Упродовж всієї історії російська спільнота ходить колами. Раз по раз повторюються одні й ті самі сюжети. Дається взнаки травма, отримана під час «народження» Московщини, коли, починаючи з часів Андрія Боголюбського, князі Залісся зробили усе можливе для того, щоб знищити будь-які спогади про принципи державного та громадського устрою Русі. Безбатьківство відтоді не полишало ані Московщину, потім імперську Росію, ані СРСР. Залишається «травма Русі» вагомим чинником поведінки влади та суспільства у Росії пострадянській.

Ми пропонуємо подивитися лише на один епізод с історії «збирання земель», який, на наш погляд, красномовно засвідчить травмованість російської історичної свідомості. Ба навіть її позачасовий характер…


***

У ХV ст. раптово та ледь не з «нічого» у православному світі постає нова сила – Москва. Одночасні раптовість та значне піднесення князівства, яке ще вчора було лише одним з багатьох інших, яке вирізнялося хіба що більш старанним служінням Орді та більшою спрямованністю на концентрацію влади в одніх руках, не могло не викликати захват, занепокоєння та подив сучасників. Але й самі московити не могли не відчути суттєвих змін у своєму суспільно-політичному становищі.


Травму зазвичай пояснюють впливом негативних чинників. Здебільшого це так і є. Але травмують будь-які соціальні зрушення (негативні та позитивні), що призводять до зламу звичного порядку речей. Ці зрушення супроводжуються травмуванням й тих, кто виступає проти них, й тих, хто виступає їхньою рушійною силою. На думку Петра Штомпки, було б спрощенням, сказати, що травма є наслідком соціальних змін самих по собі. «Якщо будь-яка зміна буде призводити до травми, це означатиме, що всі суспільства були постійно та непоправно травмовані, – пише він. – Теорія травми втрачатиме емпіричний сенс й стане чистою тавтологією. (…) Травми відбуваються тільки в певних суспільствах, у певні моменти, вони бувають слабкішими або сильнішими, вони не вічні; вони з’являються та йдуть. (…) Тільки деякі типи змін призводять до травм, й, отже, лише деякі суспільства у деякі періоди своєї історії було травмовано» [Sztompka 2012].


Москва ХV ст. – це саме те суспільство й у саме той період, коли зміни спричинили травму. Піднесення Москви стало можливим з огляду на низку зовнішніх чинників. Грецька церква «відпала» в унію, грецька імперія була знищена турками. Орда зазнавала внутрішніх коливань. Статус «улюбленця» Орди дозволив зосередити в руках великого князя московського чималі кошти та залякати сусідів якщо не власною військовою міццю, то «запрошеними» татарськими загонами. Все це разом покращувало шанси Москви стати першою серед інших. Проте самотність та оточення іншовірцями на тлі есхатологічних очікувань визначали травматичний характер усього того, що з нею відбувалося.


Зовні все виглядало наче й непогано. Упродовж усієї другої половини ХV ст. Москва доволі вдало «збирала» навколишні землі. Церковні книжники намагалися втовмачити великому князеві ідею повернення до своїх рук «київської спадщини», «розгубленої» Рюриковичами під час татарської навали та двох з гаком століть залежності від Орди, або вселити у нього усвідомлення загальноруського завдання зі створення централізованої держави. Саме в їхній ідеологічній діяльності й ховається велика травматичність спогадів про єдину православну митрополію й ідеї про необхідність православній церкві мати православну ж імперію.


Едвард Кінан слушно кваліфікує як один з московських політичних міфів тезу про те, що, мовляв, «московські князі виступали провідниками всієї російської нації (під якою більшість росіян, якщо не роблять окремого застереження, розуміють також українців і білорусів), що великою мірою було обумовлено їх визначальною роллю в національно-визвольній боротьбі проти татарського панування (традиційно званого “татарським ігом”)» [Кінан 2001: 18]. Адже перемога Дмитра над Мамаєм на Куликовському полі була на користь законного ординського царя Тохтамиша, після цього Москва залишалася у залежності від татар й сплачувала данину, й щодо наявності відчуття пієтету до Москви з боку інших земель залишаються великі сумніви. Навряд чи Київ чи Новгород дивилися на Москву з надією на порятунок від Литви…


Дійсно, про реалізацію жодної так зв. «общерусской» ідеї у ХV ст. не йшлося та йтися не могло. Хоча б з огляду на те, що Москва до Русі мала лише опосередкований стосунок, а держава, яку російський історичний гранд-наратив називає «общерусским государством», утворилася значно пізніше.


Але варто зазначити, що усвідомлення травми на першому етапі є справою не усієї спільноти, а лише певної групи, якою у данному випадку виступило духовенство. Ординське панування було лише частиною травми. Можна сказати, що навіть не головною. Адже утисків з боку татар церква не зазнавала. Та й апелювати до княжої влади, яка цілком вписалася до татарської світоглядної та владної системи, було справою невдячною (це прийде пізніше).


Духовенство перш за все було травмоване втратою Константинополя як орієнтира, центра, навколо якого оберталося церковне життя. Саме воно почало створювати наратив травми, головними пунктами якого мали стати відповіді на кілька запитань. Що відбулося? Втрата. Хто постраждав? Усі руські люди. Хто винен? Ті, хто зрадив православ’я.


Чи насправді московські князі надто важко переживали втрату Русі? Чи не завдяки падінню Константинополя Москва змогла заявити про себе на повний голос? Чи не уніатство Ісидора мало наслідком фактично автокефалію московської церкви з підпорядкуванням її світській владі? То чи мали московські великі князі бути травмованими так само, як і духовенство?..


Для того, щоб вони перейнялися болем церкви, травму треба було ще «сконструювати» у якості жахливої події, здатної не тільки залишити незгладимий слід у душах усіх членів спільноти, але й змінити її ідентичність. Як зазначає Д. Александер, події «самі по собі» ще не є травмою, саме реконструкція події й є процесом створення культурної травми, її «конструюванням» [див. Александер 2012]. Оскільки церква давно й добре навчилася спілкуватися з державою, вона зробила все можливе для того, щоб спрямувати княжу владу на усунення наслідків травми, нею ж самою й «сконструйованої».


З раціональної точки зору, дії московської влади були, з одного боку, суто рефлекторними – московські князі прибирали до рук все те, що або «погано лежало», або «лежало» настільки добре, що вони поклали на це своє ласе око, а з іншого, були спробою розв’язати економічні проблеми. Влада великого князя трималася передусім на війську, а його вірність та боєздатність потребували постійного підживлення землями, продовольством та грошами. А шлях збільшення кількості усього цього середньовічна Москва (втім, так само як й сучасна) знала тільки один – екстенсивний. Саме неефективність господарства та перманентний військовий стан стимулювали розвиток протототалітарних форм державності у Московщині. Тому й зовнішні надбання цілком вмальовувалися у внутрішній лад, не змінюючи його, але все більше заохочуючи саме таку його форму.


Безумовно, будь-яке застосування державою фізичної сили у зовнішніх стосунках потребує такої-сякої ідеологічної програми, має підкріплюватися голосною (чи хоча б галасливою) маніфестацією певних послань, як то кажуть, urbi et orbi. У випадку Москви таке ідеологічне забезпечення її силовим діям було оформлене церквою саме у категоріях повернення «київської спадщини».


Звичайно, підкорення ярославських, ростовських та рязанських князів жодного ідеологічного обґрунтування не потребувало. Пов’язані родинними зв’язками з правлячою московською династією (всі вони вели своє походження від володимирського великого князя Всеволода Велике Гніздо), ці князі якщо про щось й мріяли, то це була цілком приземлена мрія «вписатися» до нової системи взаємин.


Можна сказати, що ці князівства за географічними умовами, ситуацією з порубіжними неслов’янськими народами, ментальністю місцевого населення, генетично закріпленою споконвічними устроєм, не надто відрізнялися від Москви. Хіба що їхні правителі були менш вправними за Калиту та його нащадків. У них так само розвинулося усвідомлене прагнення до самовладдя, але у відповідальний момент їм забракло сил, волі чи відсутності принципів й вони підкорилися Москві. А от що стосується захоплення Москвою Новгорода, то у цих випадках військове підкорення потребувало вагомого ідеологічного обґрунтування.


Саме під час встановлення контролю над руськими республіками міфічна свідомість, що горизонтально розповсюджена на все суспільство та реалізується на рівні поведінки, та ідеологія, як начало, що йде згори й формує світосприйняття спільноти, поєднуються у єдиний світоглядний масив. На перетині міфу та ідеології створюється колективна культура певного типу, встановлюються межі «свого» та «чужого». На цій межі формується своєрідна «травма спілкування», коли «Іншій» не може існувати у якості рівноправного партнера, він може існувати тільки у якості цілковито «свого» або цілковито «чужого». В обох випадках він не існує. Адже він тяжіє до розмивання колективної ідентичності. А зусилля з поновлення її цілісності виявлятимуться «емпірично найбільш помітними проявами культурної травми» [Штомпка 2001:11].


Дійсно, у контексті «збирання земель» підкорення Москвою Новгорода стоїть дещо осібно. Адже ця вічова республіка очевидно відрізнялася від інших земель, які «збирала» Москва. Її, як й ті руські землі, на яких затвердилося Велике князівство Литовське, можна вважати якщо й не самою автентичною Руссю, то принаймні її залишками. Кілька століть республіка жила життям, надто відмінним від життя володимирців, суздальців, рязанців, ярославців та інших майбутніх московитів. Вона не зазнала нищівної татарської атаки й принизливого служіння Орді, була значно більш відкритою західним впливам, політично та юридично більш тісно пов’язаною зі старокиївською традицією. Якщо одним словом, вона була геть Іншою стосовно Москви. Ще Костянтин Кавелін свого часу зазначав, що Новгород «маючи абсолютно різни інтереси з рештою Росії, але пов’язаний з нею сусідством, мовою, вірою та переказами, Новгород всіляко намагався уникати неприязних з нею зіткнень, тонко й майстерно лавірував між перехресними інтересами князів, щоб не викликати з їхнього середовища сильного ворога» [Кавелин 1989: 38].


Слід особливо підкреслити, що Новгород ані політично, ані економічно до захоплення ніколи не був частиною Московщини. Його доля визначалася не тим, що він, начебто, «зраджував» Москву, а тим, що він не був Москвою. З одного боку, за самими засадничими принципами свого існування він не просто відрізнявся від Москви, а прямо їй протистояв й становив неабияку небезпеку для авторитаризму московських великих князів. А з іншого, на думку московського духовенства, його слід було інтегрувати до Московщини на підставі його «русскости», «мови, віри та переказів», про які писав Кавелін, або, як сказали б сучасні російські ідеологи, на підставі його належності до «русского мира». Ця належність до «русского мира» мала, на думку Москви, пересилити його Іншість, перетворити вільних громадян республіки на слухняних підданих – холопів великого князя.


Недарма саме з Новгородом пов’язаний своєрідний «ліберальний наратив», що має обіг в російській історичній та публіцистичній літературі з початку ХІХ ст. Згідно нього, Новгород мав шанс зберегти статус «іншої Росії», європейської та демократичної, якби вистояв у протистоянні з Москвою й сам став «збирачем земель». Прихильники цього «ліберального наративу» від часів Олександра Радищева та Олександра Пушкіна наче шукали та час від часу продовжують шукати того метелика, завдяки якому можна було б змінити майбутнє, змінивши минуле.


Насправді ж, Новгород не став дієвою альтернативою Москві не тільки тому, що йому завадили ззовні, а насамперед через накладення зовнішніх вкрай несприятливих чинників на внутрішні негаразди. Так, п’ятсот років республіка більш-менш вдало справлялася з викликами. Якби не зовнішня експансія, можливо, вона трималася й надалі. Але часи Русі минули. Новгород ані ментально, ані військово-політично не був здатен зробити з Москвою те, що вона зробила з ним.


У середині – другій половині XV ст. співпали внутрішнє соціально-політичне напруження та московська збройна агресія. У середині XV ст., за свідченням літописця, «не бе в Новгороде правды и правого суда», а «криць и рыдание и вопль и клятва всими людьми на стареишины наша и на град нашь, зане не бе в насъ милости и суда права» [ПСРЛ 1848: 124].


Занепад вічового ладу, його поступове переродження, як й у сусідньому Пскові, на старшинську «олігархію», невдоволення середніх та нижчих верств населення міською старшиною, активна пропаганда та широка деструктивна діяльність «московської партії», власне, спричинили ту глибоку політичну та державну кризу, що й призвела до поразки Новгорода у боротьбі зі згуртованою, жорстокою, жадібною до захоплення земель, автократичною Москвою.


Але слід також мати на увазі, що окрім «русскости», силою, котра міцно тримала Новгород (а разом з ним й Псков) на московській орбіті, була православна церква. Псков підкорявся Новгородському владиці, а той, у свою чергу, московському митрополиту. Будь-яка спроба Новгорода зблизитися з київською митрополією жорстко каралася. Та й у Київській митрополії часи були не найкращі для того, щоб боротися з Москвою за вплив на Новгород та Псков.


Упродовж половини ХV ст. ми спостерігаємо повільний, проте невпинний, наступ Москви на свободу Новгорода. Перша потужна військова акція московитів проти Новгорода відбулася взимку 1440-1441 років. Московська агресія у часі збігалася з поверненням з Флорентійського собору до руських земель митрополита Ісидора. Ймовірно, Москва взимку 1440-41 рр. ще не виробила однозначно негативного ставлення до унії. Як припускає Іоанн Мейєндорф, «позаяк унія не була ще офіційно оголошеною, великий князь дипломатично вирішив нічого про неї не знати» [Мейендорф 1992: 24]. Натомість архієпископ Новгородський Євфимій не приховував свого негативного ставлення до ймовірного союзу з Римом. Він, ймовірно, поінформував про це Ісидора, коли той деякий час перебував у Новгороді дорогою до Італії.


Певним свідченням жорсткої розмови Євфимія з Ісидором може слугувати те, що Ісидор у грудні 1437 року поставив у Пскові архімандрита Геласія, вивівши місто з-під церковної юрисдикції Новгорода. А, як зазначає Олександр Бобров, «починаючи з 1439 р. у записах писців на рукописах, переписаних “велінням” Євфимія, повністю зникають згадки як про великого князя, так й митрополита» [Бобров 1999: 363]. Крім того, учасник собору та активний супротивник унії Симеон Суздальський у грудні 1439 року втік від Ісидора саме до Новгорода, що засвідчує його добру обізнаність щодо поглядів Євфимія на унію.


У цей же період Євфимій активно відроджує інтерес до місцевої старовини, намагається створити новгородський цикл святих, засновує обряд поминання суто місцевих князів та святителів, зокрема, відкриває мощі двох новгородських святих – Варлаама Хутинського та архієпископа Іоанна. Ці дії зазвичай розглядаються російськими істориками як прояв місцевого сепаратизму та кваліфікуються як антимосковські. Однак, на наш погляд, дії новгородського владики були радше спрямовані на порятунок православ’я у Новгороді. Тільки за умови схильності Москви до унії (а як ще міг оцінити делегування Ісидора на собор московським князем Євфимій?), вони могли розглядатися як такі, що спрямовані проти Москви. Тому слід погодитися з О. Бобровим, що свою «загально православну» позицію Євфимій й не змінив: «зовсім не “новгородський сепаратизм” та західницька орієнтація, як вважає багато дослідників, а, навпаки, неприйняття Унії визначало його дії» [Бобров 1999: 363].


Отже, є всі підстави події зими 1440-41 років пояснювати не «новгородським сепаратизмом», а політикою Москви, спрямованою на апропріацію Русі.


Взимку 1456 року – відбулося чергове збройне зіткнення Новгорода з Москвою. Ця зимова війна завершилася поразкою новгородців під Старою Русою та мирним договором, за умовами якого, зовнішньополітичні акції Новгорода відтепер повинні були узгоджуватися з московською владою. З боку Москви договір підписали великий князь Василь II та його син Іван, що надало останньому додаткові підстави розглядати Новгород як свою «вітчину».


Внаслідок успішної для Москви війни з Казанським ханством у 1467-1469 роках (на цьому напрямку церква зживала травму підкорення поганим), Іван, котрий успадкував велике княжіння у 1462 році, розв’язав собі руки на сході. Це означало, що тепер він завдасть удару по Новгороду.


Очевидно, що новгородці, які передусім цінували свободу, усвідомлювали небезпеку з боку Москви. Лідери так званої «литовської партії» – вдова посадника Ісака Борецького Марфа з синами – для протидії Москві активно шукали союзу з великим князем Литовським та королем Польським Казимиром IV Ягеллончиком. Саме у такий спосіб вони намагалися убезпечити самостійність Новгорода від московських зазіхань. Внаслідок чергового раунду переговорів Казимир дозволив новгородцям запросити на місце князя одного з литовських Гедеміновичів – слуцького князя Михайла Олельковича.


Зазначимо, що оскільки одним з ініціаторів запрошення князя був Йона, архієпископ Новгорода та Пскова з 1458 року, чий високий авторитет був абсолютно беззаперечним тоді й визнається досі, навіть про саму можливість обговорення релігійної унії йтися не могло. До того ж й самий князь Михайло Олелькович не тільки був православним, але й активно пручався будь-яким спробам розповсюдження католицтва чи унії на руських землях, що належали Литві.


Звичайно, діяльність Борецьких упродовж п’ятисот років вперто  кваліфікується московськими джерелами як зрада. Проте, як справедливо писав Олексій Петров, фахівець з новгородської історії, це безглузде обвинувачення з них треба зняти, адже «Новгород ще не встиг стати Великоросією, Русь у давньому сенсі цього поняття він не зраджував. Й Велике князівство Литовське, й Велике князівство Московське на 90% складалися тоді зі східнослов’янських земель, населення яких вважало Руссю саме свою державу, а не обов’язково Московщину» [Петров 1994: 164]. Велике князівство Литовське, Руське та Жемантійське, мабуть, мало більше прав за Москву вважати себе наступницею Русі. Адже не тільки більшість власне руських земель включно з Києвом та Черніговом належала Литві, але й литовські князі охоче переймали місцеві звичаї. На руських землях ординське панування закінчилося не у 1480 році, а понад ста роками раніше, коли у 1362 році Ольгерд звільнив від татар Київ та усе Подніпров’я. Самий Ольгерд не приховував свого наміру об’єднати Русь під своєю владою й виявляв бажання охреститися за православним обрядом.


Те, що Казимир не надав своєчасної допомоги Новгороду й досі можна розглядати як фатальну помилку, яка спрямувала розвиток подій на сході Європи у вигідне для Москви річище. Навіть відрядження Михайла Олельковича до Новгорода виглядає не стільки допомогою Новгороду, скільки намаганням Казимира усунути від внутрішніх справ одного зі своїх опонентів.


Принагідно зазначимо, що Братом Михайла був Семен Олелькович, останній київський удільний князь, який провадив доволі незалежну від Казимира політику. Зокрема, у 1458 р. ним було відновлено Київську митрополію. Деякі князі воліли бачити Семена великим князем Литовським. Коли у 1470 році Семен помер, статус Києва був змінений з удільного князівства на воєводство. За десять років, у 1481 році, Михайло організував змову проти Казимира. Змову було викрито київським воєводою Іваном Ходкевичем й Михайло Олелькович був страчений 30 серпня того ж року.


Михайло прибув до Новгорода у листопаді 1470 року. Представників «московської партії» у Новгороді будь-яке зміцніння відносин з Литвою не влаштовувало, тому приїзд Михайла Олельковича виявився для них своєрідною «червоною ганчіркою». Проти Михайла та Борецьких було й те, що владика Йона помер 5 листопада 1470 року, буквально за два дні до прибуття князя. Можна припустити, що саме «московська партія» сприяла обранню на місце архієпископа Феофіла та саме «з її подання» новгородці відправили до Москви посла, котрий мав повідомити великого князя про цю подію. Московська повість про похід Івана ІІІ на Новгород розповідає, що великий князь шанобливо прийняв посла й сказав йому: «Что отчина моя, Великий Новъгород, прислали ко мне бити челом о том, что взял Богъ отца их, а нашего богомолца архиепископа Иону, а избрали себе по своему обычаю по жребием священноинока Феофила, и яз ихъ, князь великый, жалую, и того нареченного Феофила» [ПСРЛ 1901: 125]. Тобто Іван нагадує, що Новгород є його «вітчиною», й не заперечує проти обрання Феофіла. Але далі він каже, що наказує йому прибути до Москви й додає: «по прежнему обычаю, какъ было при отци моем, великом князе Василье, и при деде, и при прадеде моем, и преже бывших всех великых князехъ, их же род есмы, володимерских, и Новагорода Великого, и всея Руси» [ПСРЛ 1901: 125].


Іван згадує нібито «старі звичаї», однак, Новгородські єпископи зазвичай отримували поставлення саме від Київських митрополитів. З 1165 року Новгородська кафедра стала архієпископською, що ще підвищило її статус, адже новгородський архієпископ тепер підкорявся навіть не митрополиту, а безпосередньо Константинопольському Патріархові. Отже, перед нами апеляція до «старовини» з боку Івана задля надання історичної ваги своїм діям, що можна кваліфікувати як спробу «ігнорувати травму». Очевидно, що за словами князя вгадується точка зору московського митрополита.


За московською версією, новгородці радо зустріли новину, яку привіз посол з Москви, проте серед маси задоволених знайшлися заколотники, які «научени дьяволом, иже горшее бесове быша прелестници на погибель земли своей и себе на пагубу, начяша нелепая и развращенная глаголати», зокрема, проти Івана та на користь Казимира [ПСРЛ 1901: 126].


Михайло Олелькович, опинившись у вирії політичних подій чужого йому міста, здається, ладен був скористатися першою-ліпшою нагодою, щоб залишити місто й повернутися до Литви. Й вагомий привід поїхати він отримав разом з повідомленням про смерть брата Семена. 15 березня 1471 року він виїхав з Новгорода до Києва.


Нетривале «сидіння» у Новгороді Михайла стало приводом (разом зі звинуваченнями на адресу лідерів «литовської партії» у бажанні «зрадити православ’я») для московського великого князя розпочати військові дії.


Наступні події ставлять під сумнів те, що великий князь просто хотів повноправно володіти своєю «вітчиною». Ненависть, з якою він ставиться до новгородців, видає усвідомлення ним принципової несумісності засадничих принципів існування Москви та Новгорода. Те, що у Новгороді не було, як писав К. Кавелін, «жодної неруської, неслов’янської риси», «громада в давньоруському розумінні слова», «зразок первісного русько-слов’янського общинного побуту» [Кавелин 1989: 37], свідчить, що саме руськість, вірність традиціям «київської старовини» й викликала ненависть Москви. Адже «в очах московських книжників тільки монархічні порядки були природними та законними, тоді як вічова демократія видавалася диявольською принадністю. Рішення Новгорода відстоювати свою незалежність за будь-яку ціну вони намагалися зобразити як змову бояр Борецьких, які найняли “шильників” та привернули на свій бік чернь. Саме віче, під пером московського письменника, перетворилося на беззаконне зібрання “злых смердов” та “безыменитых мужиков”» [Скрынников 1994].


20 червня 1471 року московські війська виступили у похід на Новгород, а 14 липня відбулася битва на річці Шелоні, у якій новгородці були розбиті вщент. Як свідчить літопис, «коневаа рать не пошла к пешей рати на срок в пособие, занеже владычнь стягъ не хотяху ударитися на княжю рать, глаголюще: “Владыка нам не велел на великого князя руки подынути, послалъ нас владыка на пьскович” (…) и паде новгородцевъ много, а иныи побегоша, а иных поимаша, а иных в полонъ поведоша, и много зла учиниша» [ПСРЛ 1848: 127-128]. Загинуло близько 12 тисяч новгородців, більше двох тисяч було захоплено московитами у полон. Уже 24 липня Іван III стратив кілька новгородських посадників «за их измену и за отступление». Інші були вислані до Москви. 11 серпня був підписаний мир. В тексті договору новгородців ще називали «мужами вольными», але Новгород зобов’язався не відступатися від Москви та «не отдаться» за короля.


15 грудня 1471 року (більш ніж за рік після смерті Йони) відбулося поставлення Феофіла. Те, що поставлення новгородського архієпископа відбулася саме у Москві, мало доволі прозоре символічне значення й було перемогою московського великого князя.


Після поразки у цій війні Новгород ще не скорився Москві остаточно, проте Іван принципове рішення з позбавлення Новгорода самостійності ухвалив, а у який саме спосіб воно буде виконано, виявилося питанням суто технічним. Питання про те, наскільки довго могло тривати паралельне існування місцевих республіканських та московських монархічних порядків, виглядає цілком риторичним. Очевидно, що за московською логікою, другі мали якомога швидше витіснити перші.


На початку 1477 року скаржники, як писав М. Карамзін, «многочисленные друзья Великого Князя, может быть, сами собою, а может быть, и по согласию с ним замыслили следующую хитрость. Двое из оных, чиновник Назарий и Дьяк Веча, Захария, в виде Послов от Архиепископа и всех соотечественников, явились пред Иоанном (…) и торжественно наименовали его Государем Новагорода, вместо Господина, как прежде именовались Великие Князья в отношении к сей народной Державе. Вследствие того Иоанн отправил к Новогородцам Боярина, Феодора Давидовича, спросить, что они разумеют под назанием Государя? хотят ли присягнуть ему как полному Властителю, единственному законодателю и судии?» [Карамзин 1819: 106]. Хоча віче згодом категорично відкинуло московське домагання, а особи, що надали Москві привід для ворожих дій, були оголошені поза законом, чвари між новгородськими прихильниками та супротивниками Москви фактично призвели до падіння уряду. У місті відбулися погроми. Це й стало сигналом для нової московської інвазії.


9 жовтня 1477 року Іван III з військом вирушив у новий похід на Новгород й у листопаді оточив Новгород. Місто мало технічну можливість витримати довгу облогу. Але його міць підточували внутрішні конфлікти. Боярський уряд розділився, причому ті, хто не бажав битися, мали більшу підтримку. Велике значення мала позиція архієпископа, того ж таки Феофіла. А він наполягав на мирних переговорах з Москвою. Важко сказати, чи сподівався він на почесні умови миру, чи прагнув остаточно віддати Новгород Москві. Очевидно тільки, що свою подальшу долю він не передбачив…


23 листопада 1477 року новгородське посольство на чолі з владикою прибуло до Івана III. Більшість з послів сподівалася, що їм вдасться укласти мир на тих самих умовах, що й раніше. Проте надії на почесний мир одразу розлетілися на порох. Військові застави Івана III зайняли передмістя Новгорода, а Іван III цілком безапеляційно оголосив: «мы, великие князи, хотим государьства своего, как есьмы на Москве, тако хотим быти на отчине своей Великом Новгороде» [ПСРЛ 1913: 260]. Слідом за тим московські бояри деталізували: «вечному колоколу в отчине нашей в Новгороде не быти..., а которые земли наши великих князей за вами, а то бы было наше...» [ПСРЛ 1913: 260].


Коли посли повідомили новгородців про волю великого князя під час віче, в місті відбулося сум’яття. Опинившись між молотом та ковадлом, посадники та бояри намагалися досягти угоди з московитами, принаймні, про власну недоторканість. Останні запевнили, що Іван III не буде «выводить» (висилати) новгородців та не буде «вступать» – конфіскувати їхні землі. Новгородці просили, щоб Іван особисто підтвердив угоду клятвою на хресті. Але клястися Іван категорично відмовився. Тож довелося їм брати те, що давали, й сподіватися на таку химеру як добра воля великого князя.


15 січня 1478 року новгородці присягнулися Іванові. Віче в місті більше не скликалося. Найбільш важливі документи з архіву Новгорода та вічовий дзвін були вивезені до Москви, виборні посади, вічові порядки та новгородський суд остаточно скасовані.


Але й це виявилося ще не закінченням епопеї «Іван ІІІ проти Новгорода». 26 жовтня 1479 року Іван знову рушив на Новгород, як називає цей похід літопис, «з миром». Однак підійшовши до Новгорода, військо Івана несподівано відкрило вогонь з гармат. Після кількох днів бомбардування з міста вийшли «кращі люди» та безліч народу. Всі впали ниць перед великим князем й благали про пощаду та прощення. Іван III заспокоїв їх, пообіцявши, що не чіпатиме невинних. Проте, увійшовши до міста, великий князь велів схопити понад п’ятдесят новгородців, котрих піддав страшним тортурам. Ув’язнені свідчили проти архієпископа Феофіла, якого було заарештовано та відіслано до московського Чудового монастиря. Цей крок Івана відкриває справжню причину його прибуття до Новгорода – покращення фінансових справ. Адже після арешту владики всі багатства архієпископа були вивезені до Москви. Феофіл три роки просидів в ув’язненні, а звільнений був тільки після підписання ним «отреченной грамоты». У 1484 році він вирушив до Києва вклонитися Києво-Печерській лаврі, дорогою помер й був похований у лаврі.


Так, власне, закінчилася історія Господина Великого Новгорода. Внутрішні чвари та відверта зрада у Новгороді, підступність, впертість, брутальність – з боку Москви.


З втратою незалежності Новгородом репресії проти місцевих жителів не тільки не вщухли, а навпаки, посилилися. У 1487 році Іван III вислав з Новгорода п’ятдесят купецьких сімей. Наступного року Іван висилає з Новгорода сім тисяч домовласників («житных людей»). У 1489 році Іван III виводить з Новгорода всіх інших корінних «житных людей».


Тому правий Микола Костомаров, котрий писав, що московський князь «майже стер з землі окрему північну народність. Велика частина народу по волостях була загублена під час двох спустошливих походів. Все місто було виселено. Місце вигнаних старожилів зайняли нові поселенці з Московської та Низової землі. Власники земель, які не загинули під час спустошення, були також майже всі виселені; інші втекли до Литви» [Костомаров 1868: 235-236]. Таким було відлуння «перемоги» «московської» партії…


Постає питання щодо актуальності подій, що відбувалися п’ять з гаком століть тому. Власне, паралелі є цілком очевидними. Внутрішня боротьба «литовської» та «московської» партій, перетворення вічового ладу на владу олігархії всередині Новгорода, відсутність допомоги з боку Казимира, роль церкви в особі архієпископа, брутальність військових засобів, які використовувала Москва, її апеляції до «спільної історії»… Чи не нагадує це сучасний стан українсько-російських взаємин? Адже стосовно нашої країни у російської влади та переважної більшості росіян діє та сама «травма Русі». Чи уникне Україна долі Новгорода? На превеликий жаль, це питання залишається відкритим.

Ігор Немчинов, доктор філософських наук

Література:

Александер 2012 – Александер Д. Культурная травма и коллективная идентичность // Социологический журнал. – 2012. – № 3. – С. 5-40.
Бобров 1999 – Бобров А. Г. Новгородско-псковские отношения и Флорентийская уния // ТОДРЛ. – СПб. : Дмитрий Буланин, 1996. – Т. L. – С. 359-373.
Кавелин 1989 – Кавелин К. Д. Взгляд на юридический быт древней Руси // Наш умственный строй. Статьи по философии русской истории и культуры – М. : Правда, 1989. – С. 11-67.
Карамзин 1819 – Карамзин Н. М. История государства Российского. В 12 тт. Т. 6. – СПб. : Тип. Н. Греча, 1819. – 543 с.
Кінан 2001 – Кінан Е. Російські історичні міфи: Зб. статей / Віктор Шовкун (пер.) – К. : Критика, 2001. – 282 с.
Костомаров 1868 – Костомаров Н. И. Исторические монографии и исследования Николая Костомарова в 12 тт. Т. 7. – СПб. : Тип. К. Вульфа, 1868. – 438 с.
Мейендорф 1992 – Мейендорф И. Произошла ли во Флоренции встреча между Востоком и Западом? // Вестник Русского Христианского Движения. – 1992. – № 165. – С. 5-30.
Петров 1994 – Петров А. В. Марфа Борецкая // Вопросы истории. – 1994. – №12. – С. 163-167.
ПСРЛ 1848 – Полное собрание русских летописей. Т.4. Новгородская и Псковская летописи – СПб. : Тип. Эдуарда Праца, 1848. – 360 с.
ПСРЛ 1901 – Полное собрание русских летописей. Т.12. Летописный сборник, именуемый Патриаршею или Никоновскою летописью – СПб. : Тип. И. Н. Скороходова, 1901. – 266 с.
ПСРЛ 1913 – Полное собрание русских летописей. Т.18. Летопись Симеоновская – СПб. : Типография М. А. Александрова, 1913. – 316 с.
Скрынников 1994 – Скрынников Р. Г. Третий Рим – 1994. – http://www.gumer.info/bibliotek_Buks/History/Skrunnik/_index.php
Штомпка 2001 – Штомпка П. Социальное изменение как травма (статья первая) // Социологические исследования. – 2001. – № 1. – С. 6-16.
Sztompka 2012 – Sztompka P. The Ambivalence of Social Change. Triumph or Trauma? – 2012. – http://miszlivetzferenc.com/wp-content/uploads/2012/01/Sztompka_The-ambivalence-of-social-change.pdf

Фото Facebook

Теги: