Почати розмову на цю тему можна з української хтонічної міфології та хтонічних божеств. Давньогрецька хтонічна міфологія, звісно, більш розвинута, але і у нас є чимало цікавого. Чого варта лише богиня Мокош або Мокоша або Макоша. Богиня родючості, жіночого рукоділля, мистецтва і води. Заступниця вагітних і породілей. Ім’я Макоша академік Борис Рибаков трактував як словосполучення: мати врожаю ("ма" — мати, "кош" — кошівниця для зерна). Популярність Мокоші-Макоші серед українського жіноцтва була такою великою, що її культ зберігався довгі століття після знищення язичництва, що зафіксовано в літописах («...по украинамь молятся богу Перуну, и Хорсу, и Мокоши»).

Світогляд українців і земля

А можна – з питання про місце землі – й реальної, й ідеальної – в українській антропосфері. Адже українська людність за часи свого буття змінювала, трансформувала ту частину біосфери, з якою перебувала в контакті, водночас змінюючись і сама; трансформуючи світ відповідно до своїх уявлень та цінностей, вона трансформувалася й сам, змінюючи цінності та уявлення.

А можна вести мову про трансцендентні виміри землі як такої і людини на землі в українській культурі. Елементарний приклад:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син і буде мати,

І будуть люди на землі.

Здається, йдеться тільки про світ феноменів, якщо згадати лексику Канта. Але водночас це і світ ноуменів – йдеться про оновлену відповідно до євангельських приписів землю, про «врага роду людського», і про Сина Людського та Богоматір-Оранту, покровительку Русі-України. Протетичне християнство Шевченка поєднує світи феноменів і ноуменів силою віри та надії. Оці от переливи ідеально-реальних вимірів буття-на-українській-землі бачимо й далі, скажімо, у Миколи Вінграновського:

Жінки у полі закосили жито,

Що виросло з розвіяних синів…

Але все ж найбільш продуктивним у заявленому сьогодні контексті я вважаю короткий, але концептуальний абрис українського буття-на-землі у його зв’язку з економічними та політичними реаліями. Адже світогляд – це не пасивне споглядання світу, це не «голі» знання та уявлення про нього, а спосіб духовно-практичного освоєння людиною навколишнього світу, а також власного єства. Через світогляд людина сприймає, осмислює та оцінює навколишню дійсність, визначає і сприймає своє місце і призначення в житті. У світогляді «закодована» система уявлень про світ і саму людину, про сенс людського життя, про історичну долю людства, система переконань, принципів, ідеалів та спонук до дії. Власне, йдеться про самовизначення людини у світі; і якщо філософія – це «надбудова» над світоглядом, то світогляд – її безпосередня основа. Отож, оскільки світогляд «замкнений» на самовизначення і самореалізацію людини в її реальному, конкретно-історичному житті, оскільки це явище практично-духовне, то й погляньмо на історичну практику, на самовизначення української людини-на-землі. І не на античних часів чи Середньовіччя, а за Нового часу. Оскільки ж лінії цього минулого не просто продовжуються в сучасному світі, як і належить, а ще й транслюють нам нерозв’язані проблеми, то звернімося до цього минулого.

***

Головним питанням, яке стояло перед Україною у XVII-XVIII століттях, було не питання незалежності чи об’єднання всіх етнічних земель, а питання щодо ствердження того чи іншого домінуючого шляху розвитку. Усі головні політичні та воєнні баталії на українських теренах у ті часи ініціювалися – через певний ланцюжок опосередкувань, релігійних та етнонаціональних – саме цим питанням. По суті, йшлося про те, який варіант економічного й соціального розвитку запанує у лісостеповій та степовій зонах України – говорячи сучасною мовою, переважно "фермерський" чи переважно "плантаторський"? Бо що таке традиційні українські хутори та слободи, які бурхливо розвивалися у ті часи, просуваючись усе далі на південь та південний схід? Це вільні фермерські поселення, одиночні чи гуртові, найбільші з яких перетворюються на невеликі містечка (Україна – країна міст і містечок, відзначав Павло Алеппський), тобто центри ремесел та торгівлі, а на додачу – ще й адміністративні одиниці: центри козацьких сотень; ну, а справжні міста мають Магдебурзьке право, це і релігійні, й освітні осідки, тут діють ремісничі цехи та торговельні гільдії. І все разом людьми сприймається як рідний край, що тримається предківських звичаїв, але й не цурається нового, якщо воно не нав’язується силою.

Коли ж ідеться про систему латифундій, про панування відповідного способу виробництва, то про вільних селян-землеробів не може бути й мови; тут потрібні кріпаки, а то й раби. Соціальна структура тут зовсім інша: хутори та слободи допускаються як тимчасове явище на необжитих іще землях. А так – більш чи менш великі села, фільварки, резиденції управителів чи орендарів, панські маєтки, значно менше міст та містечок, а ті, що є – адміністративні центри та місця постою військових залог. Самоврядування великих міст допускається в певних межах – в таких, які не заважають владі магнатерії. А загалом усе вирішують магнати, а на нижчому рівні – їхні пахолки.

Перший шлях – це шлях ранньокапіталістичного розвитку, коли основну масу суспільства складають дрібні і середні вільні товаровиробники; другий шлях – це поєднання капіталізму (великі товаровиробники) з феодалізмом (особиста несвобода основної маси населення). За першого шляху можливим і бажаним є виборче право для достатньо широких верств, за другого – все вирішує магнатерія (хоча додатком до цього можуть бути електоральні права для магнатських пахолків та залежної від тих чи інших володарів шляхти). Ані перший, ані другий шляхи не є апріорі чимось жахливим чи чудесним, бо ж фермер може бути безжалісним не менше, ніж магнат, якщо зачеплені його майнові чи релігійні інтереси, проте перший із шляхів усе ж історично незрівнянно прогресивніший і динамічніший. Хоча б тому, що він надає можливість пришвидшеного творення модерної нації як спільноти вільних громадян, озброєних не тільки рушницями й шаблями, а й грамотністю, системою судочинства та виборчим правом.

Звичайно, терміну "капіталізм" тоді ще не вигадали. Проте селяни добре знали, чого вони прагнуть: потрапити до козацького стану, що означало особисту свободу, право на зброю і можливість вільно займатися землеробством – працювати на себе, а не на когось. От тому й "колотило" Україну у складі Речі Посполитої тривалий час, аж поки бодай частина її у вигляді автономних Гетьманщини, Слобожанщини та Запорозької Січі не одержала можливість розвитку із переважанням саме "фермерського" шляху (хоча козацька старшина й намагалася заводити латифундії, але все це ж там було мало схожого з порядками, заведеними у на своїх землях польськими магнатами та російськими кріпосниками).

А згадаймо класичний образ запорожця (звісно, не той, який нав’язувався радянськими підручниками). Войовник? Так. Але передусім – чи не найважливіший складник тієї соціально-економічної системи, яка створилася в Україні в XVI-XVIII століттях; козацький чинник уможливив масове заселення та господарче освоєння лісостепу і просування українських поселень у глибину степу, до Чорного моря. А у XVIII столітті фактом стало помітне економічне піднесення самого Запорожжя, перетворення його на потужну господарчу структуру. У 1770-х роках його населення становило не менше 100 тисяч люду, а територія простягалася від Азовського моря до Південного Бугу. Широко поширилося рільництво, якого раніше тут майже не було, розвивалися скотарство (головним чином конярство та вівчарство) та промисли – рибний, соляний, гончарний, збройний. Звісно, соціальний устрій тут далекий від ідеалів європейських утопістів: головну робочу силу великих козацьких зимівників становили наймити (але ж не кріпаки, а особисто вільні люди). Основна маса вироблених товарів вивозилася; це розширене товарне виробництво базувалося не на феодальних засадах, як це було у власне Росії, а на фермерському по своїй суті типі землеробства.

Дещо менш вільно, але все ж на основі так само фермерського землеробства із вкрапленнями латифундій, але не із рабською, а з найманою працею розвивалися Гетьманщина та Слобожанщина. Щоправда, на останній куди більше відчувався російський уплив: там селяни ділилися на вільних, які мали власну землю, і тих, що жили на землях козацької старшини, російських поміщиків, монастирів тощо і за це відробляли панщину (у XVIII столітті, втім, вона становила тільки два дні на тиждень) та платили данину натурою.

Іншими словами, Україна випереджала в економічному плані Росію часів Єкатерини ІІ на сотню із гаком років – адже, згадаймо, саме фермерство намагався впровадити на початку ХХ століття прем’єр Імперії Столипін...

Ну, а після рішення імператриці Єкатерини ІІ знищити гніздо політичної та економічної вольниці, поки в ньому не виросли гостродзьобі пташенята, відбулося переселення козаків кудись на геополітичні задвірки. Урешті-решт такими задвірками стала Кубань. Переселені туди наприкінці XVIII століття і залишені у спокої запорожці зробили Кубанську область – територію Кубанського козачого війська – однією з основних житниць Російської імперії: 1913 року за валовим збором зерна Кубанська область вийшла на 2-е місце серед регіонів імперії, за виробництвом товарного хліба – на 1-е місце. Ці досягнення ґрунтувалися на козацькому способі землекористування – фермерство, розширене товарне виробництво без латифундій.

Утім, Україна залишилася при своїх традиціях, хоч і пройшла через смугу кріпаччини. Не випадково один з лідерів більшовиків Лев Троцький, який виріс якраз в одній з таврійських латифундій і гарний знавець українських реалій, на початку 1920 року запропонував ЦК РКП(б) істотно модифікувати політику "воєнного комунізму", щоб утримати владу: на території України, Кубані, Дону, Сибіру замінити продрозверстку відсотковим натуральним податком і постачати селянам промтовари відповідно до зданої кількості зерна; а у центральних губерніях, на власне російських землях, залишити хлібну розверстку і доповнити її примусовими заходами з оранки землі і розвинути колективізацію сільського господарства (відмовившись від неї на інших територіях). Проте однопартійці не зрозуміли теоретичні побудови "червоного Лева" щодо національної специфіки землекористування,і більшість ЦК РКП(б) на чолі з Леніним проголосувала проти: 11 голосів до 4.

Водночас в Україні, поза всілякими більшовицькими експериментами, органічно розвивався кооперативний рух. Можу згадати свого прапрадіда з села Валки на Слобожанщині: він мав у власності не тільки ріллю, а й лісок та млин. А хтось по сусідству – локомобіль, хтось – жниварку, хтось – іще щось із базових, так би мовити, землеробських знарядь. Отож землероби кооперувалися, поєднували зусилля й техніку без усіляких формальних угод, а часом і з формальними, але одне точно – без партійного керівництва. На Наддніпрянщині ще кооперативний рух був вельми розвинутим за царської Росії. Напередодні 1917 року в українських губерніях працювало 7 тисяч кооперативних товариств різних галузей діяльності і близько півсотні їхніх союзів, які об’єднували й обслуговували мільйони осіб. Тут органічна українська кооперація проіснувала – навіть за більшовиків – до кінця 1920-х. На Галичині кооперативи проіснували довше і мали неабиякі успіхи. Це була, крім форми роботи на землі і з плодами землеробства, форма самоорганізації та модернізації сільського життя, форма національного розвитку.

***

Сьогодні вистачає охочих розповідати нісенітниці про селян, стверджувати, що селянин, мовляв, не прогнозує своє життя далі, ніж на рік, задіяний у вічний колообіг природи і не має справи ні з чим іншим, крім як із ґрунтом і гноєм. Немає нічого більш далекого від істини, ніж такі твердження. Вже з часу запровадження трипільної системи землероб прогнозував своє життя щонайменше на три роки наперед. А садівництво, тим більше культурне, яким воно ставало в Україні на початку ХХ століття? Це планування на 10-15 років. Але ж вільний селянин за ринкової економіки жив і працював не у вакуумі. Він платив податки, брав банківські кредити, вступав до кооперації, купував сам чи спільно з іншими сільськогосподарський реманент... А на додачу до цього, закінчивши сільськогосподарський рік, займався підсобним промислом, що вимагало володіння кількома ремеслами. Іншими словами, на відміну від колгоспника чи працівника радгоспу, вільний селянин був повноцінним суб’єктом соціально-економічної діяльності. І не тільки її. На Галичині й Буковині раніше, на Великій Україні пізніше, але селяни стали виборцями, серед них з’явилися політичні активісти. І, нарешті, не забуваймо – у селах масово (за сприяння кооперативів) з’являлися осередки "Просвіти" та інших українських культурницьких організацій. На Наддніпрянщині під зміненими назвами ця просвітянська мережа проіснувала до 1933 року. А далі "Просвіту" з її читальнями та гуртками замінили політвідділи МТС – мій знайомий-історик, сам родом з Донбасу, цілком серйозно доводив, що це і були вогнища культури. Звичайно, культури. Але вже зовсім іншої.

За своїм призначенням, за соціальною роллю колгоспник – це людина-функція. Звичайно, вдома та на присадибній ділянці він мав змогу вийти за межі цієї функціональності. Та чи не тому влада постійно (аж до "боротьби з нетрудовими доходами" часів Горбачова) намагалася перешкодити такому виходу, обмежуючи розміри ділянок й обкладаючи їх усе новими податками?

Одне з найбільших лих, в яке вилилося масове перетворення селянина на колгоспника – це втрата спонтанної громадської активності, звички до громадського (не общинного!) життя та навичок такого життя. Колгоспний колективізм знівелював "м’яз самостійності" (М.Мамардашвілі) наших селян. Для них гуртове – це чортове, тоді як дореволюційний та пореволюційний селянин думав та діяв інакше, для нього громадськість була продовженням та органічним доповненням приватності. До більш високого рівня усвідомленої громадянськості це, на жаль, у масі своїй на Наддніпрянщині не встигло сягнути, відтак маленька Галичина 1918-19 років дала більшу регулярну армію, ніж Правобережжя й Лівобережжя, разом узяті; зате місцеві отамани мали безліч боєздатних, але локальних армійок. Така ситуація не в останню чергу і дало змогу більшовикам установити контроль над Україною, хоча опір селянських армій зірвав їм "визволення" Європи. Колгоспники ж, як засвідчив досвід Другої світової війни, не могли, навіть якщо хотіли, самі створити боєздатні партизанські загони: або парашутисти НКВД, або офіцери-оточенці, або партпрацівники – ось хто створював їх.

Воно й не дивно: колективізація, Голодомор, терор 1937-38 років мали на меті сформували колгоспника як масовий соціальний тип "ідеального виконавця" (Б.Бательгейм), готового діяти за будь-якими приписами "партії та уряду". Результатом стала як масова втеча всіх, хто зміг утекти у 1950-70, до міста, де в повітрі відчувався хоч якийсь присмак свободи, так і не менш масова атрофія відповідальності. Колгоспник не здатен на неї, ба більше – він і не хоче її. Власне, в СРСР відбувалася негативна селекція: 10% колгоспів і радгоспів станом на початок 1980-х давала 90% товарної продукції, а 90% - лише 10% продукції. Але реально ті, хто працював знехотя, мав преференції: їм списували борги перед державою, давали кращу техніку, "зміцнювали" кадрами фахівців, - а ті, хто працював добре, ті керівники, у чиїх колгоспах люди не втрачали селянське єство, нерідко потрапляв "під роздачу": "Віктора Білоконя, Івана Худенка та сотні і сотні єретиків-неслухів саджали за завдання шкоди колгоспній економіці, за знущання з ладу і його труднощів, за дешевий популізм і підрив державної дисципліни". (Ю.Черниченко).

Традиційним гаслом українського селянства було – "Земля і воля!" Власне, це було вираження української мрії певного періоду. Але в 1990-х це гасло виявилося недієвим. Бо ж колгоспникові земля, а з нею й клопіт та відповідальність – крім присадибної ділянки та паю, який можна здати в оренду, – не потрібна, а воля тим більше: йому потрібна зарплата.

***

Україна могла б годувати Європу, але не годувала. Виснаженість ґрунтів, їхня страшенна розораність. Середня врожайність картоплі на початку 1980-х у Швеції (а через неї проходить полярне коло, там кам’янисті ґрунти!) була така сама, як у передових колгоспах УРСР.

20-25 років тому існував реальний шанс на масове відродження селянства та органічного українського ведення господарювання на землі: кооперація та фермерство. Не сталося. Зараз цього шансу немає. Є латифундії. А все інше – на маргінесі. Включно з натуральним господарством, як у середньовіччі.

Справа в тому, що земельна «реформа», проведена в Україні за часів Кучми, відбулася без забезпечення селян дешевими кредитами, технікою, послугами фахівців. Наслідки закономірні. З одного боку, на значній території країни тривалий час «гуляють» ґрунти, заростають лісом і бур’янами, на іншій – розораність катастрофічна. А відчутна частина колишніх колгоспників все продає і продає ґрунти і їде до міста. Ті ж, що у селі, купують овочі, яйця, молоко, навіть картоплю в магазинах – і п’ють або дивляться телевізор. Звичайно, певна частина колгоспного люду зберегла землеробську душу. Але з покоління в покоління таких стає все менше. Це – невблаганна реальність.

Але все одно село, вже наче й постколгоспне, залишається "чинником Х" українського буття. І хоча ви навряд чи зустрінете у Центральній Україні молодшу за 60 років селянку, яка вживає слово "слоїк", і хоча волосся часом стає дибки від тієї мови, якою спілкується сільська дітлашня, і хоча корів і свиней у селах стає все менше, а свинства – все більше, землеробське село, попри все, не вмерло. Ще не вмерло.

Фото go-derzhava.org

Теги: