Напередодні 1025 річниці Хрещення Русі активізувались богословсько-побожні панегірики. Їх співають всі - від сурових і достойних професорів колишніх кафедр атеїзму та наукового комізму до колишніх комсомольських керівників (а чи комсомольці бувають колишніми?). Інколи у це медове обговорення вкрадається більш цікава дискусія про те, що зовсім ми не у 988 тільки, а у 861 році хрестились і нема чого «московським попам» привласнювати наше свято...

Однак пропоную розібратись, чи справді Україна має помпезно відзначати річницю Хрещення Київської Русі на державному рівні, адже найулюбленішій наш президент має намір перервати свою робочу відпустку для того, щоб взяти участь у таких достойних та побожних подіях.

Як каже сучасне молоде покоління, +5 до карми за гарний вчинок?

Пишна традиція святкування релігійно-політичної події, яка мала місце на Київських горах у 988 році, була і у Російській імперії, саме з нагоди 900-тя було побудовано Володимирський собор, нинішню остою «розкольників», та пам’ятник Володимира на Володимирській горі. За радянських часів 1000-річчя не менш помпезно та урочисто відзначили і у Москві, і у Києві. Партійні вожді пройнялись новою політичною риторикою, а єдина офіційна Російська Православна Церква під круглу дату почала процес реституції, який і досі не завершила. Інша православна і кафолічна церква вирішила під круглу дату вийти із підпілля і це їх дуже успішно вдалось.

Символізм та епохальність подій, які відбулись за три роки після святкувань 1000-ліття Хрещення, утвердили багатьох в тому, що одвічна теза, на чому потрібно будувати і на кого треба уповати та «располагати», є правдивою.

Відповідно, здається все просто і банально: є свято – урочистість просвітлення та прилучення наших далеких предків до Істини та Правди, адже це і дорога визволення, і життя вічного. Однак чи дійсно ми як громадяни України, вони як політики, маємо моральне право на святкування, ба навіть більше – чи живуть в Україні християни?

Моїм Ім’ям – ви назвались

Отож, декілька слів про те, хто такі християни та що вони сповідують. Ці прописні істини відомі всім, але варто пригадати: християнами є не просто охрещені люди, а ті, які сповідують, тобто чинять так, як їм наказав Всевишній, так, як цього вимагає не просто сумління, закони держави чи ще хтось, а так, як це записано у природному праві та у Євангелії. Вони є сіль землі – тобто ті, без яких все є несмачним і нецікавим. Християни не йдуть за світом і не шукають скарбів тлінних, вони чесні та принципові, для них найважливішим є не родина та соціальне благо для своїх дітей, а власна душа, на крайній випадок – душа ближнього. Християни – це радикальні та відважні люди, а не пристосованці. Це перші нонконформісти.

В України за різними оцінками соціологічних опитувань таких людей виявляється від 70 до 80%, тих же, хто вірить у наявність Бога – взагалі майже 90%.

Це вам не "атеїстична" Чехія (майже 40% задекларованих атеїстів), не "антихристиянська" Великобританія (25% атеїстів, кількість яких постійно зростає), не "безбожна" Швеція чи секулярна Франція.

Для українців та їх керманичів християнство і Всевишній не пусті слова, так вони декларують у всіх опитуваннях щодо приналежності до релігії і визнання існування Бога.

За різними оцінками Україна - це переважно православна держава: від 47 до 68 % населення засвідчує, що належить до православної церкви. Ще цікавішим виявляється те, що, за деякими даними, в Україні прихильників Київського патріархату більше, ніж Московського патріархату.

У Верховній Раді діє ціле міжфракційне депутатське об’єднання на підтримку єдиної канонічної православної церкви, а депутати, які до неї входять, борються усіма можливими методами за збільшення народжуваності та зміцнення традиційно-родинних цінностей. Під парламентом навіть стояли власні православні депутато-намети. На жаль, православної каплиці у приміщенні ані Адміністрації, ані Кабміну немає – передовий досвід Польщі чи Європарламенту не втілили (надіюсь, це все у нас попереду).

Адже який із мажоритарщиків не возив мощі по своєму виборчому округу? (ну той, що не возив – той і програв). Який з державних достойників не лобизався із єпископом, митрополитом чи навіть патріархами? Хто із властьімущих у паломництво до старців афонських чи у Святу Землю не їздив? Хто із свого хрещення не робив піар-шоу та до коша козацького не приступав?

Славні традиції відвідувати по три церкви на Різдво чи Паску йдуть у забуття, однак прямі телетрансляції із регіональних монастирів стають доброю традицією.

Нібито все сходиться, все так як має бути, але … як співав Владімєр Сємьоновіч: «все не так ребята, даже в Церкві полумрак і не так как надо».

Вбивча статистика

Ми вже говорили про соціологів, тепер трошки статистики про те, як живуть та як ведуть себе українці.

Дітонароджуваність протягом останніх 23 років постійно знижується. На одну жінку в атеїстичному 1985 році припадало 2,06 дитини, а у побожному 2010 вже тільки 1,4 дитини. Ні для кого не секрет, що в Україні дітей не стільки народжують, скільки вбивають, про що попереджує офіційна статистика абортів.

Кількість абортів і пологів за даними закладів охорони здоров’я,

що перебувають у сфері управління МОЗ України

Звітний рік

Кількість абортів

з них небажана вагітність (аборти легальні за бажанням жінки, кримінальні)

Кількість пологів

Абс.число

Абс.число

%

Абс.число

2005

242 343

182 548

75,33

411 904

2006

229 618

168 146

73,23

454 813

2007

210 454

149 493

71,03

468 923

2008

201 087

143 504

71,36

501 678

2009

181 064

127 541

70,44

505 145

2010

164 467

111 407

67,74

491 621

2011

156 193

101 212

64,80

492 218



Це вам не дика Ірландія із 40-тисячним мітингом проти легалізації абортів чи розперезані Сполучені Штати із Рухом про-Life, або сусідня католицька Польща, де прямо кажуть, що польки їздять робити аборти в Україну.

А ще (о диво!) в країні, яка майже офіційно хоче проголосити гомосексуалізм девіацією та деструкцією, крива позашлюбної народжуваності від 1991 року постійно зростає. Напевно, це через «пропаганду гомосексуалізму», яку так хочуть заборонити.

Вік сексуальної ініціації у так побожній країни теж цікавий. У 13 -14 років (8 клас) тілесними задоволенням віддались 21% хлопчиків і 3% дівчат, у віці 15 – 16 рокі (10 клас) ази сексуального задоволення освоїли вже 31% хлопців і 13% дівчат, на першому курсі ВУЗу вже 43% та 20% відповідно. Тобто майже половина підлітків у віці 15 – 16 років мала статеві стосунки: це діти, які народились і виховувались не у брехливій комуністичній системі, а в побожній та високоморальній країні. (Опитування проводили Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) спільно з Українським інститутом соціальних досліджень ім. О.Яременка). Або у нас ліберальне суспільство споживання, або авторитет Церкви та батьків близький нулю.

І здавалось би, до чого тут епідемія СНІДу?

Чи варто наводити статистику вживання алкоголю та наркотиків?

Парадокси законодавства

Але апофеоз українського християнства не у статистиці, а у законодавчій діяльності. Те, що за медичними показниками аборти дозволені до 22 тижня, нагадувати не треба (до 12 тижня це є просто право). Однак послідовність українського законодавства є вражаючою. Загроза родині і дітям приходить, як то кажуть, звідти, де найменше її чекали, – від гомосексуалів, які чомусь і якось пропагуються, тому потребують заборони. А от у Основах законодавства України про охорону здоров'я у ст. 51 дивним чином міститься норма: «На прохання пацієнта відповідно до медико-біологічних і соціально-психологічних показань … пацієнту може бути проведена операція по зміні (корекції) статі». Цікаво, медицина у нас може виявити, якої ти статі насправді є, і змінити її, але от бути гомо – це вже майже кримінал.

Нагадаю, що цінність сім’ї для будь-якої тоталітарної держави полягає у здатності народжувати якомога більше дітей - такий утилітаризм був притаманний і СРСР, і націонал-соціалістичній Німеччині. У Сімейному кодексі вже незалежної України свято збережена норма радянських основ сімейної політики епохи Брежнєва: розлучення сімейної пари без дітей – у РАГСі, а за наявності дітей – тільки через суд (добре, ще хоч не треба у газеті оголошення друкувати, як при Сталіні). Пояснення просте: нашій державі потрібен не добровільний союз жінки та чоловіка – їй треба комбінат по народженню платників податків (вибачте, дітей).

Сурогатне материнство – табу для багатьох християн Заходу - в Україні абсолютно врегульована правова норма: хочеш взяти в оренду жіноче лоно - будь-ласка, за ваші гроші ми підпишемо контракт і вам народимо дитину. Для справедливості зазначу, що архіправославна Росія дозволяє народити дитину навіть для одинокого чоловіка, а у свідоцтві про народження дитини записати тільки батька.

Україна завдяки лоббі серед побожних депутатів перетворилась на центр сурогатного материнства Європи. Заморожені люди у пробірках – це для борців з гей-загрозою в українському парламенті не проблема.

Українська ж церква нагадує профсоюз часів Радянського Союзу: наче каже слушні речі і виступає за твої права, але життя трудового народу не покращується. Бо як воно може покращитись, якщо у ліберально-зіпсутому Заході у неділю та всі релігійні свята супермаркети не працюють, а депутат і простий працівник того ж магазину на свята знаходяться з родиною, а в Україні все - для зростання економіки.

От мені цікаво, із комітету всія православної і єдино канонічної хоч одна особа знає, що святкування недільного дня стосується всіх, а не тільки тих, хто може дозволити собі це. Українські економічні реалії, як бачимо, значно радикальніші, ніж єврейські старозавітні будні, коли у шабат не працювали навіть раби.

* * *

Україна – це постмодерна спільнота удаваних християн, атеїстів, які дізнались, що не все у цьому світі пояснює наука. Причинно-наслідковий зв'язок порушився: пост-атеїсти не розуміють залежності вчинків цього дня та вічного життя своєї душі. Життя за принципом «Бог все бачить і він мене простить» породило карикатуру на християнство.

Євгеній Білоножко, журналіст порталу PoloNews для "Релігія в Україні".

Теги: