У більшості релігій паломництво відіграє традиційну місіонерську роль, сприяючи утвердженню релігійних істин в суспільстві, залученню до тієї чи іншої релігії. Специфіка паломництва визначається особливостями релігійної свідомості віруючих, що в свою чергу пов’язано з характером віроповчальної доктрини і культової практики тих чи інших релігійних напрямів. Для розгляду ж самого явища паломництва на сьогодні виникає ряд психологічних, соціологічних, культурологічних та релігієзнавчих питань.
У кожній релігії, як і в кожній культурі, сформована власна традиція паломництва як і  духовної місії церкви. Так, наприклад, для протестантизму, як явища Реформації характерна відсутність поклоніння релігійним святиням, іконам тощо, а також інституту чернецтва. Проповідництво релігійних істин, заснованих на Євангелії, в протестантизмі постає мірою залучення до релігії.

Для віруючого іудея, в якій би країні він не мешкав і до якого б напряму не належав, головною святинею для поклоніння постає «Свята Земля Ізраїлю», а також все, що пов’язано із Старозавітною історією єврейського народу. Ізраїль в іудаїзмі є місцем найактивнішого паломництва. У хасидському напрямку, як явищі 18 століття, сформованого в межах культури інших народів, беззаперечним релігійним авторитетом постає постать вчителя, святого – цадика, тому, здійснюючи паломництво з метою поклоніння могилі цадика Нахмана на Рош-а-Шана (Новий рік за іудейським календарем) в Умань, брацлавські хасиди виконують насамперед його заповіт.

З доктринальною особливістю ісламу пов’язано здійснення хаджу. Для ісламу хадж постає одним із п’яти стовпів віри і є обов’язковим ритуалом для кожного віруючого хоча б раз у житті. Загалом вся ритуальна практика ісламу чітко встановлена приписами Корану і дотримується всіма його напрямами. Хадж проводиться у чітко визначений час місяця Зуль-хіджа, четвертого після Рамадана – місяця посту, згідно з мусульманським календарем. Єдиним центром поклонінь, згідно з Кораном, в ісламі постають Мекка та Медина в Саудівській Аравії.  Не мусульманам, згідно з релігійними приписами ісламу, відвідувати Мекку заборонено.

Історичний розвиток релігійності того чи іншого народу вплинув також на формування власного паломницького колориту. Так, для української культури, сформованої під впливом візантійського християнства, з часів «ходінь» Данила Паломника та Антонія Печерського характерна постать Василя Григоровича-Барського, власне, як і явище паломництва в християнській культурі, що на відміну від звичайної прощі передбачало духовно-релігійні шукання особистості.

З розширенням мережі туристичних послуг до здійснення паломницької подорожі з метою поклоніння як власним духовним святиням, так і святиням інших народів і культур залучається все більша кількість туристів. Це вплинуло на розвиток і формування сучасної теорії туризму (туризмології), згідно з якою різноманітність релігійних святинь, духовних центрів та різноманітних релігійних шкіл розглядається як надбання всього людства [Религиозный туризм: Учеб. пособие для студ. высш. учеб. Заведений / Т.Т.Христов. - 2-е изд., испр. - М.: Издательский центр «Академия», 2005].

Як зазначають її дослідники, в більшості випадків важко встановити чітку диференціацію мотивів, які спонукають людину 21 століття здійснювати подорож до релігійних святинь. Основою ж такої мотивації постає, насамперед, духовна потреба. У «Філософських нарисах туризму» розкривається ряд онтологічних, гносеологічних, екзистенційних та аксіологічних проблем, пов’язаних із здійсненням подорожі з метою задоволення духовних потреб [Філософські нариси туризму: Науково-навчальне видання/ За редакцією докт.філос.наук, професора, члена-кореспондента НАН України Пазенка В.С. – К.: Український Центр духовної культури, 2005. – 328 с]. Беручи за головний критерій туризмології насамперед туристичну подорож та ряд пов’язаних із нею послуг, під релігійним туризмом розуміється «вид діяльності, пов’язаний з наданням послуг і задоволенням потреб туристів, подорожуючих до святих місць і центрів релігійного поклоніння».

Паломники у разі виїзду за межі звичного середовища свого проживання вважаються туристами, до інших критеріїв також належать тривалість перебування в зазначеному місці та мета відвідування. Паломницький туризм, як і екскурсійний туризм релігійної тематики, належить до різновидів релігійного туризму. До основних завдань туризмології належить ряд релігієзнавчих питань: дослідження релігії як соціального феномена, її видів та ролі у житті суспільства та людини, вивчення віросповідних основ найбільш поширених та відомих релігій і духовних шкіл, характеристика територій поширення релігії, описи святих місць, релігійних центрів та маршрутів паломництва, а також розкриття особливостей практичної організації релігійного туризму. Слід зазначити, що в більшості сучасних країн галузь релігійного туризму є досить розвинутою і прибутковою, і супроводжується державною підтримкою та приватними інвестиціями.

Останніми роками суттєво зросла кількість паломницьких поїздок, пов’язаних із визначними подіями етноконфесійного життя релігійних спільнот України. Так, для прибічників хасидизму, а саме його напрямів у межах української культури – брацлавських і любавицьких (ХаБад) хасидів Україна є місцем, де сформувалися, а також поховані хасидські цадики. 

Мечеті та могили провідних ісламських діячів постають об’єктами відвідувань, осередками сакральної культури кримських татар, культурно-історичними пам’ятками ісламської культури в Україні. Здійснення хаджу пов’язано з не менш важливим релігійним святом.

У липні 2008 року паломницький приїзд в Україну Католікоса всіх вірмен Гарегіна ІІ був присвячений святкуванню 650-ліття з часу заснування вірменського монастиря Сурб Хач (Святий Хрест) у Криму. У цих заходах брало участі більше 5 тис. вірмен як з України, так і з інших країн.

Взірцем паломницької місії став візит Глави Католицької Церкви, Глави Держави Ватикан Івана Павла ІІ в Україну з 23 до 27 червня 2001 року. Попри підкреслену офіційність, його приїзд в Україну мав насамперед паломницьке значення. Як зазначив згодом колишній Апостольський нунцій в Україні архієпископ Микола Етерович, метою цієї паломницької місії було «свідчити Христа разом з усіма християнами усіх Церков і церковних спільнот».  Ця подорож тривала впродовж п’яти днів, а літургії в Києві та Львові відвідало більше двох мільйонів паломників з багатьох країн світу.

Знаковою подією в історії української держави стала підготовка та відзначення на державному рівні 1020-річчя хрещення Київської Русі. Україна вперше за роки незалежності самостійно відсвяткувала Хрещення Русі. Попередні святкування у 1988 році відбулися в Москві, а Києву було відведено другорядне місце. Проте навіть за часів російського самодержавства у 1887 році святкування з нагоди 900-ліття Хрещення Русі, у яких брали участь десятки тисяч прочан, проводилися в Києві.

У 2001 році на державному рівні було відзначено 950-ліття Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, а у липні 2008 року – 900-ліття з часу заснування Свято-Михайлівського монастиря, у червні 2008 року – 900-ліття Свято-Троїцької надбрамної церкви Свято-Успенської Києво-Печерської Лаври, 900-ліття з дня прославлення преподобного Феодосія Печерського та 20-тиріччя з дня відродження чернечого життя в Свято-Успенській Києво-Печерській Лаврі.

Україна постає країною самобутньої культури, історії, традицій. Українська духовно-культурна спадщина, закарбована в пам’ятках сакральної культури, демонструє, у що вірили, чим жили, у чому вбачали розраду, спасіння і свій шлях до Бога багато поколінь українських євреїв, вірмен, німців, угорців, греків, а також, кримських татар, караїмів, кримчаків.  А все те, що становить основу їхньої духовності, що зафіксовано в кірхах, костелах, мечетях, кенасах, синагогах, храмах, монастирях України, потребує на сьогодні свого українського прочитання. Звичайно, що розділена з минулого між різними політичними і культурними впливами сучасна Україна, постаючи складним і неоднозначним «культурним текстом», потребує нових комунікативних засобів для порозуміння і освоєння. Одним із таких досить дієвих чинників може стати релігійний туризм.