Religion.in.ua > Богослов'я, Офіційно > К’єтійський документ

К’єтійський документ


26 09 2016
К’єтійський документ16-21 вересня в італійському місті К’єті відбулася пленарна зустріч Змішаної міжнародної комісії богословського діалогу між Католицькою та Православними Церквами, на якій укладено спільний документ.

16-21 вересня в італійському місті К’єті відбулася чергова пленарна зустріч Змішаної міжнародної комісії богословського діалогу між Католицькою та Православними Церквами. Публікуємо спільний документ цієї зустрічі.

Спільна Міжнародна Комісія для Богословського Діалогу між Римською Католицькою Церквою і Православною Церквою

СОБОРОВІСТЬ І ПРИМАТ ПІДЧАС ПЕРШОГО ТИСЯЧОЛІТТЯ: НАЗУСТРІЧ СПІЛЬНОМУ РОЗУМІННЮ СЛУЖІННЯ ЄДНОСТІ ЦЕРКВИ   
 

К’єті, 21 вересня 2016 р.

«Звіщаємо вам те, що ми бачили й чули, щоб і ви мали сопричастя [koinonia] з нами; й воістину наше сопричастя [koinonia] є з Отцем і з його Сином Ісусом Христом. Пишемо це для того, щоб наша радість була довершеною.» (1 Ів 1,3-4)

1. Церковне сопричастя виростає прямо з Воплочення вічного Слова Божого, згідно з благоволінням (eudokia) Отця, через Святого Духа. Христос, прийшовши на землю, заснував Церкву як своє Тіло (пор. 1 Кор 12,27). Єдність, що існує між Особами Трійці, відображується в сопричасті (koinonia) одних членів Церкви з іншими. Таким чином, як потвердив св. Максим Ісповідник, Церква є „eikon“ Святої Трійці.1 На Останній Вечері Ісус Христос молився до свого Отця: «Охорони в твоє ім’я тих, що Ти дав Мені, щоб вони були одно, як Ми є одно» (Ів 17,11). Ця троїчна єдність показується в Святій Євхаристії, у якій Церква молиться до Бога Отця через Ісуса Христа в Святому Дусі.

2. З найраніших часів єдина Церква існувала як багато місцевих Церков. Сопричастя (koinonia) Святого Духа (пор. 2 Кор 13,13) досвічувалося як у кожній місцевій Церкві, так і в стосунках поміж ними як єдність у різноманітті. Під проводом Духа (пор. Ів 16,13) Церква розвинула зразки порядку й різні практики у відповідності до її природи як «народ, приведений до єдності від єдності Отця, Сина і Святого Духа».2

3. Соборовість є основоположною якістю Церкви як цілої. Як сказав св. Іван Золотоустий: ««Церква» означає як зібрання [systema], так і собор [synodos]».3 Цей термін походить від слова «собор» (synodos грецькою, concilium латинською мовами), який первинно означує зібрання єпископів, під проводом Святого Духа, для спільної наради й дії в турботі за Церкву. В широкому значенні він відноситься до активної участі всіх вірян у житті й післанництві Церкви.

4. Термін примат вказує на буття першим (primus, protos). У Церкві примат належить її Главі – Ісусові Христові, «котрий є початком, первородним мертвих; щоб Він у всьому мав першість [protevon]» (Кол 1,18). Християнське Передання пояснює, що в соборовому житті Церкви на різних рівнях єпископ визнавався «першим». Ісус Христос пов’язує це буття «першим» із служінням (diakonia): «Хто хоче бути першим, той мусить бути останнім із усіх і слугою всіх» (Мр 9,35).

5. У другому тисячолітті було розірване сопричастя між Сходом і Заходом. Було докладено багато зусиль для того, щоб відновити сопричастя між католиками і православними, але вони не принесли успіху. В своїй теперішній праці для подолання богословських розходжень Спільна Міжнародна Комісія для Богословського Діалогу між Римською Католицькою Церквою і Православною Церквою обмірковувала відношення між соборовістю і приматом у житті Церкви. Відмінні розуміння цих реальностей відіграли значну роль у розділенні між православними і католиками. Отож, суттєвим є, намагатися встановити спільне розуміння цих пов’язаних між собою, взаємодоповнюючих і нероздільних реальностей.

6. Щоб досягти це спільне розуміння примату і соборовості, необхідно розміркувати про історію. Бог об’явлює себе в історії. Особливо важливим є, разом зайнятися богословським читанням історії літургії, духовності, інституцій і канонів Церкви, які завжди мають богословський вимір.

7. Історія Церкви в першому тисячолітті є вирішальною. Незважаючи на певні тимчасові перерви, християни з Сходу і Заходу жили в сопричасті протягом цього часу, і в цьому контексті були засновані суттєві структури Церкви. Відношення між соборовістю і приматом набрало різних форм, які можуть надати життєво важливу орієнтацію католикам і православним у їхніх намаганнях відновити повне сопричастя сьогодні.

МІСЦЕВА ЦЕРКВА

8. Єдина, свята, соборна й апостольська Церква, Главою котрої є Христос, є присутньою в євхаристійній синаксі місцевої Церкви під її єпископом. Він є єдиним, хто предсідає („proestos“). У літургійній синаксі єпископ робить видимою присутність Ісуса Христа. В місцевій Церкві (тобто єпархії), багато вірян і клир під єдиним єпископом є об’єднані одні з одними в Христі, і є в сопричасті з Ним у всякому аспекті життя Церкви, в найвищій мірі у відправі Євхаристії. Як навчав св. Ігнатій Антіохійський: «де єпископ, там хай будуть усі люди, так само як там, де є Ісус Христос, ми маємо католицьку Церкву [katholike ekklesia]».4 Кожна місцева Церква відправляє в сопричасті з усіма іншими місцевими Церквами, які сповідують правдиву віру й відправляють цю саму Євхаристію. Коли пресвітер предсідає в Євхаристії, то завжди поминається місцевий єпископ як знак єдності місцевої Церкви. В Євхаристії proestos і громада є взаємозалежними: громада не може відправляти Євхаристію без проестоса, а проестос, в свою чергу, мусить відправляти з громадою.

9. Ця взаємопов’язаність між проестосом чи єпископом і громадою є конститутивним елементом життя місцевої Церкви. Разом із клириками, які асоціюються з служінням, місцевий єпископ діє посеред вірян, які є Христовим стадом, як гарант і служитель єдності. Як наслідник апостолів, він здійснює своє післанництво як післанництво служіння й любові, будучи пастирем своєї громади, і ведучи її, як її Глава, до все глибшої єдності з Христом у істині, зберігаючи апостольську віру через проповідування Євангелія й відправу Таїнств.

10. Тому що єпископ є главою своєї місцевої Церкви, він представляє свою Церкву перед іншими місцевими Церквами й у сопричасті всіх Церков. Подібно він уприсутнює це сопричастя для своєї власної Церкви. Це є основоположним принципом соборовості.

РЕГІОНАЛЬНЕ СОПРИЧАСТЯ ЦЕРКОВ

11. Існує маса доказів того, що єпископи в ранній Церкві усвідомлювали те, що вони поділяють відповідальність за Церкву як цілу. Як сказав св. Кипріан: «Існує лише один єпископат, але поширений поміж одностайним натовпом усіх численних єпископів».5 Ця зв’язка єдності була виражена у вимозі, щоб принаймні три єпископи брали участь у висвяченні (cheirotonia) нового;6 вона також була очевидною в багатьох зібраннях єпископів на соборах чи синодах, щоб спільно обговорювати спірні питання вчення (dogma, didaskalia) і практики, та в їхніх частих обмінах листами і взаємних відвідуваннях.

12. Вже підчас перших чотирьох століть постали різні угрупування єпархій в окремих регіонах. Протос, перший поміж єпископами регіону, був єпископом першого престолу, митрополії, і його сан як сан митрополита завжди був прив’язаний до цього престолу. Вселенські собори надали певні прерогативи (presbeia, pronomia, dikaia) митрополитові, завжди в рамках соборовості. Так, Перший Вселенський Собор (Нікея, 325 р.), вимагаючи від усіх єпископів провінції їхньої особистої участі в обранні й висвяченні єпископа чи письмової згоди на них – чистого роду соборовий акт – приписав митрополитові надання чинності (kyros) обранню нового єпископа.7 Четвертий Вселенський Собор (Халкидон, 451 р.) знову наполягав на правах (dikaia) митрополита – настоюючи, що цей сан є церковним, а не політичним8 – так само вчинив і Сьомий Вселенський Собор (Нікея ІІ, 787 р.).9

13. 34-те Апостольське Правило подає канонічний опис співвідношення між протосом та іншими єпископами кожного регіону: «Єпископи народу провінції чи регіону [ethnos] мусять визнавати одного, хто є першим [protos] поміж ними, та вважати його своїм главою [kephale], і не чинити чогось важливого без його згоди [gnome]; кожний єпископ нехай чинить лише те, що стосується його власної єпархії [paroikia] і її залежних територій. Але перший [protos] не може чинити нічого без згоди всіх. Адже в цей спосіб переможе однодушність [homonoia], і Бог буде прославлений через Господа в Святому Дусі».10

14. Інституція митрополії є однією з форм регіонального сопричастя між місцевими Церквами. Опісля розвинулися інші форми, тобто патріархати, які охоплювали кілька митрополій. Як митрополит, так і патріарх були єпархіальними єпископами з повною єпископською владою в їхніх власних єпархіях. Однак у справах, які стосувалися відповідно їхніх митрополій чи патріархатів, вони мали діяти в згоді з їхніми співєпископами. Цей спосіб діяти лежить у корені соборових інституцій в строгому значенні цього поняття, таких як регіональний собор єпископів. Ці собори скликалися й предсідалися митрополитом чи патріархом. Він і всі єпископи діяли у взаємодоповненні й були відповідальними перед собором.

ЦЕРКВА НА ВСЕЛЕНСЬКОМУ РІВНІ

15. Між четвертим і сьомим століттями порядок (taxis) п’яти патріарших престолів було визнано, закладено й санкціоновано вселенськими соборами, з Римським престолом, який займав перше місце, здійснюючи примат честі (presbeia tes times). За ним слідували Константинопольський, Александрійський, Антіохійський і Єрусалимський престоли, в цьому специфічному порядку, згідно з канонічним переданням.11

16. На Заході примат Римського престолу розумівся, особливо від п’ятого століття й пізніше, з посиланням на Петрову роль поміж апостолами. Примат єпископа Римського поміж єпископами поступово тлумачився як прерогатива, яка була його тому, що він був наслідником Петра, першого з апостолів.12 Це розуміння не було прийняте на Сході, котрий мав відмінну інтерпретацію Святого Письма й отців щодо цього пункту. Наш діалог може повернутися до цієї теми в майбутньому.

17. Коли був обраний новий патріарх для одного з п’яти престолів у taxis, нормальною практикою було те, що він посилав листа всім іншим патріархам, повідомляючи про своє обрання і включаючи ісповідь віри. Такі «листи сопричастя» щиро виражали канонічну зв’язку сопричастя поміж патріархами. Включаючи ім’я нового патріарха, в належному порядку, в диптихи своїх Церков, які зачитувалися на Літургії, інші патріархи визнавали його обрання. Таксіс патріархальних престолів мав своє найвище вираження у відправі святої Євхаристії. Завжди тоді, коли два чи більше патріархи збиралися для того, щоб відправити Євхаристію, вони стояли відповідно до таксісу. Ця практика виявляла євхаристійний характер їхнього сопричастя.

18. Від Першого Вселенського Собору (Нікея, 325 р.) й надалі більші питання щодо віри й канонічного порядку в Церкві дискутувалися й розв’язувалися вселенськими соборами. Хоча єпископ Римський і не був особисто присутнім на жодному з цих соборів, у кожному випадку він або був репрезентований своїми легатами, або він погоджувався з рішеннями собору постфактум. Розуміння Церквою критеріїв для рецепції собору як вселенського розвинулося на протязі першого тисячоліття. Наприклад, спонуканий історичними обставинами, Сьомий Вселенський Собор (Нікея ІІ, 787 р.) подав детальний опис критеріїв, як вони тоді розумілися: згода (symphonia) глав Церков, співдія (synergeia) єпископа Римського, та згода інших патріархів (symphronountes). Вселенський собор мусить мати своє власне число в послідовності вселенських соборів, і його вчення мусить узгоджуватися з вченням попередніх соборів.13 Рецепція Церквою як цілою завжди була остаточним критерієм вселенськості собору.

19. На протязі століть певна кількість апеляцій була подана єпископові Римському, також із Сходу, в дисциплінарних справах, таких як скинення єпископа. Сардікським собором (343 р.) була зроблена спроба, встановити правила для такої процедури.14 Сардіка була реципована на соборі в Труллі (692 р.).15 Сардікські канони визначали, що єпископ, який був засуджений, міг апелювати до єпископа Римського, та що останній, якщо вважав це за доцільне, міг розпорядитися поновити процес, який мав бути проведений єпископами в провінції, що сусідувала з власною провінцією єпископа. Апеляції стосовно дисциплінарних справ подавалися також Константинопольському престолові16 й іншим престолам. Такі апеляції більшим престолам завжди трактувалися в соборовий спосіб. Апеляції римському єпископові з Сходу виражали сопричастя Церкви, але римський єпископ не здійснював канонічної влади над Церквами Сходу.

ЗАВЕРШЕННЯ

20. На протязі першого тисячоліття Церква на Сході і Заході була об’єднана в збереженні апостольської віри, утверджуючи апостольське наслідство єпископів, розвиваючи структури соборовості, невіддільно пов’язані з приматом, і в розумінні влади як служіння (diakonia) любові. Хоча єдність Сходу і Заходу час від часу порушувалася, єпископи Сходу і Заходу усвідомлювали, що належать до єдиної Церкви.

21. Цей спільний спадок богословських засад, канонічних запобіжних заходів і літургійних практик із першого тисячоліття становить необхідну вихідну точку і могутнє джерело натхнення як для католиків, так і для православних у їхньому намаганні загоїти рану їхнього розділення на початку третього тисячоліття. На основі цього спільного спадку одні й другі мусять обміркувати, як примат, соборовість і взаємопов’язаність між ними можуть бути мислені й здійснювані сьогодні та в майбутньому.

Переклав Микола Крокош

Оригінальний англійський текст див. тут: https://www.ecupatria.org/synodality-and-primacy-during-the-first-millennium-towards-a-common-understanding-in-service-to-the-unity-of-the-church/


1 Св. Максим Ісповідник, Mystagogia (PG 91, 663D).

2 Св. Кипріан, De Orat. Dom., 23 (PL 4, 536).

3 Св. Іван Золотоустий, Explicatio in Ps 149 (PG 55, 493).

4 Св. Ігнатій, Послання До Смирнян, 8.

5 Св. Кипріан, Ep.55, 24, 2; пор. також „episcopatus unus est cuius a singulis in solidum pars tenetur” (De unitate, 5).

6 Перший Вселенський Собор (Нікея, 325 р.), канон 4: «Годиться, щоб єпископ поставлявся всіма єпископами провінції; але якщо це видається складним через нагальну потребу або через відстань, на яку потрібно подорожувати, то нехай зберуться принаймні три єпископи; і маючи письмову згоду відсутніх єпископів, нехай вони тоді приступають до висвячення. Надання чинності [kyros] тому, що відбулося, припадає митрополичому єпископові кожної провінції.» Пор. також перше Апостольське Правило: «Єпископ мусить висвячуватися двома або трьома єпископами».

7 Перший Вселенський Собор (Нікея, 325 р.), канон 4; також канон 6: «Якщо хтось стає єпископом без згоди митрополита, то великий собор оголошує, що така особа взагалі не є єпископом».

8 Четвертий Вселенський Собор (Халкидон, 451 р.), канон 12: «Щодо міст, які вже були пошановані титулом митрополії імператорськими листами, то нехай ці міста і єпископи, які ними правлять, втішаються лише честю титулу; тобто нехай будуть забезпечені належні права правдивої [kata aletheian] митрополії».

9 Сьомий Вселенський Собор (Нікея ІІ, 787 р.), канон 11 надає митрополитам право призначати скарбників їхніх суфраганних єпархій, якщо цього не забезпечують єпископи.

10 Пор. Антіохійський собор (327 р.), канон 9: «Належним є для єпископів у кожній провінції [eparchia], коритися єпископові, котрий предсідає в митрополії».

11 Пор. Перший Вселенський Собор (Нікея, 325 р.), канон 6: «Повинні бути збережені древні звичаї Єгипту, Лівії і Пентаполя, згідно з якими єпископ Александрійський має владу над усіма цими місцями, бо подібний звичай існує стосовно єпископа Римського. Подібно в Антіохії та в інших провінціях нехай будуть збережені прерогативи [presbeia] Церков»; Другий Вселенський Собор (Константинополь, 381 р.), канон 3: «Нехай єпископ Константинополя … має примат честі [presbeia tes times] після єпископа Римського, адже він є Новим Римом»; Четвертий Вселенський Собор (Халкидон, 451 р.), канон 28: «Отці справедливо погодилися на прерогативи [presbeia] для престолу старшого Риму, бо це імператорське місто; і спонукані цією самою метою, сто п’ятдесять благочестивійших єпископів наділили рівними прерогативами святійший престол Нового Риму, розумно розсуджуючи, що місто, пошановане імператорською владою і сенатом, яке втішається привілеями, що дорівнюють старому імператорському Римові, повинно теж у церковних справах бути піднесене до його рівня і зайняти друге місце після нього» (цей канон ніколи не був реципований на Заході); Собор у Труллі (692 р.), канон 36: «Поновлюючи узаконення ста п’ятдесяти отців, зібраних у богохранимому й імператорському місті, та шестиста тридцяти отців, які зустрілися в Халкидоні, ми розпоряджаємося, що Константинопольський престол повинен мати рівні привілеї [presbeia] з престолом Старого Риму, і повинен високо поважатися у церковних справах як цей престол та повинен бути другим після нього. Після Константинополя повинен йти за рангом Александрійський престол, а потім Антіохійський і за ним Єрусалимський престол».

12 Пор. Ієронім, In Isaiam 14, 53; Лев, Sermo 96, 2-3.

13 Пор. Сьомий Вселенський Собор (Нікея ІІ, 787 р.): J. D. MANSI, Sacrorum conciliorum nova et amplissima collectio, XIII, 208D-209C.

14 Пор. Сардікський собор (343 р.), канони 3 і 5.

15 Пор. Собор у Труллі, канон 2. Подібно, Фотієвий собор 861 р. прийняв Сардікські канони як такі, що визнають за римським єпископом право касації у справах, які вже судилися в Константинополі.

16 Пор. Четвертий Вселенський Собор (Халкидон, 451 р.), канони 9 і 17.






Повернутися назад