20-річчю референдуму 1 грудня 1991 р.

про підтвердження Акту про державну незалежність України присвячую

публікацію цього уривку з книги "Священномученик Макарій, митрополит Київський – святий України, Білорусі та Литви",

роботу над якою майже завершено і нині текст готується до друку 

Священномученик Макарій, митрополит Київський і всієї Русі архієпископ, жив і здійснював свою архіпастирську діяльність у Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському – спільній державі литовців та русинів (себто українців і білорусів), що утворилась внаслідок спільної визвольної боротьби литовців і русинів проти Золотої (Волзької) Орди та проіснувала майже 250 років (1320-1569). Офіційною мовою цієї держави була руська мова (староукраїнська), переважна більшість населення, у тому числі й князі, трималась православної віри.

На момент поставлення сщмч. Макарія митрополитом Київським у 1495 р. Московська і Київська Церкви-митрополії існували й розвивалися вже цілком окремо одна від одної. У 1448-1458 рр. відбувся остаточний поділ Київської митрополії, яка від часу "хрещення Русі" входила до складу Константинопольського патріархату, між великими Литовсько-Руським і Московським князівствами, внаслідок чого відокремилася незалежна від Константинополя (автокефальна) Московська митрополія. Київська ж митрополія (Литовсько-Руська) так і залишалася в складі Константинопольського патріархату (своєї Церкви-матері) до 1685 р., коли її з порушенням церковних канонів було приєднано до Московського патріархату.

* * *

Упорядковуючи церковні справи зі стольного Вільна (нині м. Вільнюса, столиці Литви) і з Новогрудка (нині м. Новгород-Литовський Гродненьської області в Білорусі), де знаходилась головна резиденція Київських митрополитів від часів князя Вітовта Великого, святий Макарій серцем перебував у Києві.

Після повного знищення ханом Батиєм у 1240 р. це місто (Київ) втратило політичне значення, але вже через п’ять років відродилося[1] й завжди зберігало свій формальний статус найголовнішого з-поміж усіх міст і країв Русі-України. Софія Київська залишалась головним діючим храмом міста навіть за часів перебування київських земель у складі татарської імперії Золотої (Вользької) Орди. При соборі існував митрополичий двір (резиденція), де мешкали митрополити під час перебування в Києві.[2]

У Великому князівстві Литовському, Руському і Жемайтійському Київ, як і раніше, шанувався як релігійно-духовна "матір міст руських", був релігійним центром. Навіть гербом київських князів династії Ольгердовичів (а отже, гербом Київського князівства) було схематичне зображення християнського храму. А в суспільній свідомості русинів-українців Київ залишався столицею колись незалежної Києво-Руської держави, і вони ніколи не полишали надій на її відновлення, прирівнюючи Київ за значенням до Риму часів Римської імперії, як засвідчив середньовічний поет С. Кльонович: "Знайте всі люди, що Київ на Русі значить стільки, скільки для всіх християн Рим стародавній колись." ("Роксоланія", 1584.)[3]

Вигідне географічне розташування та розміри Київського князівства за Литовської доби (від Мозиря на півночі до Чорноморського узбережжя на півдні) давали можливість контролювати значну частину торговельного шляху, що проходив вздовж Дніпра і з’єднував північ і захід Великого князівства Литовського і Руського, а також Московське князівство, з Кримом і країнами Сходу. Київські князі непогано поповнювали скарбницю збиранням мита з купців, чумаків і козаків-промисловців. У другій половині XIV ст. київський князь Володимир Ольгердович навіть карбував власні монети, що свідчить про економічні можливості князівства та його певну політичну незалежність від великого князя Литовського.[4] З того часу розпочалось століття "воскресіння" Київського князівства й самого Києва та його храмів і монастирів. Зокрема, у XV ст. були проведені ремонтні роботи в Софійському соборі, у 1470 р. князем Семеном Олельковичем збудовано нову заміську князівську дерев’яну резиденцію-замок з оборонними валами на місці давньоруського літописного Городця (на р. Гнилуші біля с. Вигурівщина, нині житловий масив "Троєщина"), відновлено й розкішно оздоблено в Києво-Печерському монастирі Успенський собор, який був усипальницею київських князів Литовської доби. [1]

У 1440-60-ті роки православні князі Київські Олелько і його син Семен (як нащадки старшого сина великого князя Литовського Ольгерда - Володимира) неодноразово висувалися  певними політичними силами як претенденти на великокняжий Литовський престол і були тоді наймогутнішими покровителями Православної Церкви в Литовсько-Руській державі.[5] Київський князь Семен Олелькович вважав себе князем "свого Великого князівства Київського", а в молдавських літописах його назвали "царем Київським". Після його смерті (1470 р.) великий князь Литовський Казимир узяв Київське князівство під своє управління, змінивши його статус на воєводство, що викликало спротив як киян, так і князів Олельковичів, які таким чином втратили право на спадкування київського престолу. Київські бояри з народом двічі зі зброєю в руках не впустили до міста призначеного Казимиром воєводу, вимагаючи для Києва князя, якщо не Олельковича, то іншого, хоч би й католика. Але Казимир пообіцяв військову розправу над містом, і вони підкорилися.[6] Та все ж наприкінці XV ст., за життя святого митрополита Макарія, ідея відновлення Київського князівства "літала в повітрі".

Однак життя в Києві стало дуже неспокійним через напади кримських татар. У 1480 р. великий князь Московський Іоанн ІІІ визнав себе васалом Кримського хана (царя) Менглі-Гірея.[2] Було домовлено разом воювати проти Великого князівства Литовського і Руського та ослаблої Золотої Орди, у тому числі й дипломатичними (шпигунськими) засобами, і діяти в усіх випадках як єдина держава.[7]

1(14) вересня 1482 р. на прохання Москви хан Менглі-Гірей з багаточисельним турецько-татарським військом спалив Київ дотла, пограбував його храми й монастирі і надіслав Московському князю Іоанну ІІІ як доказ успішного походу золоті чашу й дискос із Софійського собору (посудини, що використовуються для звершення Таїнства Євхаристії). Кілька тисяч киян згоріли заживо в оборонному дерев’яному замку на Замковій горі, багатьох узяли в полон. Бранцями стали і київський воєвода Іван Ходкевич з родиною, і деякі ченці та ігумен Печерського монастиря.[8]

Болем у серці кожного жителя Великого князівства Литовського і Руського відгукнулася звістка про нове знищення духовної столиці та про велике горе людське: Київ та подніпровські поселення на південь від нього було пограбовано та зруйновано до такого ступеню, як це було в 1240 р. під час погрому хана Батия. Менглі-Гірей захопив десятки тисяч "ясиру" - живого товару. Після цього спустошення кілька десятиріч поспіль люди боялися селитися на південь від Києва. Лише декілька оборонних замків-міст на Дніпрі скоро відновили (Черкаси, Канів і сам Київ).

Зважаючи на особливе символічне значення Києва для обороноздатності держави та його стратегічні торговельні можливості, до відбудови духовної столиці Русі-України були докладені особливі зусилля. За наказом тодішнього великого князя Литовського Казимира зібрали велике військо з усього великого князівства чисельністю більше 40 тисяч кінноти. Під надійною охороною цього війська близько 20 тисяч робітників, мобілізованих з усіх земель держави, відбудували на Замковій горі оборонний "град" (зáмок) з дубових колод. Новим гербом тогочасного Києва став щит із зображенням самостріла – різновиду лука, який з давньоруських часів використовувався городянами для захисту під час облоги.

Через чотири роки після погрому Менглі-Гіреєм життя в Києві потроху відновилося, але місто ще не було відновлене так, "як би мало бути". Також потребували реставрації вцілілі муровані (з каменю) київські храми. Софійський собор залишився майже непошкодженим: лише зовнішня галерея завалилася, і подекуди протікав дах. У ньому навіть звершували богослужіння.[9]

А напади кримських татар на землі нинішніх України й південної Білорусі почастішали. Оборонялися, як могли, місцеві князі, воєводи та місцеве населення й козаки, і була то справжня партизанська війна, звична для українців ще з часів хана Батия. Селяни навіть на польові роботи ходили озброєними. [3]

У Великому князівстві Литовському і Руському козаками називали тоді степових промисловців, які ловили рибу, звірів і птахів, збирали мед диких бджіл і торгували цим у містах. Ці люди завжди мали із собою зброю, і також виконували функцію вартових, сповіщаючи замки про наближення ворога. Час від часу багаті паничі й воєводи південних міст-замків організовували степових козаків відбивати полонених та у військові походи на татарські улуси (володіння). Але попри ці незначні військові успіхи, втрати України від татарських набігів були відчутними.

Чи міг митрополит Макарій не знати стану справ на Русі-Україні, не чути про цю боротьбу?

О ні, ще й як чув! У 1492 р. Кримський цар висловив претензії великому князю Литовському Олександру, що кияни й "черкаси" (від тюркського "чири кисі", що значить "люди армії") погромили татарський корабель біля м. Тягиня в низов’ях Дніпра (недалеко від нинішнього м. Херсона), і князь Олександр обіцяв пошукати серед козаків на Україні. А наступного року князь Богдан Глинський, староста м. Черкаси, розгромив турецьку фортецю Очаків, і хан знов дуже скаржився на козаків.[10]

У 1495-96 роках, саме тоді, коли митрополитом Київським і всієї Русі архієпископом став святий Макарій, у правлячих колах Литовсько-Руської держави активно обговорювався план великого князя Олександра Казимировича відновити Київське князівство й віддати його своєму молодшому братові Сигізмунду (католику) з наданням йому статусу співправителя в межах Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського. Королем католицької Польщі був на той час їхній брат Ян-Альбрехт. По суті, йшлося про перспективу утворення федерації Польщі, Литви-Білорусі та Києво-Руського князівства, і про відновлення політичного значення Києва.[11] Напевно, підтримувала цю ідею й частина українських православних князів.

За стародавньою київською традицією, обряд посадження на княжий престол (коронація) мав би відбутися саме в Софії Київській, яка в свідомості народу була не лише головним храмом князів і митрополитів, але й символом могутньої Київської держави.[4]

За таких обставин митрополитові Київському і всієї Русі можливо і навіть необхідно було їхати до Києва або й назовсім переїхати до свого титульного міста. Попередники святого Макарія з різних причин вже більше ста років не жили постійно в Києві. Перенесення фактичного центру православної митрополії з Новогрудка до Києва могло б сприяти швидшому відродженню політичного впливу Київського князівства. Це також позитивно вплинуло б на економічний розвиток Києва та зміцнило б дух русинів у боротьбі з татарами. Керований почуттям архіпастирського обов'язку й любов'ю до Вітчизни, владика Макарій, зібравши деякі кошти для відновлення пограбованих татарами Менглі-Гірея кафедрального Софійського собору та інших київських святинь, вирішив їхати до Києва навесні 1497 року.

Цілком очевидно, що митрополит Макарій отримав дозвіл великого князя Олександра на порушення формально діючого на той час закону про заборону ремонтувати православні храми.

Можна також припустити, що митрополит Макарій як духовний лідер православних, яких у Київському князівстві була переважна більшість, мав би зустріти з народом нового князя Київського Сигізмунда та разом з католицьким духовенством звершити обряд коронації. Процедура спільного богослужіння була вироблена ще для шлюбу великого князя Олександра (католика) з донькою Московського князя Іоанна ІІІ Оленою (православною), але цього разу моральна перевага могла бути на боці православних.

Звичайно, подорож до Києва в ті часи була небезпечною. Протягом 1491-1496 років кримські татари здійснювали набіги на Україну щороку. У березні й квітні 1497 р. вони напали на Волинь, Поділля й Мозирщину, однак князі Михайло й Костянтин Острозькі з військом відбили полонених і вбили всіх нападників.[12] Тому вважалося, що шлях до Києва, який пролягав через Мозирщину, є вільним. Та все ж друзі й прихильники святого Макарія радили йому ще трохи зачекати, знаючи, що татари мали звичай розділятися на кілька загонів. Але по-християнськи стійкий у своїх рішеннях, які він напевно приймав лише після молитви, владика сказав, що він є митрополитом Київським і повинен бути в Києві, тим більше тоді, коли це місто живе в постійній небезпеці. "Я хочу виконати мій святий обов'язок як архіпастир. Нехай буде на мені воля Божа!"

Наприкінці квітня 1497 р. митрополит Макарій у супроводі кількох духовних осіб та нечисленної охорони вирушив до Києва. Проїжджаючи вздовж річки Прип'яті, святитель зупинився на відпочинок у селі Скриголов (Стриголов), що знаходилось неподалік від міста-фортеці Мозиря на річці Бчичі (нині це село Скригалов Мозирського району Гомельської області в Білорусії). 1(14) травня 1497 р. під час звершення Божественної літургії в храмі с. Скриголов митрополит Макарій сподобився мученицької кончини від рук перекопських (кримських) татар.

Загибель митрополита Макарія стала, можливо, однією з причин того, що відновлення Київського князівства тоді не відбулося. Князь Сигізмунд задовольнився грошовою компенсацією.[13]

[1] В Успенському соборі Києво-Печерської лаври були поховані київські князі Литовської доби Володимир Ольгердович, його брат Скиргайло Ольгердович, Семен Олелькович, Михайло Олелькович; а також князь К.І. Острозький (старший), св. княжна Юліанія Гольшанська. На думку Івана Огієнка, там же спочивала тілом колишня імператорка Німеччини Євпраксія Всеволодівна, онука св. Ярослава Мудрого (померла в 1109 р.).

[2] Сучасний український дослідник В. Білінський стверджує на основі аналізу творів істориків Російської імперії (М. Карамзіна, В. Ключевського та ін.), що союз 1480 р. був переходом Москви у васальне підпорядкування Кримському хану, який, у свою чергу, з 1475 р. був васалом Турецького султана. Згідно умов договору, великий князь Московський зобов’язався виплачувати Криму щорічну данину і визнавати Кримського хана як царя Верховного (а титули в ті часи свідчили про підпорядкованість). На відміну від ханів Золотої Орди, які надавали ярлик (дозвіл) на князювання особисто кожному новому князю, Кримський хан погодився на спадковість влади Московського князя Іоанна ІІІ: союз цей було укладено "навіки", і Москва платила данину Криму аж до часів царя Петра І (XVIII ст.), коли українські козаки допомогли йому виграти Кримську війну. (Білінський В.  Країна Моксель або відкриття Великоросії. У 2-х кн. – К.: Вид-во імені Олени Теліги, 2007. – Книга 1. - С. 264.)

[3] У 1245 р. італійський посол Плано де Карпіні їхав через українські землі до "країни монголів" і детально описав наскоки тодішніх козацьких загонів на татар. Народом "черкаси" (від тюркського "чири кисі", що значить "люди армії") називали українців татари й московити аж до часів гетьмана Богдана Хмельницького, що зафіксовано й у листах Московського царя. (Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – С. 284.)

[4] Київський Софійський собор був закладений у 1011 р. св. рівноапостольним князем Володимиром, який прагнув побудувати в Києві храм, подібний до Софійського собору в Константинополі. Одразу після завершення будівництва в 1018 р. за св. князя Ярослава Мудрого Софію Київську було визначено кафедральним храмом митрополитів Київських. Тут відбувалися найважливіші державні й церковні події: обряд посадження на великокняжий київський престол, собори руських єпископів,  поставлення митрополита Київського, укладання політичних угод, прийняття послів, звершення молебнів перед битвами й подячних на честь перемог. У соборі поховано великих князів Київських Ярослава Мудрого, його сина Всеволода, синів Всеволода Ростислава й Володимира Мономаха, В’ячеслава Володимировича. (Нікітенко Н. Софії Київській 1000 років. – К.: Горобець, 2010.) 



[1] Знойко О.П. Міфи Київської землі та події стародавні. – К.: Молодь, 1989. – С. 285.

[2] Нікітенко Н.М. Свята Софія Київська: історія в мистецтві. – К.: Академперіодика, 2003. – С. 214, 217.

[3] Русіна О., Сварник І., Войтович Л., Ващук Д. та ін. Україна: литовська доба 1320-1569. – К.: Балтія-Друк, 2011. – С. 25, 31.

[4] Там же. – С. 28-29, 31.

[5] Ульяновський В.І. Митрополит Київський Спиридон: образ крізь епоху, епоха крізь образ. – К.: Либідь, 2004. – С. 87, 78.

[6] Русіна О., Сварник І., Войтович Л., Ващук Д. та ін. Україна: литовська доба 1320-1569. – К.: Балтія-Друк, 2011. – С. 30.

[7] Карамзин Н.М. Предания веков. Составитель Макогоненко Г.П. – М.: Правда, 1988. – С. 470.

[8] Ульяновський В.І. Митрополит Київський Спиридон: образ крізь епоху, епоха крізь образ. – К.: Либідь, 2004. – С. 97-99.

[9] Русіна О., Сварник І., Войтович Л., Ващук Д. та ін. Україна: литовська доба 1320-1569. – К.: Балтія-Друк, 2011. – С. 34-36, 39.

[10] Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Нью-Йорк: Видавництво шкільної ради при УККА, 1990. – С. 175.

[11] Русіна О., Сварник І., Войтович Л., Ващук Д. та ін. Україна: литовська доба 1320-1569. – К.: Балтія-Друк, 2011. – С. 30.

[12] Волинський короткий літопис. - http://litopys.org.ua/psrl3235/lytov22.htm

[13] Русіна О., Сварник І., Войтович Л., Ващук Д. та ін. Україна: литовська доба 1320-1569. – К.: Балтія-Друк, 2011. – С. 30.

Теги: