Не існує особливої різниці між ініціацією, посвяченням, зомбуванням чи набуттям політичних переконань. Людська психіка у всі часи і у всіх культурах однаково  вразлива для примітивних впливів. Чим фон культурніший, а вплив – примітивніший, тим ефективніше він діє.

Різниця енергетичних потенціалів плюс стрімкий, авторитетний  натиск зумовлюють те, що поважні професорки віддають бруднуватій ватазі циганок всі свої гроші, а притямні і розважливі громадяни раптом палко починають агітувати за політичних аферистів.

Вас торкаються, щось нашіптують,  або навпаки – голосно кричать. Ви берете до рук якусь символіку і з цієї миті стаєте її адептом.

Всі брали до рук дрібні українські купюри. Хтось вирішив, що варто в графіці відтворити перших українських вождів. Намалював на одногривневій "князя Владимира Великого Красне Солнечко" та руїни захопленого ним Корсуня. Звісно, він там, кажуть, хрестився. До завершення сакральної  композиції бракує  в цих руїнах жіночої  фігури.

На двох гривнях – "князь Ярослав Мудрий" і Софійський собор, який він побудував чи добудував. Ага, ще він написав чи дописав закони Київської Русі – "Руську правду"...  За тих часів дві гривни були серйозними грішми, бо на них можна було купити коня. Але грошова інфляція – ніщо в порівнянні з тим, як (звісно. з найкращими намірами!) спотворилися образи минулого.    

"Ми почнемо оповідь з того, що Ярицлейв конунг правив у Гардариці, а також про Інгігерду княгиню, дочку Олава, конунга Шведського. Вона була мудріша за всіх жінок і вродлива. Конунг той Ярицлейв звелів побудувати собі  великі розкішні хороми, прикрасити золотом і коштовним камінням і помістив у ній добрих парубків, гартованих  славними вчинками. Начиння і бойовий одяг вибрав для них згідно з їхніми заслугами, і всі зауважували, що  оздоблення хором, і тих, хто був у них, взаємно пасують."

 Приміщення було оздоблене у візантійському стилі,  парчею та іншими коштовними тканинами. Сам конунг був вдягнений згідно з регламентом, у княжому одязі, і сидів на чільному місці. Почався банкет. Прийшла Індигерда " у супроводі прекрасних жінок". Конунг,  не довго думаючи, прямо зажадав компліментів щодо дизайну і своєї еліти. Власне, він їх, компліменти, сформулював у такий спосіб, що Індигерді достатньо було лише сказати "так". Або  просто ствердно хитнути головою. Ото було б їй швидше покінчити з офіційною частиною,  і – всі  за стіл, пиво-меди кружляти...

Відповідь пролунала. Несподівана.

Шведська княгиня сказала: "Пане, в цій палаті добре. І рідко де знайдеться така сама або більша краса, і стільки багатства в одному будинку, і стільки гарних вождів і хоробрих чоловіків. Але однак краще та палата, де сидить Олав конунг, син Гаральда, хоча вона стоїть на самих стовпах". Конунг розсердився на неї і сказав: "Прикрі слова кажеш, і показуєш знову любов свою до Олава конунга", – і дав їй ляпаса.

Цілковито безглуздий вчинок. У жодному разі неосудний. Етикет тут ні до чого. До лицарського культу "прекрасної дами" ще сотні років. Повага до майбутньої дружини в ті часи – просто нонсенс.  У скандинавських країнах дружина, навіть вінчана, не вважалася  родичкою.

Церква взагалі до п’ятого століття мала певну проблему зі статусом шлюбу, бо правдивий християнин мав дотримуватися целібату (Св. Єронім та папа Григорій Великий). Згодом ситуацію треба було брати під контроль, тому  суворо обумовлювалося, що мета шлюбу виключно народження дітей, а в жодному разі не втіха (Августин Блаженний). В ХІІІ столітті цивільне і церковне право вважало однаково, що жінок треба бити, лише цивільне право вільнодумно зауважувало – бити треба, але помірковано.
 
Але ляпас красномовно свідчив  про, м’яко кажучи,  невелику мудрість конунга. Бо Ярицлейв мав би добре знати затятий  характер своїх нордичних співплеменників. Яких чим-чим, а ляпасом не залякаєш. І замовкнути не змусиш. Умови виживання на Півночі формували і більшу роль жінки у родині, і її навички, і характер. Відповідно вона користувалася більшою повагою, ніж її візантійські посестри. А вже як вони поводяться, коли їх у чомусь намагаються обмежити, київський конунг мав би вивчити хоча б на прикладі бабці Хельги - Ольги.

Власне, помовчавши трохи, Індигерда сказала наступне: "І все-таки між вами більша різниця, ніж я можу сказати  належними словами".

Перекладаючи  з дипломатично-світської мови на людську, це мало б означати: ти, чоловіче, неабиякий засранець. До того ж ти, ідіоте, судячи з усього, навіть цього не втямиш.  

Такими словами розпочинається збірка ісландських саг "Гнила шкіра" (названо за станом обкладинки оригіналу – "Morkinskinna"; записана близько 1275 року).

Далі сага розповідає важливе для розуміння  психіки Ярислейва. По-перше, він публічно  погодився виконати будь-яку її забаганку. Княгиня забажала, щоб той негайно спорядив корабель. І взяв на виховання до себе сина вищезгаданого Олава. Додатково підкреслила, це буде приниженням для Ярицлейва. І наш конунг з мазохістською втіхою   публічно згоджується з цим.

Що робить наша славна київська еліта, "гарні вожді і хоробрі чоловіки"? Може, голосно  каже конунгу якесь варязьке  "фе"? Чи хоча б бурмоче щось по-древлянськи про гідність і міжнародний авторитет?

Ні, еліта поводиться дуже послідовно. Що тоді, що зараз –  однаково. Вона вдає, що нічого особливого не сталося. І нашіптує заспокійливо спершу Індигерді, а потім Ярицлейву.  Ось цитата з саги на підтвердження:

"Тоді сказали конунгу, що вона хоче поїхати, і просять друзі його, щоб він поступився. І він так і робить. Пропонує їй помиритися і каже, що зробить для неї те, чого вона попросить".

Можна припустити, до яких аргументів вдавалася та еліта. Говорили кожній стороні про невигідність конфлікту і про вигоду примирення. Ярицлейву радили це зробити, як ми бачимо, за всяку ціну. Ну добре, еліта елітою, але ж це не Верховна Рада, вона законів не приймає. Конунг на те й конунг, шоб виявляти власну волю – милість чи немилість. А для вирішення подальших ускладнень завжди є  "братва" з вікінгів – "гарні вожді і хоробрі чоловіки".

 Але Ярицлейв не має власної сильної волі.

Звісно, він не такий вже й провінційний варвар. Інакше  не став би тим, ким став. Інтриган – так. З нахилом до книжництва – напевне. Родовитий – безумовно. Але вольовим правителем він вочевидь не був.

Чому? Залишимо осторонь політично вмотивовані вигадки про виняткову доброту, мудрість або християнність Ярицлейва. Подумайте самі. Можновладця  при зброї чужинка не просто прилюдно, а в оточеннні правлячої еліти не просто намагається взяти "на слабо", а вимагає публічно визнати свою нікчемність. Справа, нагадаємо, відбувається в ХІ столітті, значно пізніше за амазонок і задовго до феміністок.

 "Ти тепер повинен послати корабель до Норвегії до Олава конунга. Я чула, що у нього є молодий син, незаконний. Запроси його сюди і виховуй його, як батько. Тому що правду кажуть у вас, що той нижче, хто виховує дитя іншого", – сказала вона.

Батько нашого Ярицлейва  у випадку значно скромніших жіночих примх поводився... ну, відомо як. Теж нічого особливого, якби не обставини, за яких це робилося. Згвалтування жінок вважалися частиною військового етосу, законним солдатським правом у період ще від римських воєн 6 століття до Столітньої війни між Англією та Францією. І до наших днів – жодна війна без цього не обходиться.  далі. Та й мир теж...

Але що сталося з сином? Цілковита протилежність. Це що, за Фройдом, підсвідомий бунт проти батька-психопата? Чому Індігерда раптом та сама "шия, що крутить головою"? Проекція матері, "едипів комплекс"?  

Саги, звісно, далеко не стенограми, як і літописи. Але історичний факт, що Магнус, син Олафа, майбутній король Норвегії  справді прибув до Києва разом зі своїм батьком – і потім жив при дворі свого київського дядька.

"Ярослав Мудрий" – Ярислейв Скупий або ж Кульгавий був сином Вальдемара конунга і полоцької  княжни Рогніди. Тієї самої, яку Вальдемар згвалтував на очах батьків, після чого  вбив її батька і двох братів. Ярицлейв років до десяти  був інвалідом – не міг ходити. "Сынъ же ея  Ярославъ съдяще у нея бъ бо естествомъ таковъ от рождения» (Густинський літопис).

Побутову і політичну поведінку "Ярослава Мудрого", як першим назвав його Татіщев, варто розглядати крізь призму цілком предметних психофізіологічних реакцій.

«Повесть временних лет» говорить про чотирьох синів Рогніди: Ізяслава, Мстислава, Ярослава, Всеволода, і двох дочок. Далі про дітей від гречанок, болгарок, чешок.

Згвалтування Рогніди "Володимиром Хрестителем" у Полоцьку мало місце приблизно в 980 році. Існує зворушлива легенда, як років через сім Рогніда таки надумала вбити конунга-кривдника. Але чомусь була викрита. Схоже, що вона намовила на це сина –   семирічного Ізяслава, щоб заколов батька. Йому, як спадкоємцю,  нічого не буде, а жінці від такої оборудки – лише проблеми. І Вальдемара тут раптом попустило. Не вбив, а послав обох у заслання.

Ніяк не вписується такий  сопливий сюжет ні в характер цілком безжалісного конунга, ні в характер дочки покійного конунга полоцького Рогвальда. Вмить порубав би непутящу жінку в капусту і поїхав би собі у Вишгород, до гарему. Чи ж вона не могла б вправно його зарізати чи якимось іншим чином вкоротити віку? Навіть якщо  Ізяслав -  "наслідок" конунгового полоцького згвалтування, то це тим більше не тягло за собою якихось особливо сентиментальних спогадів Вальдемара.

Але в такій нетиповій поведінці обох конунгів має бути якийсь мотив.

З Вальдемаром простіше. Мало бути показне хрещення русів, а вбивство жінки з дитиною християнський Константинополь міг, м’яко кажучи, не сприйняти.

А от з Ярицлейвом складніше. На час імовірного замаху Рогніди він – малолітній інвалід. У нього є старший брат Мстислав, якого батько тоді ж таки відправляє-висилає в Тьмутаракань – "княжити". Тьмутаракань – це місце для князів-невдах, а також постійне осереддя спроб хазарського реваншу проти Києва.

Є ще Святополк. От це цікава історія. Йому років з десять, але він генетично не син Вальдемара,  а вбитого ним брата (конунг-батько розважався із вже вагітною вдовою).

Враховуючи  патологічне жонолюбство Вальдемара, реальна кількість його дітей наряд чи піддається обліку. Успадковував владу конунга  старший син.  Кого визнавати, а кого не визнавати старшим  - цілком могло залежати від його примх і політичної кон"юктури. Якщо діти були старші, і розуміли, до чого йдеться, то виживав сильніший. Або спритніший.  

І от старшого визначено. Це Вишеслав, дитина від першої жінки Вальдемара, чи то норманки  чи "чехині" Олави  (Аллогії). Йому  віддають Новгород.

Та от через якийсь час, за сагами,  вдова конунга Швеції Еріка  Сігрід Горда під час сватання  Вишеслава – "конунга Вісавальда" з Гардаріки десь у 955 році спалює його разом з усім почтом у лазні після банкету.

За містичним збігом обставин там гине і його воєвода Добриня. Той самий, з приказки, що "хрестив Новгород вогнем".  І вже не збіг обставин,  що перед тим такої самої "ласки" зазнав від цієї жіночки вестфольдський (норвезький) конунг  Харальд - спалили живцем. Так би мовити, за доброю норманською традицією бабці  Ольги - Хельги.

Красуня Сігрід була принциповою супротивницею християнства. І це спалення могло бути ритуальним, обрядом відмежування-  очищення. Наступний кандидат на одруження, король Олаф навіть з’їздив їй по шиї за відмову прийняти християнство. На що вона з нордичною стриманістю сказала, що це накличе на нього смерть.  Так згодом і сталося.

Повернемося до Києва. Ярицлейв – наступник  отруєного візантійцями в Тьмутаракані Ростислава. Греки остерігалися руської експансії в бік Каквазу і Тавриди. Та й молодший брат Ростислава видавався зручніший для просування на Київщину Ромейської геополітичної доктрини. І вдачею пасував.

А яким чином Ярицлейв отримав таку дивну, нерівну вдачу?

Генетично. Що таке депресивний розлад у перинатальній фазі вагітності, сьогодні знають всі.  Це загроза для здоров’я плоду. Що до психічного здоров’я Рогніди, то вагітність не спричиняє психози. Навпаки – дещо пом’якшує. Але вона їх провокує, особливо якщо життя цьому сприяло раніше. Це сьогодні після пережитого психозу рекомендується 3-4 річне утримання від вагітності. А тоді...

Дитяча інвалідність Ярицлейва найбільше схожа на дисплазію кульшового суглобу. Цей діагноз означає неправильний розвиток тазових кісток, їхня недорозвинутість, щось на кшталт хронічного вивиху. Це захворювання виникає у разі недуги матері в першу половину вагітності. Його спричиняють (у тому числі) травми й стреси. Дитина з вродженою аномалією розвитку стегна починає ходити пізно.

 Про сильну складову психологічного впливу на інвалідність Ярицлейва свідчить той літописний спогад, що  часткове зцілення настало після того, як він почув слова свого батька про розрив стосунків з Рогнідою. Кількість любові, яку дитина отримує в дитинстві, впливає на її подальшу здатність не лише любити, а й взагалі будувати стосунки з іншими людьми. У змальованій ситуації  можемо говорити про класичний прояв "комплексу Едіпа", посилений дитячою інвалідністю. То ж маємо в наслідку злостивість і заздрісність як негативні риси. І потяг компенсувати свої вади. Звідси любов до "книжництва" і достатньо добра, в головне – масштабна інтуїція.

Часи міняються, в Європі його співплеменники вже чимдуж будуть нові держави на нових засадах. А Київ і далі лишається на розпутті між половцями, Візантією і Римом. Це дедалі краще місце для міжнародних інтриг, але унікальність Дніпра як транспортної артерії вже не така важлива, бо створюються інші торгівельні потоки, більш сучасні і менш марудні.

Ярицлейв не цурався традицій. Його дочка вийшла заміж за Гаральда Жорстокого (Хардраду). Та й  у боротьбі з "христолюбивим" батьком Вальдемаром і братами міг спертися лише на найнятих за морем норманів. Але це було добре для здобуття влади, а не для її втримання і розвитку. Тому  він  запроваджував "багатовекторну" політику, водночас намагаючись бути і базилевсом, як новонавернений візантієць, і каганом – як спадкоємець хазарських впливів.

Досить туману напустили християнські літописи, виставляючи супротивників Ярицлейва у демонічному світлі, особливо Святополка "Окаянного" а його самого як благочестивого володаря. Ярицлейв з варягами, а Святополк з поляками намагалися одне одного побороти. Дисидента Святополка, якого посадив в тюрму Вальдемар, звільнили по смерті старого конунга самі кияни.  

 
Хоча цьому дисиденту християнські літописи приписують вбивство трьох своїх інших братів, скромно уникаючи оцінок інших Рюриковичів, як теж гуманізмом стосовно родичів не вирізнялися.
 
Київ вже не був аж таким ласим шматком, як прийнято вважати, щоб за нього треба було аж так чубитися до 1019 року. Ярицлейву цілком вистачало Новгорода. Він вже там захоплювався книжництво, і велів вчити дітей священиків і старост грамоті. Поруч у Чернігові сидів старший за нього Мстислав, який мав посісти Київ.

Скандинавські саги ("Сага про Еймунда") викладають трохи іншу версію подій. Конунг Еймунд зі своєю ватагою подався до русів, бо почув про смерть старого конунга і зрозумів, що буде серйозний переділ нерухомості та земельних ділянок, як ми би зараз сказали. Еймунд пішов на службу до Ярицлейва. Двічі його хлопці перемагали Борисових і врешті самого Бориса за наказом Ярицлейва вбили. За новим поділом Ярицлейв лишився конунгом Хольмгарда (Новгорода), Вартилав (тобто Святослав)  – Кенугарда (Києва), а сам Еймунд отримав Полоцьк і прилеглі землі. (Невдовзі йому довелося воювати зі своїм колишнім вождем)

На цьому брати не зупинилися, і міжусобиця тривала вже з участю поляків,  а потім і  печенігів. Варяги Ярицлейва перемогли і тих, і тих.

Типова українська ситуація, за якої псевдодипломатична "багатовекторність" обертається цілковитою нерозбірливістю і безпринципністю. За наказом Ярицлейва було вбито під час банкету ще одного його брата, Всеволода, а інший, Судислав Псковський, сидів у тюрмі власного ліквідованого на той час князівства, аж поки не згодився податися в монахи – без права змагатися за владу.

Всі "імена" слов’янського походження, якими називають тепер історичних персонажів,  варто розглядати не як імена власні, а як прикметники чи характерологічні ознаки, що виразніше бачимо в скандинавських іменах чи пізніших українськеих прізвиських- прізвищах.Мстислав Чернігівський, судячи з прізвиська та біографії, був неабияким "міцним горішком". А що Чернігівщина віддавна була добрим місцем поселення для слов"янізованих норманів,то мав і непогане військо. Чернигівщину відділяв від Київщини кордон з укріплень  по Десні та Одеру які наче сказав поставити ще сам конунг Вальдемар. Спаський собор в Чернігові - це  стародавнє капище Сварога, перебудоване пізніше в християнський храм.

Наслідок Листвинської битви (зараз у тому місці село Малий Листвен Ріпкинського району Чернігівської області) дуже красномовний для розуміння поведінки тогочасних вождів. Кожен з них мав свій "гард" з істотною традицією, і поступова християнізація теж не схиляла їхніх симпатій в бік Києва як унікального міста. Київ втрачав свою колишню притягальну силу. Мстислав розбив   варягів під проводом Гакона, і ті чкурнули в Новгород. Але переможець не став захоплювати Київ, а запропонував брату-ворогу офіційний розподіл впливів по Дніпру.

Це дуже важливий маркер формування подальших уявлень суспільства про свій "топос", місце, що їх годує і захищає. Усі подальші політики не могли оминути спокуси такого поділу, надто він вже видавався органічним і природним.  

На цьому офіційно закінчуються часи експансії русів, і безогляднва пасіонарність перших Рюриковичів переходить у фазу двірцевих інтриг візантійсько-хозарського розливу. Ще буде незграбна спроба походу на Візантію у 1044 році – але, видно, тими човнами керували вже не мореплавці, а гречкосії. Хтось втонув, когось по-християнськи осліпили греки-одновірці. Результатом цього було лише те, що Ярицлейв мусив призначити київським митрополитом  не делегованого грека, а свого "домашнього" монаха і книжника Іларіона (по-грецьки "тихий") з Берестова. Започаткувавши таким чином традицію хронічних спроб автокефалії.

Ярицлейв не мав для продовження експансії масштабного бачення світу, він став достатньо провінційним володарем. Анексія Галичини–Червоної Русі – не його заслуга, а результат зусиль його батька. Але в рамках своєї провінції, усунувши конкурентів, він заходився пропагувати нову систему суспільних стосунків. Державна релігія потребувала й інших гілок влади – судочинства і законодавства.

"Руська Правда", створення якої теж приписують Ярицлейву   – не зовсім "руська". "Правдами" називалися в ті часи писані правила судочинства і перша відома "правда", "Салічна правда" германців датується  481-511 р.  "Правда Ярослава" - не одкровення, але і не плагіат. Просто в однакових умовах в різних місцях можуть виникати подібні закони. А ті, хто про них знає, можуть спілкуватися між собою.

«Правда роськая», як вона називалася, налічує сто  шість списків і три редакції.  Їі статті послідовно додавалися і дописувалися століттями.  Звернемо увагу на  її початок,"Коротку Правду", який імовірно, складався ще в дев’ятому столітті. Починається з правил кровної помсти за "вільного мужа" – це відгомін ще Рюрикових часів. А далі дослівно це звучить так:

"..аще  не боудеть  кто мьстѧ, то  40 гривенъ за головоу;  аще  боудеть роусинъ, любо гридїнъ, любо коупчина, любо  ѧбетникъ,  любо мечникъ, аще  изъгои боудеть, любо словенинъ".

Тут у тезі про штрафи у випадку непомсти перераховується вся тодішня соціальна єрархія  Русі. Всі ці люди не вважаються вільними. Вільна людина - це норман, ярл або  вікінг.

Отже, "роусин" – зрозуміло хто. Гридень – скандинавське слово,"товариш",охоронець з молодшої дружини, еквівалентом у старшій княжій дружині був боярин – до сьогодні в ісландській мові є слово boearmen. "Купчина" теж не потребує тлумачень. "Ябедник"  – це судовий писар, він писав протоколи–"ябеди".  "Мечник" – його помічник, щось на зразок європейського  геральда, який носив ритуальний меч під час судочинства.

"Ізгой" – це щось на кшталт "середнього класу", не холоп, але й не еліта. Спочатку, можливо, це був чужинець "без прав громадянства". У когось, може виникнути спокуса прив’язати цей термін до іудейських "гоїв".
 
А от "словенин" – слов’янин на останньому місці...

З точки зору сьогодішнього нашого самолюбства - штраф той самий, що й за "роусина". Але очевидним є те, що слов’янин ніяк не розглядався як представник еліти, і навіть влади.  Він просто місцевий, таких багато, тому кривдити їх не можна.

У пізніших статтях: за вбивство князівського старости, рабині-годувальниці, дядька-вихователя – 12 гривень, а за смерда чи холопа – 5 гривень.

А от за вбивство податківця – 80 гривень.

Гривна була серйозною грошовою одиницею, і всі ці суми – значні. Кінь смерда коштував дві гривні. Хельг Віщий платив своїм норманам 300 гривен на рік. Інфляція тоді теж існувала, і вже Ярислейв після захоплення Києва заплатив своїм воїнам по 10 гривен.

  Обмежений у пересуванні, Ярицлейв–Ярослав почав встановлювати чіткіші межі своєї держави і суспільні бар’єри всередині неї. Він пустив до себе степняків–тюрків, і ця "свіжа кров" могутнім потоком почала вимивати старі скандинавські гени.

Але рік його смерті збігається з цивілізаційним розламом, значення якого важко переоцінити. У 1054 році християнство остаточно розкололося на візантійську і  римську традиції, на православ’я і католицизм.

"Інвалідність не веде нікуди, ні до смерті, ні до одужання. Врешті-решт вона – хронічна, тривала неповноцінність. Це хронічне відчуття знаходження у "стані несправності", – писав швейцарський психолог Адольф Гугенбюль-Крейг.

Русь за князівства Ярицлейва, можливо, вийшла з епохи дитинства. Але вийшла інвалідом.