«Причина нашого неправого судження про речі в тому,

що ми глибоко не проникаємо в них, щоб бачити їх суть,

а відчуваємо любов чи ненависть відразу,

з першого на них погляду».

Прп. Никодим Святогорець

1. Короткий вступ про культуру слова

Часом слухаєш красномовного проповідника, який натхненно говорить проповідь про Бога, через кожних два слова згадуючи Його Ім’я, і думаєш: «Боже, як далеко Ти живеш, і чого все так складно? Видно, дуже грішна я людина, що нічого з Євангелія не розумію і істина мені ніколи не відкриється». А часом послухаєш просту і добру людину, яка з сердечним надривом розповість про свою хвору дитину, і на серці така благодать, як ніби в храмі побував і Бога прославив: «Господи, які скорботи люди переживають, і при тому не озлоблюються на життя і на Тебе не нарікають, а я…!».

Коли людина ось так от щиро щось розповість про себе, то виявляється, що небо набагато ближче, ніж нам то здається. Євангельська істина доступніша, ніж ми уявляли, коли дивились благочестиве кіно з ангельським співом, чи книгу духовну читали на кухні.

Один простий і при тому освічений батюшка якось на проповіді сказав таку річ, якій він, як сам визнав, все життя вчився і тільки на старість літ зрозумів: «Повірте, я не такий в дійсності, як у ваших очах – це істина! я дуже погана людина, і тому, коли ви будете підходити до сповіді, ми разом з вами будемо каятись перед Богом». І мені так на душі легко стало, що й батюшки такі самі люди, як і прихожани, що Господь серед людей все-таки ходить, а не над нами далеко живе.

Слова мають відповідати дійсності, а не відображати фантазії християн про Христа, в цьому вся сила місіонерського впливу проповіді Євангелія в сучасному світі. «Істина - в щирості» (прп. Іустін Попович). Християнство - це непроста практика життя людини з Богом, і про це чесно треба говорити, писати в книгах і показувати в фільмах: «Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, і Я вас заспокою!» (Мф 11,28). Культура має цінність лиш тоді, коли вона говорить про людину. Якщо церковна культура говорить про якісь абстрактні речі, лиш про надзвичайне та неймовірне, чи про небесне і безтілесне, та ще й тією сакральною мовою, яка доступна лиш для обраних, то вона втрачає свою цінність. Вона поступово перетворюється в склеп мертвонароджених ідей, смисл яких з часом стає незрозумілим для самих же християн.

2. «Кіно і німці»

Культура в суспільстві зближує людей одне з одним. Коли мова йде про «духовну культуру», то у свідомості віруючої людини це поняття має строго догматичні рамки. Духовна культура перш за все ріднить людину з Богом, а вже потім з ближнім. «Культурність – то причасність до внутрішнього життя світу» (о. Олександр Шмеман). Культура не може вмістити в собі духовність, але духовність обов’язково містить в собі культуру: «Та не перше духовне, але душевне, а потім духовне» (1 Кор 15, 46).

Іноді читаєш якусь церковну книгу, а там навіть загально прийнятої в суспільстві культури слова немає, то про яку тоді духовність йде мова? Не ступивши на першу сходинку, як підніматись далі до духовних висот, чи не загрожує це падінням моралі серед самих християн? Кількість розлучень, наприклад, серед православних християн така сама, як серед людей навіть нехрещених. А ми хочемо протиставити себе «секулярному світу», знімаючи фільми про зразкову сім’ю Романових, вдаємо що в кожного прихожанина є така сама лебедина вірність; видаючи мільйонними тиражами листи російської цариці Олександри про виховання дітей, ми переконуємо себе, що самі ідеально виховуємо своїх дітей.

Чи не відмежовуються церковні люди від людей нецерковних тим, що створюють якусь свою специфічну культурну зону спілкування, в якій ніхто нічого не може зрозуміти крім «посвячених»? Зацикленість на собі, як відомо, веде до гордині – ми православні, нам щось таке відкрито, що іншим не дано. А де ж те євангельське «Ви світло для світу»? Читаєш, наприклад «Житіє Матрони Московської» Жданової З.Д. і, здається, абсолютний безпросвіт панує в православній Церкві, навіть жанр неможливо визначити, чи то казка, чи фантастична повість. І думаєш, невільно співставляючи це творіння рук людських з Євангелієм і древніми Патериками, ну як так можна вводити в оману людей і заради чого робити з життя святої людини міф? Духовне не суперечить розумному, хоча рамки розумного перевищує, але ж воно не безумне. Розум звичайної людини може прийняти чудо, в яке вірить серце, але не може проковтнути ту «авторитетну істину», що в серце входить без молитви, роздумів, розсуду, і огортає душу пітьмою фантастичного безумства.

При читанні церковної літератури часом складається враження, що Літургічне життя Церкви йде своєю дорогою, а церковна думка, мистецтво і творчість своєю. Ось в тропарі шостого великопісного часа співається: «Иже в шестый день же и час на кресте пригвождей в раи дерзновенный Адамов грех, и согрешений наших рукописание раздери, Христе Боже, и спаси нас!» А на проповідях ви почуєте розгорнуту «історію», почерпнуту з «церковної літератури» про те, як Адам з дияволом заключили договір – ти, Адаме будеш правити живими, а я мертвими. А ту хартію диявол вимагав кров’ю підписати, і, не будь дурний, сховав аж в Йордані, щоб допитлива Єва бува не знайшла в Раю. Господь, як входив в Йордань хреститись від Іоанна, стер ногою тую хартію, а на Хресті, який був, виявляється, з того самого дерева, з якого Єва плід зірвала, теє рукописання роздер. Не буду втомлювати читача ще однією «священною історією», яку пророки забули занотувати в Святому Письмі. Виявляється, що ця сама деревина з Едему потрапила в Єрусалим і подробиці її пересувань відомі до найменших подробиць завдяки записаним і незаписаним «переданням» в сучасних глянцевих православних виданнях. Про Христа так не знають, як про Його хрест, про Божу Матір стільки не відають, як про Її пояс, про волхвів стільки не чули, як про горезвісні їх «дари».

Священне Писання цікавиться Людиною і в центрі світу ставить Бога, а от псевдо православні міфи жирним шрифтом виділяють дерева, камінчики чи інші так звані «святиньки», а не Святиню. В цій філософії життя центровою фігурою виявляється той, хто цю нісенітницю розповідає. «Браття і сестри, ви ще такого не знали, і такого в Писаннях не пишуть, бо то «святі отці» нашим дідам розповіли, а я от вам, ексклюзивна істина». При всій повазі до проповідників, я вже 20-ий рік шукаю хоч якісь відомості в канонізованих Церквою отців про ці речі і не знаходжу, сподіваюсь, що й не знайду.

Прочитавши якусь «православну книгу», чи подивившись якесь «православне кіно» мусиш визнати факт, що воно розходиться з тим, що в серці закарбувалось довгими роками життя в Церкві. Попри любов багатьох православних християн до Сергія Нілуса з його «сіонськими протоколами» чи «великою дівеєвською таємницею», напрошується однозначний висновок, що то шарлатан-міфотворець, який за гроші писав все, що замовлять ті чи інші політичні сили: потрібно прославити монархію «благословенням преподобного Серафима» - будь ласка! потрібно радянську владу – ми й тут в темі, бо ж він писав ще в 30-их в радянській Росії. Жити треба ж було за щось. Недаремно священномученик Серафим Чичагов вигнав його у свій час з Оптіної Пустині, аби людей не спокушав своїм непорядним шлюбним життям, і так не спаскудив образ оптинських старців, як образ Серафима Саровського.

Мої знайомі співвітчизники, захопившись його книгами, які в великій кількості перевидаються нині в гарних суперобкладинках, поїхали в Дівеєво. Вони хотіли подивитись, як то прп. Серафим буде вставати з гроба, бо ж кажуть вже мощі наростають і все сповняється. Всім треба встигнути купити місце в межах канавки, поки кінець світу не настав, адже анцихрист все на світі захопить, а канавку не зможе перескочити. Яка сектантська гординя – всі пропадом нехай пропадають, і власні діти невіруючі, які на Україні залишились, і чисельна родина, аби нам спастись. А найголовніше те, що в це не вірять ні ті люди, які це видають, ні ті, хто благословляє таке читати і проповідувати в храмах, бо ж не поспішають самі те сповнять, що лукавий журналіст придумав, і продавати свою нерухомість в столицях і приміських зонах. Зате все те непогано вкладається в сучасний політичний курс Росії: «Хапайтесь за останній вагон, який буде виїжджати в Росію поки не пізно, і анцихрист всі храми не занапастив на Україні».

Ну продали гарну квартиру і купили гіршу в сто раз нерухомість в іншому місці, дітей позбавивши спадку. А прп. Серафим не встає, і мощі щось довгенько «наростають», і анцихрист чомусь не приходить і не панує на Україні в храмах, мало того, їх з дев’яностих в десятки раз зросло. В цих людей після всього пережитого зароджується зневіра в Христа, а заради чого потрібно було жертвувати всім для нас дорогим, і де ж обіцяні чудеса і воздання за праведні труди?

В тому то й діло, що Господь нічого того не обіцяв, і слова тих «православних» книг і проповідників розходяться з Його Словом. А канавку ту прп. Серафим тому попросив викопати, що кругом були шахти, на яких працювали вічно п’яні чоловіки, що залицялись до послушниць монастиря. І була та канавка глибиною до двох метрів з насипом. Як кажуть у народі, береженого Бог береже. А «анцихристом» старець називав одного лукавого архімандрита, який після його смерті так і не перескочив канавки – не зміг захопити владу над всіма Серафимовими духовними чадами. Чого було б тим українцям не навчитись Царство Боже будувати так, як прп. Серафим, який з молитвою город на своїй землі копав, а урожаєм людей пригощав. На цій релігійній белетристиці виросло ціле покоління православних на Україні. Іншої віри й не знають. Якби ж то була така чистота серця, що більше нічого й читати не потрібно, і вчитись, як вчився прп. Серафим святим отцям! Але ж до простоти далеко і вчитись «нема часу».

Книга о. Тіхона Шевкунова «Несвятые святые», в якому вигаданих персонажів набагато більше, ніж реальних, користується масовою популярністю. Чи може така література привести когось до віри в Бога? Захопиться людина цією книгою, прийде в монастир з таким уявленням про монахів, а через тиждень побачить, що все зовсім не так, як в цій книжці пишеться, і що далі? Вона, вийшовши з монастиря, піде з Церкви, і буде відчувати себе обманутою. Ну уявіть собі такий монастир, про який пише Тіхон Шевкунов, чи самі розпитайте насельників Псково-Печерського монастиря, чи воно точно так все було, як він пише! Це вигадане православне життя, яке обманює читача, як романтична сага про Мальчіша Кібальчиша, із одним єдиним смислом: «Оставайся мальчик с нами, будеш нашим королем!». Якась неонова реклама духовного життя, якої ви не знайдете ні в жодному патерику, ні в святоотецькій традиції.

То що ж тепер, православним християнам нічого дивитися не можна і читати щось зась, крім святоотецьких трактатів? Звичайно ж, це крайнощі, не тільки можна, але й варто. Проте потрібно признати чесно той факт, що дуже часто ті образи, які пропонують церковні письменники чи нецерковні автори, зображаючи біблійні сюжети, менш достовірні, ніж ті, що існують у світській літературі, яка описує звичайне людське життя.

Спробуйте, наприклад, уявити те, що розповідає благочестивий «отрок» в документальному православному фільмі «Зустріч з вічністю» про свої пригоди на «тому світі», ваша уява вас заведе до зустрічі з дияволом, а ви будете впевнені, що то ангел. А його власні поради «від святих отців» про те, що потрібно в штанях лягати спати, бо йому, бачте, було незручно в спідньому перед ворітьми в рай стояти?! Те ж саме стосується популярного серед православних мультфільму «Пригоди Серафіми». Відверта окультна розмальовка сприймається як достовірне зображення Царства Небесного. В такій кінопродукції з грифом «православний» немає ніяких розмежувань між християнством і язичництвом, між культурою і відвертим блюзнірством.

Мабуть, за всю історію Київської Митрополії не виходило в світ стільки книг, скільки їх вийшло з-під пера о. Андрія Ткачова. Таке враження складалось, що на папір переносились не тільки проповіді і лекції відомого місіонера, але й навіть ті розмови, які батюшка вів по ходу справи, поки йшов від храму до свого автомобіля. Мало хто зі святих отців здужав стільки написати, але якщо в їхніх текстах стільки смислу, що з одного слова можна вивести п’ять сторінок тексту, то в нашого місіонера на таку ж саму кількість тексту важко вивести хоч пару слів з якісним смислом.

Нещодавно на православному книжковому ринку з’явилась альтернатива «демонічному фентезі» Роулінг і Толкіна — «Дети против волшебников» Нікоса Зервас. Казкових героїв, таких як Мерлін з казки «Чарівник Смарагдового міста» чи Гаррі Поттера, на яких росте сучасне покоління молоді і дітей, автор відніс до темних магів з Заходу, а їм протиставив «православну молодь» і «православних героїв» зі світлого Сходу. Ця книга схожа на перекручений як дуля плагіат, — сам нічого путнього написати не можу, то, може, дулю добру закручу з Гаррі Поттера та Мерліна, от про мене й говорити всі будуть. На будь-яку дурницю ставлять гриф «православне» і воно буде вважатися духовним і спасительним для душі. Подивляться на все це нормальні люди і подумають, що в православ’ї їм робити нічого, і не тому, що вони такі жорстокосерді, що їх благодать не торкається, а тому, що мають голову на плечах і в ній здоровий глузд.

Користуючись дешевою за змістом «благочестивою» продукцією, християнські педагоги роблять Церкві ведмежу послугу. До зустрічі з Богом потрібно пройти шлях, і проповідники Слова не вправі його скорочувати: подивіться, дітки, гарне кіно про хорошого Ісуса, Якого колись розіп’яли погані люди, і зробіть наступні висновки, які ви зможете знайти в Законі Божому:…

3. Культура в Церкві і Церква в культурі

Напевно, в читача складається враження, що я очорнив православну культуру і протиставив її світській? Тема статті не апологетика високої культури перед лицем релігійного безкультур’я. Не маю також наміру відстоювати сакральне християнське мистецтво від нестримного впливу сучасних субкультур. Хороші речі самі за себе вміють постояти перед випадами всемогутнього скепсису.

«Отець Арсеній» — одна з моїх найулюбленіших книг. Образ старця, головного героя, звичайно збірний, але реалістичний, такої конкретної людини не було, але точно були такі люди. Щоб там не говорили, у слова, вчинки та думки, які тривожать його душу, вкладено так багато смислу, надії і любові, що вони світять в пітьмі ГУЛАГу і для віруючих, і для невіруючих однаково. Такі люди зігрівають душу минулих і сучасних поколінь. Я думаю, що така література має своє майбутнє, бо вона не спеціально православна і для всіх зрозуміла.

Чому я люблю фільм «Острів» Лунгіна? Тому що образ головного героя, якого бездоганно воплотив Петро Мамонов, по-євангельськи простий і доступний всім. Тут падіння, страждання і покаяння — не суто художній витвір, вони майже реальні, так що глядач вірить кожному слову і глибоко переймається. Це не комерційний проект і не ідеологічне замовлення, а фільм з любов’ю знятий професійним режисером і сценарій написаний геніально просто. Ця стрічка про Христа. Від першого до останнього кадру вона розгортає трагедію людського життя в гріху і Боже милосердя, яке до людини ще ближче, коли вона падає і кається, ніж коли щотижня причащається чи будує храми на свій спомин.

Не особливо заглиблюючись в християнську духовність, ми беремося створювати православне мистецтво з місіонерськими цілями, спрощуємо духовність до рівня дитячого казкового світу, чи примітивного жанру вичитування моралі. Між Церквою і культурою є кордони, які не потрібно завойовувати чи потайки переходити з своїми особистими амбіціями. Поганий літератор, якого не цінують у світській літературі, приходячи в Церкву, стає майстром і зіркою якогось особливого «православного жанру». Коли хороший письменник тихо вірить в Бога, або просто старається описати внутрішню красу людини, його герої набагато виразніше розкривають образ Христа: «А Отець твій, що бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мф 6,4).

Фото Facebook

Теги: