Заборона українського книговидання в Російській імперії у другій половині ХІХ ст. – на початку ХХ ст. є однією з тих наукових проблем, що викликає інтерес не тільки сучасної української, а й російської історіографії. Тому, з нашого погляду, актуальним полишається аналіз обставин запровадження заборон української мови у 1863 р., 1876 р., 1881 р., 1889 р. та реалізації цензурної політики російським самодержавством щодо українського книговидання.

Державна російська імперська модель передбачала неодмінне превалювання загальноімперських стандартів над усіма національними ознаками у поліетнічному об’єднанні під скіпетром російського самодержця. Модерна доба в Європі привнесла разом з новими соціально-економічними відносинами ще й суттєві зміни в усвідомленні та кристалізації національних ознак. Йдеться про формування політичних націй.

Капіталістична модернізація в Російській імперії у 60-70-х роках ХІХ ст. під впливом загальноєвропейських тенденцій мала своїм наслідком те, що нещодавно організаційно оформлені національні рухи, посилюють свій вплив на соціально-етнічне середовище та суспільну свідомість українства.

Важливим виявом відродження українського національного руху на теренах Російській імперії наприкінці 50 – початку 60-х років ХІХ ст. стала поява громад, діяльність котрих набрала культурно-просвітницького спрямування, що передусім здійснювалася шляхом організації видавничої діяльності.

Церковно-громадський рух України і цензурна політика Романових

Саме цими суспільними викликами зумовлено проведення цензурної реформи 1865 р., яка мала забезпечити через систему створюваного цензурного апарату здійснення ефективної охоронно-поліційної політики російського самодержавства у книговиданні та журналістиці.

У другій половині ХІХ ст. російський уряд починав виробляти цензурні регулятори, які б забезпечили можливості здійснення ним контролю щодо дискусій, пов’язаних з мовним питанням національних меншин, що розгорталися на сторінках тогочасних періодичних видань.

Уже з 1850-х років спостерігаємо те, що цензурна політика російського уряду на підвладних українських землях була більш жорсткою щодо українського книговидання та україномовної періодики не тільки за змістом, а й за формою. Російські чиновники намагалися нівелювати відмінності між тогочасними українським та російським правописами, наблизивши їх один до одного. Так, один із перших дослідників цієї проблеми Ф. Савченко наводить приклад розпорядження, згідно з яким цензурні органи мали якнайсуворіше ставитися до всього українського книговидання та публікацій, в яких би якимось чином порушувалися питання української мови чи питання етнічної окремішності українців (або як говорилось на офіційному рівні – малоросів). Цензурні чиновники викреслювали з історичних пам’яток, що готувалися до друку, ті місця, в яких вбачали «пристрасть к малорусской народности». Так, наприклад, було викинуто деякі місця з видання 1853 р. Літопису Грабянки. У 1859 р. до Київського цензурного комітету надійшов з імперської столиці циркуляр, в якому вказувалось, що твори українською мовою для народу мають друкуватися російськими літерами, а ввезення на територію Російської імперії подібної літератури українським шрифтом заборонялось.

Активізація українофільського руху, його активна видавнича діяльність та пов’язана з нею підготовка до видання Біблії українською мовою на початку 60-х років ХІХ ст. змушували російську владу жорстко реагувати щодо тієї періодики та тих книговидань, які б сприяли поширенню сепаратистських настроїв серед українства. Більшість дослідників схиляються до того, що саме розвиток українського національно-культурного руху в поєднанні з польським повстанням 1863 р. змусили імперську владу вдатись до запровадження Валуєвського циркуляру, котрий своїми положеннями практично позбавляв український рух можливостей легальної видавничої діяльності. Так, російський дослідник О. Міллер докладно проаналізувавши перебіг подій, пов’язаних з підготовкою Валуєвського циркуляру 1863 р., дійшов висновку, що передумовами прийняття згаданого циркуляру міністром внутрішніх справ О.П. Валуєва були доповідні записки вищого імперського чиновництва: військового міністра Д. Мілютіна, шефа жандармів В. Долгорукого, київського генерал-губернатора М. Аненкова про розмах українофільського руху та можливі перспективи еволюції його вимог: від дозволів на видання літератури на «малоросійському наріччі» – до можливих у майбутньому вимог автономії для Малоросії.

Прийнятий 18 липня 1863 р. Валуєвський циркуляр забороняв цензурі допускати до видання «книги малоросійською мовою», орієнтовані на пересічного українського читача, як освітнього, так і духовного змісту. Дозволялося допускати до друку лише оригінальні літературні твори.

Сучасні дослідники послідовно доводять, що репресивні заходи, передбачені Валуєвським циркуляром, мали тимчасовий характер, не передбачаючи довготривалої перспективи. Про це засвідчує як і сам текст циркуляру, так і звернення міністра П. Валуєва до імператора Олександра ІІ, запити Петербурзького цензурного комітету з проханням пояснень про те, як надалі діяти його чиновникам стосовно малоросійських рукописів, що перебували на розгляді цензорів. Про це свідчить статистичний аналіз даних Київського цензурного комітету, за яким після Валуєвського циркуляру 1864 р. випущено 12 книг; 1865 р. – 5 книг; 1866 р. – жодної, у наступні роки по 2, а вже у 1872 р. – їх знову було 14.

Активізація українського руху у першій половині 1870-х років, як наприкінці 1850-х – на початку 1860-х років, знову співпала із загальноімперським суспільним пожвавленням і викликала відповідну реакцію охоронних органів влади Російської імперії.

27 серпня 1875 р. Начальник III відділення генерал-ад’ютант О. Потапов проінформував відповідні державні установи про резолюцію імператора Олександра II: «Государь император в виду проявления украинофильской деятельности и в особенности переводов и печатания учебников и молитвенников на малорусском языке, – Высочайше повелеть соизволил учредить под председательством министра внутренних дел Совещание из министра народного просвещения, обер-прокурора Святейшего Синода, главного начальника III-го Отделения собственной Его Величества Канцелярии и председателя Киевской Археологической Комиссии тайного советника Юзефовича для всестороннего обсуждения этого вопроса».

На виконання цієї резолюції було сформовано Надзвичайну комісію у складі названих чиновників вищого рангу «для присечения украинофильской деятельности». На своїх засіданнях Надзвичайна Комісія 1876 р. розглянула дві доповідні записки складені Головним управлінням у справах друку та таємним радником М. Юзефовичем. Проект рішення комісії, підготовлений М. Юзефовичем, затверджено 24 квітня 1876 р. Він складався з 11 пунктів. Перші три із них передбачали обмежити розповсюдження україномовної літератури й заборону видавати літературу українською мовою в Російській імперії, за винятком історичних пам’яток і творів художнього письменства (і то лише з дозволу ГУД у кожному конкретному випадку). Особливо підкреслювалася заборона на «кулешівку» та наголошувалося на необхідності дотримуватися «загальноросійської орфографії», тобто не вживати літеру «і» замість «й» та «і» перед приголосною. Ці пункти практично повторили Валуєвський циркуляр, ще виразніше продемонструвавши прагнення офіційної влади протидіяти ініційованій П. Кулішем реформи орфографії українського правопису, яка мала б посилити відмінності української літературної мови від російської. Пунктом третім заборона щодо української мови поширювалася і на сценічні вистави, тексти до нот і публічні виступи «как имеющие в настоящее время характер украинофильских манифестаций».

Пункти 6, 7 і 8 пропонували не допускати викладання малоросійською мовою в школах, також пропонувалось «очистить библиотеки всех низших и средних учебных заведений» від «малоросійських» книг, а пунктом 9 рекомендувалося направляти на службу в Київський, Харківський та Одеський навчальні округи викладачів, котрі закінчили курс у великоросійських губерніях, а випускників цих губерній, у свою чергу, – в округи поза межами українських губерній.

Нарешті, пункти 5, 10 і 11 проекту передбачали закриття «Киевского телеграфа», припинення на невизначений термін діяльності Київського географічного товариства, вислання із краю П. Чубинського та М.Драгоманова. Тоді як пунктом четвертим рекомендувалося надавати фінансову допомогу львівським москвофілам, друкованим органом яких була газета «Слово».

Проект рішення та журнал наради Надзвичайної комісії були передані міністром внутрішніх справ О. Тімашовим імператору Олександру ІІ до м. Емс для затвердження.

Остаточна версія висновків наради Надзвичайної комісії після затвердження імператором 18 травня 1876 р. отримала назву в літературі «Емський указ». З моменту прийняття Емського указу всі українські видання мали розглядатися Головним управлінням у справах друку. З червня 1876 р. для розгляду українських рукописів у ГУД виокремлено окремий підрозділ. Посилаючися на матеріали російських архівів, О. Міллер наводить такі дані: з червня 1876 до квітня 1880 р. в ГУД подано 53 заявки (одна книга чи рукопис – одна заявка) на дозвіл до видання та ввезення з-за кордону книжок українською мовою, щодо яких цензурне відомство винесло негативне рішення лише по 16 заявках, т. б. під заборону підпадало до 30% українських книговидань.

Отже, сучасні російські дослідники вважають, що видання українських рукописів було ускладнене не стільки дією Емського указу, як самою бюрократичною процедурою розгляду рукописів цензурними органами, а ввезення україномовних книжок із-за кордону було просто невигідним і вкрай ризикованим.

Новий етап в еволюції цензурної політики російського уряду щодо українського книговидання пов'язаний з виданням циркуляру від 24 лютого 1881 р., за яким передова українська громадськість позбавлялася можливості порушувати питання, пов’язані з українською мовою у періодиці. Згаданий циркуляр ГУД містив такі настанови цензорам: «Не дозволять к напечатанию статей, пропагандирующих мысль о чествовании поэта Шевченко и говорящих о необходимости введения малорусского наречия в церковной проповеди, школе и вообще относится с особой внимательностью к статьям о малорусском наречии». Однак усупереч цьому, у періодичних виданнях все ж з’являлися статті про недоречність таких заборон щодо української мови. Чинне місце у цій справі належало професору Петербурзького університету, видатному досліднику історії України М. Костомарову.

Урядове чиновництво, пов’язане з реалізацією цензурних обмежень, також звертало увагу на деякі неузгодженості в тексті Ємського указу і собі порушувало питання про необхідність перегляду цензурних правил щодо рукописів на «малорусском наречии». Приводом до скликання за ініціативою міністра внутрішніх справ М. Ігнатьєва Особливої наради для перегляду цензурних правил для українського слова у серпні 1881 р. став лист київського генерал-губернатора М. Черткова, пов'язаний з проханням М. Лисенка скасувати заборону київського окремого цензора щодо видання четвертого випуску упорядкованих ним народних пісень. Генерал-губернатор не знайшов нічого шкідливого у змісті цих пісень, тим більше, що українофільство, за його оцінками, було слабким, а заборони за Ємським указом, який до того ж офіційно необнародуваний, розцінювалися громадськістю як свавілля місцевої влади. Київський генерал – губернатор М. Чертков пропонував запровадити єдині цензурні правила щодо літературних і музичних творів на «малоросийсском наречии» з «общерусским языком». На записку в МВС накладено таку резолюцію: «Заслуживает особого внимания и подлежит безотлагательному рассмотрению и докладу по соображению с мерой 1876 г. и порядками, в которых она была принята».

Ще одна така записка подана О. Дундуковим-Корсаковим (з 1869 до 1878 рр. генерал-губернатор Київський, Подільський, Волинський), в якій він дійшов таких висновків: «Ограничения и стеснения, не вызываемые и не предписываемые заботами о сохранении культурного и политического единства России способны внести лишь раздражение и неудовольствие даже в умы людей, искренно преданных идее полного слияния, должны быть или вовсе отменены, или же применяемы с значительными, постоянно усиливающими послаблениями». Отже, російський чиновник вищого рангу О. Дундуков-Корсаков пропонував скасувати заборону на постановку україномовних сценічних вистав, музичних п’єс, відновити видання українських книжок незалежно від їх змісту.

У серпні 1881 р. міністр внутрішніх справ М.Ігнатьєв прохав «височайшого дозволу» скликати «Особливу нараду». До її складу введені обер-прокурор Св. Синоду К. Побєдоносцев, міністр державних маєтків – М. Островський, міністраосвіти – Д. Сольський. 8 жовтня 1881 р. імператор Олександр ІІІ затвердив доповідь міністра внутрішніх справ М. Ігнатьєва, в якій «Особлива нарада» визнала за потрібне внести деякі доповнення до Емського указу. Так, зокрема, до числа україномовних видань, допущених до друку, додавалися словники, якщо вони видавалися за загальноросійським правописом або правописом, що використовувався у Малоросії не пізніше ХVІІІ ст.; допускалася постановка україномовних п’єс та виконання українських пісень, раніше дозволених цензурним відомством, але при цьому кожну нову театральну постановку необхідно було погоджувати з генерал-губернатором; знято заборону про друк україномовних текстів до нот при дотриманні правил загальноросійського правопису.

Постанова від 8 жовтня 1881 р. не вносила будь-яких кардинальних змін до цензурної процедури розгляду українських текстів, оскільки вона не розширила їх жанровий діапазон, окрім одного позитивного моменту - це дозволу театральних постановок україномовних п’єс. Тому цю постанову з обережністю можна розцінювати як послаблення цензури щодо україномовних видань.

Цензурні заборонні постанови щодо українського слова не обмежилися вищенаведеними. Із зростанням кількості видань українською мовою відбувалося посилення цензурних утисків, шляхом розширення вже існуючих цензурних норм, проголошених постановами 1876 р. та 1881 р. Зокрема, 21 грудня 1885 р. Київський окремий цензор по іноземній цензурі отримав рекомендації, в яких говорилося, що твори, написані «кулешівкою», не слід допускати до друку, доки рукопис не буде виправлено на російський правописний стандарт. Посилення цієї рекомендації втілилося вже у циркулярі від 24 грудня 1889 р., за яким цензори мали відразу повертати, навіть, без змістового розгляду, авторам рукописи, написані малоросійським правописом до повного виправлення ними правопису; цензорам дозволялося повертати рукописи, навіть, при незначних відхиленнях від загальнозатверджених правописних норм. Так, наприклад у 1890-1891 рр. з розглянутих трьох творів: «Сбірник творів М.С. Жирнова», «Сборник малороссийских песен «Васільковский Соловей Киевской Украины»«, «Пісні, думки і шумки руського народу», – два останніх повернуто упорядникам для переписування, тому що були створені згідно з малоросійським правописом (так званою «кулешівкою»).

Новий етап у посиленні прискіпливості цензорів при розгляді українських текстів пов’язаний з прийняттям постанови від 10 січня 1892 р. тодішнім начальником ГУД Є. Феоктистовим, який зважаючи на активність малоросійського письменства, взагалі, пропонував цензорам при будь-якому порушенні прийнятих цензурних норм забороняти, «в целях чисто государственных» рукописні твори писані українською мовою, а не повертати їх на виправлення авторам.

Отже, еволюція в політиці російського уряду щодо українського друкованого слова, що розпочалася з Валуєвського циркуляру (1863 р.), відзначена встановленням жорстких цензурних норм, які практично повністю позбавили будь-якої видавничої можливості та торговельної реалізації україномовні видання, майже повністю ліквідувавши українське книговидання та легальний продаж українських книжок. Російський уряд своїми цензурними циркулярами протягом другої половини ХІХ ст. намагався не тільки обмежити українське книговидання, а й поступово реформувати сам український правопис, звівши до мінімуму відмінності між ним та російським. Незважаючи на те, що така асиміляційна політика російського самодержавства негативно впливала на формування української націосвідомості, вона посприяла подальшій активізації українського національно-визвольного руху, посилювала його антисамодержавну спрямованість, забезпечивши його подальшу політизацію.

Про автора

Савчинський Володимир, старший викладач кафедри філософських і соціальних наук Севастопольського державного технічного університету, здобувач відділу історії України XIX – початку XX ст. Інституту історії України НАН України.
Подається журнальний варіант наукової розвідки, вперше надрукованої в "Українському історичному збірнику", № 12, 2009

Теги: