Інтерв’ю з доцентом кафедри культурології Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова, кандидатом філософських наук, кореспондентом Європейської комісії «Церква та школа» Віталієм Хромцем.

-- Віталію Леонідовичу, Ви є експертом в галузі релігійної освіти і сьогодні ми б хотіли поговорити про актуальні питання цієї сфери. Яке, на вашу думку, визначення релігійної освіти найбільш вдале?

-- Є велика кількість думок стосовно того, що розуміти під релігійною освітою. На території України «релігійною освітою» прийнято називати освіту, яка дається в духовних навчальних закладах, статус яких визначається 11 статтею закону «Про свободу совісті та релігійні організації». Духовна освіта покликана, в першу чергу, задовольняти потреби релігійних організацій у підготовці священників та церковних служителів, тобто людей, які безпосередньо залучені до задоволення релігійних потреб релігійних організацій. І коли ми говоримо про релігійну освіту в школі, то часто проводиться ось ця аналогія, котра пов’язує її з освітою церковною. З моєї точки зору, ця стереотипна хибна думка ускладнює процедуру і процес викладання знань про релігію в школі. Тому ми повинні відмовитись від прив’язки до церковної освіти і тлумачити поняття релігійної освіти більш широко. Тобто це будь-яка освіта, пов’язана з отриманням знань про релігію. Сюди включається і церковна освіта, і релігієзнавча освіта, і будь-яка інша освіта, яка дає знання про релігію: в контексті етики (якщо ми викладаємо релігійну етику), естетики (наприклад, основи релігійного мистецтва), педагогіки (коли ми говоримо про роль і значення релігії для виховання молодого покоління) і т. д. і т. п. Тобто релігійна освіта - це будь-яка освіта, яка пов’язана з отриманням знань про релігію. Але, якщо ми говоримо про європейський досвід і європейський контекст, під релігійною освітою прийнято розуміти лише освіту шкільну: релігійна освіта, або отримання знань про релігію на рівні школи. В системі вищої освіти здебільшого говорять про богословську чи релігієзнавчу освіту. Якщо ми хочемо рухатись в напрямку інтеграції до європейської системи, в тому числі і релігійної освіти, є сенс, говорячи про релігійну освіту, мати на увазі лише освіту в шкільну.

-- Як Ви бачите подальший розвиток конфесійної релігійної освіти в школах України? Чи є недоліки такої системи?


-- Є дві можливі моделі: коли релігійні організації або безпосередньо, або через афільовані громадські організації створюють приватні школи, в яких крім державного компоненту викладається віровчення тої чи іншої релігії. Перша модель зараз рідко зустрічається, тому, що на даний момент не дозволяється релігійним організаціям засновувати навчальні заклади. Якщо це школа, створена, приміром, греко-католиками, то очевидно, що там викладається греко-католицьке віровчення. Для того, щоб діти навчались в цій школі, батьки пишуть заяву. Це їх вільний вибір, який не суперечить конституції і діючим законам. Проблема полягає в тому, що приватним навчальним закладам, які знаходяться на самофінансуванні, фінансуванні на кошти батьків чи церкви, не вистачає коштів. Або часто це буває така вартість навчання, яку собі можуть дозволити не всі батьки, що бажають дати своїй дитині релігійну освіту. Якщо не знаходяться меценати, які можуть пожертвувати великі кошти таким школам, подібна освіта стає доступною лише заможним сім`ям.

Другий варіант, коли за підтримки церков, за погодження адміністрації школи та районного відділу освіти створюються православні класи, в які приймають дітей незалежно від регіональної прив’язки. До кожної загальноосвітньої школи зараховуються діти тільки з прив’язаного до неї району. Проте для цих класів створюються винятки: в них можуть навчатись діти з різних районів чи регіонів. Крім загального освітнього компоненту додається ще поглиблене навчання і виховання в православній традиції. Плюс такої організації полягає в тому, що державний компонент покривається за рахунок державного або комунального бюджету, а компонент, пов'язаний з вихованням в православному дусі, забезпечується за рахунок батьків, спонсорських коштів. Дана модель необтяжлива для батьків. Але при всій позитивності цього досвіду він часто є нетривалим, оскільки твориться на хиткій експериментальній базі. Тому при виникненні мінімального конфлікту ця схема руйнується. Може статись так, що понавчавшись два роки в такому класі, дитина буде змушена переходити до іншої школи через виникнення конфлікту, внаслідок якого припинилось православне навчання. Якщо закривається православний клас, то навіщо дитині, яка живе, наприклад, в провінції міста, їздити до його центру і гаяти при цьому півтори-дві години часу? Це завжди зміна класу, школи, ризик психологічних травм. Я сподіваюсь, що дане питання буде вирішено і релігійні організації зможуть створювати свої навчальні заклади. Має бути прийнята ініціатива із спрямування грошей не на школу, а на дитину: якщо вона навчається в приватному навчальному закладі, то державна компонента фінансується державою.

Таким чином будуть диверсифіковані джерела фінансування таких шкіл і державна компонента буде завжди фінансуватися саме державою. Церквам треба буде знайти лише частину до фінансування, що стосується релігійної складової в цих школах. Тоді буде більш-менш адекватна модель релігійної конфесійної освіти.

- Тобто повинен встановитись певний баланс між державою і церквою в організації релігійної освіти через удосконалення їх співпраці?


-- Якщо є прагнення і бажання створити конфесійний компонент релігійної освіти в школі, то повинна виникнути взаємодовіра держави і церкви. Це базовий рівень. Наступний рівень – це законодавче забезпечення, яке унормує це питання, пов’язане з тим, що конфесійна освіта може отримуватись лише за бажанням батьків. Не можна змусити дитину отримувати ту чи іншу конфесійну освіту. Це повинно бути добровільно на основі заяви. Має бути чітко зрозуміло, що ця освіта є конфесійною без завуалювань, коли ми начебто говоримо про християнську етику, але даємо православне віровчення. Слід чітко визначити, що це є компонент православної, греко-католицької, римо-католицької, п`ятидесятницької, баптистської релігійної освіти. Тоді батьки знають, яке релігійне виховання отримує їх дитина. Ми маємо приклади, коли в православний клас ходять представники інших конфесій, але це рішення батьків. Це принциповий момент – конфесійна освіта може бути лише добровільною.

-- Які є проблеми пов’язані з впровадженням релігієзнавчої освіти? Чому у нас немає такої освіти в школах?


-- В даному випадку я хотів би послатися на європейський досвід, зокрема досвід Великої Британії, де, починаючи з 70-х років, намагались ввести компонент релігійної освіти як релігієзнавчої з використанням феноменологічного підходу. Дітям давались знання про релігію не тільки тієї традиції, до якої вони належать, але й про інші релігії, які представлені в Британії. Основний недолік тут в тому, що в релігієзнавчому викладі здебільшого говориться про релігію в її ідеальному образі. Це нормативне розуміння релігії, тобто релігії, як вона "повинна бути". Коли ми розповідаємо в релігієзнавчому ключі про православ’я, ми говоримо, що в провослав'ї – віровчення таке-то, культова практика така-то, віруючий повинен знати такі-то речі. Але стається так, що реальний православний християнин багато чого не знає з того, що він начебто повинен знати з нормативної точки зору. Ми розповідаємо в школі про якийсь ідеальний іслам, а коли дитина зустрічає конкретного мусульманина, вона бачить розбіжність між тим, що існує наявно, з тим, що розповідали в школі. В неї виникає певний когнітивний дисонанс. Постає питання: «навіщо така освіта в загальноосвітній школі?». Тому я хотів би послатись на аргументи дослідника Ф. Н. Козирева, який говорить, що релігієзнавча освіта не зовсім вписується в контекст загальноосвітньої школи.

Релігієзнавство дає нам формування ерудиції знань про релігію, а релігійна освіта в школі повинна бути підкорена виховному, розвиваючому компоненту. Знання, яке отримує дитина, повинно бути для неї корисним, а також розвивати її особистість. Релігійна освіта повинна дітей чомусь вчити, наприклад, взаємовідносинам в класі. Така модель орієнтується на етичну компоненту, на те, щоб показати, що релігії вчать чомусь доброму, позитивному: не можна красти, брехати, потрібно допомагати людям, не можна погано ставитись до представника іншої релігії, і т. д. і т. п. Все повинно бути підкорено ідеї про те, що релігійна освіта в школі повинна розвивати і виховувати. Релігієзнавство в чистому вигляді, якщо воно буде присутнє в школі, не зможе виконувати ці функції. Чи повинні ми розповідати дітям про синтоїзм, особливо якщо це маленьке містечко, де вони в житті не бачили живого японця? Чи про буддизм? Релігієзнавсво говорить, що ми не можемо жодну з релігій ставити вище чи нижче, краще чи гірше. Воно повинно давати максимальний спектр всіх релігій. Але виникає питання, навіщо дитині знати про синтоїзм і конфуціанство там, де вони не присутні? Хтось скаже що для загальної ерудиції. Якщо так, тоді це буде всього потрошку і не буде фундаментальна систематична освіта. Якщо релігієзнавчу освіту давати з п’ятого по дванадцятий класи, то важко уявити, що в п’ятому класі ми розповідаємо про тотемізм, оскільки це архаїчна релігія, а в дванадцятому – про іслам, тому що він за часом виник пізніше. Одна справа п’ятий клас, інша – дванадцятий. В цьому також є певна проблема. Тому доречніше, якщо ми говоримо про релігієзнавчу освіту, пропонувати її для вищої школи. В середній школі без педагогічної адаптації та включення її в загальнопедагогічний контекст розвитку всесторонньо розвинутої особистості, про що говорить «Закон про освіту», вона буде виглядати неорганічно.

-- Багато науковців, зокрема й українських, притримуються думки, що в школах повинно бути релігієзнавсво, аргументуючи це тим, що така освіта є нейтральною і цілком підходить вимогам сучасного мультикультурного суспільства. Ви вважаєте, що для середніх шкіл найбільш бідходить неконфесійнамодель релігійної освіти, яка ґрунтується на педагогічних, етичних принципах. Як має називатись такий предмет в школі? Невже «Християнська етика»?


-- На даний момент той блок, до якого належать «Основи християнської етики», охоплює дисципліни духовно-морального спрямування. Ці предмети розбиваються на дві частини: ті, які входять в інваріативну складову, та ті, які входять у варіативну складову навчального плану в загальноосвітній школі. Курс «Етика» входить в інваріативну частину, на даний момент він читається лише в шостому класі.

Вся інша етика (християнська, іудейська, ісламська тощо) може бути забезпечена відповідно до загально діючих норм до факультативних предметів. Принциповим є те, що факультативи фінансуються лише за рахунок місцевих бюджетів, що досить часто ускладнює ситуацію читання цих курсів. Але назва «Християнська етика», при наявності християнської більшості, є обґрунтованою. Якщо йде мова про місця компактного проживання інших релігійних меншин, наприклад мусульман, - -може бути «основи ісламської етики». Це передбачено діючими нормами.

-- Чи Ви виключаєте можливість існування загальної релігійної освіти?


-- Ні. В поясненні до «Основ християнської етики» чітко записано, що це не є віроповчальна дисципліна. Релігійна освіта в школі або предмети духовно-морального спрямування не повинні залучати дітей до жодної існуючої конфесії, натомість мають базуватись на культурологічній основі. «Основи християнської етики» -- це курс, який вчить засадничим цінностям християнства. Я важко уявляю курс релігієзнавства в 5-6 класі. Якщо ми говоримо про релігієзнавство в школі, то це може бути 11-12 клас, і це повинно іти поряд з етикою, християнською етикою. Вони мають абсолютно відмінні функції. Можна говорити про альтернативну модель, яка наближена до релігієзнавчої, але яка б виконувала розвиваючі функції та педагогічні завдання загальноосвітньої школи.

Нещодавно була розмова з релігієзнавцем Л. О. Филипович, яка подала ідею запропонувати релігієзнавчій спільноті курс «Релігії і національності України». Є у нас кримські татари. Не мусульмани загалом, а саме кримські татари. Ми розповідаємо трішки про іслам, після чого про ісламські традиції кримських татар. При розповіді до православних, чи, наприклад, греко-католиків – ми прив’язуємось до конкретних традицій, до певного регіону, до історії в Україні. Тоді у нас виникає обмеження: ми обмежуємось лише Україною. Отримання знань про релігії і народи України дозволяє дитині одержати актуальну розвиваючу інформацію, яка їй буде цікавою і корисною. При такому варіанті, ми можемо досягти певного компромісу. Але питання принципове: чи ми говоримо про релігійну освіту і ставимо завдання розповісти про різноманітні релігії Європи або конкретної країни для того, щоб підвищити рівень толерантності. Коли ми розповідаємо про мусульман – у дитини, яка належить до християнської більшості, зникають різні стереотипи стосовно мусульман. В кінцевому підсумку це повинно призвести до підвищення рівеня толерантності і зниження конфліктності в мультирелігійному європейському суспільстві. На даний момент Україна і близько не має цих проблем. Більшість класів, навіть в Києві, не є багатонаціональними чи багаторелігійними. Здебільшого, присутність представника іншої релігії або етносу (іудея, мусульмана чи буддиста) є винятком з правил. Тому чи повинні ми реалізовувати модель європейської релігійної освіти, яка орієнтована на підвищення рівня толерантності, якщо у нас такої проблеми поки що немає? І, можливо, ніколи не буде. Чи не краще на питання «якою має бути релігійна освіта?» відповісти, що вона буде в перспективі етики, щоб зосередити увагу на базових засадничих принципах християнства, при реалізації яких дитина буде кращою, добрішою, не акцентуючи увагу на національному різноманітті, яке є в Європі. Тому розвиток релігійної освіти в Україні через етичну призму є досить обґрунтованим. Ми не маємо зараз тих проблем, які є в Європі. Хоча й інші точки зору мають право бути.

Зараз є ініціатива Громадської ради з питань співпраці з Церквами та релігійними організаціями при Міністерстві освіти і культури щодо введення предметів духовно-морального спрямування з 1 по 12 класи. 1-4 класи – це щось одне, 5-7, 9-10 та 11 класи – щось інше. Буде вибудовуватись певна модель. Вона може залишитися суто в контексті етичної перспективі, а можливо цей спектр буде розширений – коли, умовно кажучи, в перших класах буде загальна етика, потім може бути спеціальна чи громадянська етика, далі буде говоритись про релігійну етику і завершуватись, наприклад, релігієзнавчим спектром, де буде розповідатись про інші, альтернативні точки зору, представлені у світових релігіях. Якщо така існуватиме з 1 по 12 класи, можливо вона буде обґрунтованою. Але на даний момент ми перебуваємо в контексті пошуку даної моделі. Я ще раз хочу наголосити, що Україна має свою специфіку: в ній немає великих етнічних груп, які виразно представлені в школі, коли в класі налічується шість, сім представників інших релігій. Ми повинні передбачати можливість отримання ісламської, іудейської, ще якоїсь етики, але зараз я думаю що 99,9% шкіл обирають християнську етику з тієї причині, що в класі навчаються діти батьків-християн. Тут немає конфлікту, який можливий в Німеччині, Франції. Здебільшого серед предметів духовно-морального спрямування обирається християнська етика.

-- З чого Ви розпочали б впровадження релігійної освіти в шкролах?


-- Для того, щоб в школах релігійна освіта була поставлена на хорошу міцну педагогічну, методологічну, методичну, кадрову базу, слід вибудувати певну загальну вертикаль.

По-перше, потрібно, щоб було прийнято на рівні закону нова концепція державно-церковних відносин, котра вже подавалась на розгляд у Верховну Раду. В цій концепції буде розтлумачено конституційний принцип відділення церкви від держави і від школи. Дана концепція пропонує партнерську модель взаємовідносин держави і церкви, коли вони зможуть визначати ті сфери, де можлива співпраця. Зрозуміло, що це буде в тому числі і школа.

Також повинна бути ухвалена низка змін до існуючих законів: «Про освіту», щоб релігійним організаціям дозволялось створювати навчальні заклади, «Про вищу освіту», де може бути наданий дозвіл про створення вищих навчальних закладів, «Про збройні сили».

Потім можуть бути запропоновані зміни до інваріативної складової програм загальних шкіл, де програми духовно-морального спрямування стануть обов’язковими з пропозиціями альтернативного вибору. Якщо, наприклад, предмети духовно-морального спрямування є в п’ятому класі, дитина має обов’язково їх прослухати. При цьому обов’язково треба запропонувати вибір: чи це буде християнська етика, іудейська етика, ісламська етика, світська етика тощо. В залежності від вибору батьків клас ділиться на одну, дві, три групи. Під наявну кількість діляться години і в інтенсивному режимі через курси перепідготовки та підвищення кваліфікації готуються кадри, аби забезпечити читання обраних дисциплін.

Конституція, концепція державно-церковних відносин, зміни в законодавстві, зміна інваріативної складової та підготовка кадрів – це та вертикальна піраміда, яка повинна вибудовуватись згори донизу і навпаки без прогалин, що дозволить створити українську систему релігійної освіти з врахуванням вже існуючого та світового досвіду.

Теги: