Як можна охарактеризувати (не)присутність Церкви у цій виборчій кампанії, що триває нині в Україні? Як на мене, у передвиборчих перегонах ґатунку 2010 р. конфесійний фактор не має великого значення. До цього спричинилися загальна апатія громадян України до свого майбутнього, небажання підсвідомо прийняти відповідальність за стан справ в державі після виборів. Дається взнаки й усвідомлення безальтернативності вибору.

Зауважу, що це перша виборча кампанія в Україні, коли Церкви поводяться більш виважено та дистанційовано у порівнянні з попередніми випадками. Раніше Церква так чи інакше була задіяна в президентських / парламентських виборах.  Зараз цього практично немає.

Проте варто звернути увагу, що майже всі кандидаті в президенти намагаються співпрацювати з Церквами чи використовувати їх своїх цілях. Так, президент В.Ющенко декларує свою прихильність Київському патріархату та вкотре заявляє про необхідність створення єдиної помісної Церкви.  Однак такі його наміри набувають виразного цезарепапістського забарвлення. Він порушує норми Конституції, всупереч церковним канонам роздає церковним ієрархам Благодатний вогонь тощо. Такого немає в жодній країні світу. Однак навіть таке зухвале втручання в церковні справи не допоможе покращити рейтинг чинного президента.

Якщо говорити про фаворитів президентських перегонів, то Віктор Янукович позиціонує себе як ревний прихильник російського православ’я. водночас він сповідує культ старця Зосими, який не завжди  визнавався офіційно керівництвом церкви, а подеколи сприймався як відступник. Проте у власній риториці цей кандидат апелює все ж таки не до релігійних почуттів електорату, а до соціальної проблематики.

Юлія Тимошенко. Можемо говорити про еклектичність релігійних поглядів чинного Прем’єр-міністра. Вона ніде й ніколи не говорить про своє ставлення до Церкви. На Майдані Незалежності під час шоу, коли було оголошено про її висування в президенти, були присутні представники різних Церков і конфесій. Вона не позиціонує себе як вірна однієї з Церков. Так, вона вітає митрополита Володимира, патріарха Кирила, зустрічається з кардиналом Любомиром, відвідує Папу Римського та Єрусалимського патріарха. Проте оці її акції виглядають як політичні дійства. Чи додасть це їй додаткових балів? Сумнівно. Бо зростання рейтингу після цього не відбувалося.

Хотів би зауважити також наступне. Прикметно, що політичні принципи, що їх декларує Арсеній Яценюк, збігаються з меседжами патріарха Кирила, озвученими ним під час візиту в Україну. Маю на увазі ідеї єдиної Церкви, ідеї про те, що саме православ’я може стати базою для об’єднання. Не менш прикметно, що ці ідеї виявилися суголосними програмі того кандидата, який є греко-католиком. Почасти це може пояснюватися тим, що й автори концепції Русского мира, і політтехнологи, що визначають передвиборчу стратегію А.Яценюка, близькі ідеологічно та географічно.

Таким чином, підсумовуючи, скажу, що декларації претендентів на найвищу посаду в державі про їхню конфесійну приналежність не мають значення для зростання рейтингу та популярності серед електорату. Їм це не допоможе, а от Церквам може зашкодити. Тому найкраще для Церкви – зайняти позицію «над двобоєм», бути рівновіддаленою від усіх претендентів на її «прихильність».

Тим більше, що коли перетинаються вічні цінності, носієм яких виступає Церква, і низькі інстинкти, без яких не обходиться політичне суперництво, такий перетин не несе нічого доброго для Церкви і погано сприймається вірянами. Зауважу, що для Церкви та її очільників позиція «по той бік добра і зла» дозволяє виступати своєрідними третейськими суддями, що втілюють при цьому позитивні моральні начала й непересічні чесноти, і зберігати своє фундаментальне покликання до спасіння людських душ.