Сергій Грабовський,

кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Схоже, встановлений Володимиром Путіним 2005 року День народної єдності 4 листопада таки прижився в Росії. Принаймні, серед політизованої частини російського соціуму. Лідери держави покладають квіти до пам’ятника Мініну та Пожарському, виступають по телебаченню, щось відкривають і перерізають, влаштовують урочисте прийняття у Кремлі та вручають нагороди. Губернатори та градоначальники теж здійснюють якісь публічні рухи, часом судомні; провідні політики і високоповажні чиновники висловлюються з актуальних проблем. Вулицями марширують багатотисячні колони прихильників "Єдиної Росії" (злі язики плещуть, що ці дефіле добре оплачені) й імперських шовіністів (а от їхні "Русские марши", принаймні, останнім часом – це свято ідейної єдності: бий усіх "нєрусскіх", і крапка!). Ну, й чи не основним компонентом Дня народної єдності, ясна річ, є масові гуляння – яке ж свято без гулянь і загулів?

Одне слово, новий осінній "червоний день календаря", покликаний замістити звичне для старшого покоління 7 листопада, став фактом російського життя (хоча близько 10% опитаних соціологами і вважає це свято... днем більшовицької революції). Трансформація ця, схоже, відбулася так легко, бо нове свято вдало апелює до ностальгійно-імперських почуттів більшості росіян. Всі ці роки всі телеканали розповідали населенню, що саме 4-го листопада 1612-го року бійці народного ополчення під керівництвом нижегородського м’ясника Кузьми Мініна і збіднілого князя Дмитрія Пожарського штурмували Москву, яка до цього часу перебувала у руках польських (дехто додавав: а ще й українських) вояків, й одержали визначну перемогу над загарбниками. Навіть художній фільм на цю тему був поставлений – як і належить, із масштабними батальними сценами, зробленими за допомогою цифрової техніки.

Насправді ж нове свято має таке саме відношення до історичних реалій, як і попереднє. Не було ніякого "штурму Зимового палацу", не було і "штурму та визволення Москви". Просто комуністичну квазіісторичну міфологію замістила міфологія путінська. Тож хто розповість тепер бранцям новітнього міфу (телеканали і газети не хочуть сваритися з владою, навіть якщо їхнім працівникам і відома правда), що жодного "штурму Москви" 4-го листопада не було: столиця Московського царства у 1612 році вже кілька місяців перебувала у руках згаданого ополчення і козацького війська князя Трубецького. Щоправда, у Кремлі сиділи вояки Речі Посполитої. Проте ті "поляки" майже суцільно були німцями-найманцями. А ще у Кремлі сиділи найзнатніші російські бояри із сім’ями і своїми прихильниками – включно із майбутнім царем Московії Михаїлом Романовим. І не випадково – єдиний на той час законний російський уряд ("семибоярщина") запросив на царство польського королевича Владислава, і те іноземне військо, котре сиділо у Кремлі, було закликане саме цим урядом – говорячи улюбленими путінськими термінами, "для наведення порядку" в країні, охопленою Смутою.

Отаке свято: на ознаменування війни "рятівників Вітчизни" Мініна і Пожарського проти майбутнього царського сімейства Романових...

Що ж до українців, то вони у ті дні якщо й були у Москві, то перебували не серед оборонців Кремля, а серед козаків Трубецького. Сильні бої у місті насправді відбулися 1-го листопада, коли штурмом був узятий Китай-город. А 6-го листопада командири обложених вирішили капітулювати, і тоді ж домовилися про умови капітуляції з вождями ополчення та козаків. 4-го ж листопада, за спогадами польського полковника Йосипа Будзила, одного з командирів обложених, "московіти пішли на приступ, але, слава Богу, були відбиті". За іншими даними, і штурму справжнього не було. Постріляли трішечки німці-найманці по московітах із гармат, й охочих іти на приступ не знайшлося. Але обложеним не було чого їсти, насувалася холодна зима, і вони врешті-решт капітулювали...

