З Володимиром у Києві починається нова епоха. Але перш ніж перейти до її оцінки, слід зауважити наступне. В нашій свідомості існує два протилежних погляди на персонажів княжої доби Київської Русі.

Перший – псевдохристиянський, базований на літописах і багаторазових "модифікаціях" іміджу князів під потреби історії Церкви. Наслідком цього в літературі та живописі (і навіть на грошових купюрах) з’явилися якісь неймовірно чепурні,  боголюбиві, патріархоподібні типи,  святенницьким виразом облич схожі на депутатів Верховної Ради перед отриманням зарплати.
   
Другий - псевдоязичницький, який за підходом нагадує релігійний  протестантизм з його справедливою на свій час критикою попівської зажерливості, хамства  і обскурантизму. У ньому ранньокиївські князі духовні нащадки атлантів, єгипетських жерців, представники своєрідної конституційної монархії, де волхви тільки й роблять, що  виконують парламентські   функції з захисту держави від інородців.

Обидва ці підходи – суть зліпок наших сьогоднішніх комплексів і страхів. Нам властиво вважати, що раніше життя було краще, незалежно від того, скільки часу минуло. Що наші найбільші герої - в минулому, тому сьогодні ми такі слабкі.

І хоча ці підходи не мають нічого спільного з реальністю, бо ми з труднощами відтворюємо психологію людської поведінки навіть столітньої давності, вони свідчать про невирішений духовний конфлікт, який безумовно існував у Києві  на зламі епох, як це буває в кожній культурі. Тому їх треба розглядати як вагомий психоаналітичний матеріал, і спробувати дістатися до місця, де відбувалося розщеплення і переформатування архетипів.
 
Військова поразка Святослава і обставини його смерті зумовили наступне.

По-перше, в русо-слов’янській спільноті відбулася негативна селекція. Цей термін запровадив Олександр Богданов, той самий, що за  ранніх комуністів займався дослідами з переливання крові. Розвинув поняття "негативна селекція" соціолог Пітирім Сорокін у праці "Соціальна і культурна мобільність". У періоди гострих соціальних катаклізмів найбільш пристосованими виявляються не найкращі, а середнячки, здатні злитися з масою в її інстинктивних мотивах і не очищених розумом починаннях. Це ті «духи» з легенди про Фауста, які самі по собі «не залишають запаху».  Зростання ущербності в такому суспільстві треба розглядати комплексно: на нижчих рівнях збільшується кількість фізично неповноцінних, на вищих – число моральних виродків.

Київській еліті було завдано непоправного удару. Найкращі – найвідчайдушніші, найсильніші –  пішли зі Святославом. І не повернулися. Полягли в боях. Лишилися і стали продовжувати рід, давати потомство хитріші і обережніші. (В історії України це трапляється неодноразово, останній подібний епізод – повстання УПА. Але перший – саме тут)

За умови негативної селекції норманської складової київська  спільнота почала ставати слов’яно-руською. Вона втратила старий, шалений і безкомпромісний, вектор розвитку. І почала вдосконалювати вічеву демократію  – так, як вона це розуміла.

По-друге, у цієї спільноти виникла хвороблива мода на все візантійське. Переможені часто починають обожнювати переможців: "стокгольмський синдром", описаний значено пізніше у вивченні поведінки заручників, існував завжди.

Авторство терміну приписують криміналісту Нільсу Бейероту, який ввів його в аналізі ситуації, що виникла в Стокгольмі під час захоплення заручників в серпні 1973. Механізм психологічного захисту, що лежить в основі стокгольмського синдрому, вперше описано Анною Фройд у 1936 році, і тоді його названо «ідентифікація з агресором». Стокгольмський синдром може мати односторонній або взаємний характер. У нашому випадку - одностороній. Включився психологічний механізм так званої "ситуативної каузальної атрибуції", коли треба якимись високодуховними мотивами виправдати похапливе копіювання  уподобань, поведінки і стилю.

 

 

Хоча насправді спрацьовує звичайний  інстинкт виживання. Примітивна  мімікрія під "свого": щоб  переможці, бува, ненароком не прибили.

Це і  бажання через уподібнення стати таксамим успішним і славним, тобто рудименти магічного мислення.

Ну і, звичайно, копіювання моделі успішного й ефективного державного управління. Копіювання  починається з головного – «ідеології», тобто  релігійних  уподобань.

Людина суб’єктивно це розуміє, а в групі співплеменників  публічно визнати не може. Адже ніхто не любить публічно визнавати програш. Той, хто на таке здатен, виграє.

Перш ніж говорити про психологію поведінки найхитрішого Святославового сина – Володимира, варто дати короткий начерк тодіщньої «релігійної» ситуації. Світогляд пересічної людини не потребував ніяких особливих посередників у спілкуванні між людиною і силами природи. Суворий побут формував уявлення про світ, і киянин десятого століття аж ніяк не міг бути рефлексуючим інтелігентом, який замість шукати щось поїсти або припаси на зиму, днями розмірковує про зв’язки між трьома вимірами бутя, і щось там шкрябає про це на бересті. Такого ледаря найближчі родичі одразу вигнали б з дому.

 

Звісно, там, де ефективність практичних навичок закінчувалася, починалася сфера  непізнаного. Але час на фантазії мають лише багаті люди – князі, знать, еліта. Це середовище мусило спиратися на змішану систему уявлень про світ: русько-норманську і місцеву, уособлювану волхвами.

Численні твори про вірування давніх слов’ян (незалежно від обраної парадигнми, в якій викладено думку автора) більш чи менш вдалі реконструкції. Вони більш вдалі, коли йдеться, наприклад,  про ідентифікацію якогось ідола, і менш – коли формується коло цих ідолів, їхня їєрархія тощо. Як наслідок, проекції з інших культур, від кельтів чи друїдів,  а фактографія – описи чужинців-очевидців через відсутність місцевих переконливих писемних першоджерел. Писали бо на бересті, кажуть.

 

Хоча Олксандр Македонський, коли завоював Персію у 4 столітті, спалив дві третини  зороастрійських текстів (бібліотека існувала на 12 тисячах волячих шкур) , зороастризм лише зміцнів, однак у світському вимірі перетворився з магічної практики на звичайну  релігійну, якщо не зважати на загадковий культ Мітри, про який достеменно  відомо приблизно стільки само, скільки про волхвування. Тобто, що він був. І на тому все.    

За євангелістом Матвієм,  у правління царя Ірода Великого в Єрусалим прийшли якісь волхви, щоб поклонитися Дитині, бо вони «бачили зорю Його на сході». Волхви – це  слов'янський переклад грецького magoi (лат. – magi), тобто маги, чарівники. У старослов’янській мові було знайдено відповідник, близький не за змістом, а за негативною оцінкою пізнім християнством. Хоча Матвій єдиний, хто говорить про волхвів позитивно, і це першоджерело вже виправити не вдалося нікому. Тобто люди зі Сходу, що добре зналися на астрології, можливо, ті самі перські зороастрійці, прийшли подивитися на результат своїх прогнозів, базованих на констеляції Юпітера і Сатурна. Про це знали ще вавілоняни. Прийшли, шанобливо констатували факт, і пішли. До наших волхвів вони не мають жодного відношення.

Більше того. Судячи з контекстів, у яких згадується це слово, волхв – не верховний жрець якогось культу, а просто пересічний послідовник певної системи поглядів і шаманських практик. Бо словосполучення "повстання волхвів", наприклад, у 1024 році в Суздалі – це однаково що «повстання патріархів" чи «повстання архієпископів». Їх повинно бути досить багато, щоб повстати. З розвитком християнства їх, звісно, ставало фізично менше, але на ці одиниці проектувався священницький авторитет панівної релігії. Відповідно самим християнам зручно було уявляти собі ідеологічного противника, структурованого, як вони самі, що цілком вписувалося в доктрину бінарної опозиції християнського світу.

Очевидно, що християнство з’явилося та існувало у Києві значно раніше -  років за сто до Володимира. Принаймні візантійці ніяк не фіксували у себе 988 рік як щось християнсько-важливе, а одна з версій про Аскольда і Діра стверджує, що Дір був греком-християнином, а Аскольд – норманом, наверненим у християнство. За що його кияни і "здали" Віщому Олегу, який з легким серцем зарубав перевертня, що зрікся віри предків.

Можна припустити, що християнство побутувало в атмосфері достатньо високої взаємної терпимості, бо сьогоднішніх мотивів боротьби з "єрессю" тоді просто не існувало, як і сучасного прозелітизму.  А надто палкий проповідник міг швидко стати мучеником за віру без будь-яких позитивних наслідків для неї. Дослідження А. Карпова (на основі археологічних даних) констатують, що святилища і жертовники волхвів діяли цілком відкрито  з кінця  Х ст. і до середини – другої половини ХIII століття.

За аналогію рівня тодішньої віротерпимості можна взяти приклад ранньої християнської колонізації Ісландії. Місіонери легко приставали на те, щоб нормани оголошували себе християнами лише  в церкві, про що робився відповідний запис: «primo signatio» – неповне хрещення І ніхто їм не забороняв поза межами церкви поклонятися своїм домашнім богам у звичний для них спосіб. Тому двовір’я чи навіть багатовір’я – звичайна риса людської психології, і коли ви роззирнетеся довкола, то зауважите, як легко сучасне ходіння до церкви уживається з безліччю найрізноманітніших духовних, окультних та шаманських традицій. Нічого не змінилося.

Отже, Володимир, син Святослава, якого церква з 1254 року зве Святим... 

 

Вальдемар, конунг Хольмгардський, сидів у Новгороді. Особливою хоробрістю не вирізнявся, бо, коли довідався про смерть батька, злякався брата Ярополка (хоча той був ще шмаркачем при бабці Ользі) і швидко чкурнув у 977 році на історичну батьківщину,  в Скандинавію. Повернувся з загоном вікінгів і пішов на Київ. По дорозі цей 18-річний розбійник прилюдно зґвалтував полоцьку Рогніду, бо вона йому раніше відмовила у взаємності. Потім він буде воювати з її сином Ярославом. Схоже, що у нього з сексом були якісь проблеми, бо аналогічно він вчинив у Корсуні, коли зґвалтував дочку корсунського князя на очах у її зв’язаних батьків, а потім віддав своєму дружиннику Ізберну.

Зґвалтування – це завжди наслідок психічної дисфункції. Секс по суті своїй передбачає свободу вибору і добровільність. Існують форми примусу, але вони мають ритуальний характер, інакше втрачається сам сенс процесу.  У випадку конунга Вольдемара бачимо психопатичну поведінку, основа якої проста - неможливість завоювати належний авторитет у чоловіків. Навіть якщо списати на художню гіперболу наявність у нього гарему з 800 жінок (в одному Вишгороді – 300), ми маємо довершений образ сексуального маніяка  і психопата.
 
У Києві - християнізований бабою, а відтак не в міру гуманний  Ярополк здався, після чого вікінги його радо "взяли на мечі". Вольдемар, не зволікаючи, ґвалтує його жінку-гречанку. Тому не зовсім ясно, чи Святополк на прізвисько «Окаянний» справді був його сином. У 980 році конунг Вольдемар ініціює масштабне повернення до віри предків і ставить на березі Дніпра цілий пантеон на чолі з Перуном – Тором. Схоже, що це була доволі штучна спроба сконструювати монотеїстичну релігію з того, що було «напохваті» і таким чином і народ задобрити, і мати реальний важіль управління.
 
Оскільки Вольдемарова блудливість мала демонстративний характер, вона мусіла позначитися на   стилі поведінки київської верхівки. По-перше, якщо лідер має слабину "на передок",  то можна повирішувати справи якраз через це місце: привести дочку симпатичну, або жінку попросити разок-другий...

Сексуальне життя наших далеких предків, звісно,  було вкрай далеке від вигаданих «кіношних» цнотливих ідеалів: звичаї святкування Купала збереглися і до наших часів.  Воно регулювалося звичайними природними циклами, віковим рівнем гормонів, а також немовлячою і жіночою смертністю. Коли існувала проблема пережити зиму-другу, то секс як не затратне  прибуткове джерело ресурсного забезпечення за часів Вольдемара у Києві цілком міг набути більш практичного змісту. У цьому сенсі конунг зґвалтував цілий народ.

І, що дуже важливо для розуміння нашої сучасності,  народ йому особливо нічого не заперечив.
           
Є скандинавська сага XII століття про Олава Трюгвасона, норвезького короля (994–999 роки), який дитинство провів у Новгороді, при дворі «конунга Вольдемара». Його з рабства викупив вікінг Сігурд, який служив у Володимира. Сага (в редакції Одда Сноррасона) говорить, що саме Трюгвасон, згодом "первинно хрещений" в Греції,  не лише навернув Вальдемара до християнства, а й завдяки йому відбулося знамените "хрещення Русі".

Візантію на той час уже роздирали внутрішні чвари. У 987 році намісник східних провінцій  Варда Фока теж захотів бути імператором і повстав проти двох інших –  Василія II і Костянтина. Ті звернулися за допомогою до конунга Вальдемара. Він погодився з умовою віддати за нього їхню сестру Анну. Імператори на це пристали, допомога надійшла – шеститисячний контингент, а Анну не віддали. "Кинули" візантійці конунга в кращих своїх традиціях.

Корсунь тоді  був колонією Візантії, причому найкращою. Вальдемар розбив грецьку залогу вщент і її  захопив. І після того корсунського публічного зґвалтування віддали візантійці сестру. Як то кажуть: «у добрі руки, в доброму місці». Бо й хрестився конунг Вальдемар у Корсуні. Не відомо тільки, до чи після зґвалтування. Є версія, що він це робив вже в "християнських традиціях", щоб «дотиснути» Візантію. Спадщину Хазарського каганату йому хотілося поділити "малою кров"ю", доки її не прибрали собі колишні охоронці каганату – войовничі угри.

Ну а далі був відомий київський перформанс зі скиданням старого пантеону в Дніпро і заганянням людей у воду на хрещення. Потрібен був звіт Візантії в обмін на легітимізацію своєї влади. Судячи з відсутності будь-якого резонансу, дійство мало вкрай обмежений характер. Цікаво, що перед тим Вольдемар конунг почав сліпнути, але корсунське хрещення (вчинене за рекомендацією візантійки Анни) повернуло йому зір.

Якщо припустити тимчасове отруєння конунга і одержання протиотрути із вправних візантійських рук, то на подібного психопата таке "диво" могло справити гіпнотизуючий вплив. До речі, якраз засліплення конкурентів, а не їх вбивство, цілком у річищі візантійської традиції. Імператор Василій так позбувся конкурента Іонна Цимсихія, того самого, що розбив Святослава. Бо занадто був впливовий. І свого співправителя Леона Мудрого. Бо занадто був культурний.

А Феофано, сестра Анни, дружини Вольдемара, отруїла свого чоловіка Романа. Сімейні традиції – велика сила!

Конунг Вальдемар, крім міфу про тріумфальне хрещення Русі, залишив нам у спадок безмежний політичний цинізм, замішаний на хтивості і садизмі. Всупереч легенді, він помер не своєю смертю Ще за часів Петра Могили було обстежено в розкопках Десятинної церкви  кістяк конунга: голову йому було відрубано, на кістках також – сліди порубів.

І от факт, який свідчить, що  вікінги таки могли помститися цьому навіженому. Насамперед за боягузтво і зрадливість.

Олав Трюгвасон, за свідченням  ісландського скальда Сігвата Тордарсона, «позбавив від страждань  Вальдамара». Написано це було в рік смерті «рівноапостольного князя Володимира».