Інтерв’ю інтернет-порталу «Релігія в Україні» про підсумки минулого року і прогнози щодо наступного дали архієпископ Римсько-Католицької Церкви Іван Юркович - Апостольський Нунцій в Україні, архієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісіченко) Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), архієпископ Тульчинський і Брацлавський Іонафан (Єлецьких) Української Православної Церкви (Московський Патріархат).

1. Які найбільш значущі події релігійного характеру в Україні Ви можете назвати за підсумками 2010 року?
2. Цього року відбулася зміна політичної влади України. Які, на Ваш погляд, упущення і досягнення старої і нової влади на релігійному полі?
3. Виходячи з цього, які прогнози і перспективи Ви можете дати на майбутній, а може, і наступні роки?

Архієпископ Іван Юркович, Апостольський Нунцій в Україні

1. Не так просто дати належну відповідь на таке загальне запитання. Насамперед, в світлі віри, зміна дати й плин років не є подією надзвичайної важливості, як це здається для психології людини. За своєю внутрішньою структурою, людина прагне отримати нагоду розпочати новий відлік, звільнитися від минулого та від теперішніх труднощів, й зорієнтуватися на нове майбутнє, повне надії й багате на нові можливості для саморозвитку й вдосконалення суспільства. В світлі віри, проте, ми бачимо, що річний цикл життя та інші соціальні зміни вписані у ширший план, який має божественну природу, тобто у задум Бога щодо людини, щодо кожної людини реалізувати себе в цьому житті, щоб увійти до остаточного сопричастя з Ним. Тому мені здається важливим, щоб ми, віруючі, не ставилися надто серйозно до ритуалів кінця року та того фольклору, часто не дуже конструктивного, який з ними пов’язаний. Але це не означає, що ми хочемо відсторонитися від красивих святкувань, від духу радості й оптимізму, який надихає ці дні. Можливо, ми повинні приєднатися до цих святкувань з нашим власним проектом, роблячи щось особливе в ці дні для людей менш привілейованих: хворих, бідних, стареньких. Мені здається, це може надати гарного забарвлення нашому християнському свідченню.

Стосовно подій релігійного життя минулого року, можна пригадати кілька моментів. Можливо, більш справедливим було би залишити можливість кожній релігійній спільноті виразити свій власний погляд і оцінку. Особливо я хотів би наголосити на іншому аспекті, більш загальному.

На мою думку, всі ми повинні насамперед поставити собі запитання, наскільки нам вдалося привнести духовні цінності в суспільство. Ми повинні запитати, наскільки вдається вченню Євангелія, яке ми сповідуємо, змінити сучасне суспільство. Це правда, що в цій справі неможливо провести чіткі підрахунки. Але якщо ми бачимо, що довкола нас зростає несправедливість, збільшується різниця між багатими й бідними, панує корупція, – це повинно викликати в нас занепокоєння. Життя віри не може залишатися осторонь без впливу на суспільство, ми не можемо жити у відокремленій від щоденного життя площині. Тому, отже, ми повинні бути дуже скромними в наших судженнях і підбиттях підсумків.

Але звичайно, ця розмова не може обмежитися лише цим аспектом. Життя благодаті – це, зрештою, життя, яке проходить в серці людини у найпотаємнішому вимірі її буття. Справжнє життя, яке є плодом духовного багатства, протікає в душах людей, які відчувають покликання до служіння ближньому та цілому суспільству. Церква живе в цих людях і саме вони несуть послання Євангелія в суспільстві. І якщо подивитися на події останнього десятиріччя – включно з минулим роком – можемо сказати, що цей період був періодом великого відродження і великого духовного збагачення для всієї держави, і ми можемо вірити, що ці тенденції зберігатимуться також і в новому році.

2. Життя суспільства перебуває у постійній зміні. І це позначається на різних рівнях: релігійному, соціальному, економічному, політичному. Йдеться про механізми, які здається, не підлягають контролю окремих людей, і належать до певних подій, які повторюються в історії.

Якщо суспільство організовано на основі права, тоді релігійне життя повинно залежати не від політиків при владі, але від гарантованих конституцією та законами прав людини. В цьому аспекті Україна є вільною державою, яка поважає релігійну свободу. Це є дуже важлива характеристика, оскільки Україна є багатоконфесійною державою, з давньою традицією спільного існування різних християнських конфесій та релігій.

Щодо Католицької Церкви – властиво, цей аспект релігійної свободи є тим, який, мені здається, є дуже вагомий. Наша Церква пережила в минулому багато періодів без свободи або навіть переслідування. Тому те, що наша Церква очікує від світської влади – це насамперед захист релігійної свободи, яка є фундаментальною умовою для уможливлення розвитку та організації власних церковних структур. І в цьому аспекті за останні двадцять років ми пережили дуже сприятливий період. Без сумніву, цей правовий та соціальний спадок буде ревно охоронятися незалежно від політичної рівноваги в суспільстві.

Звичайно, Церква живе в суспільстві і для суспільства. Вона відіграє роль не лише суто релігійну, але набагато ширшу, що відображається на кожному аспекті культурного й соціального життя. Отже, діяльність Церкви повинна супроводжуватися також людьми, які є при владі, і Церква повинна отримувати допомогу в цьому служінні суспільству. Як це зробити – це не просте політичне завдання, його можна розв’язати лише завдяки постійному й відвертому діалогу між політичними силами й представниками релігій. Якщо цей діалог існує – то будуть і результати. Якщо ж навпаки, цей діалог не існує або є обмежений спорадичними нагодами, тоді втрачається взаємна довіра, що матиме негативні наслідки для суспільства.

Те, що важливо для нас, для Церкви, – залишатися завжди відкритими до цього діалогу й працювати з усіма силами для сприяння співпраці та солідарності між усіма громадянами.

3. Все, що я сказав вище, є інспіроване словами Послання Миру Папи Бенедикта XVI з нагоди 1 січня. Цьогорічне послання має назву «Релігійна свобода, шлях до миру».  І це свідчить про занепокоєння Папи станом релігійної свободи в світі. В останнє десятиліття ми стали свідками потужної радикалізації багатьох релігійних спільнот, і на початку третього тисячоліття християни знову стали найбільш переслідуваною релігією в світі. Ця ситуація не повинна залишати нас байдужими. Насамперед треба, щоб Церква відкрилася до нової солідарності зі своїми переслідуваними членами. Насилля проти християн – це справді те явище, яке повинно пробудити в усіх нас дух зміцненого братерства не лише всередині наших окремих конфесій, але й з усіма тими, хто вірить у Христа.

З іншого боку, ця ситуація ставить нові запитання перед окремими урядами. В першу чергу, щоб бути пильними щодо будь-якого екстремізму, який може виникнути в суспільстві. Але цього не досить. Стає дедалі зрозумілішим, що уряди повинні займати чітку позицію щодо захисту духовних і релігійних цінностей. Всі ми повинні взяти нову відповідальність за цілісний розвиток нашого суспільства, не лише заради сприяння матеріального достатку, але й кожного аспекту людського життя і, особливим чином, заради розкриття великого духовного скарбу наших країн.       

Архієпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісіченко), УАПЦ

1. На жаль, минулий рік лише відобразив суголосність духовної кризи суспільним проблемам економічного й політичного характеру. Хоча радикальна зміна  пріоритетів у державно-церковних стосунках змусила українські Церкви східного обряду дистанціюватися від центральної влади, що потенційно здатне стати стимулом духовного оздоровлення цих Церков. Так само як фактичне визнання УПЦ-МП єдиною інституцією, що здійснює пастирську опіку над державними елітами, змушує її прийняти на себе значну долю відповідальности за політику цих еліт.

2. Боюся, стара влада запам’ятається в релігійній політиці волюнтаризмом і фарисейством. Невідомо, звідки в лідерів сучасної держави бралися комплекси Константина Великого, що провокували їх на творення власних версій державно-церковної симфонії та очолювання процесів побудови Української Помісної Церкви. Наразі нова київська адміністрація уникає повторення старих помилок. Більше того, ліквідація Державного комітету в справах національностей і релігій об’єктивно може скоротити втручання державних установ у справи релігійних організацій.

Але з приходом у київські кабінети представників нашого східноукраїнського реґіону, котрий ще не пережив якісних змін в управлінні та державотворчій доктрині з брежнєвських часів, стала відчутною неготовність нової влади до праці за умов релігійного плюралізму, що вимагає підтримування коректних стосунків не лише з власною Церквою, але й із іншими церковними юрисдикціями та релігійними спільнотами. Пересічній совєтській людині, як і жителям постсовєтських країн, завжди буває затишніше, коли їх не помічають, ніж коли ними починають керувати. Тому для наших Церков (УАПЦ, УГКЦ, УПЦ-КП), обійдених увагою влади, це дає цілком реальний шанс зажити незалежним від неї життям. Однак же для державних діячів, котрі заявляють про перспективи інтеґрування в демократичний світ, брак партнерських взаємин із релігійними спільнотами може скласти істотну проблему. Звичайно, випадки залучення державних чиновників і представників силових відомств для переведення громад в іншу юрисдикцію, котрі називав патріярх УПЦ-КП Філарет, неприпустимі навіть за умов незрілої демократії.

3. Я дивлюся в майбутнє з оптимізмом. На нас може очікувати неминуче зближення православних Церков, позбавлених державної опіки, із українськими єпархіями Вселенського Патріярхату з перспективою інтеґрації в єдину еклезіяльну структуру. Ми можемо звільнитися від кон’юнктурно зорієнтованих осіб у клирі (очевидно, вони шукатимуть шляхів до протеґованої владою Церкви), які й складають головний чинник внутрішньоцерковних нагараздів і між’юрисдикційних конфліктів. Нарешті, можна сподіватися на свідомий і динамічний пошук власної ідентичности, яка єднає Церкви київської традиції, та звільнення від тягарів чужих впливів. Але – тільки «можемо». Посеред криз і конфліктів Бог дає нам шанс духовного оздоровлення, а вже від нашої мудрости й відповідальности залежатиме його реалізація.

Архієпископ Тульчинський і Брацлавський Іонафан (Єлецьких), УПЦ (МП)

1. Относительная стабилизация религиозной ситуации вокруг УПЦ, в связи с новой миротворческой политикой Святейшего Патриарха Кирилла в отношении Константинопольского престола.

2. Старая "идеологическая" власть вела одностороннюю "игру" с Константинопольским патриархом, игнорируя позицию Предстоятеля РПЦ. Новую "технологическую" власть такая "игра" не интересует.

3. В сфере религиозной многое и надолго будет определяться "звездой" (решениями) возможного Всеправославного Собора. В перспективе расколы на Украине будут ликвидированы молодым поколением "иерархов" УПЦ-КП и УАПЦ.