Безоглядно назвати сакральні предмети давнини «ідолопоклонством» - це, певним чином, те саме, що назвати приховану від сьогодення  мудрість сакральної культури давнини «банальною міфологією», православ’я й католицизм - «іконопоклонством», а мусульманство – «буквопоклонством». Як мінімум, «духовну минувшину» варто поважати, як максимум – намагатись зрозуміти...

Молитва – таїнство, яке завжди звертало людські очі до неба, яке завжди спрямовувало погляд до вищого начала, яке завжди скеровувало думку до початкового джерела життя. Це той ключ, той стан, та традиція, ті слова… які миттєво наближають до Світла і в то й же час тихо вказують на відстань між людиною і тим, до кого вона звертається.

Релігія – це шлях повернення до Бога.  Шляхів… - явно не один. Ці шляхи апріорно втілюють багатство палітри різних духовних й культурних традиції. Різний – це просто інший, інакший, а не потенційно помилковий! Рано чи пізно, але всі шляхи мають сходитися саме там, звідки вони вийшли і куди прямують. Але всі ці шляхи (відомі й дещо призабуті) ріднить саме її вічний ключ, зближує саме її сакральна таїна, пов’язує саме дотик до неї, об’єднує саме вона – молитва до Вишнього. Шляхи міняються, переплітаються, розширюються або стають більш схожими на вузеньку стежину й зникають… а вона є і була вічною. І промовляється, відповідно, «віч – на - віч» перед обличчям Вічності.

Скільки людей, стільки й шляхів веде до Неба…

Прямих, не зовсім, … марнослав'я перекрило Світло...

Але в палітрі цих стежин обрати, мабуть,  треба

Єдині двері… й ключ до них -  Молитва!

«Втратити дар мови» , «оніміти» – це неможливість звично звертатись до людей. Але ж до Бога звертатись можна й мовчки, пόдумки, навіть у формі «неоформлених в слова ідеї чи ледь окресленого помислу» (адже Господь раніш за тебе знає, що ти хочеш Йому сказати). Молитва – це розмова з Богом. Не монолог, а саме розмова, адже Бог завжди все чує і на все відповідає. Його відповідь – істинна й ідеальна, просто цю «відповідь» варто навчитись розпізнавати. І приймати.

Але мова молитви  може бути вкладена не тільки в слова, а й – у вольовий порух душі, підсвідомо скерований жест чи мимовільний рух (раптом опуститись на коліна), в музику, в погляд… та безмежний пласт семантичних образів, на які тільки здатна людська уява і пам’ять. Молитву можна проговорити, прошепотіти, виголосити, продумати, сказати, програти (вимовити) на музичному інструменті, витесати на камені, промалювати (і тому сховати від сторонніх очей) через певні сакральні художні образи, вишити семантичним орнаментом тощо.

Напевно можна вважати, що існує три класичні форми мови, три формати самовиразу – через слово, через жест (пόрух) і через символ.. Серйозні речі можна сказати не тільки через слова. На мові жестів і символів можна виразити не тільки сильні почуття та емоції, але й найтонші порухи людської душі. Саме тому в богослужіння Церква включила й мову обрядів. Церковний обряд – це окрема символічна мова, яка акцентує «включеність» в християнську культуру. 

«Трипільські Венери» давньої цивілізації

З часом люди почали все більше й більше забувати, що написати, виписати, прописати молитву можна не тільки через слова і символи. Адже молитву можна вкласти й в глину (глей), в цей давній  м’який, еластичний і піддатливий  людським рукам матеріал, який  зцементує її навіки і назавжди збереже у глибинах вселенської пам'яті.

«Трипільські Венери» - саме під такою назвою увійшли в історичну пам'ять ці унікальні орнаментовані глиняні витвори людських рук і людських прохань. Це не «ідоли», не «іграшки», не «зáбавка», не «щось незрозуміло що», не «дивакуваті ляльки без голови» … відсталих поколінь.

По-перше - не «відсталих»,  по-друге – це сакральна культура наших пращурів (а на сферу сакрального ярлики вішати не варто),  по-третє – «не суди й не судимим будеш!» -  це попередження було сказане людству не просто так. Якщо «щось незрозуміло» - то краще промовчати, а не квітнути букетом коментарів.  Судять (зверхньо осуджують), як правило ті, хто, м’яко кажучи, «не розбирається» в змістовній глибині того, що стало предметом осуду.  Безоглядно назвати сакральні предмети давнини «ідолопоклонством» - це, певним чином, те саме, що назвати приховану від сьогодення  мудрість сакральної культури давнини «банальною міфологією», православ’я й католицизм - «іконопоклонством», а мусульманство – «буквопоклонством»…тощо. Є сакральна утаємниченість мови іконопису, є духовний пласт ісламської культури каліграфії (червоне письмо, культура краснόпису – якщо назвати це по-давньоукраїнські)… багато чого є. Але багато чого й забулось не в останню чергу через вибір технічного шляху поступу людської цивілізації. Як мінімум, «духовну минувшину» варто поважати, як максимум – намагатись зрозуміти, розшифрувати, відкрити її сенс і зміст. І якщо це робити обережно – цей історичний пласт відкриється, «заговорить» і розкаже багато чого цікавого і пізнавального. «Просіть - і буде вам дано; шукайте - і знайдете; стукайте – і відчинять вам; оскільки кожний, хто просить – отримує, а той, хто шукає – знаходить, а тому,  хто стукає – відчинять» (Мтф.7:7-8). Людина, якій належать ці слова знала, що говорила. А джерело, з якого ця людина черпала  знання, визнається не тільки християнами.

Але повернемось до сакральної таїни далекого минувшини нашої землі. Трипільські Мадонни – це молитовний лист прописаний у глині. Навіть не «на глині», а саме «у глині». Ми беремо найкращий папір, коли хочемо написати особливий лист «комусь особливому». Княжі, царські, дворянські  і тому подібні «статусні» (за земними мірками)  роди -- //люди, забуваючи який світ насправді є вічно вищий,  постійно граються у «высший свет» /в котором почему-то  всегда скандал// --  завжди користувались так званим «фамільним папером» з тільки їм відомими водяними знаками, специфікою малюнку, кольору тощо. Трипільці були не гірші. Червоний глей (глина) – в усіх народів вважався сакральним оздоблювальним матеріалом. Саме червоною (а не сірою чи жовтою…) глиною робили обереговий орнамент на підвіконні, навколо дверей… в самій оселі. У червоний глей «вписували», через нього наші предки «проговорювали» зміст своєї молитви, який і втілювала певна фігура і певний семантичний розпис.

Зазвичай, усі варіанти вигляду «Трипільських Мадонн» пронизує стрижнева ідея – це тема краси життя, продовження життя, ідея продовження роду. «Ромб з крапелькою» - символ засіяного поля – присутній в орнаментованому розписі на усіх  глиняних красунях. Змія, вічна спіраль, вічна хвиля… як символи вічного відновлення, оновлення й відродження  життя, теж є чи ні на кожній фігурці.  Та й саме «Венерами» їх назвали не просто так. Вони дійсно дуже елегантні, красиві, тендітні, подекуди надзвичайно витончені й стрункі (особливо образи - Діви). Любов і Краса – саме ці вічні феномени (які завжди фокусують увагу на жінку)  були вкладені в символічну мову розпису даних глиняних статуеток.

Містерія Місяця

Містерія Місяця (лунниці) проходить червоною ниткою крізь усю трипільську молитовну символіку. Більшість сакральних трипільських образів безпосередньо тяжіє до семантики місячної царини. Молитовна символіка об’єднувала у певну систему місяць, воду в усіх варіантах (сльози, дощ…), ідею продовження роду, врожай, загробне життя та ритуали ініціацій (посвячення). Найдавнішим символом Місяця є спіраль – один з найпоширеніших «вічних знаків» трипільської орнаментики на посуді та жіночих фігурках. Безкінечна спіраль – це символ вічного оновлення, подібно до циклічного відродження Місяця (небесного світила) є й одночасно також символом мушлі (ракушки), що семантично  пов’язана з еротичною сферою та водною стихією. Ріг – місячний серп (серпанок) – символ сили й вічної життєдайності чоловічого й жіночого начала. Акцентуємо – Місяць шанували не заради нього самого, йому вклонялись і його семантикою «молились» в ім'я того сакрального змісту, який через нього відкривали. Не випадково у сакральних традиціях майже усіх народів усі місячні божества зберігають неподільний зв'язок із стихією води. Вода (дощ, припливи…) напряму підпорядковані ритмам Місяця. Їх єднання пов'язувалось з таїною відродження та пророщування.  Саме тому в трипільській візуальній традиції орнаментики в єдиний сакральний молитовний комплекс поєднувалась певна триєдність Місяця, Води і Змії. «Місяць – дощ – плодючість і енергія продовження життя – жінка – змія – смерть – відродження – магія» --- приблизно в рамках такого сакрального комплексу дійшла до нас молитовна таїна трипільської цивілізації. Яскрава і чітка «мова хтонічної символіки» говорить сама за себе.

Сам вигляд «Трипільських Венер» однозначно говорить про те, що це не іграшки. Навіть важкувато уявити – як ними в принципі можна б було гратись. Усі розкриті дослідниками символічні знаки і всі (а їх більшість) загадки  семантичного розпису давнини вказують на те, що це є давній «формат» жіночої молитви. Молитовний жест «Оранти» вкладений в руки «Трипільських мадонн», мікроскопічні дірочки на кінцівках рук (скоріш за все їх підвішували на сакральні дерева), акцентована тематика життєдайності… -  засвідчують молитовну наповненість їх символічної суті. І це є єдиним, що зберегла для нас історія від усього духовного й матеріального пласту трипільської цивілізації.

Символічна мова (а як і будь-яка інша мова вона має свій стиль, свою логіку, свої діалекти, свої наголоси, свою ритміку, свою образність….) завжди вважалась «священною мовою», «мовою посвячених». Це віковічний  спосіб комунікації у сфері сакральної культури. Те що хтось зверхньо обізве просто «ідолами» --- інший «прочитає». Трипільська людність володіла цією таємничою  мовою більш ніж досконало. І досконало  – сховала її коди. Священна мова трипільців  дійшла до нас через символи, закарбовані у керамічних виробах. І ця мова – віками зберігає тишу. Адже від трипільської цивілізації не залишилось навіть легенд.

«Українські Мадонни» – молитва жінки вплетена в символіку життя

До «українських мадонн» відносяться й так звані «солом’яні Лялі», які плелись або з галузин обжинкової  соломи (останній сніп пшениці після жнив з якого робився й славнозвісний Дідух) або з святої трави - це або лікарські трави зібрані на святих місцях, або трава зібрана на свято Івана-Купайла або інші свята.

Варто звернути увагу, що весняна трава, сіно з різдвяного столу, соломинки з «Дідуха» і таке інше – це за давньою народною семантикою «не просто трава, а волосся Землі-Нені». А «волосся» на семантичній мові всіх народів – це символ життя. Відповідно вважалося, що «Мадонни» плелись з волосся Матері-Землі. В антеїстичній (антеїзм:- сакралізація землі) культурі українського народу все, що пов’язувалося з землею вважалось святим, посвяченим, божественним (раніше й сповідались «в землю», укладали договори й клялись перед «матір’ю Землею сирою» посипаючи своє волосся дерном тощо).

Тому зрозуміло, що «молитовні Мадонни» - це були не дитячі іграшки. «Мадоннами» ніхто й ніколи не грався, їх навіть не торкались, оскільки це б означало порушити тишу молитви. Причому молитви непростої, а материнської. В Україні здавна вважалось, що саме материнська молитва має найбільшу силу – «материнська молитва і гори зсуне», «молитва матері й з дна моря врятує», «мамина моля (моля – молитовне слово) визволить з горя», «молитва матері дивує - і до Неба долине і з Неба врятує» … (навіть після прийняття християнства в народній пам'яті закарбувалось – молитва матері сильніша за молитву батька, сильніша й за молитву священика – «молитва материнська – це не латина римська»… тощо.  

Молитовні «Мадонни» виплітались в умовах суворо табуйованого ритуалу (в чисто прибраній світлиці, в цілковитій тиші, очі ні за яких обставин не малювали («щоб чужа душа не вселилась»), розташовували виключно в червоному кутку оселі – «пόкуті» тощо).

Молитовних українських «Мадонн» в якості сакрального оберегу дарували на весіллі, ними обмінювались матері нареченого й нареченої, їх дарували в якості посагу, при народженні дитини або просто приємній людині, ними благословляли тощо.

«Домашні лялі» - «мотанки» або «моташки»

Окремо варто акцентувати на тому, що «Молитовних Мадонн» не слід плутати з так званою «домашньою лялею» - «мотанкою» або «моташкою» (звідси й відоме дитяче – «тьотя Мотя»).  Останні теж подекуди виконували ритуальну роль, в них теж вкладався молитовний смисл і таке інше. Але, за великим рахунком, це вже була домашня дитяча іграшка. Їх робили (мотали) з лоскутків тканини, іноді використовували голку, а іноді принципово – ні.  Вони були більш ніж просто достатньо поширені і популярні. Це – українська домашня широковідома іграшка. І іграшка розвиваюча. Адже саме через них дівчатка отримували перші знання про культурні традиції одягу, семантичну специфіку вишивки, символіку оздоблювального орнаменту. Ще до середини ХХ століття вони були традиційною іграшкою і, до речі, не тільки в сільській місцевості.

Як іграшка «мотанка» (або «моташка») значима і вартісна, перш за все, своїми виховними якостями. Це була унікальна і неординарна можливість прилучити дитину до «сфери майстерного». Саме у процесі виготовлення цих іграшок дівчата вчились шити, вишивати, ткати… відповідні рольові ігри готували їх до майбутнього материнства. З розвитком промисловості цей пласт народної культури почав втрачати свою популярність. Домашня іграшка, зроблена власноруч, або мамою чи бабусею втілювали домашній затишок, пам'ять про рідні руки, несла тепло роду – і за цими показниками її, зрозуміло,  не порівняти з сучасною масовою іграшкою з пластику. «Моташка», на відміну від пластикової чи гумової іграшки, певним чином, здатна «зняти» психологічний бар’єр  між дитиною і «світом великих речей», вона виховує тепле, природнє й небоязке ставлення до оточуючого світу.

Виготовлені сучасними майстрами «українські Мадонни», «Трипільські Венери»,  як і вищеописані «моташки», є копіями, подекуди напрочуд гарними і візуально просто надзвичайними, але все-таки копіями. Це не автентичні образи. Копія – це начисто переписаний лист…

Про автора
Світлана Хрипко, кандидат філософських наук, Національний педагогічний університет ім. М.П.Драгоманова. Досліджує духовно-релігійні вияви української ментальності.