для православно-католицького екуменізму11, що й підтвердив пізніший перебіг подій – Алфеєв обґрунтовано і детально пояснив те, що невизнання свячень в ХПЄ з боку православних може мати негативний вплив на визнання ними всіх свячень у Католицькій Церкві.12

На жаль, потрібно визнати, що задля приєднання цієї незначної церковної структури, яке фактично зайшло в тупик – напевно, як через небажання Ватикану, повертатися до практики уніатизму й цим нівелювати свої потуги в екуменічному діалозі в Православною Церквою, так і з огляду на особливі амбіції владики Ігоря, який хоче фактично вибудувати Церкву в Церкві – а це навряд чи є сумісним із вимогами чинного канонічного права, керівництво УГКЦ необережно надало своїм критикам цілком реальний привід, засумніватися в щирості своїх екуменічних намірів і звинуватити нашу Церкву в порушенні екуменічних домовленостей на найвищому рівні. Тому відповідальність за це цілком лягає на ієрархію УГКЦ, що не зуміла правильно оцінити ні справжній рівень еклезіальності ХПЄ, ані реакцію своїх екуменічних партнерів із РПЦ на це «єднання», чим завдала певної шкоди дійсному екуменізмові, можливому передусім із реальними православними Церквами, а не ефемерними ідеологічними утвореннями, що очолюються ієрархами з сумнівними навіть для православних свяченнями і радше нагадують гуртки прихильників писемної творчості, ніж представляють серйозні церковні структури.

Постійні звинувачення УГКЦ з боку РПЦ в підтримці «розкольників» в Україні не беруть до уваги внутрішньоукраїнських церковних реалій, які полягають у тому, що Київський Патріархат охоплює значну частину християн України східного обряду, а тому контакти з ним і з УАПЦ (остання охоплює значну частину православних Галичини) на благо української держави і народу є цілком природним явищем не тільки для УГКЦ, а й для самої УПЦ (у єдності з Московським Патріархатом) – вже через те, що віряни різних конфесій часто живуть в одній місцевості, де навіть члени однієї родини можуть належати до різних Церков. В Україні немає домінуючої Церкви, як у Росії, і УГКЦ – як конфесія меншості громадян нашої країни, зовсім не зацікавлена в створенні державної Церкви.

Нормальні християнські відносини УГКЦ з невизнаними православними Церквами, які не містять оцінювання ступеня їхньої еклезіальності і тому не є втручанням у внутрішньоправославні справи, не можуть стояти на заваді стосункам із РПЦ вже тому, що УПЦ КП і УАПЦ не є учасниками католицько-православного діалогу. Патріарх Філарет ніколи не приховував свого скептичного ставлення до перспектив відновлення повної єдності між обома Церквами, що є властивою метою екуменічного процесу – через нібито нездоланні догматичні розбіжності між ними; він не вірить у возз’єднання Церков і вважає, що богословський діалог потрібно замінити припиненням ворожнечі й миром між усіма християнами13 – що на нашу думку повинно бути чимось самозрозумілим для всіх Христових учнів, співпрацею на благо суспільства й відстоюванням християнських цінностей.14 Отже, через таку підміну понять реальний екуменізм із Київським Патріархатом, принаймні за очолювання його патріархом Філаретом, є неможливий навіть теоретично. Щоправда, уявлення останнього про католицьке віровчення є м’яко кажучи дуже поверховим15, до того ж відповідне негативне ставлення до перспектив богословського діалогу логічно пояснюється неможливістю його Церкви брати участь у «діалозі істини» і тому є радше тактичною позицією, що віддаляє Київський Патріархат від екуменічного курсу вселенського православ’я.

Основна небезпека для УГКЦ полягає в тому, щоб симпатії частини її вірян не трансформувалися у втручання її офіційних представників у внутрішньоправославний конфлікт, до якого наша Церква не має жодного відношення. Розкол українського православ’я може бути зцілений тільки самими православними.

Політичні чинники не мають бути вирішальними у міжцерковних відносинах. Віддаймо Богові Боже, а кесареві кесареве, і тоді ми точно не помилимося.

3. Висловлювання Блаженніших Святослава і Любомира про хресну ходу УПЦ


Одним із звинувачень митрополита Іларіона на адресу безпосередньо Глави УГКЦ і його попередника є їхні «цинічні нападки й несправедливі обвинувачення»16 проти УПЦ в зв’язку з хресною ходою за мир, яка відбулася в Україні у липні минулого року. Це був великий захід, організований УПЦ (у єдності з Московським Патріархатом), який наробив багато галасу в українських масмедіях, породивши багато спекуляцій і теорій про істинну мету організаторів. Як виявилося, хресна хода продемонструвала передусім одне – прагнення УПЦ до миру. Як і віряни інших конфесій, віряни УПЦ також страждають від війни, яка заторкнула всіх громадян України. Натомість усі побоювання і жахливі сценарії, які пов’язували з цим релігійним заходом, виявилися страшилками, а правоохоронні органи України спрацювали на відмінно, з одного боку забезпечивши законні права вірян УПЦ, а з іншого – не допустивши провокацій збоку як засуджених самою УПЦ «політичних православних», так і критиків цього масового заходу. Відділ зовнішніх відносин РПЦ, який оприлюднив відповідну заяву, закинувши теперішньому і колишньому Главам УГКЦ «безпрецедентно агресивну риторику»17 щодо РПЦ і УПЦ, водночас сам опустився в ній до традиційного звинувачення «уніатів» у всіх негараздах в католицько-православних стосунках.

Тут знову-таки проявилася передусім неспроможність чи небажання митрополита Іларіона, розуміти ситуацію в Україні – державі, котра як ніколи потребує внутрішньої стабільності. За ситуації триваючих військових дій на Сході країни, в українському суспільстві дійсно існували відповідні побоювання в зв’язку з хресною ходою УПЦ, тому висловлювання провідних ієрархів УГКЦ потрібно розуміти не як оцінки офіційних представників їхньої Церкви, а радше як позицію стурбованих громадян держави. До того ж Блаженніший Любомир вже давно не очолює УГКЦ, тому він взагалі міг висловлювати лише свою приватну думку, яка не відображає офіційну позицію Церкви.18 Що стосується слів Блаженнішого Святослава про хресну ходу УПЦ19, то потрібно наголосити, що він якраз застерігав не чинити їй жодних перепон, хоча й не приховував свого занепокоєння можливими провокаціями.

Відносно його інших висловів про УПЦ в цьому інтерв’ю, то йому надалі потрібно бути обережнішим, щоб вони не були розцінені як втручання у внутрішні справи іншої Церкви. Особисті думки особи, яка очолює Церкву, про події в іншій Церкві легко можуть бути інтерпретовані недоброзичливцями як офіційні оцінки Глави УГКЦ, і цим самим використані в інформаційних кампаніях проти нашої Церкви. Тому було б краще, якби Блаженніший тримав їх для себе, а не висловлював в інтерв’ю засобам масової інформації, котрі негайно ж роблять їх доступними для загалу з далеко не завжди позитивними наслідками для УГКЦ. Це саме стосується і недавніх оціночних суджень Блаженнішого Святослава про становище РПЦ в православному світі20 – вони не сприяють встановленню позитивної атмосфери у відносинах між нашими помісними Церквами, а тому є контрапродуктивними також для католицько-православних відносин у цілому. Врешті-решт, така поведінка є нелогічною – не можна, з одного боку, постійно жалітися про те, що дехто хоче, щоб УГКЦ припинила своє існування, а з іншого боку – робити так, щоб це бажання ставало все сильнішим.

4. Екскурс: Скандальне інтервю владики Венедикта – симптом відродження уніатизму в УГКЦ?


10 березня минулого року на сайті «Католицький Оглядач», який редагує один із греко-католицьких священиків, з’явилося велике інтерв’ю львівського єпископа УГКЦ Венедикта Алексійчука21, яке змушує зробити дуже сумні висновки про реальний стан екуменізму в УГКЦ на рівні ієрархії. Лейтмотивом цього «маніфесту неоуніатизму» була основоположна критика сучасного православно-католицького діалогу.

По-суті, це була запізніла й відчайдушна спроба, реабілітувати вже відкинутий і засуджений у Баламанді уніатизм на фоні одночасної спроби дискредитації екуменізму як такого. Наша Церква однобоко представляється в традиції католицького тріумфалізму минулих часів, вона ідеалізується як начебто успішна реалізація відновлення єдності між Сходом і Заходом, що не потребує жодних альтернатив. Процитуємо: «По-щирості, я ніяк не можу зрозуміти позицію православної сторони, але й частини католиків. Для чого зустрічатись і говорити безконечно про екуменізм та шукати знову і знову якоїсь форми єдності, як маємо модель єдності, яка функціонує ось уже 400 років. Хіба за цих 400 років хтось з православного чи католицького, чи може протестантського боку спромігся запропонувати якусь кращу модель? Можна безконечно твердити, що Берестейська Унія недобрий спосіб християнської єдності, але кращого за останні століття ніхто не запропонував».

Можливо, через брак належної богословської освіти, яким страждають деякі сучасні єпископи УГКЦ, владика Венедикт бачить в екуменічному діалозі тільки «пусті декларації і хитрування». Водночас він виявляє великі дефіцити в знаннях з історії власної Церкви, стверджуючи, що «…в 1596 році вся наша Церква, я наголошую саме уся, а не якась її частина, відновила цю Єдність» – ніби й не було післяунійного розколу й боротьби «Русі з Руссю», Хмельниччини і кривавої Коліївщини, в яких не останню роль відігравали антиунійні гасла. Крім цього, він повторює безпідставний греко-католицький міф про те, начебто УГКЦ – це єдина Церква-спадкоємиця Володимирового Хрещення, цитата: «…наші православні брати дуже люблять говорити про тяглість, про апостольське передання. Але від Володимирового хрещення цю нерозривну тяглість має тільки українська греко-католицька єрархія. Православна єрархія, яку тепер маємо  в Україні, походить щойно з 1620 року, коли Єрусалимський патріарх Теофан ІІІ на прохання гетьмана Петра Сагайдачного висвятив для православних нових єпископів. А це вже зовсім інакша гілка передання, це вже не передання з часів Володимирового хрещення, яке в дійсності є тільки у греко-католиків. Звичайно, це не є для нас повід для гордості, лише факт історичний».


Цим висловлюванням владика Венедикт демонструє нерозуміння самої суті апостольського наслідства, котре він очевидно бачить винятково як ланцюжок єпископських хіротоній, тоді як Церква завжди розглядала апостольське наслідство як вираз тяглості віри. Ієрархію не можна ототожнювати з Церквою, натомість потрібно розглядати ієрархію в більшому контексті таїнства Церкви. Ієрархія виконує необхідне для Церкви сакраментальне служіння, уприсутнюючи апостольське походження Церкви. Проте вона не має монополії на істину, тим більше чисельна більшість ієрархії однієї з помісних Церков. В контексті Берестейської унії можна говорити радше про самовільний перехід більшої частини ієрархів православної Київської митрополії з юрисдикції Вселенського Патріархату під римську юрисдикцію. Немає підстав стверджувати, що ті православні, які залишилися вірними своїй прабатьківській вірі і яким не без вини унійної Церкви у післяунійні часи було заборонено висвячувати власних єпископів, відійшли від тяглості «передання». На їхню думку, це було зроблено якраз більшістю тих єпископів православної Київської митрополії, що уклали унію з Римом. Владика Венедикт, який походить із Чину Студитів, котрий був заснований митрополитом Шептицьким властиво для відродження східного чернецтва в УГКЦ, в найгіршій традиції здавалося б давно збанкрутілого «хомишинства» огульно ганить православ’я і хвалить «католицтво». Східна борода не може приховати його типово латинських упереджень до власного православного коріння.

Нарешті, владика Венедикт непоясненним чином приписує поняття єдності уніатизму другого тисячоліття першому тисячоліттю, виявляючи своє недостойне католицького ієрарха ґрунтовне незнання історії Церкви та розвитку еклезіології. Він явно ігнорує те, що еклезіологія сопричастя нерозділеної Церкви першого тисячоліття і католицька римо-центрична післятридентська еклезіологія часів Берестейської унії – це дві великі різниці: «Але я глибоко переконаний, що якщо зродиться дійсно щире бажання християнської єдності, то рано чи пізно знову повернеться до моделі єдності, яку чотириста років тому втілили греко-католики. Інша модель просто є неможлива. Адже греко-католики не винайшли чогось нового – це та сама модель, яка функціонувала перших тисяча років християнства. Через людські амбіції, чвари ця модель майже тисяча років тому була втрачена, а  чотириста років тому була знову відновлена нашими святими владиками. Звичайно, ця структура, як всяка людська структура, не є досконала. Але ніяка церковна структура не є досконалою, досконалим є тільки Бог, Який діє через наші недосконалі структури. Лишімо з боку чотириста років греко-католиків. Погляньмо у перше тисячоліття християнства, там є якась інакша модель, а ніж та, яку зараз мають греко-католики? Нема! Іншої моделі ви там не знайдете».


Вартим уваги є передусім той неприємний факт, що антиекуменічні «одкровення» владики Венедикта й досі не були уважно проаналізовані та рішуче відкинуті ієрархією УГКЦ. Вони поки що також не були належно оцінені екуменічним середовищем нашої Церкви. Навіть беручи до уваги всю їхню ситуативність і негативні настрої в УГКЦ після Гаванської декларації, вони не можуть бути виправдані – жоден католицький єпископ не має права ставити під сумнів доцільність сучасних екуменічних потуг Католицької Церкви та відбілювати її минулі помилки у відносинах із православним Сходом. Адже таким чином він підливає олії у вогонь тих православних фундаменталістів, які вважають екуменізм тільки папістською ширмою для продовження політики уніатизму щодо Православної Церкви. Подібні реакційні погляди не мають право на існування передусім в УГКЦ, котра як найбільша Східна Католицька Церква несе особливу відповідальність за стан католицько-православних відносин.

Більше того, на жаль, вищезгадана неприпустима неоуніатистська риторика, вжита владикою Венедиктом, на протязі останніх місяців була неодноразово повторена – спочатку на науковій конференції УГКЦ у червні 2016 р.22, а потім – і це змушує сумніватися в екуменічній зрілості Глави УГКЦ – також самим Блаженнішим Святославом у грудні, підчас абсолютно зайвого святкування не надто круглого «ювілею» 420-річчя Берестейської унії23 – однієї з найтрагічніших подій в історії України, наслідком якої став розкол української Церкви та наступна міжконфесійна боротьба. Треба визнати, що екуменізм в УГКЦ перебуває у хронічній кризі. Наша Церква не лише поки що не здатна зробити якийсь помітний інтелектуально-богословський внесок у зближення між католиками і православними, а навпаки – необдуманими заявами чи вчинками своїх ієрархів24 періодично причиняється до непотрібних напружень у міжцерковних відносинах.

Потрібно нарешті розпрощатися з уніатизмом і активно творити нову, екуменічну ідентичність УГКЦ як Церкви, яка буде позитивним фактором у православно-католицькому діалозі. Сучасні екуменічні структури нашої Церкви показали свою повну неспроможність, справлятися з актуальними завданнями, тому тут терміново потрібно приймати давно назрілі персональні рішення.

5. Основоположна проблема – заполітизованість Церков


Не є секретом те, що «уніати» традиційно шельмуються в певних колах РПЦ як один із основних винуватців мало не всіх проблем у відносинах між католиками і православними – для значної кількості православних РПЦ наша УГКЦ стала таким собі перевтіленням образу споконвічного західного ворога, «підступного єзуїта» який нібито вбачає сенс свого існування передусім у тому, щоб якомога більше напаскудити РПЦ.

Велика частина провини за пропагандистську кампанію проти УГКЦ лягає безпосередньо на керівництво РПЦ, яке й досі не спромоглося, на офіційному рівні відкрито визнати бодай моральну співучасть своїх попередників у ліквідації УГКЦ в 1946 році, фізичному знищенні її єпископату й наступному насильницькому приєднанні значної частини духовенства нашої Церкви до РПЦ, а потім і в переслідуванні підпільної УГКЦ. Певні кроки в цьому напрямку вже були зроблені, зокрема визнанням митрополита Іларіона того очевидного факту, що «рішення про ліквідацію УГКЦ було прийняте на політичному рівні»25 – тобто безбожним і кривавим сталінським режимом, але вони є недостатніми для нормалізації відносин між Церквами. Тут не потрібно вигадувати велосипедів – офіційному представникові РПЦ лише потрібно поставити свій підпис під відповідним документом з нагоди 70-их роковин Львівського псевдособору, який уже підписали між іншим також деякі відомі члени його власної Церкви.26 Київський Патріархат також подав РПЦ добрий приклад, прийнявши з цього приводу навіть окрему заяву27, де назвав речі своїми іменами. Натомість ієрархія УПЦ (у єдності з Московським Патріархатом) й досі вбачає у цьому злочині комуністичного режиму «дію всеблагого Промислу Божого»28, що не можна кваліфікувати інакше, як побожний цинізм.

З іншого боку, багато-хто в УГКЦ й досі принципово не бажає сприймати РПЦ як еклезіальну реальність – Церкву-сестру з великою духовною традицією та дійсними Таїнствами, яка до речі поділяє з нами своє походження з Володимирового Хрещення і тому також є спадкоємницею «Київської Церкви». На жаль, РПЦ навіть деякими ієрархами УГКЦ розглядається в політичній площині – винятково як інструмент чужоземної державної політики, екуменічний діалог із яким не є можливим у принципі. Водночас їм бракує реального бачення становища і місії УГКЦ у теперішньому християнському світі, натомість панує пиха смішного в своїй реліктності уніатизму, а ігнорування унійного месіанізму, нікому не потрібного в часи екуменізму, виливається в підозру вселенської змови проти УГКЦ. Це особливо стосується тих владик, які вийшли з підпільної Церкви і для яких католицько-православний екуменізм досі залишається чимось глибоко чужим і незрозумілим, напевно з огляду на те, що він нібито ставить під сумнів величезні страждання, не без вини РПЦ перенесені ними в радянські часи за єдність із наслідником св. Петра.

Тут надія на покращення має свої об’єктивні часові межі – потрібно просто дочекатися зміни поколінь у єпископаті, коли на зміну неграмотним «підпільникам» прийдуть люди, які здобули серйозну богословську освіту на Заході й не мають антиекуменічних комплексів, котрі зазвичай походять із часів переслідування УГКЦ тоталітарним режимом.

Спільною вадою всіх без винятку українських Церков є те, що вони намагаються використати швидкоплинну політичну кон’юнктуру для досягнення короткочасних переваг над своїми «конкурентами» – наші ієрархи нездатні мислити стратегічно, натомість завжди хочуть якомога швидше урвати шматок конфесійного пирога, залюбки підхоплюючи те, що наразі погано лежить. Це є неприпустимим і нерозумним у вік екуменізму, і зрештою не йде на користь і окремим Церквам, бо через погіршення відносин між ними вони втрачають значно більше, ніж набувають збільшенням на кільканадцять парафій чи тимчасовим зростанням популярності в очах часто індиферентної в релігійному відношенні «громадської думки». До того ж така недалекоглядна поведінка тягне за собою негативні наслідки для вселенського екуменічного процесу і дискредитує наші Церкви в очах екуменічних партнерів як незрілі еклезіальні утворення.

Звичайно, що війна в Україні значно погіршила і без того нерадісну ситуацію. Основна небезпека теперішнього часу полягає в тому, щоб наші Церкви не зрадили Євангеліє на користь однієї з ідеологій, щоб християни не перестали бачити одні в одних у першу чергу учнів Христових, котрих безпосередньо стосується заповідь любові й котрі мають стреміти до єдності, щоб «увірував світ». Церква може і повинна говорити правду – називати речі своїми іменами, бути разом із своїм народом у нелегкі для нього часи, але при цьому вона не повинна ставати слухняним рупором державної політики. Для цього існують інші інституції, покликані належно виконувати притаманні їм завдання.

Хоча геополітичні чинники безперечно впливають на перебіг екуменічного процесу, однак вони не здатні його зупинити – пригадаймо собі, в якому протистоянні між обома ідеологічними блоками часів холодної війни проходили перші десятиліття сучасного католицько-православного екуменічного діалогу.

Девізом для розвитку відносин між УГКЦ і РПЦ повинні стати слова Гаванської декларації «Ми не конкуренти, а брати» (п. 24). Треба пам’ятати, що границя між добром і злом пролягає передусім нашими серцями, котрі ми не можемо віддавати на поталу ненависті й жадобі помсти. Адже всі ми – католики і православні, є учнями Христа, любов котрого робить нас його єдиним Тілом – Церквою.

Микола Крокош

1 Укр. переклад автором цього документу див. тут: http://www.religion.in.ua/main/bogoslovya/34228-kyetijskij-dokument.html

2 http://www.interfax-religion.ru/?act=interview&div=458

3 Ця проявляється напр. у нескінченному повторенні безпідставної легенди про «розгром трьох православних єпархій у Західній Україні», причому систематично ігнорується той очевидний факт, що ці єпархії були самоліквідовані в першу чергу самими колишніми священиками і вірянами цих же єпархій РПЦ, які при настанні свободи совісті в Україні внаслідок гласності й Перебудови в СРСР за короткий час масово повернулися до греко-католицької конфесії своїх предків, котра панувала в Галичині й переважала на Закарпатті до «возз’єднання» греко-католицької Церкви в 1946 р. сталінським режимом на Львівському псевдособорі й наступної ліквідації Мукачівської єпархії, або ж перейшли до Київського Патріархату чи УАПЦ, в чому, звичайно, аж ніяк не можна звинуватити УГКЦ.

4 Пор. https://ria.ru/religion/20160217/1375977438.html

5 Пор. http://www.religion.in.ua/news/vazhlivo/32360-episkop-upc-obvinil-patriarxa-kirilla-v-eresi-perestal-ego-pominat-i-prizval-izvinitsya-pered-cerkovyu.html

6 http://news.ugcc.ua/interview/zustr%D1%96ch_yaka_ne_v%D1%96dbulasya__blazhenn%D1%96shiy_svyatoslav_75960.html

7 За словами А. Бабинського, першу частину документу «для Російської Церкви можна навіть назвати проривною» - http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/analytic/62512/

8 Пор. http://uk.radiovaticana.va/news/2016/02/18/%D0%BF%D0%B0%D0%BF%D0%B0_%D0%BC%D0%B5%D0%BD%D1%96_%D0%B7%D1%80%D0%BE%D0%B7%D1%83%D0%BC%D1%96%D0%BB%D1%96_%D0%BF%D0%BE%D1%87%D1%83%D1%82%D1%82%D1%8F_%D1%83%D0%BA%D1%80%D0%B0%D1%97%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE_%D0%BD%D0%B0%D1%80%D0%BE%D0%B4%D1%83/1209710

9 https://www.facebook.com/pontificioistitutoucraino/posts/1733432866913961

10 Пор. http://www.patriarchia.ru/db/text/4437783.html, https://mospat.ru/ru/2016/04/15/news130222/

11 Статтю автора на дану тему читай тут: http://www.religion.in.ua/main/analitica/28877-ekumenichna-iniciativa-vladiki-igorya-isichenka-perspektivi-j-mezhi-v-konteksti-katolicko-pravoslavnogo-dialogu.html

12 Пор. http://www.interfax-religion.ru/?act=interview&div=442

13 Пор. http://www.cerkva.info/uk/news/patriarkh/8587-pres-konferenciya-patriarxa-filareta-v-luczku.html

14 Пор. http://kyrios.org.ua/news/intervju/9642-patriarh-filaret-poednati-nas-mozhe-lishe-ljubov-jaka-mae-vlastivist-use-obednuvati.html

15 Пор. http://www.cerkva.info/ru/statjidoklady/3601.html

16 https://mospat.ru/ru/2016/08/01/news134450/

17 Там само.

18 Відповідне інтерв’ю можна прочитати тут: http://news.ugcc.ua/interview/blazhenn%D1%96shiy_lyubomir_ne_mozhna_odnochasno_molitisya_za_mir_%D1%96_biti_kulakom_po_nos%D1%96_77148.html

19 http://news.ugcc.ua/interview/glava_ugkts_zaster%D1%96gayu_v%D1%96d_budyakih_sprob_pereshkodzhati_hresn%D1%96y_hod%D1%96_bo_tse_p%D1%96de_vorogam_na_ruku_77206.html

20 «Насправді Московський Патріархат є звичайною помісною Церквою, однією з багатьох.» – http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/65952/

21 http://catholicnews.org.ua/uniya-isnuie-vzhe-400-rokiv-i-za-cey-chas-nihto-tak-i-ne-zaproponuvav-inshu-model-iednosti-vladika

22 «всі ввійшли за прямою індивідуальною формулою, кращу за яку ще ніхто не винайшов» - http://theological.ucu.edu.ua/podiyi/universalnoyi-formuly-dlya-poyednannya-tserkov-ne-isnuye-dyyakon-roman-zavijskyj-pid-chas-naukovoyi-konferentsiyi-v-kyyevi/

23 «до сьогодні ніхто не знайшов і не запропонував кращої моделі церковного єднання» - http://news.ugcc.ua/photo/sogodn%D1%96_mi_dyakuiemo_bogov%D1%96_za_dar_iednost%D1%96_tserkvi__blazhenn%D1%96shiy_svyatoslav_z_nagodi_420r%D1%96chchya_beresteyskoi_un%D1%96i_78329.html

24 Пор. http://www.religion.in.ua/main/daycomment/23302-vse-stabilno.html

25 http://www.interfax-religion.ru/catholicism/?act=interview&div=431

26 http://risu.org.ua/ru/index/all_news/confessional/interchurch_relations/62730

27 http://www.cerkva.info/uk/publications/articles/8163-zajava-pro-pseudo-sobor.html

28 http://archiv.orthodox.org.ua/page-2149.html


Фото Facebook

Теги: