У своїй доповіді на нараді ректорів духовних учбових закладів РПЦ патріарх Кирил, наголошуючи на відповідальності церковної системи освіти, сказав наступне:  «Мы передаем Предание. Кто является хранителем Предания? — Епископат». Це висловлювання визвало негативну реакцію з боку «правих» критиків патріарха, які окопалися на ресурсі «Правая.Ру». Опоненти патріарха поширюють романтичні уявлення, популярні в часи слов’янофілів, згідно із якими хранителем передання є сам церковний народ.
Сьогодні уявлення про те, що у православного народу є якесь відчуття істини, нагадують не лише байки про «класове чуття» пролетаріату. Ці уявлення є реальним філопротестантизмом, вираженням сектантської психології, яка розповсюджена в «православних низах». Адже це протестантське вчення про те, що Церква є громадою вірних, яка знає істину через натхнення від Святого Духу. І якщо ця громада уявляється як така, що складається із мільйонів вірних (сьогодні православних в світі за найоптимістичнішими підрахунками – 227 млн.), то уявлення про цю громаду, як критерій істини – це протестантська теорія.
Опоненти звинувачують патріарха в філокатолицизмі. Дійсно, православна і католицька Церкви вважають, що особливу роль в збереженні і, власне, передачі Церковного Передання відіграє єпископат.

  Згідно із логікою опонентів патріарха, у католиків все погано, і православні мають діяти протилежним до католиків чином. Так можна дійти і до твердження, що раз у католиків є хрещення, то православним не треба хрестити своїх дітей. Насправді немає нічого поганого в тому, що католики усвідомлюють ту особливу роль єпископату в Церкві, яку він відіграє і має відігравати – згідно із прямим повелінням Господа.

В тому, щоб усвідомити особливості православного вчення про єпископат і ясно розуміти відмінності православної доктрини від католицької, необхідно звернутися до богослов’я. І тоді правота Патріарха стане цілком очевидною.

Православна Церква за твердженням богословів є єдиною тотожною реальністю по суті, що поділяється на ряд помісних церков територіально-адміністративно. Православна церква повинна керуватись собором (зібранням або заочною згодою) ієрархів усіх помісних церков, а помісна церква – своїми ієрархами. Перші помісні церкви були засновані апостолами і тому мали всі права на самостійність від самого початку, іншим ці права дарувалися від вже самостійних церков. Самостійна помісна церква мовою православних канонів називається "автокефальною", тобто такою, що має власну "голову", власне правління, незалежне від іншої влади. Якщо в католицькій церкві носієм дару влади і істини є папа Римський, то в православ’ї кожен єпископ, і особливо собор єпископів, вважаються носіями харизми правильності у рішенні питань, як віровчення, так і організації церкви. В межах автокефальної церкви повноту влади має собор єпископів, в межах усієї православної церкви – Всеправославний Собор.
Автокефальні православні церкви не вільні змінювати догмати віровчення і канони, в яких знайшла свій вираз воля апостолів і святих отців щодо устрою церкви і християнського життя. Автокефальні церкви вільні мати і змінювати свій адміністративний устрій, мати незалежний від інших церков суд. Інші автокефальні церкви не мають прав втручатися в адміністративну і судову діяльність автокефальної церкви. В богослужбовій практиці прикметами автокефалії є освячення для себе святого мира, канонізація власних святих, створення і введення власних піснеспівів, тощо. Кожна автокефальна православна церква може бути ініціатором скликання Вселенського (Всеправославного) собору.

Згідно  з православним богослов’ям і канонами, повнота влади в церкві зосереджена в руках єпископату, а держава, народ, пересічні віряни не мають прав влади в ній. Критерієм правильності будь-якого віровчительного чи організаційного рішення є соборна згода усієї церкви. Але «соборність» не означає волевиявлення усього віруючого народу, проведення церковних з’їздів, референдумів тощо, а передбачає волевиявлення лише єпископату при згоді народу. Єпископи вважаються в силу свого особливого посвячення носіями харизми вчительства в ділах віри і організації церкви. А собори єпископів проходять під знаком особливого посилання Духа Святого, і їх рішення є рішенням Божим, голосом Істини. Вища влада єпископату всієї православної церкви проявляється у згоді, яка досягається або шляхом рішення вселенських соборів, або шляхом консенсусу, знаком досягнення якого є відсутність протестів помісних церков на рішення однієї чи кількох з них.

Православні теологи звертають увагу на те, що Христос надав владу «в'язати і розв’язувати» всім апостолам згідно із 18 главою Євангелія від Матвія. А саме, Христос звертається до всіх апостолів: «Істинно кажу вам: усе, що ви зв’яжете на землі, буде зв’язане на небі, і все, що розв’яжете на землі, буде розв’язане на небі» (Мт. 18:18). Спадкоємцями всіх апостолів є всі єпископи Церкви, і тому така влада не належить якомусь окремому єпископові.

Католицькі теологи звертають увагу виключно на дарування цієї єпископської влади апостолів Петру після сповідування ним віри в Ісуса Христа як Сина Божого. «Я дам тобі ключі Небесного Царства, і що ти на землі зв’яжеш, те буде зв’язане на небі; і те, що ти на землі розв’яжеш, те буде розв’язане й на небі» (Мт. 16:19). Те, що ця сама влада «в'язати і розв’язувати» надана всім апостолам згідно із текстом 18 глави від Матвія, католики звичайно замовчують. Натомість вони особливу увагу звертають на сцену із Євангелія від Іоанна, в якій воскреслий Ісус Христос тричі надає апостолу Петру владу «пасти овець моїх». Між тим, саме задавання питання тричі: «Чи любиш Ти Мене?» і трикратне повторення «паси вівці Мої» відсилає до трикратного відречення апостола Петра від Христа. А значить, апостолу Павлу не дають особливі повноваження, але він просто відновлюється в чині апостолів. Саме тому іншим апостолам не говориться «пасіть овець Моїх» - тому що вони не зраджували так, як Петро, не відпадали із чину апостолів. Звертаючись до всіх апостолів, Ісус Христос наказує їм: «Дана Мені всяка влада на небі й на землі. Ідіть, отже, і зробіть учнями всі народи, христячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа; навчаючи їх берегти все, Я вам заповідав. Отож Я з вами по всі дні аж до кінця віку» (Мт. 28:18-20). Отже, влада є у Христа, і Він є главою Церкви. А всі апостоли однаково посилаються ним на проповідь, щоб зробити учнями Його всі народи. І Христос обіцяє перебувати із ними всіма.
Таким чином, влада в Церкві належить взагалі Христу, але ця влада також надана і апостолам. Від апостолів вона переходить до єпископів. Єпископ – переважний звершуватель таїнств сповіді та євхаристії. Священик може служити літургію і сповідувати виключно тому, що єпископ делегує йому такі повноваження.

Влада єпископа надана для регулювання життя Церкви. Вона існує в зв’язку із тим, що єпископ має власну «малу Церкву» - «єпископію» в грецькій термінології, «єпархію» в російській традиції.

Але повноваження єпископа, його влада «в'язати і розв’язувати» не виникають від волі церковного народу єпископії, навіть якщо єпископ вибраний цим народом (як то було в перші віки існування Церкви чи в 1917-1918 роках в РПЦ). Влада «в'язати і розв’язувати» є наслідком єпископської хіротонії, посвячення в єпископи. Спільнота єпископів Православної Церкви приймає до себе через акт посвячення, через сакраментальне передання апостольської благодаті, особливо дару Святого Духу.
Безумовно, що сучасні люди можуть ставити питання про те, чому це дія Святого Духу обмежується законним єпископатом, чому існують канонічні процедури для посвячення єпископів. Від одного горе-богослова доводилося навіть чути таке: «У них що там «вентиль» поставлений, через який благодать тече коли відкривають, і не тече коли «вентиль» перекрити?» Всі такі розмірковування є наслідком відсутності смирення перед волею Христа. Він побудував власну Церкву за допомогою апостольсько-єпископської ієрархії. Історичні Церкви – православна і католицька –  тримаються два тисячоліття саме завдяки визнанню ієрархії. Достатньо поставити під сумнів повноваження ієрархії – і розкольники «колються» в геометричній прогресії – як то відбулося із старостильниками. Визнання влади єпископату є умовою збереження Церкви. Вже в часи учнів апостолів існувало ясне усвідомлення цього факту, яскраво висловлене в посланнях св. Ігнатія Богоносця.

Смирення перед владою єпископа є проявом синової любові. Той, хто не має синівського смирення – подібного до смирення Христового – не може бути і подібним Христу, не може бути християнином, не може прямувати до християнської довершеності. В свою чергу, володарювання єпископа є проявом отцівської любові. В Трійці вже існує монархія Отця. І відношення єпископа до вірних є відносинами духовного монарха. Ця важлива для теології думка підкреслюється в книзі «Спілкування та інакшість» (2006) видатного сучасного богослова митрополита Пергамського Іоанна Зізуласа. Наголошення на тезі про роль єпископської влади «в'язати і розв’язувати» як подобі Отцівської монархії є важливим додатком для попередньої еклезіології Іоанна Зізіуласа. А саме, в книзі «Буття як спілкування» (1996) Іоанн Зізулас наголошував на спілкуванні в громаді як основі церковного життя. Влада єпископа визначалася як функція цього життя в громаді. В своїй новій книзі Іоанн Зізулас не відмовляється від уявлення про Церкву як громаду, як спілкування Вірних, натхнене Святим Духом. Життя в громаді – це жива плоть Церкви. Але поряд із цим існує становий хребет Церкви – єпископська ієрархія. Очевидно, що сам по собі становий хребет не може існувати без громад, цієї живої плоті Церкви. Але і громади є живими натхненням від Святого Духу тільки тому, що тримаються на становому хребті. Без єпископської ієрархії, її влади «в'язати і розв’язувати», все життя в спільнотах не протримається і хвилини.

Православна церква за самим задумом власної побудови повинна бути поєднанням бюрократичного централізму із демократичністю спілкування. Православна церква не має єдиного центру управління, а є конфедерацією з 16 самостійних національних церковних організацій. За задумом авторів середньовічних правил управління православною церквою ця конфедерація повинна вирізнятися активною співпрацею всіх на основі консенсусно прийнятих рішень. Але спільне життя вже давно занепадає, і кожна церква живе самостійно. Загального для всього православ’я церковного життя фактично немає. І якщо члени світських конфедерацій в кожній із складових завжди вдома, то православні віруючі, від єпископів до мирян, у православних інших церков все-таки в гостях. В двадцятому столітті були спроби відновити загальноправославну ідентичність, відновити загально-православні зібрання (собори), що реформували б церковне життя, але всі вони закінчилися невдачами. Сьогодні наростають зусилля Константинопольського і Московського Патріархів по досягненню реальної єдності, по виявленню Церкви як єдиного цілого.

Основна суперечка, що розгорнулась у православній церкві з початку двадцятого століття, – це дискусія про повноваження Вселенського (Константинопольського) патріарха. За своїм статусом цей патріарх мав би займати в православній церкві становище, аналогічне до місця англійської королеви в політичній системі Великобританії. Тобто відігравати роль символу єдності і не більше. Але самі Вселенські патріархи хочуть бути координаторами в православній церкві. Таку роль, до речі, вони дійсно відігравали в епоху середньовіччя. Але серед православних церков існує Московська патріархія з її амбіціями «спасительки світового православ’я». Російська церква не хоче визнавати у Константинопольського патріарха не лише права бути координатором для православної церкви, але заперечує його значення як символу єдності. Це все одно, що британці заперечували б статус своєї королеви. Смішне для спостерігачів перетягування канату завершується на наших очах тим, що всі національні православні церкви визнають особливу роль Константинопольського патріарха як символу єдності і навіть як координатора, а Москва видає із себе захисницю демократії та рівноправ’я. Але всім очевидно, що сама Московська патріархія хотіла б бути координатором і керівником світового православ’я, бо вона нібито велика і могутня. Для Москви просто незрозуміло, що координатори мусять мати інші якості, ніж могутність. Отже, на відміну від католицтва, в православ’ї не існує єдиної бюрократичної чи навіть неформальної організації.
В кожній із національних православних церков існує власна церковна бюрократія і свої моделі управління. За змістом церковних правил вся влада в церкві фактично має належати єпископам. Але всі церкви, крім Московської, вже давно відійшли від фетишизації статусу єпископа. В будь-якій країні православні єпископи – це старші священики, що є звичайними людьми. Будь-хто може вільно прийти до них поспілкуватися, поділитися своїми проблемами і знайти мудру пораду. Роль православних єпископів, як церковної номенклатури, мінімізована. Їх зусилля спрямовані на харизматичне лідерство в духовному житті, а не на користування бюрократичними повноваженнями. Широкі повноваження в управлінні мають збори священиків і мирян, таке собі церковне самоуправління. Ці повноваження не завжди прописані в церковних статутах, але фактично єпископи завжди прислухаються до думок своїх вірних. Якщо ж єпископ має власну думку, то він її намагається коректно і обґрунтовано відстоювати у внутрішньо-церковних дискусіях.

Московська патріархія має власні традиції. Тривалий час у Російській імперії церква була частиною бюрократичного апарату. Єпископ мав статус сановника, користувався відповідною повагою за цей статус, а не за особисті лідерські якості. В 1960-ті роки звичка до такого сприйняття ролі єпископа наклалася на мрії нового покоління єпископів про створення в Російській церкві бюрократичного апарату, аналогічного до католицького. Це була мрія митрополита Нікодіма (Ротова) та його учнів про підвищення ефективності дій Російської церкви через працю єпископів, що мали бути свого роду монархами у ввірених їм єпархіях (церковних областях). Це був церковний варіант проекту просвітницького абсолютизму. Цікаво, що на сьогодні влада єпископів в Російській церкві вже дійсно стала абсолютною, але це вже влада заради влади. Цілі Нікодима, заради яких він мріяв про всевладдя єпископів, були давно забуті. Але новий патріарх Московський Кирил повертає Церкву до глобальних завдань. На сьогодні не стоїть задачі самозбереження Церкви, стоїть задача навернення всього населення Росії. Зараз до храмів РПЦ на території РФ ходить не більше 2% населення. Завдання, поставлене патріархом – змінити ситуацію докорінно, підняти рівень церковності серед населення Росії в десятки разів. Але одним із гальмівних механізмів виявляється як раз неповоротка єпископська бюрократія сьогодення.

Єпископ Московського патріархату є сановником в очах світської бюрократії. Він замінив секретаря з ідеології, і ця роль не дуже серйозна. Але він їздить на найкращих машинах і в цілому поводиться як такий собі представник номенклатури відповідного — обласного чи загальнодержавного — рівня.

В очах віруючих єпископ є не сановником, а монархом. Він дає всілякі розпорядження, переважно своїй челяді, що, як двір коло короля, вислужується перед ним. Всі священики є в його повній владі, і рідко хто з них почувається краще, ніж солдат на довічній службі у Миколи Першого. Миряни зовсім безправні і не беруть жодної участі в управлінні церквою. За останнє десятиліття в Московському патріархаті знищено навіть право мирян на дорадчий голос в церковних справах. У випадках спорів священиків чи мирян із єпископом вища церковна влада завжди підтримує єпископів, навіть якщо їхня неправота чи помилки є очевидними для всіх.

Деякі священики переймають звички єпископів і поводяться із мирянами, як монархи в своїй громаді. Цей абсолютизм священиків набув в Росії таких загрозливих масштабів, що Московський патріархат прийняв спеціальні документи, які наголошували на неприпустимості цього явища. Їх зміст можна пояснити просто: «монархами» дозволено бути лише єпископам, а священики мають знати своє місце та не тероризувати власним самодурством мирян.

Зрозуміло, що такі єпископи не можуть побудувати раціональної бюрократії. Правління єпископської номенклатури виявляється дивним середньовічним явищем, яке люди із радянською психологією перенесли в двадцять перше століття. Але історія ще не закінчена, і, можливо, в Московському патріархаті колись відбудуться зміни до системи управління менш авторитарної та більш раціональної.

Сьогодні Патріарх Кирил намагається централізувати всю владу в РПЦ, замкнути прийняття всіх рішень особисто на себе. Не треба бачити в цьому процесі зростання авторитаризму. Патріарх не отримує нової влади над священиками чи вірними. Він лише централізує ту абсолютну владу, яка і так вже є в єпископату. За цих умов священик і мирянин можуть в особі патріарха отримати реального арбітра у своїх спорах із єпископатом. Фактично від системи феодалізму патріарх намагається перейти до системи просвітницького абсолютизму, що з історичної точки зору є кроком прогресивним.