Від редактора. 2010 року виповнилося шістдесят років від часу ліквідації Греко-Католицької Церкви в Словаччині. З цієї нагоди 27-28 квітня греко-католицький теологічний факультет Прешовського університету (Словаччина) провів міжнародну наукову конференцію «Церква в кайданах тоталітарного режиму (Ліквідація Греко-Католицької Церкви в Чехословаччині у 1950 році)», в якій взяли участь науковці з Італії, Польщі Румунії, Словаччини, Угорщини, України, Чехії. Ми пропонуємо увазі читачів доповідь, представлену на конференції доцентом Київської Духовної Академії Володимиром Бурегою.


Протягом останніх двох десятиліть в історіографії з’явилося чимало важливих досліджень, присвячених обставинам ліквідації Греко-Католицької Церкви в Словаччині в 1950 році. Завдяки публікаціям К. Каплана 1, Я. Пешека, М. Барновського 2, Ф. Внука  3 та інших відомих дослідників до наукового обігу залучено чимало нових джерел з архівів Чехії та Словаччини, які дозволяють реконструювати трагічні події того часу.

Але одним з ключових питань в історіографії лишається питання про роль керівництва Радянського Союзу у процесі ліквідації Греко-Католицької Церкви (ГКЦ) в Словаччині. Зрозуміло, що дати відповідь на це питання можна лише на підставі вивчення матеріалів російських архівів. Спроба цілеспрямованого вивчення архівних зібрань Москви з метою з’ясування цього непростого і дуже важливого питання була зроблена науковими співробітниками Інституту слав’янознавства Російської Академії наук протягом останніх років. Колективом науковців було досліджено фонди Архіву Президента Російської Федерації, Державного архіву Російської Федерації, Російського державного архіву соціально-політичної історії та частково Архіву зовнішньої політики Російської Федерації. Результатом цієї роботи стала публікація ґрунтовної монографії 4, присвяченої взаєминам церков та державної влади у країнах Східної та Центральної Європи протягом 1940-50-х років, а також двотомника документів, виявлених у вказаних архівах 5 . Таким чином, до наукового обігу було введено кілька сотень документів, які стосуються зокрема процесу ліквідації ГКЦ в Словаччині.

У цьому повідомленні ми спробуємо, спираючись на вказані документи, реконструювати основні етапи ліквідації ГКЦ в Словаччині, звертаючи особливу увагу на позицію в цій справі радянського керівництва, очільників Православної Церкви в Чехословаччині, а також чехословацьких політичних діячів.

Документи російських архівів дають підставу для того, аби виділити два етапи у підготовці до ліквідації ГКЦ в Словаччині. Перший охоплює 1946-1947 рр., коли Комуністична партія ще не мала в Чехословаччині монопольної влади, а другий – 1948-1950 роки, тобто час після приходу до влади уряду Народного фронту. Ці два етапи суттєво різняться.

Після закінчення Другої світової війни проблема майбутнього ГКЦ була тісно переплетена з цілим комплексом національно-політичних проблем в українсько-польсько-словацькому прикордонні. Тому інтерес до ГКЦ проявили різні політичні сили в різних країнах. Вже 1945 року радянський уряд чітко визначився зі своєю політикою щодо Української Греко-Католицької Церкви. Ухвалено рішення про ліквідацію цієї конфесії, оскільки вона була тісно пов’язана з українським національно-визвольним рухом (перш за все, з Українською Повстанською Армією (УПА), яка чинила озброєний опір структурам радянської влади на Західній Україні). Тому протягом 1945 року було підготовлено, а 1946 року реалізовано план ліквідації УГКЦ та приєднання її духовенства та пастви до Православної Церкви. Проведення Львівського собору в березні 1946 року стало своєрідним сигналом і для урядів сусідніх держав.

Ліквідація греко-католицької Церкви: подібне та відмінне

Однак ситуація в Словаччині була зовсім іншою. Хоча протягом 1945-46 років місцеве греко-католицьке духовенство і надавало підтримку воякам УПА, які нелегально перетинали кордон та намагалися дістатися до Австрії, все ж більша частина греко-католиків Східної Словаччини не вважали себе українцями та не мали прямого відношення до національно-визвольного руху в Галичині. Як відомо, єпископ Павел Гойдич, призначений Прешовським греко-католицьким єпископом ще 1927 року, послідовно підтримував серед своєї пастви русинську національну орієнтацію. Тому в цей час більшість греко-католиків Прешовського краю вважали себе не українцями, а русинами або словаками.

Однак радянський уряд за оперативними каналами регулярно отримував інформацію про зв'язок місцевого духовенства з бандерівським підпіллям, тому і ставлення Кремля до ГКЦ в Словаччині було стриманим.

Крім того, вже 1946 року склалися досить напружені взаємини між ГКЦ в Словаччині та празькими урядовими колами. Під час підготовки виборів до Чехословацького парламенту в Словаччині змагалися дві політичні сили: Комуністична партія Словаччини та Демократична партія. ГКЦ на чолі з єпископом Гойдичем відкрито виступила проти комуністів. Павел Гойдич закликав вірників ГКЦ голосувати за Демократичну партію. Вибори відбулися 26 травня 1946 року. Демократична партія набрала в Словаччині 62 % голосів. Такий результат занепокоїв усі чеські партії (і комуністів, і національних соціалістів, і соціал-демократів, і лідовців 6). Результат голосування в Словаччині Прага сприйняла як демонстрацію сепаратистських настроїв. І у підігріванні цих настроїв помітну роль відіграла ГКЦ. Тому вже 1946 року не лише комуністи, але й центристські політичні сили в Празі розглядають ГКЦ як нелояльну до чехословацького уряду суспільну силу.

Саме в цій ситуації в червні 1946 року Прагу відвідав голова Ради у справах Руської Православної Церкви при Раді Міністрів СРСР Георгій Карпов. 17 червня в Празі він зустрівся з президентом Едвардом Бенешем, з яким обговорив конфесійну ситуацію в Чехословаччині. Збереглися два незалежні записи бесіди Карпова з Бенешем. Один з них зробив сам Карпов (цей документ було представлено особисто Сталіну, а також Молотову, Берії та Косигіну). Другу стенограму зафіксував секретар Карпова Микола Блінов. Перший документ зберігся в Архіві Президента РФ 7, другий — у Державному архіві РФ 8. З цих документів випливає, що під час бесіди обговорювалося і майбутнє ГКЦ. Бенеш сам порушив цю тему. За версією Карпова, Бенеш «высказал намерение осуществить мероприятия по переводу униатов Словакии в православие» 9. Блінов відтворює цей фрагмент бесіди більш детально. При обговоренні проблеми ГКЦ Бенеш сказав: «Советское правительство правильно и лучше всех разрешило церковный вопрос, а церковный вопрос есть почти национальный, и Вы, господин Карпов, умело осуществляете большое государственное дело… Я думаю, что это (перехід греко-католиків у православ’я — В. Б.) очень скоро будет у нас, что первые присоединятся к Православной церкви униаты. Там есть хорошие люди, хотя католики в Словакии очень злые (активные). Начинать надо бы в вашей Закарпатской Украине, затем в Румынии, а потом уже у нас. Вы очень хорошо сделали, что во Львове униатов перевели в православие» 10.

Таким чином, 1946 року сам президент Бенеш виступив з ініціативою поступової ліквідації структур ГКЦ спочатку в Закарпатті, потім у Румунії і нарешті в Словаччині. Бенеш був досвідченим дипломатом з багаторічним стажем. Тому ці його слова слід вважати не лише риторикою, а конкретною пропозицією плану заходів, щодо ГКЦ. Цікаво, що Бенеш пропонував спочатку провести акції ліквідації ГКЦ в тих країнах, де існували потужні Православні Церкви і лише потім організувати таку акцію в Словаччині. Повернувшись до Москви, Карпов повідомив перші особи Радянської держави про зміст своєї розмови з президентом ЧСР. Він вважав, що слід підтримати намагання Бенеша поступово перевести греко-католиків до складу Православної Церкви.

Однак, оскільки позиції Православної Церкви в ЧСР були досить слабкими, Карпов не вважав ліквідацію ГКЦ в Словаччині найближчим завданням, а відкладав її реалізацію на віддалену перспективу. Також цілком очевидно, що мотиви Карпова та Бенеша були зовсім різними. Бенеш сприймав можливу ліквідацію ГКЦ як внутрішньополітичну акцію з ослаблення словацького сепаратизму. Карпов, як видно з його звітів, надісланих до Кремля, пов’язував можливі заходи проти ГКЦ з перспективою посилення в регіоні позицій Православної Церкви, яка тоді була підвладна Московській Патріархії та вважалася в Кремлі важливим чинником радянського впливу в ЧСР.

Важливо зазначити, що голова Екзархату Московської Патріархії в Чехословаччині митрополит Єлевферій (Воронцов) не брав тоді участі в обговорені питання про долю ГКЦ. Однак керуючий справами Екзархату Борис Черкес, який досить тісно спілкувався з лівим крилом уряду ЧСР, був посвячений у ці плани та цілком їх підтримував 11. 1947 року Черкес писав у Москву, що в Чехословаччині склалися сприятливі умови для арешту єпископа Гойдича та організації проти нього показового процесу. Після цього Черкес закликав «перейти к наступлению против католицизма» 12. Однак у Москві досить стримано поставилися до цих пропозицій. Політичні кола в Чехословаччині також не збиралися тоді втілювати в життя цей радикальний план.

До лютого 1948 року ми більш не маємо відомостей про те, що перспективи ліквідації ГКЦ серйозно обговорювалися в Празі або в Москві. Так закінчився перший з виділених нами періодів. Таким чином, протягом 1946-47 років ініціатива ліквідації ГКЦ в Словаччині декларувалася чеськими політиками та в цілому була підтримана в Москві. Однак ця акція сприймалася як віддалена перспектива і кроків до її втілення в життя майже не було. З боку Православної Церкви в обговоренні цього плану намагався брати участь лише Б. Черкес. Фактично він виступав своєрідним «просувачем» радикальних ініціатив лівого крила Чехословацького уряду та не репрезентував позицію митрополита Єлевферія, який, скоріше, чекав директив з Патріархії, ніж орієнтувався на місцеву політичну кон’юнктуру.

Другий період розпочався фактично одразу ж після приходу до влади в ЧСР уряду Народного фронту в лютому 1948 року. Між новим урядом та Католицькою Церквою склалися напружені відносини. Фактично, католицькі ієрархи як латинського, так і східного обряду лишилися єдиною легальною опозицією до нової влади. Це стало цілком очевидно під час підготовки до виборів до Законодавчих зборів, які відбулися 30 травня 1948 року. Як чеські, так і словацькі єпископи заборонили духовенству обиратися в парламент та співробітничати з новою владою. Також ієрархи активно агітували населення голосувати проти кандидатів Народного фронту. Цей факт і став визначальним у подальшій конфесійній політиці нової влади.

Влітку 1948 року в Центральному комітеті Комуністичної партії Чехословаччини (ЦК КПЧ) було створено Комісію з церковних справ. Вже в серпні того ж року було затверджено підготовлений комісією план заходів у конфесійній сфері. Комуністична партія планувала розпочати активний наступ на Католицьку Церкву. Стратегічними вважалися дві мети: 1) відрив римо-католиків від Ватикану та заснування в ЧСР незалежної від папи Чехословацької Католицької Церкви і 2) ліквідація ГКЦ та переведення її духовенства та вірних до складу Православної Церкви. Появу цього плану слід пов’язувати з найбільш радикально налаштованою частиною комуністів на чолі з міністром юстиції А. Чепічкою, який і очолював Комісію ЦК КПЧ у церковних справах. Чепічку підтримували голова уряду А. Запотоцький, а також міністр інформації В. Копецький та міністр освіти Зд. Нєєдли. Саме це коло політиків і відіграло вирішальну роль у долі ГКЦ.

Восени 1948 року прибічники ліквідації ГКЦ починають зондувати позицію радянського керівництва. В листопаді секретар комісії повідомив про її плани Б. Черкеса, який одразу ж написав про ініціативи чеських політиків до Москви. Крім того, посол СРСР у Празі М. Сілін писав до Москви, що «чехословацкое правительство намерено провести ряд мероприятий по компрометации и разложению греко-католической церкви» 13. Як видно з цих та інших документів, чехословацький уряд планував провести кілька показових процесів проти греко-католицьких священників, в яких би викривалися зв’язки ГКЦ з бандерівським підпіллям 14.

Однак ці ініціативи не здобули підтримки в Москві. Георгій Карпов, який був ключовою фігурою у вирішенні конфесійних питань, вважав проведення запропонованих показових процесів недоречним. Питання про зв'язок ГКЦ з українським підпіллям було для Словаччини мало актуальним. До того ж Карпов вважав, що радикальні заходи проти греко-католиків є передчасними. Наприкінці 1948 року у відповідь на празькі ініціативи він запропонував власний план дій. По-перше, Карпов пропонував розпочати широку пропагандистську кампанію проти греко-католицької ієрархії серед простих вірян. По-друге, він пропонував вести роботу задля зміцнення позицій Православної Церкви в Чехословаччині та надання їй автокефалії. І по-третє, лише після того, як православ’я в Чехословаччині буде мати міцні позиції, можна буде створювати ініціативні групи серед греко-католиків з підготовки приєднання ГКЦ до Православної Церкви 15.

Таким чином, на початок 1949 року існувало фактично два варіанти подальшого розвитку подій. Вказане коло чехословацьких комуністів обстоювало рішучі дії проти ГКЦ в Словаччині, для чого пропонувалося використати як привід зв'язок греко-католиків з українським націоналістичним підпіллям. Однак у Москві, не заперечуючи власне перспективу ліквідації ГКЦ, пропонували більш поміркований план, який був розрахований на віддалену перспективу та передбачав поступове посилення в ЧСР позицій Православної Церкви і таку ж планомірну пропаганду серед пересічних греко-католиків у Словаччині.

Однак у Празі московські рекомендації фактично були проігноровані. Навесні 1949 року до Москви знов надходить інформація про наміри чехословацької влади ліквідувати ГКЦ в Словаччині. Однак до осені 1949 року реальних кроків у цьому напрямку все ж не здійснювалося. З весни до осені 1949 року в усіх країнах соціалістичного блоку скоординовано проводилася акція проти римо-католиків (так звана «Католицька акція»), яка мала метою створення низки незалежних від Ватикану національних Католицьких Церков. Однак ця акція не мала успіху. І тому вже в серпні 1949 року керівництво Комісії з церковних справ знов повертається до обговорення плану по ліквідації ГКЦ. Лише на цьому етапі до акції намагаються залучити митрополита Єлевферія. 22 серпня з митрополитом зустрівся А. Чепічка, відверто повідомив його про план ліквідації ГКЦ і попросив підтримати уряд. Митрополит Єлевферій нічого на це не відповів, оскільки знав стримане ставлення Москви до планів Чепічки.

Ліквідація греко-католицької Церкви: подібне та відмінне

У вересні 1949 року митрополит Єлевферій приїхав до Радянського Союзу, де обговорив пропозиції Чепічки з Патріархом Олексієм І. Крім того, були проведені консультації на рівні Посольства СРСР у Празі та Ради у справах Руської Православної Церкви. В результаті було вирішено, що митрополит Єлевферій має активізувати свою діяльність у Словаччині, особливо у тих районах, де греко-католики мають міцні позиції. Проте в рекомендаціях, отриманих митрополитом у Москві, не йшлося про конкретні строки ліквідації ГКЦ. Говорилося лише про поступове посилення позицій Православної  Церкви.

Стримане ставлення Москви до радикальних планів Праги виявилося і у лютому 1950 року, коли до Чехословаччини прибула делегація Московської Патріархії на чолі з митрополитом Миколаєм (Ярушевичем). Головною метою візиту було висвячення двох православних єпископів в Оломоуці та Прешові. Крім того, делегація мала ознайомитися з конфесійною ситуацією в ЧСР та провести консультації з представниками уряду. Якщо Чепічка вже в початковій бесіді з митрополитом Миколаєм заявив, що вважає цей візит першим кроком на шляху до ліквідації ГКЦ в Словаччині, то ієрархи, що прибули з Москви, навпаки висловлювалися за поступовість та стриманість. Під час зустрічей зі співробітниками радянського посольства і митрополит Миколай, і митрополит Макарій (Оксіюк), і митрополит Єлевферій наполягали на поступовому розгортанні широкої роз’яснювальної кампанії серед населення та створення ініціативних груп приєднання до православ’я.

Митрополит Миколай потім писав до Ради у справах Руської Православної Церкви про необхідність відрядити з Радянського Союзу до Словаччини православних священників-місіонерів та надіслати протикатолицьку літературу 16. Отже, ієрархи планували посилювати вплив Православної Церкви в Словаччині цілком мирним шляхом, хоча і за підтримки влади. Про ліквідацію ГКЦ адміністративними методами у пропозиціях митрополита Миколая згадки немає.

Однак на засіданні президії ЦК КПЧ 27 лютого 1950 року за участі К. Готвальда, Р. Сланського, Г. Бареша, Ю. Дюриша, Зд. Фірлінгера, А. Чепічки ті ін. було вирішено негайно розпочати акцію переведення греко-католиків до складу Православної Церкви. Планувалося ізолювати від керівництва ГКЦ єпископа Гойдича та його оточення, а потім форсовано створити ініціативну групу та стрімко провести приєднання. Ці плани викликали занепокоєння Г. Карпова. 1 квітня він писав до Міністерства закордонних справ СРСР, що має інформацію про те, що влада Словаччини планує ліквідувати ГКЦ протягом 1,5-2 місяців. Карпов висловлював побоювання, що таке форсування означатиме не посилення, а навпаки, послаблення позицій Православної Церкви в Словаччині. Він писав, що в умовах тиску греко-католики скоріше перейдуть не до православ’я, а до латинського обряду 17 .

Однак ні застереження Карпова, ні позиція православних ієрархів не враховані чеськими та словацькими комуністами. 28 квітня 1950 року в Прешові було призначено проведення конференції представників створених серед греко-католиків ініціативних груп із приєднання до Православної Церкви (так званого «малого собору»). Передбачалося, що на цій конференції буде створено Центральний комітет з возз’єднання та видано звернення до усіх греко-католиків з закликом переходити до православ’я. Однак напередодні конференції у ніч з 27 на 28 квітня в Прешові відбулася нарада керівників Чехословацького Державного управління церковних справ із представниками центральних і місцевих органів влади та представниками місцевих відділень КПЧ, на якому було вирішено провести 28 квітня не конференцію, а собор ГКЦ, який оголосить про скасування Ужгородської унії 1646-49 рр. і про возз'єднання уніатів із Православною Церквою.

У результаті 28 квітня в Прешові справді відбувся собор, який ухвалив рішення про скасування Ужгородської унії. Митрополит Єлевферій не брав участі у підготовці собору. Вже вночі він був терміново викликаний з Праги. До Прешова його доправили військовим літаком. Учасники собору передали митрополиту меморандум, у якому висловлювалося прохання повідомити Московського Патріарха Олексія та уряд ЧСР про прийняте рішення. Того ж дня кафедральний собор ГКЦ в Прешові був переданий Православній Церкві. 26 травня 1950 року Державне управління церковних справ повідомило митрополита Єлевферія, що «вважає постанову собору від 28 квітня про ліквідацію унії й повернення колишніх уніатів у православ'я повністю законним рішенням, … у силу якого Православна Церква прийняла усі права, майно й установи колишньої Греко-Католицької Церкви» 18 .

Незважаючи на те, що митрополит Єлевферій підтримав рішення про ліквідацію ГКЦ, він все-таки вважав, що возз'єднання словацьких греко-католиків було проведено із зайвою поспішністю. 6 липня 1950 року він писав до Москви митрополиту Миколаю (Ярушевичу): «Дело воссоединения униатов не считаю в данный момент прочным. Слишком быстрыми темпами оно было проведено, и притом гражданской властью, и с помощью полиции; применялись репрессии, угрозы и т.п.» 19.

До середини вересня 1950 року з 262 греко-католицьких священиків Словаччини православ'я прийняло лише близько 100 осіь. Найбільш активних противників возз'єднання або піддавали арештам, або переселяли в Моравію. Митрополит Єлевферій писав до Москви про необхідність посилити місіонерську роботу в Словаччині. Він пропонував Московській Патріархії організувати приїзд сюди делегацій з Закарпаття для спільних служб і зустрічей з паствою. Таким чином, митрополит Єлевферій прагнув, наскільки це було можливо, протиставити репресивним заходам влади планомірну пастирську роботу.

Однак митрополит не мав впливу на прийняття рішень у владних колах ЧСР. Віце-прем’єр Зд. Фірлінгер у вересні казав послу СРСР у Празі М. Сіліну, що усю акцію по ліквідації ГКЦ планується завершити вже в жовтні 1950 року. Цей цілком нереальний строк сильно занепокоїв Сіліна 20.

У своїх звітах, надісланих до Москви наприкінці 1950 року, радянське посольство негативно оцінювало результати акції з ліквідації ГКЦ. Радянські дипломати вважали, що репресивні методи, задіяні чехословацькою владою, «подорвали ход кампании». Посольство повідомляло, що в Словаччині органи державної безпеки примусово привозили греко-католицьких священників до єпископської резиденції в Прешові та змушували підписувати заяви про зміну віросповідання. Це спричинилося до того, що близько 60 священників фактично пішли у підпілля. Навіть секретарі деяких райкомів намагалися протидіяти репресивним заходам влади.

На початку 1951 року Г. Карпов нагадував Міністерству закордонних справ СРСР: ще в квітні 1950 року він висловлював занепокоєння планами чехословацького уряду. Однак іх було проігноровано владними колами в ЧСР. Тепер він наполягав на припиненні адміністративно-репресивних заходів проти греко-католиків 21. Але репресії тривали.


Згодом і чехословацькі політики змушені були визнати провал акції масового навернення греко-католиків до Православної Церкви. В середині 1950-х років перший секретар ЦК Комуністичної партії Словаччини Карол Бацілек казав радянському генеральному консулу в Братиславі: «Не надо было переводить неподготовленное, … отсталое крестьянское население в другую религию, а если переводить, то не надо было торопиться… Теперь старую ошибку нужно исправлять… Возврата к официальному разрешению униатской церкви в Словакии нет, но трудно что-нибудь придумать для удержания этих людей (всего около 200 тыс. семей) в православии» 22.


Відродження офіційного існування ГКЦ в Словаччині відбулося лише 1968 року.

Таким чином, документи, що збереглися в російських архівах дозволяють зробити кілька принципових висновків.

1. Ініціатива ліквідації ГКЦ в Словаччині озвучувалася в Празі вже 1946 року. Однак тоді вона була пов’язана виключно з внутрішньополітичною ситуацією. Президент Бенеш пропонував поступово ліквідувати ГКЦ у Закарпатті, Румунії та Чехословаччині. Але до 1948 року ці ініціативи не мали продовження.

2. Другого дихання цей план набуває 1948 року після приходу до влади уряду Народного фронту. Після встановлення в Чехословаччині фактичної влади комуністичної партії Католицькі Церкви (обох обрядів) лишилася єдиною легальною опозицією режиму, що і змушувало владу активно діяти проти неї.

3. У Москві ініціативи чехословацького уряду щодо радикальних дій проти ГКЦ не знайшли підтримки. Радянські політичні та партійні діячі хоча і не заперечували можливість ліквідації ГКЦ, але вважали за необхідне поступову і планомірну підготовку цієї акції. Такої ж позиції дотримувався і голова Православної Церкви в Чехословаччині митрополит Єлевферій. Він не брав участі в розробці планів форсованого знищення ГКЦ та намагався діяти у згоді з головою Ради у справах Руської Православної Церкви Г. Г. Карповим.

4. Як празькі урядовці, так і словацькі комуністи не дослухалися до рекомендацій з Москви та фактично самі на місці прийняли рішення про проведення ліквідаційного собору в Прешові та швидке приєднання греко-католиків до Православної Церкви. Цей план де-факто провалився. Переважна більшість греко-католицького духовенства не підтримала возз’єднання. Репресивні заходи проти греко-католиків засуджували і радянські дипломати, і митрополит Єлевферій, і Г. Карпов. Нарешті і словацькі комуністи визнали, що зробили помилку, але припиняти акцію та знов легалізувати ГКЦ вони відмовилися.


Посилання:

 1. Kaplan K. Stát a církev v Československu. 1948-1953. Brno, 1993.


 2. Pešek J., Barnovský M. Štatna moc a cirkvi na Slovensku. 1948-1953. Bratislava, 1997.


 3. Vnuk F. Dokumenty o postavení katolíckej cirkvi na Slovensku v rokoch 1945-1948. Martin, 1998.


 4. Волокитина Т. В., Мурашко Г. П., Носкова А. Ф. Москва и Восточная Европа. Власть и церковь в период общественных трансформаций 40-50-х годов ХХ века: Очерки истории. М., 2008.


5. Власть и церковь в Восточной Европе. 1944—1953 гг. Документы российских архивов: в 2 т. М., 2009.


6. Лідовці — члени Чехословацької народної партії (чес. — Československá strana lidová).


7.  Архив Президента Российской Федерации (далі — АП РФ). Ф. 3. Оп. 60. Д. 5.
 8. Государственный архив Российской Федерации (далі — ГА РФ). Ф. 6991. Оп. 1. Д. 19. Л. 154-173. Надруковано в: Власть и церковь в Восточной Европе. 1944—1953 гг. Т. 1. С. 280-299.  


9.  Цит. за: Волокитина Т. В., Мурашко Г. П., Носкова А. Ф. Вказ. праця. М., 2008. С. 404.


10. Власть и церковь в Восточной Европе. 1944—1953 гг. Т. 1. С. 291.


11.  Слід зауважити, що Б. Черкес був членом комуністичної партії і ніколи не приховував своїх політичних уподобань. Він також регулярно інформував як радянське посольство в Празі, так і особисто Карпова про справи в Екзархаті та взагалі в конфесійному житті в ЧСР. З записів Карпова видно, що він досить стримано ставився до Черкеса, вважаючи його непорядною людиною. Також і митрополит Єлевферій скоріше терпів Черкеса, ніж вважав його своїм реальним помічником. Сам же Черкес намагався стати ключовою особою у справах Православної Церкви в ЧСР.


12.  Див. звіт Б. Черкеса про його бесіду з експертом з церковно-політичних справ Міністерства інформації В. Екартом. 20.05.1947. ГА РФ. Ф. 6991. Оп.1. Д. 273. Л. 34-36. Надруковано в: Власть и церковь в Восточной Европе. 1944—1953 гг. Т. 1. С. 489-491.


13. ГА РФ. Ф. 6991. Оп.1. Д. 579. Л. 16. Цит. по: Волокитина Т. В., Мурашко Г. П., Носкова А. Ф. Вказ. праця. С. 445.


14. Див. також службову записку, підготовлену для Карпова 29.11.1948. ГА РФ. Ф. 6991. Оп. 1. Д. 423. Л. 184. Надруковано в: Власть и церковь в Восточной Европе. 1944—1953 гг. Т. 1. С. 804.


15.  Лист Г. Г. Карпова заступнику міністра закордонних справ СРСР В. Зоріну. ГА РФ. Ф. 6991. Оп. 1. Д. 423. Л. 186-188. Надруковано в: Власть и церковь в Восточной Европе. 1944—1953 гг. Т. 1. С. 807-809.


16. Звіт митрополита Миколая про візит делегації Московської Патріархії до ЧСР. ГА РФ. Ф. 6991. Оп. 1. Д. 735. Л. 5-9. Надруковано в: Власть и церковь в Восточной Европе. 1944—1953 гг. Т. 2. С. 381-384.


17.  Волокитина Т. В., Мурашко Г. П., Носкова А. Ф. Вказ. праця. С. 459.


18.  Цит. за: Vopatrný Gorazd. Pravoslavná církev v Československu v letech 1945-1951. Brno, 1998. S. 83-84.


19.  ГАРФ. Ф. 6991. Оп. 7. Д. 42. Л. 120.


20. Волокитина Т. В., Мурашко Г. П., Носкова А. Ф. Вказ. праця. С. 463.


21. ГА РФ. Ф. 6991. Оп. 1. Д. 748. Л. 12-14. Надруковано в: Власть и церковь в Восточной Европе. 1944—1953 гг. Т. 2. С. 647-649.


22. Цит. за: Волокитина Т. В., Мурашко Г. П., Носкова А. Ф. Вказ. праця. С. 469.


Теги: