Незнання або забуття історії часто приводить нас до повторення помилок минулого. Мета цієї статті – нагадати позиції професора А.В. Карташова, викладені в одній, дуже забутій, статті про особливу роль Константинопольського патріарха у вселенському Православ’ї, та показати відображення його тез у працях сучасних православних богословів. Це коротке нагадування історії допоможе нам, я сподіваюся, краще осмислити устрій Православної Церкви сьогодні.

Міркування А.В. Карташова про роль Константинопольського патріарха
У статті, опублікованій у 1936 році у Варшаві за назвою «Практика апеляційного права Константинопольських патріархів» , церковний історик Антон Володимирович Карташов викладає позицію щодо авторитету й особливої ролі Константинопольського патріархату в православному світі, що базується, відповідно до його думки, на апеляційному праві, яке є винятковим привілеєм Константинопольських патріархів.
Праці А. Карташова і переважне право Константинопольских патріархів
Очевидно, що цей привілей постає з тої обставини, що із часу заснування Константином нової столиці імперії становище Константинопольського архієпископа при імператорові зробило його патріархом «вселенським» , тобто  патріархом «імперії», поставивши його на друге місце в системі пентархії. Незабаром Константинопольський архієпископ одержує на Сході апеляційне право, аналогічне тому, яким володів на Заході папа римський . Карташов нагадує про багато історичних фактів, які показують, що у випадку суперечок до Константинопольського патріархату зверталися не тільки єпархії та митрополії, канонічно залежні від нього, але також і автокефальні Церкви . Карташов розрізняє три періоди в практиці апеляційного права Константинополя: період до Халкидонського собору, потім від Халкидона до падіння Константинополя і період після падіння Константинополя.

1. Від Константина до Халкидонського собору (451 р.)
Карташов підкреслює ту обставину, що присутність Константинопольського архієпископа в столиці імперії зробила його рівночесним імператорові й поставила на друге місце в системі пентархії, як на це вказує 2-е правило ІІ Вселенського Собору (381 р.). Таким чином, архієпископ Нового Рима виявився в диптиху відразу після архієпископа Старого Рима. В той час, коли Церква потерпала від внутрішнього поділу, заподіяного поширенням аріанства, не тільки єпархії, що підкорялися Константинополю, але навіть апостольський престол Антіохії звертається до Константинопольського патріарха для відновлення миру та спокою. Саме тому, як вказує Карташов, константинопольський патріарх Нектарій використав своє право приймати апеляції, вчинивши при цьому не диктаторськи, а скориставшись скликаним у 394 р. собором у Константинополі, на якому були присутні патріархи Феофіл Александрійський і Флавіан Антіохійскій .
Як пояснює Карташов, саме через такий авторитет Константинополя, незаперечного вже в ІV ст., інтронізований на вселенський престол св. Іоанн Златоуст, байдужий властолюбства, зберігав цей лад імперської Церкви, що, втім, стало причиною несправедливого ворожнечі стосовно нього, а потім заслання та передчасної смерті.
У 399 р. він отримав скаргу від асійських єпископів на Ефеського екзарха. Він отримував також скарги на Олександрійського патріарха від єпископів Палестини, Фінікії та Сирії. Аттік (405-425 рр.), один зі наступників Златоуста на вселенському престолі, продовжував уживати апеляційне право, поширюючи свою владу на єпархії Понту, Асії, Фракії, Іллірика й на о. Крит .
Карташов також зазначає, що Несторій (428-431 рр.), посідаючи тоді вселенський престол і користуючись апеляційним правом, прийняв скаргу олександрійського кліру на їхнього єпископа, св. Кирила. За словами Феодорита Кирского, Несторій поводився  як «глава всієї імперії» .
Патріарх Прокл ( 444-446 рр.) розповсюджував свою юрисдикцію на єпархії Фракії, Асії й Понту й, сам руко покладаючи єпископів Ефеса, Кесарії й Анкіри, приймав апеляцію від єпископів Антіохійського округу. Наприклад, коли Іриней, незважаючи на двоєженство, був зведений на тирську кафедру, єпископи Антіохійського патріархату просили підтвердження цього рішення Проклом Константинопольським .
Карташов нам також нагадує, що коли Флавіан ( 446-449 рр.) займав Константинопольський престол, він одержав апеляцію від едесських кліриків, що заперечували єресь єпископа Верби Едесського. Це питання розбирала комісія, і Флавіаном були вжиті заходи, затверджені імператором. Ухвалене рішення було потім представлене Халкидонському собору. Користуючись тим же правом приймати апеляції, Флавіан одержав скаргу на Діоскора Александрійського від антіохійського екзарха Домна .

2. Період від Халкидонського собору до оттоманського поневолення (1453 р.)
Карташов підкреслює важливе значення Халкидонського собору, що «канонізував» апеляційне право Константинопольської кафедри в 9, 17 і 28-му правилах. На чолі імперської адміністративної системи стояв імператор, по ліву руку - префект Преторії, а по праву - архієпископ, привілеї якого поширювалися на всю імперію. Після Халкидона в Кодексі імператора Юстиніана Вселенський патріарх іменується «главою всіх інших Церков» .
Карташов також вказує, що в VІІ ст. частини Грузинської та Вірменської Церков підпорядковувалися Константинопольській кафедрі й що згодом, завдяки місіонерській діяльності Константинополя, створюються нові Церкви: Сербська, Болгарська, Руська, Валаська. Разом з тим, під тиском ісламу, Александрійська, Антіохійська та Єрусалимська Церкви переживають справжній занепад .
Карташов підкреслює, що в ІX ст. апеляційне право Константинопольських патріархів знаходить своє визначення в Епанагозі імператора Василя Македонянина (886 р.). Воно ґрунтується на древній практиці: «Престол Константинопольський, що прикрашає столицю, визнаний першим у соборних постановах, вслід яким божественні закони велять, щоб незгоди, які виникають при інших кафедрах, доводились до відома й надходили на суд цього престолу. Кожному патріархові належить турбота й піклування про всі митрополії та єпископії, монастирі й церкви, так само суд, і розгляд, і рішення справ; але предстоятелю Константинополя надано й у межах інших кафедр... розглядати й виправляти незгоди, які виникають при інших кафедрах» . Матвій Властар (пом. 1350 р.), інтерпретуючи цю імператорську постанову, пише у своїй Синтагмі (VІ, 429 р.): «Предстоятелю Константинополя належало право спостерігати за незгодами, які виникають й у межах інших престолів, виправляти їх та оголошувати остаточний суд» .
Карташов наводить також приклади використання Константинополем апеляційного права протягом монофізитської смути, слідом за якою був Халкидонський собор. Мартирій Антіохійский звернувся до Геннадія Константинопольському щодо свого конкурента по кафедрі - монофізита Петра Гнофевса. Пізніше Петро все ж захопив Антіохійську кафедру, але потім був скинутий собором, скликаним в Антіохії. Таке рішення було підтверджено Константинопольським патріархом Акакієм. Згодом імператор Зінон позбавив антиохійців право обрання собі першоієрарха й наказав поставити кандидата в Антіохію в Константинополі .
Карташов нагадує також про інтригу, що виникла під час правління імператора Настасія (491-518 рр..) і патріарха Македонія ІІ (496-511 рр.), коли ченці – монофізити Маюмського монастиря на чолі із Севіром подали скаргу на Єрусалимського патріарха Іллю. Незважаючи на те, що ця інтрига привела до скинення патріарха Македонія й захопленню Антіохійської кафедри Севіром, вона свідчить про те, що ченці Єрусалимського патріархату зверталися з апеляцією в Константинополь .
За імператора Юстиніана (527-563 рр.), Александрійський патріарх Феодосій (помірний монофізит) скаржився патріархові Міні (536-552 рр.) на крайніх монофізитів Александрії. Міна скликав собор, на якому був засуджений і скинений навіть сам Феодосій. Згодом, Константинопольський патріарх Іоанн ІІІ Схоластик замінив Григорієм Антіохійським патріарха Анастасія. Цей же Григорій звернувся пізніше до Константинопольського патріарха Іоанна ІV Постника, щоб виправдати свої дії, але Іоанн Постник не сприйняв його виправданням і засудив його на своєму соборі .
Із другої половини VІІ ст. поширення ісламу на Сході сприяло посиленню позиції та ролі Вселенського патріархату. Після захоплення персами Антіохії в 611 р. патріархи на цю кафедру стали обиратися у Константинополі. Ця практика тривала й тоді, коли при імператорі Никифору Фоці в 970 р. Антіохія була знову приєднана до Візантійської імперії. Після взяття Антіохії хрестоносцями Антіохійські патріархи жили при Константинополі, і тільки в 1263 р. турки дозволили православним патріархам повернутися на свою кафедру. У подібній ситуації виявився Єрусалимський патріархат. Святе Місто було взяте арабами в 638 р., а потім хрестоносцями в 1099 р. У цей період Єрусалимські патріархи жили й обиралися в Константинополі .

3. Період від оттоманського ярма до наших днів
Праці А. Карташова і переважне право Константинопольских патріархів Як пояснює Карташов, складно говорити про апеляційне право Вселенського патріархату під час оттоманського поневолення, оскільки протягом даного періоду цей патріархат включав у себе всю Східну Церкву. Константинопольський патріарх став в Оттоманській імперії представником усього рум мілети, тобто всіх православних християн. Із цього слідує, що в період оттоманократії Єрусалимський, Антіохійський і Александрійський патріархати повністю залежали від Константинополя. Ця політична ситуація спричинила різку централізацію церковно-адміністративного керування. Особливо це виразилося при Константинопольському патріарху Самуїлі (1763-1774 рр.), який скасував Сербський патріархат і автокефалію Охриди. Ще більш складно говорити про апеляційне право Константинопольського патріархату в цей період у відношенні «негрецьких» Церков, які звільнялися від оттоманського ярма, оскільки це звільнення супроводжувалося самопроголошенням автокефалії, що, найчастіше, було також бажанням незалежності від грекомовного світу .
Однак навіть у цей період ми знаходимо багато прикладів звернень до Константинополя. Коли на початку XІХ ст. відновилось обрання патріархів на Александрійську кафедру (чого ще не спостерігалося наприкінці XVІІІ ст.), церковне життя стала турбувати боротьба між різними партіями. Одне з таких збурень виникло, коли патріархом був вибраний Никанор. Архієпископ Євгеній хотів стати епітропом (керуючим справами), але партія Никанора обрала ченця Нила. Після звернення до Константинополя звідти в Александрію був присланий Софроній .
Подібні випадки відбувалися в Антіохійському патріархаті. Коли патріарх Макарій залишив по собі наступника Кирила, у той же час Константинопольським синодом був вибраний Неофіт. Кирило звернувся в Константинополь, де його сан був визнаний. В іншому випадку клірики Алеппо захотіли обрати собі єпископом ченця Афанасія, кандидатура якого була відкинута патріархом Кирилом. Константинопольський патріарх підніс Афанасія в ступінь митрополита, а Кирило був скинений .
Подібні випадки мали місце й в Єрусалимському патріархаті. В 1872 році, при виникненні болгарської схизми, патріарх Кирило ІІ, який відновив нормальний спосіб життя Єрусалимської Церкви та який проживав у межах своєї кафедри, мав незгоди з елліністами. Тоді Святогробське братство за сприяння Вселенської патріархії скинуло його з кафедри. Однак, арабська партія, яка не захотіла прийняти його наступника Прокопія, апелювала до Константинопольського патріарха, і Прокопій змушений був піти з кафедри.
Архієпископ Синайський Кирило, який не захотів мати зв’язок з Єрусалимським патріархом, який повинен був висвятити його в ігумена монастиря, звертається до Константинопольського патріарха із проханням, щоб той зробив висвячення .
І нарешті, Карташов нагадує, що Російська Церква, після обрання патріарха Тихона в 1918 р., скаржилася Константинопольському патріархові на єпископат Грузинського екзархату, що відділився від неї. Зі своєї сторони, Грузинська Церква звертається в Константинополь із проханням визнати відновлення своєї автокефалії. В 1922- 1923 рр. Московський патріархат знову апелює до Константинополя у зв’язку з діяльністю обновленців .
Нагадавши всі ці історичні обставини, Карташов приходить до наступного висновку: «Наведеної серії прикладів, які не претендують на вичерпну повноту, ми думаємо, досить, щоб визнати головну роль Константинопольського патріархату в нашому Східному Православ’ї, не тільки як археологічний факт минулого, але і як живе діюче начало. Питання лише в правильному його тлумаченні й застосуванні для подолання ненормальної роз’єднаності окремих національних Церков» .
На початку своєї статті Карташов шкодує про тенденцію, яка з’явилася, особливо серед слов’янських Церков, зводити роль Вселенського патріарха до можливого мінімуму через національні (або етнофілетичні) упередження . На його думку, усвідомлення цієї ролі особливо необхідно в наш час, коли організована, скоординована діяльність усього православного світу стає усе більше необхідною.

Право апеляції до Вселенського патріарха в працях сучасних богословів
Концепція апеляційного права до Вселенського патріарха, розроблена в працях А.В. Карташова, переважно ґрунтується на 9-му і 17-му правилах Халкидонського собору. Згодом ці два правила використовувалися для виправдання втручання Вселенського престолу в юрисдикційні конфлікти між Православними Церквами, а також, щоб довести право Константинопольського патріарха на піклування про православні Церкви в усьому світі. Ці правила по-різному витлумачувалися й використовувалися сучасними православними богословами. Нагадаємо спочатку підставу цих правил. Якщо між двома кліриками виникне незгода, вони повинні звернутися до свого єпископа, який їх розсудить. Якщо клірик має незгоду зі своїм єпископом або з будь-яким іншим єпископом, він повинен звернутися до митрополита, який головує в окружному синоді. Якщо є незгода з митрополитом даного округу, він повинен звернутися до «екзарха діоцезу або до престолу царюючого Константинополя» (9-е правило Халкидонського собору).

1. Теза С. Троїцького
У своїй статті за назвою: «Про зміст 9-го й 17-го канонів Халкидонського собору»  каноніст С. Троїцький відповів на статтю Карташова, якого він вважав «ідеологом паризького розколу» . Троїцький говорить про те, що термін «екзарх», що міститься в цих канонах і перекладений Діонісієм Малим на латинську мову словом prіmas, стало приводом папі Миколі І для того, щоб доводити перед імператором Михаїлом ІІІ своє право судити вселенську Церкву . Згідно з Троїцьким, ці правила були не тільки у джерел західного папізму, але й того, що він називає «східним папізмом» . Він також вважає, що правильне тлумачення цих двох канонів є дуже актуальним, «оскільки неправильне тлумачення цих канонів веде до неправильного розуміння устрою Православної Церкви й може спричинити порушення канонічних взаємозв’язків між православними автокефальними Церквами» .
Пояснюючи дані канони, Троїцький вважає, що вони стосуються винятково суперечок між кліриками відносно цивільного права й порушення загального права, а не до церковних тяжб. На закінчення він говорить: «Оскільки 9-й канон Халкидонського собору говорить про підсудність тільки цивільних, а не церковних справ і не говорить про апеляцію, то цей канон ніяк не може бути доказом апеляційного права константинопольського патріарха в справах церковного характеру» .

2. Відповідь митрополита Максима Сардійського
Митрополит Максим Сардійський спростував тезу Троїцького. Він пояснює, що термін πραγμα, який вживається в 9-му каноні, не стосується винятково до цивільного права, як це доводив Троїцький, але що він може означати сварку, випадок, розбіжність або тяжбу в широкому значені слова. Для приклада він цитує 15-е правило Карфагенського собору, де цей термін вживається для позначення церковних незгод . Митрополит Максим звертає також увагу на неточне тлумачення терміна προτερων і вказує на погане знання грецької мови, що ввело Троїцького в оману й не дозволило йому зрозуміти всі текстуальні тонкощі .
Митрополит Максим звертає увагу на вислів «до екзарха діоцезу або до престолу царюючого Константинополя». Він вважає, що відмінність Константинопольського патріарха від екзарха діоцезу надає останньому більший авторитет, оскільки дає йому право, на відміну від інших екзархів, приймати скарги єпископів і кліриків, які не підлеглі його кафедрі.
Митрополит Максим робить висновок, наполягаючи на визнанні положення про апеляційне право Константинопольського патріарха, вираженого Карташовим, і формулює його у вісьмох пунктах:
1)    домінуюче становище Константинопольського єпископа на християнському Сході, обумовлене його місцезнаходженням у столиці, в серці імперії, подібно становищу Рима на Заході;
2)    його становище як глави столичної Церкви, що постійно перебуває в спілкуванні з імператором і його двором, дає йому право, яке перевищує межі його канонічної юрисдикції;
3)    часто єпископи, що відвідують столицю з нагальних питань, користувалися тим, щоб отримати пораду в патріарха; це спричинило створення у Константинополі Постійного Синоду;
4)    поступово цей Синод став займатися питаннями, які були не під силу вирішити синодам у провінціях;
5)    9-й і 17-й канони Халкидонського собору не встановлюють нову практику, а є результатом, який постає з практики, яка існувала раніше;
6)    митрополит Максим вважає, що право апеляції до Константинополя, яке згадується в цих канонах, повинне бути витлумачене в тому розумінні, що екзархи, тобто патріархи даних територій, не змогли віднайти потрібного рішення спірних питань, які задовольняють сторони суперечки;
7)    таким чином, за митрополитом Максимом, цими канонами Константинопольський престол заснований як вищий церковний суд для християнського Сходу - у такий же спосіб, як канони Сардикійського собору встановили в Римі вищий церковний суд на Заході;
8)    проте, митрополит Максим підкреслює, що цей привілей Константинополя жодним чином не дозволяє йому втручатися в справи інших патріархатів і що Вселенський престол може використовувати це право тільки тоді, коли сторони суперечки звертаються до нього.
Це останнє зауваження представляється нам досить справедливим.

3. Коментар архієпископа Петра (Л’Юїл’є)
Не посилаючись на статтю Карташова, архієпископ Петро Л’Юіл’є розглядає й резюмує полеміку навколо апеляційного права Константинопольської кафедри. Він так коментує 9-й канон Халкидонського собору. Погоджуючись із митрополитом Максимом у тому, що цей канон не підпадає винятково під суд цивільного права (на противагу тому, що думав видатний російський каноніст Троїцький), він вважає, однак, що це правило не дає права поширювати владу на весь Всесвіт Константинопольському патріархату, яке той присвоїв згодом і яке дозволяє йому втручатися в юрисдикційні конфлікти між Православними Церквами .
Слідом за Дарузес (J. Dаrrоuzès), Л’Юіл’є вказує також на сумніви, що існують відносно терміна «екзарх», уживаного в цьому каноні  . Використовуючи аргументи В. Фідаса, Л’Юіл’є думає, що термін «екзарх» був замінений згодом терміном «патріарх» . Отже, у випадку тяжби між єпископом і кліриком, які судяться, вони можуть звертатися, відповідно до їх бажання, до екзарха діоцезу або до Константинопольського престолу. Л’Юіл’є нагадує, однак, що, згідно з Мюллером (K. Müller), потрібно враховувати наступну обставину: коли в області є екзарх, необхідно звертатися до нього, а не до Константинопольського престолу; в Константинополь же варто звертатися тільки у випадку відсутності екзарха . Він робить висновок, кажучи, що «прочитання, запропоноване Мюллером, дає канону всю повноту необхідного зв’язку. Інші прочитання ведуть до розуміння, яке є або довільним, або припускає мало можливі анахронізми» .
Таким чином, ми можемо підсумувати позицію Л’Юіл’є. Він уважає, що главі кожної автокефальної Церкви належить право приймати апеляцію кліриків своєї Церкви й що така апеляція є останньою можливою апеляцією, оскільки Константинопольський патріарх не має право влади над всім Всесвітом.

4. Отець Олександр Шмеман і питання «неопапізму»
Виправдання 9-м і 17-м канонами Халкидонського собору апеляційного права Константинополя спричинилося, як ми бачили в Троїцького, до обвинувачень Вселенського престолу в «східному папізмі». З цього приводу о. Олександр Шмеман зробив кілька зауваг у статті за назвою «Вселенський патріарх і Православна Церква» . Ця стаття є відповіддю на послання патріарха Афінагора в Неділю Православ’я 1950 року, яке стало приводом для звинувачення Вселенського патріархату в «єресі неопапізму». Дана стаття о. Олександра викликала реакцію з боку каноніста Троїцького, втілену в іншій статті під назвою «Екклезіологія паризького розколу»  (тут ми не будемо її розбирати, оскільки аналіз цієї статті вивів би нас за межі нашої теми).
У своїй статті о. Олександр Шмеман стверджує, що ми жодним чином не можемо звинуватити Вселенського патріарха в «папізмі» в тому значенні, в якому його розуміє Ватикан, оскільки Константинопольський престол не претендує ні на божественне поставлення, ні на всесвітню перевагу, яка передбачає підпорядкування йому всіх інших Церков, ні на будь-яку непогрішимість . Він нагадує, що 34-е Апостольське правило, яке говорить, що «єпископи кожного народу повинні визнавати першого з них», стосується до глав Православних Церков. Він вважає, що прихильники «абсолютного автокефалізму» докоряють у єресі Вселенському престолові, який бажає втілити це призначення в масштабі вселенського Православ’я .
Отець Олександр розуміє Константинопольську кафедру як центр світового Православ’я в дусі 34-го Апостольського правила. Цей центр, який повинен спостерігати за єдністю Православної Церкви, але це в жодному разі не означає, що різні автокефальні Церкви повинні бути йому підлеглі.
Він пише: «Єдність Церкви, її повнота, яка цілісно й неподільно перебуває в кожній Церкві, в кожному місці, розкривається й здійснюється в єдності всіх між собою. А цей вселенський союз вимагає й вселенського центра, вселенського Першоієрарха. І кому, як не йому взяти на себе турботу про це об’єднання, свідчення про цю єдність, почин врачування хвороб? Такий центр Православна Церква завжди мала, має й зараз - у Константинопольській кафедрі» .
Таким чином, о. Олександр Шмеман висловлює у своїй статті висунуту А.В. Карташовим думку про те, що для Православної Церкви є необхідним наявність координації між різними Православними Церквами й що цю роль необхідно взяти на себе Вселенському патріархату й виконати її в дусі канонів.

5. Позиція архієпископа Георгія (Ваґнера) відносно діаспори
Архієпископ Георгій (Ваґнер) продовжив зі своєї сторони думку А.В. Карташова відносно права апеляції до Константинопольського патріарха й застосував її до важкого запитання діаспори. Це застосування апеляційного права для доказу того, що Константинопольський престол має юрисдикційне право на діаспору, виявляється часом досить оригінальним стосовно використовуваного як аргумент 28-го правила Халкидонського собору, де така юрисдикція ґрунтується на розумінні «єпархій у варварів».
У процесі роботи конгресу в Ам’єні в 1977 р., присвяченому питанню діаспори, архієпископ Георгій висловив думку, що відповідальність за православну діаспору лежить в особливій мірі на Константинопольській Церкві. Він посилався, як і Карташов, на історичні умови, які сприяли тому, що Константинопольський престол виявився в особливому становищі стосовно інших кафедр - з метою діаконії: «Саме тут повинна виявити себе особлива відповідальність, яка належить одній помісній Церкві серед всіх інших - Вселенському патріархату. Особливе канонічне й історичне становище Константинопольської Церкви накладає на неї почесну відповідальність і служіння предстоятельства за всі інші Православні Церкви» . Таким чином, першість, що належить цій кафедрі, не є першістю влади або честі, а першістю євангельської діаконії, за словами Христа: «А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба» (Мт. 20:27).
Архієпископ Георгій нагадує також, що звернення митрополита Євлогія (Георгієвського) до Константинопольського патріарха, яке російський каноніст Троїцький спочатку розцінював як «паризький розкол», також ґрунтується на апеляційному праві: «Митрополит Євлогій звернувся до Константинопольської Церкви. Це була подія, яка мала вирішальне значення» . Потім він у тому ж спрямуванні, що й Карташов, обґрунтовує дане право: «Право такої апеляції до Константинополя ґрунтується на особливому становищі цієї Церкви (3-е правило ІІІ Собору й 28-е правило ІV Вселенського Собору), предписане святими канонами ( 9-е й 17-е правила ІV Вселенського Собору) і церковною практикою» .
Ми могли б заперечити архієпископові Георгію, що застосування 9-го й 17-го правил Халкидонського собору до діаспори зовсім не обґрунтоване й несправедливе, оскільки контекст цієї проблеми не стосується тяжб між кліриками, вирішення яких належить місцевому єпископові або митрополитові. Однак, точка зору архієпископа Георгія представляється цікавою в тому відношенні, що кожна Помісна Церква засновує свою юрисдикцію у діаспорі, яка, отже, стає «землею тяжб». Якщо проблема такого роду не може вирішитися дотепер, то це тому, що вона перевищує повноваження одного патріаршого або регіонального синоду й має потребу в вирішенні (розв’язані) на всеправославному рівні.

6. Апеляційне право, відповідно до архімандрита Григорія (Папатомаса)
Питання апеляційного права до Константинопольського патріарха було піднято недавно в працях архімандрита Григорія (Папатомас), який, на диво, зовсім не згадує про 9-те і 17-те халкидонських правилах.
У своїй статті про «Різні способи юрисдикційного управління Константинопольського патріархату»  архімандрит Григорій говорить про появу «апеляційного права» (εκκλητον), сформульованого з приводу апеляцій до єпископа Рима 3, 4 і 5-м канонами Сардикійського собору (343 р.) на підставі попередньої практики. З його погляду, апеляційне право постає з тієї обставини, що цей prіmus був єпископом міста, яке мало важливе значення, що він був protos (першим) у патріаршій системі й що він займав перше положення в диптихах .
Згідно з архімандритом Григорієм, після церковної схизми в 1054 році, апеляційне право переходить до наступної патріаршої кафедри - до Константинопольського патріарха, котрий із цього часу посідає перше місце в диптихах. Він вважає, що період оттоманського поневолення тільки підсилив цю роль, оскільки протягом цього часу патріарх став посередником між християнським населенням і турецькою владою .
Слід відзначити висновок, зроблений о. Григорієм відносно цього особливого права Константинопольського патріарха: «Канонічний спосіб здійснення εκκλητον Константинопольським патріархом постає з його вихідних патріарших якостей; зміст його встановлення одного разу може бути зведений до небуття. Однак, з 1054 р. він канонічно здійснює це церковне право за спадкоємством у Православній Церкві» .
Отже, апеляційне право Константинопольського патріарха не є правом, що постає з природи останнього, а правом, покладеним на нього через його особливе становище як prіmus іnter pares. Це не онтологічне право, а «фізіологічне», яке походить не від його кафедри, а від його положення (рангу). Тією мірою, якою диптих є системою, а не установою, положення (ранги) можуть змінюватися, і отже, це право може перейти іншій кафедрі, якщо коли-небудь Вселенський собор перегляне порядок диптихів.

Висновок
На закінчення цієї статті нам видається важливим нагадати деякі, на наш погляд, фундаментальні, тези відносно апеляційного права Константинопольського патріарха.
1. Як було добре показано церковним істориком А.В. Карташовим, право апеляції до Константинопольського патріарха бере свій початок від заснування Константином у ІV столітті Константинополя як імперської столиці. За цих умов столичний єпископ став співрозмовником імператора в церковних справах, що поступово перетворило столичного патріарха в патріарха «імперії» (вселенського).
2.    Відтоді це право використовувалося стосовно більше древніх кафедр Єрусалима, Антіохії й Александрії, які ніколи не перебували в канонічній юрисдикції Константинопольської кафедри. Це апеляційне право, затверджене 9-м і 17-м канонами Халкидонського собору, зробило з Константинополя на Сході те, чим був Рим на Заході, з властивим йому аналогічним правом, затвердженим 3, 4 і 5-м правилами Сардикійського собору.
3.    Нам здається, що поняття апеляційного права ґрунтується на практиці права апеляції до митрополита, заснованому 37, 38 і 139-м канонами Карфагенського собору (419 р.), і є їхнім розвитком. Ці канони затверджують принцип, відповідно до якого у випадку тяжб з єпископом належало звернутися до першого з них у даній області, тобто до митрополита. Отже, 9-й і 17-й канони Халкидонського собору (451 р.) тільки перейняли вже існуючу практику, додавши до неї, що у випадку, якщо митрополит не може вирішити тяжбу, необхідно звернутися до суду першого між митрополитами, тобто до «екзарха» або патріарха. Згідно з даним принципом можна дійти до першого із глав Церков.
4.    Дуже важливо відзначити, що це право застосовується не в монархічному, а в соборному змісті. У цьому полягає фундаментальна відмінність між папством (де папа усвідомлює себе верховним єпископом із вселенською юрисдикцією) і вселенським патріархом як prіmus іnter pares, який використовує своє апеляційне право у випадку, якщо до нього звертаються із приводу тяжб.
5.    Необхідно також мати на увазі, з одного боку, наслідки оттоманського поневолення, а з іншого боку, наслідки виникнення національних рухів у ХІХ-ХХ століттях, які з’явилися з причини як посилення становища Вселенської кафедри, так й існуючої тенденції заперечення особливої ролі, пов’язаної із цим становищем. Цей факт ставить перед нами наступне питання: чи може бути застосоване таке апеляційне право в іншому геополітичному й історичному контексті?
6.    Потрібно також нагадати, що поняття апеляційного права походить із порядку диптихів, які мають свою основу в пентархії, яка є системою, а не установою (інституцією). Отже, апеляційне право, а також диптихи є функціональними категоріями (система) і не мають якоїсь особливої природу (інституція). Апеляційне право належить Константинопольській кафедрі не за природою, а за положенням у диптихах. Отже, це не онтологічне право, а «фізіологічне» або функціональне, яке могло б перейти в якийсь момент до іншої кафедри, якщо Вселенський собор перегляне порядок диптихів.
7.    По закінченні сімдесяти років після видання статті великого російського богослова й історика А.В. Карташова ми можемо тільки разом з ним бажати кращої взаємодії між Православними Церквами. Пристрасті національного або філетичного характеру, які призводять до напруженості й ускладнення відносин між Помісними Церквами й до різних проблем, які виникають сьогодні в Церкві (як наприклад, умови дарування автокефалії, православна діаспора й питання диптихів), а також процес глобалізації й технологічного, й біологічного прогресу змушують нас бажати разом з Карташовим, щоб Вселенський патріархат, вживаючи апеляційне право, послужив кращій координації діяльності всього православного світу.
8.    Ця роль, яка належить першому серед рівних, звичайно, є діаконія. Мова йде про служіння, а не про царювання. Отже, апеляційне право повинне використовуватися в дусі євангельської любові, втілюючи слова Господа нашого Ісуса Христа: «А хто з вас бути першим бажає, нехай буде він вам за раба» (Мт. 20:27).

Переклад з російської
   

Теги: