Церква Христова, як і будь-яка інституція, що щоденно має справу з людьми, має свої правила та традиції спілкування, які називають церковним етикетом. Саме церковним етикетом передбачаються певні форми звернення до Єпископів, священників, дияконів, ченців і вірних; цей етикет дає роз’яснення того, як правильно слід брати благословіння від Єпископів і священників. Як наука церковний етикет достатньо молодий – особливо в Українській Православній Церкві. Викладачі цієї дисципліни або дослідники питань церковного етикету сьогодні найчастіше звертаються за зразками до сусідньої єдиновірної Росії та запозичують звідти категорійний й понятійний апарат та форми етикету Російської Православної Церкви. При врахуванні повної відсутності будь-яких українських досліджень з цього боку, краще мати переклади з російської, аніж нічого.

Але, на думку автора цієї статті, часи, коли богослови України мають постійно дивитися в бік Росії та робити лише те, що там є дозволеним, мають закінчуватися. Ми нарешті маємо повернути свої голови та серця вглиб нашої країни, нашої Церкви та нашої історії. Лише тоді ми зможемо позбутися залишкового ефекту «єгипетського м’яса» та зможемо відродити й розбудовувати своє, рідне. Одразу хочеться зауважити, що ця стаття не має на меті протиставлення російського Православ’я українському, чи пошуків відповіді на питання «чиї ж традиції та уклади краще – українські чи російські?». Для українців відповідь однозначна – українські, а для росіянина – російські. Це природна відповідь для кожного народу, яка не страждає ані націоналізмом, ані шовінізмом. Не антагоністичному протиставленню українського та російського, а віднайденню забутих українських церковних форм присвячена ця стаття.

I. Невеличкий історичний екскурс

Часто приходиться чути, що між українським і російським немає ніякої різниці. Факти говорять про інше. На протязі століть між нашими народами ставало все більше й більше розбіжностей у поглядах на політичне, соціальне, культурне та  церковне життя.

У Росії завжди цінували міцну владу, що нерідко перетворювалася на тоталітарний режим (А. Боголюбський, О. Невський, Іван Грозний, Олексій Михайлович, Петро I, Катерина II, Микола I, В. Ленін, Й. Сталін, В. Путін). Особливо ця «любов до тиранів» поселилася в Росії з часів татарського панування азіатської імперії Золотої Орди і запозиченням жорсткого політичного устрою за зразком Золотої Орди. Україна завжди жила демократичними принципами (вибірність князя, гетьмана, президента). Лише в Україні могла виникнути козацька держава, що базувалася на основних принципах того, що зараз називають демократією.

Наявність сильної влади у Росії призвела до того, що росіяни звикли сподіватися на державну владу та чекати від неї допомоги навіть там, де її й не слід чекати. В Україні саме відсутність жорсткого органу державної влади призвела до того, що українці вже, можна сказати, на генетичному рівні звикли сподіватися лише на власні сили (сам побудую, сам пофарбую, сам зроблю). У цьому основна соціальна розбіжність українців і росіян.

Російська культура змінювалася разом із історичним розвитком самої Росії. Однак на неї дуже сильно вплинула татарська культура. Відома «шапка Мономаха», яку так цінують росіяни, насправді немає ніякого відношення ані до Володимира Мономаха, ані до часів давньоукраїнської Русі – України (Київської Русі). Це – класичний азіатський капелюх XIV століття, який російські князі (васали золотоординських ханів) носили як атрибут влади. Далі виникають різні міфічні теорії про «Святу Русь», «Москву – Третій Рим», «Російський мір». Консервативністю своїх поглядів росіяни «породили» старообрядництво, різного роду «дрєвлєправославія» та катакомбні рухи. Помноживши все це на суто азіатське обожнення влади (державної та церковної), можна побачити політичний, соціальний та культурний портрет Росії. Росіяни звикли шукати в особі голови держави «православність», і, щойно вони побачать, як голова держави буде хреститися, то одразу автоматично будуть вважати його «благочестивим і самодержавним»; саме в демонстративній «православності» полягає політичний тріумф російської влади, в той час як реальні справи – дуже далекі від Православ’я.

У той же час Україна як географічно, так і культурно завжди була європейською державою. В Україні немає своїх консерваторів, які готові вмерти за пусту ідею (такі особистості, як Кауров і Лукіяник, діють за російськими зразками). Політична та богословська думка України ніколи не була «законсервованою». Саме тому Київський Митрополит Йосиф Солтан виступив проти державного «права патронату» постановами Віленського Собору 1509 р. (з 8 по 11 канон Собор регламентував юридичні та практичні норми «права патронату», яке найчастіше шляхтичі використовували з метою привласнення церковних коштів), св. Митрополит Арсеній Мациєвич виступив проти нахабного втручання Катерини II в церковні справи, народ України з благословіння ігумена Мелхиседека Значко-Яворського повстав у Коліївщині 1768 р., коли гніт шляхетсько-католицької Польщі (Речі Посполитої) щодо кріпацького релігійного та національного поневолення України на Правобережжі вже остаточно став нестерпним.  Українці ніколи не боялися піднятися на оборону свого, рідного. Тож треба й нині боронити своє, а не чуже.

З такими розбіжностями між Україною та Росією наступила друга половина XVII століття – час початку процесу інкорпорації державної та церковної України до державної та церковної Росії. Але Київські Митрополити Сильвестр Косів, Діонісій Балабан та Йосиф Тукальський не вірили в «благочестивість» російських царів. Перший негативно ставився до військово-політичного союзу України з Росією, другий рішуче відмовився підпорядковуватись Московському Патріархату, третій взагалі заборонив у храмах Святої Кафедри поминати ім’я російського царя Олексія Михайловича. Але весь цей час росіяни не полишали думку про церковне поглинання України, бо саме в Церкві українці мали й надалі джерело незалежності від Москви.

У 1686 р. Свята Київська Церква (Київська Митрополія) була вилучена з-під юрисдикції Константинопольського Патріархату та перепідпорядкована до юрисдикції Московського Патріархату. Ні для кого не є секретом, що вже з самих перших часів після приєднання нашої Київської Церкви до Московської виявилася ціла низка особливостей українського Православ’я, яких в Росії не знали. Але, замість того, щоби дотримуватися обіцянок про збереження звичаїв та автономії Святої Київської Церкви, Патріархи Росії та російські царі достатньо швидко починають кампанію з повної уніфікації церковного життя в Україні з церковним життям Росії. Почалося все з того, що 27 січня 1688 р. Московський Патріарх Яким заборонив Київському Митрополиту вживати древній історичний титул «Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі» та наказав йменуватися голові Святої Київської Церкви «Митрополитом Київським, Галицьким і Малої Росії». Мабуть аргументація була такою, що лише Патріарх може бути «всієї Русі», а підлеглий йому Митрополит може йменуватися лише Митрополитом «Малої Росії» (так в той час росіяни називали Україну). Яка б не була аргументація – цим вже порушувався устрій Святої Київської Митрополії, хоча російська влада обіцяла нічого не змінювати в житті Київської Церкви.

Наступний історичний приклад просто приголомшує: Київського Митрополита Йоасафа Кроковського було викликано на суд до голови російської держави Петра I. Навіть польський католицький уряд ніколи не судив Київських Митрополитів (навіть після впровадження унії). А тут офіційно єдиновірний (лише офіційно, бо реально – Петро I був скоріше безбожником) російський цар дозволяє собі нахабство судити Митрополита. Справа в тому, що для Росії такий вчинок голови держави – норма (достатньо згадати, як виганяли Єпископів з Новгорода (в 1211 та 1218 роках) й Ростова (1157 та 1159 роках), як Ю. Довгорукий вигнав Митрополита Климента Смолятича в 1155 р., а його син А. Боголюбський у 1169 р. розграбував і знищив головну святиню українського народу – Київ). Але для України таке ставлення держави до Церкви – нонсенс. Навіть у ті часи, коли після відродження православного Єпископату Київської Церкви Єрусалимським Патріархом Феофаном у 1620 р. католицький уряд Сигізмунда III Ваза не визнавав легітимність Київських Митрополитів Іова Борецького та Ісаї Копинського, ніхто їх не судив державним судом, а тут голова православної держави вирішив судити Митрополита. Не голова Церкви, а голова держави!

Коли в Росії було видано «Духовний регламент» 21 січня 1721р., яким фактично скасовувалося патріаршество в Росії та впроваджувалася синодальна система управління, то в ньому не було жодного слова про привілеї Святої Київської Церкви. Таким чином, вже за новим російським церковним устроєм, усі попередні гарантії щодо збереження привілеїв Української Православної Церкви, просто замовчувалися. Після цього коловорот зросійщення українського церковного життя лише прискорюється. Вже в 1722 р. на Святу Київську Митрополію Варлаама Вонатовича було поставлено не на Митрополита, а на Архієпископа Київського! Спроби Арх. Варлаама боронити давні звичаї Української Церкви призвели до суду над ним з боку Феофана Прокоповича (іншого українця, який став відданим провідником ідей Петра I в церковних питаннях) та заслання до Кирило-Білозерського монастиря.

У 1757 р. відбулася ще одна безпрецедентна подія: вперше за всю історію Київської Митрополії її Митрополита було переведено на іншу кафедру, як звичайного єпархіального Архієрея. Так Київський Митр. Тимофій Щербацький опинився в Москві. На цей час Київський Митрополит перестав бути обласним Митрополитом, а лишився лише Архієреєм Київської єпархії, (в 1727 р. навіть Переяславська кафедра була вилучена з юрисдикції Київського Митрополита та підпорядкована  напряму Російському Синоду). І хоча Київські Єпископи й надалі йменувалися Митрополитами «Київськими, Галицькими, і Малої Росії», проте, ані «Мала Росія» (Україна), ані  Галичина (що була поглинута унією) не були в його юрисдикції. Реально вони стали лише Митрополитами Києва. І це відбувалося не в католицькій Польщі, а в православній Російській імперії!

31 серпня 1721 р. Російський Синод видав постанову про заборону друку богослужбових книг українською «київською» мовною редакцією та зобов’язував видавців впроваджувати «московський ізвод» - тобто ту граматику церковнослов’янської мови, яка вживалася в Росії. Саме з того часу церковнослов’янська мова України зазнала страшної русифікації.

У чому ж різниця між київською та московськими «ізводами»? Основна різниця полягає в прочитанні букв , та не як «є», «і» та «е» (російська манера), а як «і», «и» та «е» (в залежності від того, де ця буква стоїть). Тому слово  в Україні читали не як «тєло», а як «тіло»;  не як «діво», а як «диво»;  не як «нєчістий», а як «нечистий». Саме тому церковнослов’янську мову України до XVIII століття можна легко назвати українською мовою, бо при такому прочитані маємо давню, але українську мову. Така мова дуже дратувала російських чиновників, які всіляко стали забороняти її в діловодстві, а в церквах просто стали насаджувати російську манеру читання. Саме тому схід, південь, північ і центр України (всюди, де була влада Російської імперії) втратив українську (київську) манеру читання та вживає тепер російську (московську). Ясно, що в цій справі не обійшлося й без зросійщених (у культурному відношенні) українців:  у 1736 р. Київський Архієпископ Рафаїл Заборовський видав наказ служити за «великоросійськими справжніми (sic! – А.Б.) служебниками», а 1775 та 1786 роках Київський Митр. Гавриїл Крем’янецький отримував накази Синоду пильно слідкувати за впровадження московської редакції богослужбових книг.

Спроба друкарні Святої Успенської Києво-Печерської Лаври в 1769 р. відновити друку не російських, а українських букварів призвела до повної заборони з боку російського Синоду друкувати українські букварі. Одночасно із цим розпочалося вилучення в населення українських букварів і їхня заміна на російські. У 1784 р. була впроваджена русифікація початкової школи, а у вересні 1817 р. було закрито освітній український заклад – Києво-Могилянську академію (в 1819 р. на її місці було відкрито Київську Духовну Академію, де викладання велося російською мовою та за російськими зразками).

На цьому блюзнірство над Церквою з боку російською влади не припинялося. В акті про престолонаслідування 1774 р. російський монарх був оголошений «головою Церкви». А в 1800 р. російський імператор Павло I заборонив будування церков у стилі українського (козацького, мазепинського) бароко. Таким чином навіть архітектура України оголошувалася поза законом і підлягала русифікації.

Поступово Православна Церква в Україні багато в чому стала схожа на Православну Церкву в Росії, що відбилося й на зміні церковного етикету ...

II.  Деякі аспекти найменування священнослужителів і чернецтва

Попередній історичний екскурс коротко, без особливих подробиць продемонстрував, як Українська Православна Церква зазнала змін у внутрішньому житті з часу її підпорядкування поза її волею до Московського Патріархату. Зазнало змін й найменування священнослужителів.

Перш за все, хотілося б почати з найменування Архієреїв. Час від часу доводиться чути від людей (в тому числі церковних) здивування єпископськими титулами: «Преосвященнійший» та «Високопреосвященійший». «Невже ці люди є настільки святими, що їх ще за земне життя йменують «високими» – саме таке запитання можна почути від людей, коли вони чують титулування православних Єпископів. Справа в тому, що найлегше пояснити походження титулу «Преосвященнійший» – «той, хто вище за священника». І насправді, Єпископ небагато в чому, але має більше благодаті, аніж священник, тобто «ще більше освященний». Іншим (слов’янським) словом він – «Преосвященнійший». Усі інші єпископські титули не можливо пояснити інакше, як відбитком культурного устрою середньовічного світу. Тим не менше, церковний устав знає лише одну форму найменування усіх Єпископів – «Преосвященний». Навіть сучасні Служебники називають Архієреїв:

   [1]  

Враховуючи те, що цей титул є самим природнім для Єпископа, постає питання звідки ж взялася форма «Високопреосвященнійший»?

Історія нашої Церкви мало дає даних для вивчення цього питання. Попри це, з давніх давен до нас доходять дані про Митрополитів «Київських і всієї Русі». Але як до них зверталися (Преосвященнійший чи Високопреосвященнійший) автор даної статті поки що не зміг віднайти. Всюди лише говориться про титул «Київського і всієї Русі». Св. Митрополит Кіпріан, що власноруч переписав Служебник, у кінці цієї книги поставив автограф: «Кіпріан, смиренний Митрополит Київський і всієї Русі» [2]. Отже титул є, а форми звертання – немає.

Новогрудський Собор, що обрав Митрополита Григорія Цамблака, 15 листопада 1415 р. видав грамоту до вірних, яка свідчила про те, що учасники Собору «поставили Митрополитом Святої нашої Церкви Київської і всієї Русі, іменем Григорія» [3]. Знову є титул (навіть є найменування нашої Святої Церкви!), але немає форми звернення.

На початку 80-х років XVI століття православна подільсько-галицька шляхта в листі до Митрополита Онісіфора Дівочки декілька разів звертається лише «Ваша  Милість»[4].  У своєму заповіті, святий Митрополит Петро Могила (1596 – 1647) називає себе: «я, багатогрішний Архієпископ Петро Могила, Митрополит Київський, Галицький і всієї Русі, Екзарх святого Константинопольського престолу, Архімандрит Печерський»[5]. Те саме найменування було написано й на срібній дошці, що була встановлена на труні св. Петра та містила епітафію спочилому[6].

Таким чином, напевно можна сказати, що в середині XVII століття в Українській Православній Церкві не знали титулів «Преосвященнійший»  та «Високопреосвященнійший».  Враховуючи збереження «могилянського» способу мислення в Святій Митрополії протягом усього XVII століття, можна припустити, що відсутність цих титулів зберігалася ще тривалий час. Крім того у грецьких Церквах (Константинопольській, Олександрійській, Антіохійській, Єрусалимській, Кіпрській та Елладській) до Єпископів і Митрополитів й досі звертаються «Σεβασμιωτατε», що відповідає слов’янському аналогу «Преосвященний». Тоді висновок випливає такий: в нашій Церкві титул «Високопреосвященнійший» з’явився з часу підпорядкування Святої Кафедри до Московського Патріархату. Тож, й Служебник, й логіка, й історична правда й практика древніх Церков лишають перевагу титулу «Преосвященний».  

Відносно титулу «Блаженнійший» можна лише зауважити, що цей титул носять Предстоятелі Олександрійської, Антіохійської, Єрусалимської, Кіпрської, Грузинської, Румунської, Елладської, Албанської, Польської, Чешських земель і Словаччини  Церков та Православної Церкви Америки. Таким чином, титул «Блаженійший» носить голова Помісної Церкви.

У побуті до Архієреїв часто звертаються «Владика». Служебник називає священника  [7] та   [8]. Таким чином, якщо й неможливо довести, щоби цей термін відносився до авторської редакції святителя Івана Золотоустого, тим не менш його походження древнє. Це найменування однаково відноситься як до священника, так і до Єпископа – тобто до того, хто очолює Божественну Літургію. Коли він в позабогослужбовий час лишився лише прерогативою Єпископів – сказати важко. Однак вже в кінці XVI століття духовенство нашої Святої Митрополії так називало Архієреїв. У листі віленського духовенства до новогрудського воєводи Федора Скумина-Тишкевича є такі слова: «Владики і отець Митрополит» [9] (мається на увазі Єпископи, що таємно готували майбутню Берестейську унію та Митр. Михаїл Рогоза). Тож, «Владиками» наших Єпископів називали ще до 1686 р.

Але, судячи зі всього, Київського Митрополита «Владикою» не називали. Вище вже було наведено текст, який називав Митрополита Михаїла Рогозу «отець Митрополит». Таке найменування непоодиноке. На Київському Соборі 1640 р. ігумен Ісая Трофимович-Козловський, розповідаючи про закінчення підготовки катехізису, відомого під назвою «Православне сповідування віри», назвав св. Петра Могилу «його милість отець Митрополит» [10]. У XVIII столітті вже не зустрічаємо такої поваги до персони Митрополита Київського. Тому однозначно можна стверджувати, що до поширення російських впливів в Українській Церкві Митрополита Київського називали «отець Митрополит». На думку автора цієї статті, настав час відродити таке древнє найменування наших Предстоятелів; ще було би добре звертатися наших Архієреїв «отець Єпискjп», «Отець Архієпископ» та «отець Митрополит». Якби священнослужителі та вірні так називали своїх Єпископів, то це (хоча б якійсь мірі) сприяло би зближенню між ними.

Дуже дивним є найменування священнослужителів «Ваше Преподобіє» та «Ваше Високопреподобіє». Чомусь святі Антоній та Феодосій Печерські «преподобні», а священика ще за життя називають вищим за святих – «високопреподобним».  У давнину священників називали не «преподобіє», а «превелебний». Навіть фонетичні форми цих слів вказують на їхнє етнічне походження: «преподобіє» - це суто російське слово, а «превелебний» – українське. Давність слова «превелебний» підтверджує й словник прот. Г. Дяченка: «превелебный – почетный титул, который прежде приписывался игумнам и архимандритам»[11].

Таким чином, можна стверджувати що «преподобними» та «високопреподобними» наших священників стали називати після 1686 р. Зрештою, можливим походженням цих термінів, і терміну «Високопреосвященнійший», може бути запозичення російським духовенством форм звертання до російських дворян, лише з переінакшенням їх на церковний лад. До російських дворян зверталися «Ваше Прєвосходітельство», «Ваше благородіє», «Ваше Високоблагородіє»; тож, ймовірно, що російське духовенство «переробило» такі звертання на свій лад, і таким чином виникли «Преподобія» (аналог «Благородія»), «Високопреподобія» (аналог «Високородія») та «Високопреосвященнійші» (аналог «Прєвосходітельств» та «Високоблагородій»). Зрештою, можливо філологи зможуть роз’яснити ці питання.

Так чи інакше, але доречним буде повернутися до давньоукраїнської форми звертання до священика (в незалежності від його нагород), як до «превелебного отця». Це зніме питання про «преподобність» священнослужителів, і стане черговою сходинкою нашого повернення до своїх витоків.

На останок хотілося би присвятити увагу найменуванням монахів. Вважається, що при постригу монаху обов’язково слід давати інше ім’я. Пояснюють це тим, що монах «помирає» для світу і «народжується» заново для цього світу з новим іменем і новим життям. Лишимо на совісті кожного монаха реальність «смерті» для світу, а розглянемо фактологічну основу переміни імені. Якщо прийняти пояснення «смерті для світу», то слід брати до уваги той аспект, що при Таїнстві Хрещення священик молить Господа за людину, якій дається ім’я:

   [12]

Ці слова означають як моління про те, щоби людина лишилася назавжди християнином (бо християни в своєму найменуванні носять ім’я свого Бога), так і моління про те, щоби ім’я, яким її названо при хрещенні, лишилося з людиною назавжди. При Хрещенні (Таїнстві) моляться про збереження імені, а при постригу (обряді) порушують це. Антиномія ...

Крім того, тривалий час цілі покоління монахів не змінювали свої імена. Засновники чернецтва Антоній, Пахомій та Макарій Великі, наскільки відомо, були названі цими іменами при Хрещенні. Тож у чому причина зміна імені?

Логічним поясненням цього явища можуть слугувати ті, факти, про які можна прочитати в «житіях»: людина уходила до монастиря проти волі своїх близьких, які вже досить швидко розпочинали пошуки по монастирях; якщо вони приходили до монастиря й питали «ви не бачили молодого юнака Василія?» й чули позитивну відповідь, то нерідко силоміць забирали Василія (ім’я може будь-яке) з обителі. Якщо ж навіть опис Василія збігався із тим юнаком, який живе в монастирі, однак його вже всі знали як Мартірія, то знайти Василія (відповідно, й «вирвати» його з чернечого життя) було вже набагато важче. На нашу думку, в цьому й слід шукати справжні причини появи традиції зміни імені. Згодом це стало поширеною практикою, яку багато хто сприймає, як традицію.

Коли ж ця «традиція» порушується (тобто зберігається те ім’я, яке дано при хрещенні), то деякі «ревнителі» одразу шукають у цьому відступлення від Православ’я. Починаються звинувачення в тому, що монах «не покинув цього світу», «не розлучився з минулим гріховним життям» і т. ін. На це слід зауважити, що не ім’я дає благочестя (можна називатися християнином, а бути гірше за сатаніста), а саме чернецтво міняється з кожним століттям, як і міняються люди. Великий російський монах преподобний Амвросій Оптинський дав таку характеристику чернецтву XIX століття: «Вже ми, нові монахи, зовсім змінили древній устрій» [13]. Тож, якщо зараз рідко можна зустріти випадки, коли рідні та близькі не знають, у якому монастирі живе монах, то чи є доречність змінювати ім’я при постригу? Батькам і так завжди важко жити з думкою, що їхня дитина прийняла чернецтво; особливо важко звикати до нового імені, яким слід називати дитину, іменем, яке не таке, яким самі батьки назвали сина при народженні.

Зрештою, переміна імені не дає святості. Скільки святих (починаючи з перших святих), прославлених Господом святістю з іменами, які надавали їхні батьки? А скільки монахів, що змінили ім’я, а святості не удостоїлися? Наші Митрополити (св. Іларіон, Ілля Куча, Онісіфор Дівочка, св. Петро Могила та ін.) й після прийняття чернецтва лишалися зі своїм рідним іменем. Тож чому б не відродити цю давню традицію чи хоча би сприймати залишення імені нормально й без істерик?

Вважається, що монах має писати своє прізвище в дужках. Але в нашій Церкві всі монахи до XVIII століття (від простого ченця до Митрополита) писали своє прізвище без дужок! Іов Борецький, Ісая Копинський, Петро Могила, Гедеон Балабан, Йосиф Стойка... Безліч історичних персон, що приймали чернецтво, ми пишемо без дужок і не зустрічаємо цих дужок в їхніх автографах. Починаючи з персоналій XVIII століття прізвища всіх, хто прийняв постриг, різко пишуться в дужках. Таким чином, це незрозуміла манера однозначно з’явилася в нашій Святій Церкві після приєднання її до Московського Патріархату, й від Російської Церкви навчилася цьому (причому в самій Російській Церкві це виникло не так давно, бо й їхні древні історичні пам’ятки не пишуть ченців у дужках).

У чому практичний зміст написання прізвища ченця в дужках? Він що, зрікся від свого роду, чи ганьбиться своїх батьків; чому монах Московського Патріархату має вказувати своє прізвище потайки? Зрештою й у грецьких Церквах прізвища монахів не пишуть у дужках [14] (як і в нас цього не було до тих пір, поки не відбулося насадження російських церковних форм в Україні). Тож буде дуже доречним відродити наш давній звичай написання імен монахів і Єпископів без дужок. Тим більше, що інші Православні Церкви, які не знаходяться під впливом Московського Патріархату, й досі не мають такого звичаю.

***

Цей невеличкий екскурс не має на меті зробити «революцію» в Українській Православній Церкві. Зрештою три століття впливу російського Православ’я на українське дають про себе знати. Але наш священний обов’язок повертатися й до своїх коренів і відроджувати все те, що було надбанням наших предків протягом століть. Без націоналістичних перегинів автор цієї статті вважає, що якщо наша Свята Церква називається Київською Митрополією та Святою Українською Православною Церквою, то ми маємо жити по-київськи та по-українські у нашій мові, національній та релігійній самоідентифікації, патріотичній позиції та звичаях. Настав час піднімати з пороху те, що нам дали наші предки. 

[1] Служебник. – Украинская Православная Церковь Киевская Митрополия, 2005. С. 122 – 123.
[2]  Цит. за: Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т. I. С. 143.
[3]  Цит. за тим самим. С. 114.
[4] Див. Покровский А. К истории и характеристике соборов Юго-Западной Руси XV – XVII вв. С. 12 – 13.
[5] Цит. за: Древній Києво-Печерський молитвослов. – Видавничий відділ Україської православної Церкви, К., 2008. С.111.
[6] Див. Жуковський А. Петро Могила й питання єдності церков. – К., 1997. Додаток.
[7] Служебник. – Украинская Православная Церковь Киевская Митрополия, 2005. С. 74.
[8] Там само. С. 93.
[9  Цит. за: Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т. I. С. 262.
[10] Цит. за: Власовський І. Нарис історії Української Православної Церкви. Т. II. С. 169.
[11] Дьяченко Г., прот. Полный церковно-славянский словарь (репринт). – М., 2004. С. 477.
[12] Требникъ. – Издательский Совет Русской православной Церкви, М., 2002. С. 10.
[13] Собрание писем преподобного оптинского старца иеросхимонаха Амвросия к монашествующим. – Издание Введенской Оптиной Пцстыни, 1995. С. 382.
[14] ΕΎΛΟΓΊΑ ΙΕΡΑΣ ΜΗΤΡΟПОΛΕΩΣ ΘΕΣΑΛΟΝΙΚΗΣ. – Τεύχος 30ον ΙΟΥΛΙΟΣ-ΑΥΓΟΥΣΤΟΣ, 2009. – Р. 33.