Мовчання церков: чому українське християнство опинилося в кризі

7 10 2015 |
Юрій Чорноморець

В рамках круглого столу «Християнська відповідальність за майбутнє», який відбувся 2 жовтня в Інституті філософії НАНУ в Києві, український релігієзнавець, богослов, філософ і публіцист Юрій Чорноморець дав оцінку ситуації, в якій опинилися головні християнські церкви після Майдану. Публікуємо виступ експерта.

Мої слова будуть не дуже оптимістичними. Що ми бачимо сьогодні? Певну загальну кризу українського християнства, яку я назвав би кризою наративів. Великі і малі церкви мають наративи, великі історії, які розповідають про себе. Наприклад, Українська Православна Церква в єдності з Московським Патріархатом доволі тривалий час запевняла, що зшиває всю країну, обʼєднує її, що її вірні є в усіх регіонах і вона має потенціал такого миротворця, абсолютно нейтральний, яким не володіють інші церкви. Але на сьогодні вже два роки величезного суспільного розділення. Якщо під час Майдану ми бачили якісь миротворчі зусилля, коли владу, опозицію, народ і правоохоронні органи УПЦ намагалася посадити за круглий стіл, знайти точки дотику, то з початком російсько-українського конфлікту (прихованого чи відвертого) ми не бачимо взагалі, щоб церква щось розповідала про себе, щоб цей наратив підтримувався, не бачимо жодних конкретних пропозицій для країни. І це величезна криза, адже хто міг би бути адвокатом України перед Росією? Саме та церква, яка має канонічну єдність з Москвою. На жаль, ми бачимо абсолютну безвідповідальність і через це відбувається криза ідентичності. Ми укорінюємося в Україні — чи ми є чужою силою, свого роду глобальною "Партією регіонів"? Чи ми все-таки українці й працюємо для народу України?

 

Аналогічну кризу ми бачимо і в інших церквах. Наприклад, Українська Греко-Католицька Церква. Під час Майдану — унікальна проповідь європейських цінностей, демонстрація, що між європейськими та християнськими цінностями є глибинний консенсус, що всі проблеми є другорядними в порівнянні з тим відстоюванням людської гідності, яке є цінністю християнства, смислом взагалі юдео-християнської і європейської традиції. Що ми бачимо сьогодні? УГКЦ два роки не пропонує суспільству жодних ідей і боїться відповідальності ідейного флагмана. В Українському католицькому університеті вам будуть розповідати, яка гарна греко-католицька традиція, зберігайте сімʼю і тому подібне, а коли запитуєш, як захистити демократію в цій 45-мільйонній країні, кажуть: ми не знаємо, як захистити нашу батьківщину, не знаємо, як зшити країну. Тобто в славних прадідів великих правнуки погані. Немає наративів, великих історій, проповіді, яка достойна була б хоча би фігури Андрія Шептицького! Ніхто не показує, як нам будувати рідну хату в умовах війни. Хоча митрополит Андрій Шептицький під час Другої світової війни чітко сказав, які три кроки повинні бути, починаючи від відновлення сімʼї, місцевих громад, а потім — що церква повинна дати суспільству відновлення віри, еліти, гуманної політики — скажімо, примирення. Він міг тоді це показати і сказати, а на сьогоднішній момент ми не бачимо, щоб підставили плече.

 

Те саме й з протестантами. Всі вважали, що вони є найбільш європейською силою, найвідкритіші християни, плоть від плоті, кров від крові від народу і завжди будуть з ним. На жаль, протестанти часто бояться тієї власної народності, що вони намагаються якось "вписатися" в парламент, в уряд, у владу. Два роки окремих зусиль, часто — малих церков (як-от церква пастора Анатолія Калюжного) або молодих християнських лідерів. Ці церкви несуть знамена українського протестантизму, а великі церкви, церковні організації відступають. Ми бачимо, що один пастор зі Словʼянська, може, інколи набагато більше зробити, ніж всеукраїнські обʼєднання, які зайняті собою, розбудовуванням власних структур, тим, щоб фактично створити такі протестантські патріархати і підлаштувати під себе місцеві громади. Це парадокс! 100 років тому, навіть у 1970-ті роки, баптисти за власні принципи шли в тюрми — за ту ж автономію своєї помісної церкви. Зараз: давайте її автономію ліквідуємо, а права помісних громад передамо керівним структурам, щоб вони збагачувались!

 

Хочеться лише висловити велику подяку тим, хто або через самі церкви, або найчастіше через біляцерковні організації — як Асоціація «Духовне відродження» – намагається зробити те, що великі церкви не роблять. Я з захопленням дивлюсь на цю діяльність — з відновлення звільнених міст, наприклад. Хто є християнин сьогодні? Той, хто відновлював Словʼянськ. Хто не відновлював — той не християнин! Все просто. Подивіться, яка величезна підтримка місцевого населення саме тих протестантських пасторів, які конкретно працювали в постраждалих регіонах, який авторитет того ж Петра Дудника в Донецькій області, що його невіруючі люди висувають в губернатори. І наскільки там не має жодного авторитету УПЦ (МП), хоча вона повинна була зшивати Донеччину. Це велика трагедія. Винні церкви в цьому чи ні, але це сталося, тому що хтось зміг бути вірним Слову Божому, а хтось — ні.

 

Можемо сказати, що найбільше відповідає тим наративам, які і раніше проповідувала, УПЦ КП зі своєю незмінною активною патріотичною позицією. Вони з армією, з народом. І невипадково останні два роки ми спостерігаємо дуже цікавий феномен — величезну дружбу між молодими протестантами і священиками УПЦ КП. Це та міжхристиянська єдність, яка йде знизу, діалог знизу, особливо капеланів, волонтерів. Просто українське місцеве чудо! Я б сказав так: все життя наші релігієзнавці хотіли бачити оновлене православʼя і не сподівалися, що воно буде в КП. Вони думали, що це уламок МП, тільки український. Тому єрархізм, бюрократія, ритуалізм буде торжествувати там, в МП. А ми бачимо дуже живу церкву, яка є громадянським суспільством, живо реагує, не боїться брати на себе відповідальність. Яка чорне називає чорним, біле — білим. Їй, на жаль, не завжди вистачає виваженості, тому що зараз такі драматичні події, не вистачає біблійного принципу, що на зло відповідай добром, і навіть коли воюєш, не ненавидь ворога. Хоча патріарх це проповідує, вірні на місцях інколи переходять грань, і ми бачимо факти окремої ненависті, агресії — це не покращує репутацію КП, оскільки погіршує ті наративи, які вони про себе розповідають.

 

Я думаю, що ми зараз знаходимось в такій точці біфуркації, невизначеності... Старе все зникло. Фактично мало що залишилося: малі ініціативи, малі групи, те, що поруч з великими церквами. Останні ж у тій чи іншій мірі в кризі, причому це найсерйозніша криза за їхню новітню історію. І вона мало усвідомлюється. Але це шанс для суспільства, для християн. Чому? Якщо всі в кризі, то якісь малі Давиди, нові лідери можуть прийти і сказати: пошли мене! І, відповідно, це той час молоді християнської, молодих лідерів усіх церков, які могли б взяти відповідальність на себе і просто вийти на битву з голіафами нашої корупції, нереформованості, голіафами зовнішніх викликів.

 

Записала Ольга Рибачук

 

Фото Facebook

Теги:
4538







Матеріали по темі







Для того, щоб коментувати матеріали Religion.in.ua, необхідно авторизуватися на сайті за допомогою сервісу F-Connect, який використовує дані вашого профілю в соціальній мережі Facebook . Religion.in.ua використовує тільки ті дані профилю, доступ до яких ви дозволили сайту



Коментарі розміщюються користувачами сайту. Думка редакції не обов'язково збігається з думками користувачів.
11   dutchak1
6 грудня 2015 11:18

«а коли запитуєш, як захистити демократію в цій 45-мільйонній країні»

Очевидно все ж таки, якщо хочеш без гарячкових емоцій щось сказати по цьому допису, необхідно починати з очевидних уже речей: в цій країні немає багатьох речей які обговорюються і учасники обговорення, чи просто читачі, існування цих речей по-дитячому звязують  з можливістю вживання назв цих речей. Відповідно до цього ми рахуємо що в нас відбулась незалежність, держава, право, демократія тільки тому що ми користуємось цими словами. Ці слова прийшли від західної цивілізації, ми користуємось їхньою мовою, але наша дійсність не відповідає дійсності їхньої мови. В філософії це діагностується як дуже небезпечна деформація структур свідомості. Зазвичай голова і тіло мають спільну природу і інформація, яка поступає від тіла до голови, постійно знаходиться в  однорідному середовищі. В нашому випадку, метафорично, голова (де йде усвідомлення того, що твориться з тілом) і тіло відрізняються по своїх природі.

Намагаючись обговорити і обдумати реальні події, ми до цих слів і понять, які не мають нічого спільного з природою цих подій, залучаємо і слово «церква», яким в продовження творення попередніх привидів, творимо новий, попутно вимагаємо від цього фантому якихось дій відносно уже других фантомів – демократії, держави…

Те що сталось з церквами на Майдані – це трагедія нашого суспільства. В умовах кривавого протистояння виявилося що в країні немає жодної структури(!), яка могла б замирити, стати між воюючими сторонами. Всі структури є фантомами в першу чергу через свою мертвість, нездатність зробити хоч щось. І тоді реальні церкви спробували замирити сторони хоч це і не їх діло а дійство це показує також  і провал їх основної місії…



10   Кабан
25 жовтня 2015 14:16

церква - не просто не хоче, а не може вирішувати питання побудови щасливого і справедливого земного устрою. церква призвана для побудови небесного царства , а не земного. земного рая не буде ніколи, згідно православного вчення, а якщо люди захочуть такий побудувати, то збудують тільки пекло.

дивно, що нешановний філософ цього не знає.



25 жовтня 2015 13:57

чергова стаття із серії "Чому церква не вирішує політичні питання?" безглуздо


8   Stromboli
14 жовтня 2015 00:35

Юра,
а хто накладав на УКУ місію "сшивати країну"?
УКУ зараз розпадається на ліберальну та консервативну частину, і тому саме потребує "сшивання" ) 



7   Юра
13 жовтня 2015 10:26

o. Oleh,
Отче Олег, навіть побіжне знайомство з історією нашої Церкви дозволить Вам легко пересвідчитись, що "продаж" нашої церкви відбувся 90 років по зраді попередників Ваших єпископів.
Замість сперечатися про очевидне, давайте поміркуємо, як нам дійсно зшити країну.  Очевидно, що католицький університет тут мало чим зарадить.


6   o. Oleh
12 жовтня 2015 23:59

І просто цікаво, хто в УКУ ЮП сказав слова "ми не знаємо, як захистити нашу батьківщину, не знаємо, як зшити країну". Виглядає знову на якесь флюгерство. 


5   o. Oleh
12 жовтня 2015 23:53

Юра,
не пишіть дурниці. Коли єпископи приймають рішення залишити мати справу з тими, хто продавав Київську Церкву, приторговував з турками і взагалі "забив" на нас, то яка біда? Яку роль сьогодні виконює Варфоломій для України? Хто має для українців більший авторитет - папа Франциск чи патріарх Варфоломій, якого українці і на вигляд не знають?


4   Юра
9 жовтня 2015 18:22

Ця стаття запізнилася на 419 років.  Бо саме тоді почалася "криза" української Церкви.  Коли пару єпископів просто взяли і зрадили своїй присязі на вірність Архієпископу Константинограда - Нового Риму, Вселенському Патріарху.
"Криза" продовжилася, коли 1685 року наша церква вступила в кровозмішувальний зв"язок з Московською.
Далі - все далі і далі від Духа Святого.
Немає в нас Церкви.  Давно пора це визнати і шукати якусь нову ідеологію чи пак національну ідею.


3   Onufriy
7 жовтня 2015 19:33

якісь миротворчі зусилля...УПЦ

Що таке Онуфріїв мир і скільки він коштує - 
http://autocephalia.at.ua/news/onufrijiv_mir/2015-08-15-341 //


7 жовтня 2015 16:42

Церковь не должна заботиться о построении града земного. Просто её приоритет - Град Небесный. Во всяком случае, блаж. Августин тут более проницателен,  нежели многоученый наш Ю.  Черноморец. Разные цели и природа этих двух градов... Кто пытается тыкать в Церковь пальцем и при этом приговаривать, мол вы недостатньо свідомі,  тот авантюрист и провокатор,  пытающийся втянуть Церковь в очередную авантюру. Для христианина похвально работать и при этом периодически посматривать в небо, а не уповать на "светлое прошлое".


7 жовтня 2015 16:22

Зато у нас один Черноморец знает,  когда мы не в кризі. Вы бы для начала перестали бы в сущности Божией ковыряться - Отцы Церкви проявляли тут страх и трепет... 


Відвідувачі, що знаходяться в групі Гости , не можуть залишати коментарі в даній новині.
Останні коментарі
Опитування
настоятель парафії
парафіяльна рада разом із настоятелем та парафіянами
меценати, за кошти яких зведено храм
державні структури, що займаються реєстрацією парафій
усе, що вирішується на користь моєї конфесії, завжди правильно!
інший варіант