Поетапне здійснення приєднання Київської митрополії до Московського патріархату

22 09 2011 |
Ігор Богдан

Приєднання Київської митрополії до Московського патріархату розцінювалося і розцінюється різними істориками по-різному. Хтось дає цьому акту позитивну оцінку, хтось, навпаки, протилежну, негативну. Хтось шукає причину цієї дії саме в 1686 році, хтось ще в часи Богдана Хмельницького; та, на наш погляд, спроби підпорядкування і саме підпорядкування, як політичне, так і релігійне, відбувається значно і значно раніше. Брати наші по вірі — росіяни — говорять, що у 1686 році відбулося об’єднання наших кровних, рідних по вірі братніх народів. Та чи було це взаєморозуміння між нашими племенами ще хоча би за часів Київської Русі? Адже історія показує, що ще у далекій давнині кардинально відрізнялися погляди на звичаї, на церкву, навіть на спосіб життя народів, які входили у склад Київської Русі, але жили одні на заході і в центрі держави, а інші — на півночі. Ще за давніх часів ці народи мали іншу, різну ментальність. Ще віддавна між цими народами вже були суперечки і збройні сутички за першість — політичну, соціальну і, звісно ж, релігійну.

 

 

 

 

Перші сутички між західними і східними племенами Русі


Фактичним вододілом між двома передовими князівствами — Київським і Володимирським став Юрій Долгорукий, який був князем Суздальським. Суздальське князівство, а пізніше Владимиро-Суздальське було заселене фіно-угорськими племенами. У 1111 році у князя Юрія Долгорукого і його другої дружини Аєпи, яка була половецькою княжною, народився син Андрій Боголюбський. Він був одружений першим шлюбом із дочкою першого власника Москви Стефана Івановича Купки, а другим — із полонянкою, привезеною з походу 1164 року на Волзько-Камську Булгарію. Саме за правління Андрія Боголюбського князівство Владимиро-Суздальське досягло значної могутності й було найсильнішим на Русі.

 

У 1149 році Андрій отримав від батька у спадок Вишгород під Києвом, а через рік був відправлений до західно-руських (білоруських) земель, де тримав міста Турів, Пінськ і Пересопницю. У 1151 році Андрій із відома батька приїхав в рідні для нього суздальські землі. У Північно-Східній Русі молодого князя підтримували торгово-ремісничі кола Ростова і Суздаля, тут йому вдалося сформувати сильну дружину. В інших же руських землях він відчував себе чужаком, з підозрою ставився до місцевих бояр. І це не дивно, адже він народився серед угро-фінських і татарських неслов’янських племен, фактично будучи онуком найславетнішого київського князя Володимира Мономаха і воднораз нащадком половецьких ханів. Тож у ньому все-таки перемагала тюркська кров, і він мав інші погляди на життя Київської держави й іншу ментальність, ніж Київські князі. Та все ж таки у 1155 році Юрій Долгорукий наполіг на приїзді спадкоємця до Вишгорода, проте незабаром Андрій всупереч батьківській волі втік у Володимир-Заліський.

 

Після смерті Юрія Долгорукого в 1157 році Андрій успадкував Київський великокнязівський престол, але до Києва, незважаючи на звичай, жити не поїхав. Тоді ж він прийняв титул князя Ростовського, Суздальского і Володимирського. Спираючись на свою дружину («милостиників») і володимирських городян, у 1162 році Андрій вигнав із Ростово-Суздальської землі колишніх батьківських дружинників і князів з інших колін Рюрика. Ставши «самовластцем всієї землі» Суздальської, він переніс столицю із Суздаля до Володимира, а свою резиденцію — в Боголюбово-на-Нерлі, за яким і дістав своє прізвисько.

 

Близько 1160 року Андрій зробив першу в історії Русі спробу розділити Руську церкву на дві митрополії. Він звернувся до Константинопольського патріарха з проханням заснувати у Володимирі митрополію, незалежну від Київської, але цим проханням було знехтувано. У 1168 році Андрій відряджає суздальского ігумена Феодора на собор до Києва з метою добитися усунення митрополита Костянтина. Не знайшовши підтримки у єпископів, Феодор попрямував до Константинополя, сподіваючись умовити патріарха призначити себе митрополитом, проте добився лише сану Ростовського єпископа. У 1169 році Андрій Боголюбський посварився з незлагідним і честолюбним Феодором. Конфлікт закінчився тим, що князь видав єпископа на суд митрополита до Києва, і Феодора було страчено за звинуваченням у єресі [1].

 

У тому ж 1169 році історичними даними підтвердилося прагнення князя Андрія Боголюбського перенести політичний і релігійний центр Русі на Північ. Князь напав на Київ і цілковито його знищив. Літопосець оповідає, що суздальці грабували й убивали людей два дні. Не пощадили жодної святині, жодного монастиря, вивезли всі ікони, всі ризи, церковні книги і навіть дзвони. Закінчує літописець свій запис: «і був у Києві плач і стогін, і туга і скорбота безутішна, і сльози неперестанні». Цей напад і був сигналом розпаду Київської держави. На півночі почав виростати новий державний організм, який, змішаний із різними фінськими племенами, чимраз більше віддалявся від свого матернього пня [2, с. 88].

 

Пізніше, у 1277 році розпочнеться крах усіх зусиль князя Андрія Боголюбського, адже в цьому ж році з височайшого повеління татар буде проголошено новий «улус» — князівство Московське з центром у Москві, яка з 1147 по 1277 рік мала статус похідного табору для переселенців, яке пізніше стане наймогутнішим і поглине суздальські володіння. На чолі його стане князь Данило Московський, син князя Олександра Невського, а князівство буде дане йому на знак вдячності татаро-монголів Олександру Невському за «вірне служіння».

 

Напад монголо-татар на Київ та переїзд Київських митрополитів на Північ


Після пограбування Києва київські князі все-таки відбудували Київ, та через 70 років прийшло друге нашестя — татари. У 1240 році хан Батий здобув і дощенту зруйнував Київ знову.Фактично всі справи суспільні, політичні та церковні були перенесені до Галицько-Волинського князівства. Князь Данило Галицький розумів, що наявність митрополита в його володіннях буде підвищувати авторитет його влади, розуміли це давно і Владимиро-Суздальські князі. Тому вже у 1243 році Волинський літопис згадує митрополита Кирила, який був посланий Данилом Галицьким до патріарха Константинопольського для висвячення. Діставши згоду на митрополитство у 1250 році, він не повертається до Галича і не залишається в Києві, а їде до Владимиро-Суздальського князівства і фактично зраджує князя Галицького. Він перший задовольнив уже давні прохання суздальських князів про свого митрополита.

 

Незадовго до смерті Кирило проживав у Києві 4 роки. Помер митрополит у 1281 році у Володимирі-Заліському, та його останки були перенесені до Києва і поховані у Софії Київській [3, с. 102].

 

Наступником митрополита Кирила був Максим, присланий Константинополем і за походженням грек. Лаврентіївський літопис ці події описує так: «Митрополит Максим, не терплячи татарського насильства, залишив митрополію та й утік із Києва, і весь Київ вивтікав; а митрополит пішов до Брянська, а звідтіля подався у Суздальську землю, і зо всім своїм життям». Митрополит за часів правління подорожував у Новгород та Псков, та помер у 1303 році у Володимирі і був похований в Успенському соборі цього ж міста [2, с. 91-92].

 

Після смерті митрополита Максима розгортається новий конфлікт між Володимирським та Галицьким князівствами. Князь Юрій І Львович, онук Данила Галицького, добивається від Константинополя відкриття Галицької митрополії, оскільки митрополити не жили в Києві, а проживали дуже далеко від Галицьких земель. Першим митрополитом Галицьким був Ніфонт, сам галичанин, та він помер у 1305 році. Тому до патріарха у Царгород було послано двох кандидатів на митрополитство, двох ігуменів, відповідно Петра — галицького кандидата і Геронтія — кандидата від князя Володимирського Михаїла Тверського. Ігумен Геронтій доводить патріарху, що Галицьку митрополію потрібно скасувати, і патріарх погоджується з цим, але висвячує Петра на митрополита Київського. Таким чином, знову північне князівство втрутилося в церковні справи матерньої Церкви, митрополит Петро їде до Володимира і вже ніколи не відвідує Київ. Та Петро відповідно не уживається із князем Михаїлом, та довгий час його переслідує князь і єпископ Тверський Арсеній. Тоді митрополит знову, шукаючи кращої долі, переїздить до Москви на запрошення князя Івана Калити, де живе до смерті у 1326 році. І похований він у соборі Успіння Пресвятої Богородиці в Москві [3, с. 104].

 

Наступником митрополита Петра був грек Феогност, який вже остаточно оселився в Москві. Він у 1347 році за допомогою московських князів, будучи митрополитом Київським тільки титулярно, добивається від патріарха Константинопольського остаточно скасувати Галицьку митрополію. Московське князівство добивалося свого, воно хотіло успадкувати київські привілеї — політичні та релігійні. Хоча пізніше і відродилася ще раз Галицька митрополія, та трималася вона на плаву недовго, всього 20 років [4, с. 115].

 

Наступні митрополити Олексій (1353-1378), Кіпріян (1363(1378)-1406), Фотій (1408-1437) хоча і намагалися відвідувати Київ, та все одно майже весь час проживали в Москві. І то відвідини їхні пов’язані були або із збором податків, або із загрозою втратити контроль над Київськими єпархіями, адже в той час на українських землях діяла своя, так звана Литовська митрополія.

 

Причини розподілу та безпосередньо розподіл на Московську та Київську митрополії


У 1437 році помер Фотій, і митрополитом стає Ісидор, присланий із Константинополя, за походженням грек, який майже відразу поїхав до Москви і вже там почав збиратися на собор до Ферари. Ісидор був учасником до підготовки унії, ще не будучи митрополитом. Він, зрадник православ’я, з великою радістю приймає унію у 1439 році, стає кардиналом і повертається до Москви, аби проголосити унію [5, с. 349-351]. Коли він став проповідувати католицтво, його ув’язнили і на соборі у 1441 році засудили та вигнали за кордони держави. В Литві його також не підтримали, і він закінчив своє життя в Римі в сані кардинала. Він управляв Церквою Київською з-за кордону.

 

Під впливом усіх оцих подій та під тиском московських князів усі підконтрольні Московському князю володіння, а відповідно і єпископи цих володінь обирають собі свого митрополита, мотивуючи це тим, що мати-Церква Константинопольська відпала від Вселенського Православ’я. Але обрання нового митрополита затягнулося надовго. Та вже у 1448 році «повелінням государя» митрополитом «Київським і всієї Русі» обирають Ростовського єпископа Іону (1448-1461) і проголошується автокефалія. Уже наступник Іони, митрополит Феодосій (1461-1464) іменувався Московським і всієї Русі, яким фактично він та низка його попередників уже й були, але боялися це визнати.

 

Даний акт довгий час не сприймає Константинопольський патріархат, а висвячує і посилає митрополитів Київських і всієї Русі, офіційно звинувачуючи Московську Церкву у розколі та свавіллі. Таким чином, аж до 1589 року, а це 141 рік, Московські митрополити не перебували у євхаристичній єдності із Вселенським Православ’ям та вважалися неканонічними.

 

До Києва ж у 1458 Константинопольський уніатський патріарх Григорій Маммос (жив у Римі) присилає свого уніатського митрополита Григорія, учня митрополита Ісидора, та він невдовзі звертається до православного Константинопольського патріарха Діонісія, який уже в 1470 році приймає його до лона Православ’я. І вже з цього часу й аж до 1686 року на території давньої Київської Русі буде два предстоятеля.

 

У 1458 році Київська митрополія офіційно була відокремлена від єпархій Московії і включала на той час 11 єпархій: Київську, Брянську, Полоцьку, Смоленську, Чернігівську, Луцьку, Туровську, Володимир-Волинську, Галицьку, Перемишльську та Холмську. Проти цього відділення протестував митрополит Московський Іона і Московський князь. До єпископів відряджали посланців із проханнями і погрозами, та єпископи були незворушними, бо хоча митрополит Григорій і був уніатом, та всі єпископи України залишалися православними. І вже наступник Іони, митрополит Московський Феодосій не висував ніяких прав на Київську митрополію. А соборне визначення Московської церкви саме як «Московської» відбулося в 1459 році, коли єпископи поклялися «не відступати від святої Московської Церкви».

 

Проголошення Московської митрополії патріархатом. Брестська унія на Україні та її наслідки


В 1588 році на території Київської митрополії вперше за все існування, а це 725 років (863 рік), приїздить Константинопольський патріарх Єремія ІІ. Після збору пожертв відвідин багатьох єпархій України патріарх поїхав за пожертвою і до Московської митрополії. Під час його перебування у Москві в 1589 році Московська влада і єпископат (який із владою завжди співпрацював) тиском, залякуваннями і щедрими дарунками домоглися визнання автокефалії і здобули статус патріархату. Покинувши територію Московського царства, патріарх Єремія видає грамоту, якою засвідчує, що Київська митрополія залишається в лоні Константинопольського патріархату і, що Московський патріарх не має жодних прав на канонічні території Київської митрополії [2, с. 155].

 

Наприкінці 2-ї половини ХV століття в діяльності Київської митрополії настає суттєвий занепад. У цей час Україна опиняється під католицькою Річчю Посполитою. Зважаючи на нестабільність Київської митрополії, слабкість тодішнього Київського митрополита Михаїла (Рогози) та під сильним тиском польської влади, частина духовенства, української знаті та єпископату в 1596 році підписують унію у місті Бресті.

 

Починаючи із 1596 року по 1620 рік на українських землях та в Києві активно діє тільки уніатська митрополія, але слід зазначити, що велика частина духовенства, знаті і єпископату так і не прийняли унії.

 

У 1646 році проголошена Ужгородська унія, але без підпорядкування Київській уніатській митрополії.

 

Хоча внаслідок унії всі права Київських митрополитів були передані уніатам, православні не переставали існувати. До відновлення православної ієрархії права й інтереси православних захищали поставлені Константинопольським патріархом екзархи. Та вже у 1620 році до України приїздить Єрусалимський патріарх Феофан із правами адміністратора і дозволом «управляти» від Константинопольського патріарха. Він, на вимогу православної знаті та козацтва на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним, фактично відновлює православну ієрархію. Ним було висвячено шість нових архієреїв, у тому числі й митрополита Київського, що ним став архімандрит Києво-Печерського монастиря Іов Борецький (1620-1631), який мав титул Київського, Галицького і всієї Русі. На політичну вимогу адміністрації війська Запорозького, єпископату Київської митрополії та Константинопольського патріархату вже у 1632 році Київська православна митрополія офіційно була визнана польською владою [2, с. 173-174].

 

Хоч як не було важко Церкві в той час, та період із 1648 по 1763 рр. навдивовижу є найпліднішим і найбільш вдалим для розвитку Церкви на Україні ще з часів Київської Русі: виникають колегіуми, будуються церкви, монастирі, школи, розвиваються мистецтво, архітектура, друкуються нові книги.

 

Переяславська Рада (підписання «березневих статей»). Київські митрополити з 1654 по 1686 рр.


У березні 1652-го року гетьман Богдан Хмельницький веде переговори щодо входження під протекторат Московського царства, підсумком яких було підписання у 1654 році Переяславського договору, за яким політично Україна ставала, м’яко кажучи, однією з частин Московського царства. Договір 1654 року не передбачав змін канонічного статусу Київської митрополії. У «березневих статтях» тільки один пункт стосувався Православної Церкви. Статті підтверджували і гарантували збереження в майбутньому майнових прав українського духовенства.

 

Історичним фактом є те, що в 1654 році до складу Московської держави увійшли не всі території сучасної України. Більшість єпархій Київської митрополії залишились на території Польського королівства. Тільки Київська і Чернігівська єпархії опинилися на території, підконтрольній московському царю. Усі ж західні єпархії, а це Луцька, Львівська, Могильовська, Перемишльська і Полоцька – залишались на території Польщі, яка в той час перебувала у стані війни з Москвою.

 

З 1647 по 1657 роки Київський митрополичий престол посідав Сильвестр Косів, він відмовлявся визнавати над собою владу Московського патріарха. Після смерті Сильвестра Косова на Київський престол 6 грудня 1657 року було обрано Луцького єпископа Діонісія Балабана. І обрання, і інтронізація нового первоієрарха (28 січня 1658 року) проходили без участі Москви. Патріарх Константинопольський підтвердив обрання владики Діонісія законним, а пізніше це також підтвердив і польський король [6, с. 194].

 

У 1657 році помер митрополит Сильвестр, помер того ж року і гетьман Богдан Хмельницький. Новим гетьманом став Іван Виговський, який був пропольської орієнтації. Коли Іван Виговський відвернувся від Москви і став вести переговори із Польщею, митрополит Діонісій також взяв участь у підписанні Гадяцького договору 8 вересня 1658 року, за яким Україна входить під протекторат Польщі, а всі договори з Московським царством скасовуються. Разом із Виговським митрополит поїхав у Чигирин і вже більше ніколи до Києва не повертався. З цього часу Діонісій Балабан стає фактично митрополитом Правобережної України, не маючи можливості управляти єпархіями Лівобережжя.

 

Та в жовтні 1659 року Виговський зрікається булави, тому Козацька Рада під Терехтомировим на Жердевськім полі в жовтні цього ж року, проголосила гетьманом молодого сина Богдана Хмельницького Юрія. Оскільки Лівобережжя було знову окуповане московським військом, то козацька старшина і гетьман не бачили іншого виходу, як повернутися знову під протекторат Московського царя [3, с. 87].

 

Переяславський договір з Москвою 27 жовтня 1659 року свідчив про подальші прагнення московського уряду та патріархії обмежити самостійність і права як козацької держави, так і Української Церкви, оскільки один з його пунктів проголошував: «А митрополиту Київському і іншим духовним Малої Росії бути під благословенням Святійшого патріарха Московського і всієї Великої і Малої і Білої Росії» [3, с. 309]. Пізніше цей текст статтей Переяславського договору буде вважатися оригінальним документом 1654 року, оскільки увійде в «Повне зібрання законів Російської імперії» [7].

 

Це викликало велике незадоволення проти Москви і привело до переходу козацького війська й Юрія Хмельницького на сторону поляків у війні Москви з Польщею 1660 року. Завдяки цьому переходові, московське військо було вщент розбите під Чудновом. Чудновський договір 1660 року, заключений після цього з поляками, був майже повторенням Гадяцького договору, але доля його була така ж сама як і договору Гадяцького, що був складений за гетьманату Виговського [3, с. 88].

 

Та вже в жовтні 1659 року князь А. Н. Трубецькой призначає місцеблюстителем митрополії єпископа Чернігівського Лазаря Барановича, і Баранович це призначення приймає, ніби митрополича кафедра залишається вакантною і вона не має діючого митрополита Діонісія (Балабана) [3, с. 310], який в свою чергу був поставлений Царгородським патріархом Парфенієм і на той час лишень перебував на території Польської держави. Москва все більше і більше посилювала свою владу і тим самим фактично розколола Київську митрополію на дві частини.

 

В цей період і в Московській Церкві були великі непорядки. Патріарх Нікон, що хотів бути в Церкві таким же «великим государем», як цар у державі, попав у неласку царя, його було замкнено в монастирі, а патріархією управляв вірний царським наказам митрополит Питирим. Отож, цей митрополит Питирим не довіряючи Барановичу у 1661 році в Москві висвятив на єпископа Мстиславського (на той час Мстиславська єпархія Київської митрополії була вільною) ніжинського протопопа Максима Филимоновича, з іменем Мефодій, який тоді ж був призначений місцеблюстителем Київської митрополії [2, с. 204].

 

Така політика московського першоієрарха швидко викликала відповідну реакцію чи не з усіх можливих сторін. Митрополит Діонісій Балабан 4 серпня 1661 року висвячує на ту ж Мстиславську кафедру архімандрита Йосифа Нелюбовича-Тукальського [3, с. 312]. У 1662 році Патріарх Никон прокляв місцеблюстителя митрополита Питирима, а Константинопольський патріарх проголосив анафему Мефодію [8, с. 175]. Оскільки вищевикладені події мали своїм підгрунттям незаконні дії московських першоієрархів, тому значна частина українського духовенства відмовилися підпорядковуватися новому місцеблюстителю.

 

В травні 1663 року помирає митрополит Діонісій Балабан, а його наступником стає Йосиф Нелюбович-Тукальський, який на той час був єпископом Мстиславським і також перебував на Правобережжі. Він був обраний митрополитом цього ж року в Умані. Та і цей митрополит виступав за збереження канонічного зв’язку із Константинополем. Ось чому, прибувши до Києва, він заборонив поминати у храмах царя Олексія Михайловича, а поминати лише гетьмана Петра. З єпископа Мефодія Филимоновича Йосиф зняв мантію і панагію і заслав його в Уманський монастир [9, с. 371].

 

Щоб якимось чином послабити напруження між столичними «руськими» престолами, а також посилити авторитет промосковського Чернігівського єпископа Лазаря Барановича Помісний Московський собор 1667 року прийняв рішення про возведення Чернігівської єпархії в ранг архієпископії. Та оскільки це рішення було прийняте без переговорів із Константинополем, тому ні митрополит Йосиф, ні Царгородський патріарх не визнали його законності [6, с. 196] Київський митрополит Йосиф помер у липні 1675 року. З цього року і до 1685-го місцеблюстителем знову був призначений «архієпископ» Лазар Баранович.

 

18 листопада 1683 року упокоївся архімандрит печерського монастиря Інокентій Гізель. Помимо того, що Києво-Печерська Лавра належала до Київської митрополії, непідлеглої Московському патріархату, вона була здавна ставропігією Константинопоського патріархату. Гетьман же Іван Самойлович, цілком ігноруючи Царгород, листом звертається 28 листопада 1683 року до московських царів (з 1682 по 1696 роки Московським царством відразу правили царі Іван і Петро при регенстві царівни Софії), а також до патріарха Якима, просячи благословення на обрання нового настоятеля монастиря. У відповідь були вислані листи царів та відповідно лист патріарха Якима, який дав своє благословення на проведення виборів, дякував гетьману за те, що той звернувся до нього, і висловив побажання особисто удостоїти поставлення новообраного печерського архімандрита [3, с. 329].

 

Новим архімандритом став Варлаам Ясинський, який був обраний духовенством вільним голосуванням без попередніх узгоджень із Москвою чи із гетьманом Самойловичем. Варлаам Ясинський отримав посвячення в архімандрити від архієпископа Лазаря Барановича, хоча пізніше патріарх Яким і пришлє свою «благословенну грамоту» на це поставлення.

Так у 1684 році Києво-Печерська Лавра була фактично взята з-під влади Константинопольського патріархата, коли архімандрити її стали затверджуватися Московським патріархом. Не знаємо, як реагував на це Царгородський патріарх, але в наступному році – 1685, була взята з-під його канонічної влади і вся Київська митрополія [3, с. 330].

 

У 1684 році з Польщі на підконтрольну Москві територію втік єпископ Луцький і Острозький Гедеон Святополк, князь Четвертинський, мотивуючи це тим, що його дуже переслідувала вища влада. Гетьман Самойлович, знаючи про те, що Львівський єпископ Йосиф Шумлянський активізував свої дії на Заході України, іменуючи себе адміністратором Київської митрополії, вирішує, що кращої кандидатури на Київський престол годі й шукати. Було вирішено єпископа Гедеона висвятити на митрополита.

 

Київський собор. Початок процедури підпорядкування до нової адміністративної одиниці


8 липня 1685 року в Києві було скликано елекційний собор, який мав на меті обрати митрополита. На соборі не були присутні жодний з українських єпископів і навіть представники від єпархій, а були тільки представники світської влади й частина київського духовенства. Після початку соборних засідань з’ясувалося, що навіть і те духовенство, яке було присутнє на соборі зовсім не прагне «залишити Константинопольський престол». Та не зважаючи на опозицію з боку духовенства, за наказом гетьмана Самойловича собор все ж таки «одноголосно» обрав митрополитом Гедеона Святополка-Четвертинського. Характерно й те, що і сам єпископ Гедеон не брав участі в діяннях собору, а про те, що відбулося, йому було сповіщено пізніше. Через якийсь проміжок часу Київське духовенство зібрало свій собор, також у Києві, на якому було опротестовано діяння попереднього собору, а нові рішення і пропозиції були надіслані гетьману Івану Самойловичу, за яким реакція і вирішення проблематичних питань не забарилися [8, с. 185].

 

Вже наприкінці липня 1685 року гетьман Самойлович виряджає до Московських царів та патріарха Якима «Київську делегацію», у її складі були: ігумен Видубицького монастиря Феодосій Углицький, ігумен Переяславського монастиря Єроним Дубина, а також писар Сава Прокопович. У «чолобитних статтях» духовенство і гетьман просили: зберегти за Київським митрополитом титул «екзарха Константинопольського патріарха»; зберегти процедуру обрання митрополита вільним голосуванням, щоб Московський патріарх лишень висвячував митрополита, але не втручався в усі його церковні справи. Духовенство наголошувало на тому, що Київська митрополія повинна стояти вище всіх митрополій Московського патріархату. Гетьман просив дозволити Київській митрополії мати свої друкарню і школи. Він також вважав необхідним, щоб саме Московський патріарх Яким просив Константинополь благословити перехід Київської митрополії в нову юрисдикцію [10, с. 68].

 

«Статті» від духовенства й чолобитна грамота гетьмана були зачитані Московським царям і боярам 25 серпня 1685 року, після чого посольство відправилося на переговори до патріарха. І вже 8 вересня патріарх Яким надіслав свого листа єпископу Гедеону, в якому вітав його з обранням на Київську кафедру з обіцянкою надання йому відповідної грамоти з правами на митрополію після поставлення його в Москві, «з волі царської». Аналогічний лист був надісланий і гетьману. Більшість «статтей» поданих Київським посольством, особливо питання про привілегії Київських митрополитів, патріарх обійшов мовчанням. Царська ж відповідь надіслана на «чолобитні статті» обіцяла, що всі права, перераховані гетьманом, будуть збережені, окрім збереження титулу «екзарха Константинопольського патріарха» оскільки «богоспасаємий град Київ і весь український народ, як духовний, так і мирський, знаходиться під нашого царського величества високодержавною рукою…і під благословенням… отця нашого і богомольця, святителя Йоакима, патріарха Московського і всієї Росії» [3, с. 336].

 

Новообраний митрополит Гедеон у жовтні поїхав до Москви, де й здобув висвячення на Київський престол. В Успенському соборі він заприсягнувся на вірність патріарху і царям Московським. Таким чином перехід у нову юрисдикцію фактично відбувся, не було тільки підтвердження від «східних», та це було тільки питанням часу.

 

Восени 1685 року дяка Микиту Алєксєєва та посланця гетьмана Івана Лисицю було делеговано до Константинополя та доручено просити Константинопольського патріарха передати Київську митрополію в юрисдикцію Московського патріархату. На знак підтвердження послам було вручено пакет грамот, а саме грамоти московських царів патріарха Якима та гетьмана Івана Самойловича.

 

В Адріанополі вони зустрілися з Єрусалимським патріархом Досифеєм, який у категоричній формі відмовився допомагати московським посланцям. Патріарх Діонісій Константинопольський так само не погодився на цей акт. Саме в той час була напружена ситуація між Росією і Туреччиною, і московські дипломати це використали (бо турки не хотіли воювати з Росією) та вмовили султана зберегти мир в обмін на передачу Київської митрополії. Султан викликає до себе патріарха і дає йому вказівку віддати Київську митрополію. За допомогою тиску з боку турецької влади, щедрих подарунків та особистісної нестійкості тодішнього патріарха дозвіл було одержано [2, с. 218]. За свої вчинки патріарх Діонісій отримав 200 рублів (для порівняння – Іван Мазепа викупив собі гетьманство за 10 тис. рублів). Коли дізнався про це все патріарх Досифей, він захотів скористатися цим і також висловив підтримку й одержав 200 рублів.


У 1686 році патріарх Діонісій пише декілька листів до східних патріархів та московських царів. У листі до Московського патріарха він зазначає, що Киїського митрополита має обирати українське духовенство, і не обов’язково їхати за підтвердженням до Москви. Під час богослужіння слід спочатку поминати Константинопольського патріарха, а лише потім Московського.

 

Та ніхто з учасників передачі митрополії зиску не мав, окрім, звісно, Московського царства. Наступного року розпочалася війна між Росією та Туреччиною; Самойловича заслали до Сибіру; патріарха Діонісія скинули з престолу члени синоду та інші архієреї, які не визнали нового підпорядкування митрополії (він, Діонісій, звернувся за допомогою до Москви, на що йому відповіли, що за «таку дрібницю», як Київська митрополія, він отримав достатню плату); сам же митрополит Гедеон Четвертинський помер у 1690 році [2, с. 220].

 

«Визнання східними» та наслідки приєднання Київської митрополії до Московського патріархату


І досі ні Вселенський патріарх, ні Константинопольський синод не визнають приєднання Київської митрополії до Московського патріархату 1686-го року, це підтверджено:

 

1) у 1924 році Томосом дарування автокефалії Польській Православній Церкві патріархом Григорієм VІІ [18, с. 305];

2) лист у 1991 році патріарха Константинопольського Димитрія до патріарха Московського Олексія ІІ;

3) у 2005 році офіційна заява архієпископа Скопельського Всеволода, представника Вселенського патріарха Варфоломія;

4) 26 липня 2008 року патріархом Константинопольським Варфоломієм приєднання митрополії 1686 року назване анексією (насильне приєднання, захоплення).

 

Наслідками приєднання були такі події:

 

- у 1688 році Київському митрополиту було заборонено мати титул Київський, Галицький і всієї Русі;

- Львівська, Луцька та Перемишльська єпархії були повністю поглинуті унією;

- у 1721 році відповідно до прийнятого «Духовного регламенту» Київська митрополія скасовується і стає звичайною єпархією Московського патріархату;

- у період з 1722 по 1743 рр. щоб укріпити зближення між Церквами, у Київського митрополита було відібрано титул митрополита і почали висвячуватися архієпископи;

- за часів правління імператриці Катерини ІІ з храмів, бібліотек, різноманітних сховищ почали вилучатися різні літописи, історичні пам’ятки і справжня історична пам’ять нашого народу, яка й зазнала майже повного зруйнування;

- вилучалися богослужбові книги, а замість них привозили книги з новою, московською редакцією;

- київські богослужбові розспіви замінювалися “московськими”;

- в 1770 році з титула “митрополит Київський, Галицький і Малої Росії” вилучається словосполучення “Малої Росії”;

- за шовіністської політики, яку проводила Церква під тиском, звісно ж, держави у період з 1800 по 1966 рр., на Київську митрополичу кафедру не було призначено жодного митрополита-українця.

 

За весь період, тобто до 1990-го року, жодна умова і домовленість Російською Церквою дотримані не були.

 

Література

  1. Енциклопедический словарь Брокгауза і Эфрона.

  2. Федорів о. Юрій. Історія Церкви в Україні. – Львів: Видв. «Свічадо», 2007.

  3. Власовський І. Ф. Нарис історії Української Православної Церкви. В 4 Т.; Т 2. – Київ, 1998.

  4. Петрушко В. И. История Русской Церкви. С древнейших времен до установления патриаршества. – Изд. Православного Свято-Тихоновского Гуманитарного университета, 2007.

  5. Знаменский П. В. История Русской Церкви.

  6. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2 т.; Т. 2. Від середини ХVІІ століття до 1923 року. – Київ, 1992.

  7. Грушевський М. С. Переяславська умова України з Москвою 1654-го року. Статті і тексти / Грушевський М. С. Хто такі українці і чого вони хочуть. – Київ, 1991.

  8. Огієнко І. І. Українська Церква: Нариси з історії Української православної церкви. У. 2 т.; Т. 1-2. – Київ, 1993.

  9. Соловьев С. М. Сочинения. В 18 кн. Кн. VІІ., Т. 13-14. История России с древнейших времен. [Отв. Ред. И. Д. Ковальченко. С. С. Дмитриев]. – М., 1991.

  10. Архив Юго-Западной России (АЮЗР), издаваемый временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе (далее — АЮЗР). Часть первая. Том V. Акты, относящиеся к делу о подчинении Киевской митрополии Московскому патриархату (1620-1694). Киев, 1872. С. 42.

  11. Ігор (Осіченко), архієпископ. Історія Христової Церкви в Україні. – Бм.: Видавництво «Акта», 2008.


Про автора

Ігор Богдан, студент факультету філософії та економіко-правових наук зі спеціальності “Богослов’я (Теологія)” Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія.
Теги:
9579







Матеріали по темі







Для того, щоб коментувати матеріали Religion.in.ua, необхідно авторизуватися на сайті за допомогою сервісу F-Connect, який використовує дані вашого профілю в соціальній мережі Facebook . Religion.in.ua використовує тільки ті дані профилю, доступ до яких ви дозволили сайту



Коментарі розміщюються користувачами сайту. Думка редакції не обов'язково збігається з думками користувачів.
Відвідувачі, що знаходяться в групі Гости , не можуть залишати коментарі в даній новині.
Останні коментарі
Опитування
настоятель парафії
парафіяльна рада разом із настоятелем та парафіянами
меценати, за кошти яких зведено храм
державні структури, що займаються реєстрацією парафій
усе, що вирішується на користь моєї конфесії, завжди правильно!
інший варіант