А от справжні бої відбувалися за два місяці перед цим, коли гетьман Ходкевич із сильним польсько-українським військом спробував був прорватися до оточених і провести до них обоз з наїдками і напоями. От тут московське військо справді воювало героїчно: метою його був багатий обоз, і він таки потрапив до його рук, тому наступна капітуляція кремлівського гарнізону була справою часу. Хоча ця капітуляція нічого не вирішила: війна з Річчю Посполитою тільки починалася, і тривала вона ще шість років, закінчившись вагомими територіальними втратами для Московщини. Іншими словами, історична "підкладка" під свято 4-го листопада – не менш "ґрунтовна", ніж під, скажімо, 23-го лютого, коли у 1918-му Червона гвардія зазнала низки жахливих поразок від німецьких резервістів, та згодом вони були офіційно оголошені "визначними перемогами”.

Доцільно згадати й те, які історичні події передували 4-му листопада 1612 року і яким є історичний зміст тих подій, які відзначає Росія. Зауважмо факт перебування на московському престолі реформатора, знаного під іменем Лжедмитрія І. Цей загадковий персонаж (чи то виходець з тодішніх українських земель, чи то московіт, який тривалий час прожив в Україні, але ніякий не Гришка Отрєп’єв, як твердять у Росії донині), здобувши владу в Московському царстві за допомогою українського козацтва та православної частини магнатів Речі Посполитої, намагався цивілізувати країну. При ньому були проголошені свобода торгівлі, промислів та ремесел, зняті всілякі перешкоди тим, хто хотів в’їхати в Московію чи виїхати з неї. Від вільної торгівлі, дозволеної кожному, держава багатішає, - говорив Лжедмитрій І. Були повернуті борги Івана Грозного, помилувані знатні боярські роди, заслані ним, удвічі підняте жалування служилим людям, впроваджені жорстокі кари для суддів за взяті ними хабарі, а судочинство для простолюду введене безплатне. До Боярської думи Лжедмитрій І на постійній основі вперше в російській історії включив патріарха та архієреїв (це щодо роздмухуваної донині тези, наче він хотів "покатоличити" Московію). Спадкове холопство було ліквідоване; поміщик, який не годував селян під час голоду, втрачав права на їхню покірність і працю. А ще Лжедмитрій І вимагав, щоб польський король в офіційних листах звав його "імператором", тобто ставив себе вище за нього в ієрархії глав держав (це до питання, що начебто тоді хтось хотів "продати Русь Заходу"). А ще цар фінансово підтримував Львівське православне братство й інші, говорячи сучасною мовою, українські недержавні громадські організації на території Речі Посполитої. І так далі, і тому подібне...

Ясна річ, що такого монарха-реформатора тогочасна Московія не сприйняла і по-зрадницькому вбила, за що розплатилася Смутою. Другим шансом подолати хаос та дикість стало запрошення на московський престол королевича Владислава, котрий був готовий перейти у православ’я і водночас також прагнув реформ, був готовий правити за законами, а не за звичаями, як було заведено. У відповідь пролунав заклик до боротьби з "латинянами", на що московське суспільство зреагувало вкрай позитивно й енергійно.

Одне слово, реально 4-е листопада – це свято на честь відмови Московії йти до Європи і проводити реформи (до речі, спільно з тими, кого в Росії сьогодні люблять звати "братами-слов’янами" – із поляками, білорусами й українцями, яких усіх Владислав у разі воцаріння у Москві міг би об’єднати у федеративній державі з Сеймом і виборними монархами). Проте реформи були відкинуті; а чи не те саме відбулося й зараз? І чи не саме таким є підспудний зміст Дня народної єдності Росії?

...Утім, не всі на цьому святі крокували стрункими лавами під тими чи іншими різновидами імперсько-шовіністичних гасел. Близько чотирьох сотень москвичів із лівих соціалістичних організацій (не плутати з комуністами чи націонал-більшовиками) провели свій марш під антифашистськими та антишовіністичними гаслами. Єдиним місцем у Москві, де така громадянська акція виявилася можливою, стала набережна Тараса Шевченка...