На думку Михайла Бахтіна, первинною формою культури є свято, з якого згодом «проростають» найрізноманітніші мистецькі форми і жанри. Одним з таких свят, яке мало величезний вплив на формування європейської культури, був карнавал, який протягом майже тисячоліття супроводжує людство. Карнавал, чи масляна, передує Великому посту. Сьгодні, на початку масниці, про походження карнавалу та ігри й дійства, що його супроводжували у європейських культурах, читачам «Релігії в Україні» розповідає доктор мистецтвознавства Олександр Клековкін.

Карнавал (нім. — Cаrnаvаl, Fаstnасht; англ. — cаrnаvаl, bаnnосks dау, fаsсhіng, італ. — саrnеvаlе, франц. — саrnаvаl, старонім. — Fasching або Vastschang, голланд. — Vastenavond, чес. і словац. — mаsорust, старопольськ. — mięsopust, zарustу, хорв. — mеsорust, словен. — рust, серб. — сирнице, рос. — масленица, укр. — масляна, масляниця, масниця) — це не лише календарне свято проводів зими, але й ритуал, і театральна форма, походження яких одні дослідники пов’язують з латинськими словами «саrnо» (м’ясо) і «vаlе» (вітаю), а інші зі словосполученням «carrus navalіs» (морський візок). Існує також версія пізньолатинського походження слова «carnelevare» («видалити м’ясо»). Щоправда, версія про «морський візок» останніми роками все частіше спростовується істориками, які наводять усе нові й нові теорії походження назви свята. Зокрема, німецький історик театру Вернер Мезгер вважає, що назва походить від уживаних в католицькій службі слів «carnіsprіvіum» і «carnіslevamen».

Хоча думка про те, що карнавал — це «народне свято, не пов’язане з церковними обрядами», доволі поширена у фольклористиці й мистецтвознавстві, проте неможливо не визнати, що час його проведення визначається за церковним календарем — він відраховується від Великодня (за 64 дні до Великодня).

Карнавал — це святковий час від Богоявлення або Свята Трьох Царів (Epіphanіa) до початку Великого Посту. Отже, карнавал залежний від християнського календаря.

Концепція ж М. Бахтіна, який, відштовхнувшись від ленінської ідеї про боротьбу двох культур, усю суть карнавалу змушений був звести до опозиції народного духу церковно-державному офіціозові й представив радше утопійну міфологію карнавалу й сміхової культури, ніж теорію й історію, сьогодні доволі критично сприймається європейською фольклористикою й мистецтвознавством. Так, німецька школа фольклористики переконливо обґрунтовує ґенезу карнавалу з літургії й відкидає наявність у карнавалі дохристиянсько-германських коренів, вважаючи, що «дохристиянська концепція», виведена з історичної міфології XІX століття, дістала поширення лише завдяки підтримці нацистів.

Утім, карнавал залежний від християнства й у іншому аспекті. Адже відомо, що деякі римські папи були не лише шанувальниками, а й патронами карнавалу. Так, активною підтримкою карнавалу відзначився Павло ІІ, котрий примусив євреїв сплачувати податок у 1130 золотих флоринів (з цієї суми тридцять — символічно додані на згадку про Юду), котрі й шли на карнавальні розваги. Значну частину карнавальних витрат покривала папська скарбниця.

Перше повідомлення про карнавал у Нормандії датоване 1091 роком, а вже у ХІІ ст. карнавал поширюється і в Італії. У цей же час, на думку сучасних дослідників, утворилися «класичні форми» карнавалу.

«Один з найдавніших описів карнавалу, що зберігся до нашого часу, — писав Михайло Бахтін, — подає у формі містичного бачення Пекла. Нормандський історик ХІ ст. Ордерик Вітал змальовує бачення якогось священика Гошеліна, який першого січня, вертаючись вночі від хворого, бачив військо, що посувається пустельною дорогою під проводом «Ерлекіна» (він посідав одне з найзначніших місць у середньовічній пекельній ієрархії — О.К.). Сам Ерлекін зображений у вигляді велетня, озброєного величезною палицею (фігура його нагадує Геракла). Військо, яке він веде, вельми строкате: попереду йдуть люди, вдягнені у звірячі шкіри, потім ідуть люди, що несуть п’ятдесят гробів, на гробах сидять маленькі чоловічки з великими головами та великими кошиками у руках. Потім ідуть двоє ефіопів з дибою, на якій чорт налигає чоловіка, встромляючи в нього вогняні шпори. Далі йде велика кількість жінок: вони їдуть верхи на конях, весь час підстрибуючи на сідлах, оздоблених розпеченими цвяхами; жінки весь час підскакують і знову падають на ці цвяхи; серед них були шляхетні дами, у тому числі й ще живі. Потім ішло духівництво, а наприкінці — воїни, оточені полум’ям».

У Венеції свята, що передували карнавалові, відомі з XІІ століття, а з 1296 року спеціальним декретом переддень Великого посту був оголошений святом, до структури якого увійшли процесії, різноманітні ігри, спортивні змагання, маски тощо. Відтоді, ймовірно, й з’явилася назва «карнавал».

1310 року, наслідуючи традицію імператорського Риму, карнавал було влаштовано з політичною метою: після придушення заворушень, викликаних заколотом Байамонте Тьєполо дож П’єтро Граденіго, маючи намір переключити увагу народу й заспокоїти його, влаштував карнавальні розваги спеціально для моряків і робітників арсеналу, найактивнішої частини венеційського плебсу. Сам він під час карнавалу тинявся у натовпі й, удаючи, що розважається, провадив «обережну агітацію».

З плином часу карнавал ставав усе пишнішим і пишнішим, його початок став супроводжуватися офіційною церковною службою й різноманітними виступами влади.

Невдовзі в Італії постали і спеціальні розважальні компанії — «Compagnіe delle Calze», члени яких носили символічні емблеми, прикрашені дорогоцінним камінням.

* * *

Незважаючи на різноманітність, у сюжетиці карнавалу можна вирізнити декілька основних типів. Серед них найбільше поширення одержали маскарад календаря й «заповіт». У маскараді календаря брало участь тринадцятеро персонажів. Один зображував рік, а інші — дванадцять місяців. Рік виступав в образі старого з сивою бородою, зі скіпетром у руці, найчастіше — у костюмі Арлекіна. Він представляв глядачам кожен місяць і вказував, що той мусить робити. Виходячи зі специфіки місцевості та з характерних рис персонажа, він супроводжував свої промови жартівливими, а подеколи й глузливими зауваженнями і жестами. У великих населених пунктах у видовищі брали участь не лише місяці, а й свята. Так, у почті Січня було шість свят, Лютого — три свята і т. ін. За рахунок цих свят кількість учасників видовища істотно збільшувалась, а інколи досягала сімдесяти чоловік.

У текстах карнавальних сценаріїв, що дійшли до нашого часу, йдеться про боротьбу Посту з Карнавалом, про перемогу Посту й мученицьку смерть Карнавалу разом з його кухарем на вогнищі.

Кульмінацією карнавалу була процесія і страта. Карнавал у вигляді опудала урочисто везли вулицями, а потім спалювали, топили, вішали, розстрілювали або якимось іншим чином страчували.

Засуджений до смерті Карнавал оголошував свій заповіт, в якому привселюдно розкривалися таємниці міста й знімалися мовні табу: ошуканий чоловік публічно називався рогоносцем, нечистий на руку торговець — злодієм, жінка не надто моральної поведінки — шльондрою та ін.

Сюжет карнавального «заповіту» символізував, імовірно, вигнання зими та усунення всякого зла.

Головна дійова особа обряду — Король карнавалу або просто Карнавал — розрум’янена лялька у короні, старий або опудало, зазвичай виготовлялися із соломи.

Сцена «заповіту» розгорталася у такий спосіб: Король Карнавалу або Карнавал спочатку суворо критикував справи і вчинки мешканців міста, після чого його самого засуджували і страчували — спалювали або кидали у річку ляльку.

У Тоскані Карнавал «страчувався» таким чином: компанія ряджених носила вулицями ноші з розпростертим на них Карнавалом — чоловіком, що помирає. Врешті-решт ноші ставили біля його «домівки» і Карнавал, удаючи, що конає, розігрував сцену прощання.

Обов’язковим атрибутом карнавалу були маски: Арлекін, Пульчінелла, Доктор та ін., які згодом заклали основу італійського театру масок — комедії дель арте.

Карнавальний парад зазвичай очолювали блазні, котрі йшли пішки або їхали на конях; буфони розкидали яйця з трояндовою водою; герольди розкидали горіхи дітлахам; «демони», «дикуни» й «лісові жінки» дражнили роззяв; бігуни штурмували «Пекло», стріляючи потішними вогнями.

Один з найхарактерніших елементів карнавальних розваг, що, безумовно, нагадує чи то містерії, чи то самі хрестові походи — «Кораблі блазнів» (нім. — Narrenshіff) — кораблі з рядженими блазнями, за якими випливали вершники, що сиділи верхи на іграшкових, зроблених із тканини, конях, неначе циркові блазні. Серед них були колісниці у вигляді «Пекла», тобто вежі, на якій розміщалися ряджені в костюмах «дияволів», які виступали з імпровізованими жартами сатиричного характеру. Таким чином, корабель дурнів, своєрідний Ноїв ковчег на колесах, який везли хлопчики-підмайстри, став центром карнавалу. Відомо, що 1539 року на такій колісниці була виставлена фігура одного з войовничих захисників реформованої церкви, котрий висміювався під час процесії. Останній звернувся зі скаргою до міської влади, яка й заборонила процесії. Відомо, що зухвала поведінка ряджених, їхні зіткнення з шанованими громадянами, зокрема з італійськими купцями, викликали невдоволення патриціїв, а відтак і сутички виконавців з владою.

Усупереч міфові суцільного «бешкетування», яким видається інколи середньовічний карнавал, насправді він дуже часто ставав евфемізмом барвистого тріумфу, що мусив пробудити патріотичні почуття його учасників і глядачів. Як пише Я. Буркгардт, в Італії «за правління Павла ІІ і Александра VІ влаштовувалися пишні карнавали, що мусили зображувати улюблену фантастичну картину того часу — тріумф давньоримських імператорів». Невипадково ж італійські карнавали цієї доби, віддаючи данину моді на античність, подеколи називалися давньоримським святом lupercalіa.

Так, у середині ХV століття, коли папа Павло ІІ почав відроджувати давньоримські звичаї і розваги, постали й видовища та ігри за мотивами античної історії — масові тріумфальні процесії (trіonfі), котрі наслідували «тріумфи» римських імператорів. Так, 1443 року флорентійці показували громадянам Неаполя, де відбувався в’їзд Альфонса, «тріумф», в якому рухалися вершники, одягнені в костюми різних народів. На величезній тріумфальній колісниці стояв Юлій Цезар.

1500 року Цезар Борджіа інсценує «тріумф Юлія Цезаря» на одинадцятьох пишних колісницях, відкрито заявляючи про намір возвеличити свою власну персону шляхом відтворення античного свята. Разом із «тріумфами» поширюється й новий мотив святкового декорування вулиць — тріумфальна арка, що будується за античним зразком.

Такі тріумфи влади влаштовувалися під маскою тріумфів давньоримських полководців — Емілія Павла, Камілла, Августа, Юлія Цезаря та ін.

До цього ж карнавально-тріумфального різновиду видовищ відносяться й плавання буцентавра у Венеції (1491), плавання моделі Всесвіту (1541) та інші дива, що ними намагалися збудити уяву глядачів тамтешні правителі.

Тріумфи відігравали настільки велику роль у житті міст, що їм навіть присвячували цілі монографії, як твір Массімо Трояно «Розмови про тріумфи, турніри, святкове вбрання і найдивовижніші речі, що мали місце у день пишного весілля славного сеньйора герцога Вільгельма, старшого сина шляхетного Альберта V, пфальцграфа Рейнського і герцога Верхньої і Нижньої Баварії 1568 року, 22 лютого...».

З цієї тріумфальної практики згодом постав і світський театр («Ренесансний театр Італії, — писав Вальтер Беньямін, — народився з чистої демонстративності, з «тріонфі», процесій з коментуючою декламацією, що постали у Флоренції за Лоренцо Медичі»).

З карнавалом пов’язані й перші згадки про фестивалі блазнів (fеstа stultоrum, fаtuоrum, fаllоrum) і свята віслюків, які відносяться до кінця ХІІ ст., а до 1381 року — й повідомлення про організацію «Ордену дурнів».

У ХV столітті гільдії блазнів і корпорації дурнів, товариства й асоціації об’єднували чиновників, школярів, нижчу церковну й монастирську братію, студентів-вагантів. На чолі цих спілок стояли обрані шляхом голосування Князь Дурнів, Матір Дурепа, Король або Імператор, Єпископ, Архиєпископ чи Принц Дурнів, Лорд Безладу, Повелитель Бешкетів або Король Рогоносців. У дні католицьких свят — Св. Стефана (26 грудня), Івана-євангеліста (27 грудня), Пам’яті Невинно вбитих немовлят (28 грудня), Нового року (1 січня), Богоявлення (6 січня), Великодня, — а також під час міських карнавалів братчики влаштовували Свята Дурнів, змістом яких були пародійні культові ритуали — і не лише на вулицях, а й біля священних церковних вівтарів.

«Під час Служби Божої, — з обуренням повідомлялося у посланні богословського факультету Паризького університету від 12 березня 1444 року, — диякони й субдиякони у чудернацьких масках, в одязі жінок і гістріонів, танцювали у храмі, співали на хорах сороміцькі пісні, їли кров’яні ковбаси біля вівтаря, грали в кістки, наповнюючи церкву смердючим запахом кадильниць, в яких спалювали шматки старих підошов, скакали по церкві й не соромились своїх сороміцьких танців». По закінченні сміхової літургії клірики каталися на возах вулицями міста й осипали перехожих лайном, демонструючи «видовища гидкі» й супроводжуючи їх непристойними жартами.

У деяких церемоніях товариств дурнів головним персонажем видовища ставав осел (міфологічно він був пов’язаний із узаконеним ще в ІХ столітті «святом віслюків», яке справлялося церквою на Різдво, в пам’ять про втечу Марії з немовлятком Ісусом в Єгипет на віслюкові).

Відоме також приурочене до карнавалу свято «хлопчика-єпископа» (лат. — рuеr еріsсорus, еріsсорus puerorum, еріsсорus puerіlіs, еріsсорus parvulus, еріsсорellus, нім. — Schull-Bіschoff, англ. — Boy-Bishop, італ. — Pіscopello, ісп. — оbіsріllо).

Подібна за змістом гра відома у Німеччині, де молодші школярі на день Св. Миколая обирали зі свого середовища «єпископа» (kіnderbіschof).

У середньовічній Англії в карнавальний період влаштовувалося Свято Безладу (англ. — Feast of Misrule) — пародія на церковну службу, в якій брали участь Абат Безладу та ініш комедійні персонажі.

У середньовічній Франції до карнавальних свят приурочувалися шаріварі (франц. — charіvarі — котячий концерт) — ігри ряджених, що «виганяють стару бабу» — втілення старого року. Вперше слово згадується 1318 року. Наповнюючи вулиці безладними веселощами, ватаги ряджених у «косматих сатирських харях» спинялися перед кожним будинком і вимагали викупу. Вони мавпували, танцювали і стрибали, колотили у цеберка, миски та інші «дзвінкі» предмети. Неймовірний шум з криком півнів і нявканням котів піднімався задля нейтралізації нечистої сили: вважалося, що чим більше гуркоту й галасу, тим більше користі. З плином часу ритуальний зміст шаріварі забувся й обряд переродився на жорстоке осміяння людини, чий шлюб вважався ненормальним. Дикий концерт котів виконували під вікнами літнього удівця, що одружився на молодій дівчині, чи удови, що уклала шлюб з юнаком. Жорстоко глумилися із чоловіка, якого била лайлива жінка, знущалися з жінки легкого поводження. Шаріварі подібні до «дияблерій» — ігор дияволів з їх бешкетними пристрастями і непристойними жартами.

Крім масових розваг, починаючи з XVI-XVII ст., до карнавалу, приурочувалися і театральні вистави, котрі навіть мали спеціальні назви.

У середньовічній Німеччині дістали поширення фастнахтшпілі (нім. — Fastnachtspіel — масляна гра; від Fastnacht — масниця і Spіel — гра) — короткі сценки фарсового характеру, що писалися для карнавальних процесій і втілювалися головними виконавцями цього жанру — ремісниками, підмайстрами, міським бюргерством тощо.

Виконавці фастнахтшпілів, патриції, об’єднувалися в «театральні гільдії», які щороку виставляли свої «цивільні (бюргерські) ігри» (Burgerspіele).

Південнотирольські фастнахтшпілі мали грубувато-еротичний характер. Наприклад, «Румпольт і Марет» Вігіла Рабера розповідав про «процес» утрати цноти, а у фастнахтшпілі про батька та його чотирьох дочок молодша з дочок охоче виходила заміж за злиденного старого, маючи на прикметі хлопця для любовних утіх.

У фастнахтшпілях Любека перевага надавалася міфологічно-історичним темам («Про дочку імператора й сина правителя Єрусалимського» та ін.).

Однак фастнахтшпіль використовувався не лише з розважальними цілями, а й з цілями політичними. Поштовхом до використання театральних видовищ у церковній полеміці став фастнахтшпіль, виставлений у Данцигу під час карнавалу 1522 року учнем Дюрера Міхаелем Шварцом. Папа й імператор оголосили Лютера поза законом, на що Лютер, скинувши чернечу рясу, приєднувався до юрби, після чого його забирав із собою чорт. За кілька років по тому кенігзберзькі бюргери висміювали у своєму фастнахтшпілі папу Римського та його кардиналів і оспівували Лютера. Міська влада у Цюріху і в Нюрнберзі видала укази, якими заборонялося карнавальним блазням виставляти на посміховище «папу, кардиналів, наших громадян, ландскнехтів, ченців і черниць, священиків та інших духовних осіб».

1531 року бернські бюргери підготували спрямований проти папства фастнахтшпіль Ганса Рюте, що проголошував кінець «ідолопоклонства», — як перед поганством, так і перед Папою. Вистави здійснювалися вже не в трактирах або приватних будинках, а просто неба, на спеціальних симультанних майданчиках.

У Польщі відома карнавальна комедія (польськ. — komedia zapustna, komedia karnawałowa, komedia mięsopustna) — різновид фарсу, що розігрувався в останні дні напередодні великого посту. Приміром, відомо, що 1622 року на театрах була показана «Tragikomedia Mięsopust na dni mięsopustne» на три дії.

Іншою театральною розвагою під час запустів у Польщі XVI-XVII ст.були рибалтівські комедії (komedia rybałtowska від лат. — ribaldus — розпуста, гультяйство) —— народні вистави сатиричного змісту з елементами бурлеску і пародії.

Героєм масляної драми був грішник — п’яничка, вбивця, тиран на троні. Він міг перетворитися на праведника, але найчастіше демонструвалося його остаточне падіння й спілкування з пекельними силами.

У XVI ст. Нідерландах дістав поширення клухт (klucht) — масляна комедія, що виконувалася на початку або наприкінці зіннеспела — нідерландського мораліте, основного жанру драматургії камер риторів.

У європейському шкільному театрі в карнавальний період дістали поширення також масляні драми (англ. — shrovetide play — різновид драми, «героєм» якої був грішник — п’яничка, вбивця, тиран на троні; протягом дії він міг перетворитися на праведника, але найчастіше демонструвалося його остаточне падіння й спілкування з пекельними силами) і «драми жахів» (так, у Білорусії відома драма жахів, яка розповідала про те, як на бал до графа Фригійського з’явилися демони, щоб покарати його за блюзнірство та ін.).

Зазвичай шкільні вистави приурочувалися до кінця масляного тижня («ludі аntесіnеrаlеs», «bассhаnаlеs»), страсну п’ятницю («dе раssіоnе») й закінчення навчального року, коли роздавалися нагороди учням («ludі роstgуmnаstісі», «mеtаgуmnаstісі»).

Не буде перебільшенням стверджувати і те, що сам карнавал став надзвичайно провокативним фактором і для подальшого розвитку театру.

Так, саме під час карнавалу 1508 року (власне, в лоні карнавалу) у феррарському палацi поет Лодовiко Арiосто показав свою «Комедiю про скриньку» — перший зразок жанру «commedia erudita» — «вченої комедiї».

13 лютого 1520 року, під час карнавалу, у палацi Фоскарi у Венецiї з нагоди перебування у мiстi Федерiго Гонзага, герцога Мантуанського, відбувся і перший сценiчний виступ Анджело Беолько, «попередника» комедiї дель арте — актора i драматурга. А вже з 1560-х рр. з`явилася й величезна кількість труп La commedіa dell`arte, котрі первісно розвивалася у річищі карнавалу, наслідуючи його прийоми. Первісно традиційні маски La commedіa dell`arte — Арлекін (Ерлекін), Дзанні, Пульчінелла, — ще до виокремлення жанру з карнавалу супроподжували поховальну процесію Карнавалу. Трупи La commedіa dell`arte первісно мали дивовижні назви — «Бажані», «Впевнені», «Об`єднані», «Вірні» тощо. Акторами були або колишні буффони, або аматори — колишні ремісники.

Аналіз зафіксованих в джерелах прем`єр XVII століття показує також, що найбільша кількість прем`єр вистав припадає саме на різдвяно-карнавальний період, що цілком відповідає календарно-святковій природі театру протягом перших двох тисячоліть його існування.

Беручи до уваги популярність карнавалу, починаючи з ХІХ ст. у різних країнах здійснюються неодноразові спроби відродити або прищепити це свято.

Адже свято, як справедливо зауважив Михайло Бахтін, є первинною формою культури. І з неї й справді «проростають» найрізноманітніші мистецькі форми і жанри — інколи непередбачувані.

Про автора.

Клековкін Олександр Юрійович — доктор мистецтвознавства, професор. Автор монографій, присвячених історії театру: «Містерія у ґенезі театральних форм і сценічних жанрів», «Сакральний театр», «Блазні Господні» та ін.