Сьогодні, коли Українська Греко-Католицька Церква готується до обрання свого нового предстоятеля, в суспільстві спостерігається посилений інтерес до проблеми «уніатства» як явища в українській церковній історії. У зв’язку з цим сайт «Релігія в Україні» пропонує увазі читачів статтю кандидата історичних наук Тетяни Шевченко, присвячену історичній генезисі Берестейської унії. Стаття тематично продовжує попередні публікації авторки «Князі Острозькі – “тверді православні”?» та «”Руський світ” Антоніо Поссевіно з Костянтином Василем Острозьким».

На початку 1590 р. було започатковано нову серію контактів православних ієрархів (клієнтів князя Острозького) із Римом. Питання про унію з Римом порушили, зокрема, два протеже князя на єпископські кафедри: Луцький єпископ Кирило Терлецький, новопризначений патріарший екзарх, а від 1593 р. - Володимиро-Берестейський єпископ Іпатій Потій, колишній кальвініст. Посередниками були одні з найактивніших протекторів єзуїтів серед католицького єпископату – Луцький єпископ Бернард Мацейовський та Львівський архієпископ Димитрій Соліковський. Хоча питання приєднання до унії самого князя Острозького не згадувалось, але він, імовірно, був добре поінформований про хід переговорів, або навіть був їх таємним ініціатором.

Саме тому, перебуваючи 1590 чи 1591 р. проїздом у Ярославі, князь прийняв запрошення місцевих єзуїтів відвідати їхню колегію. Точну дату візиту встановити не можливо, бо факт був зафіксований у друкованих “Litterae annuae”, виданих спарено за 1590-1591 рр., а рукописні ориганали за ці роки не збереглись. І якщо єзуїти запросили його „officii causa [з обов’язку]” як „главу схизматиків”, то сам князь Острозький мав практичнішу мотивацію. Найшвидше, це були свого роду оглядини, бо наступного 1592 р. його молодший син, Олександр, одружився з однією з власниць Ярослава, 17-річною Анною Косткою, дочкою Софії Одровонжівни, фундаторки єзуїтів у Ярославі. Ярославські маєтності, отримані Острозькими, стали помостом між їхніми руськими і малопольськими володіннями, а сам шлюб був найвдалішим із усіх інших шлюбів дітей Острозького з точки зору маєткових інтересів.

Відомо, що Костянтин Василь Острозький дискутував з єзуїтами про владу папи Римського, відвідав бібліотку колегії, де його особливо зацікавили твори грецьких авторів. Насамкінець князь попросив витлумачити уривок із 139 псалма церковно-словянською мовою. Єзуїтський хроніст без зайвої скромності зафіксував, що його співбрати „відповіли належно і розважливо [commode ac modeste responderunt]”, натомість якийсь фессалонікійський монах з оточення Острозького цього зробити не зміг і, на розчарування єзуїтів, замість відповіді прислав за 2 місяця до колегії лист, „plenas conviciorum in Romanam Ecclesiam [повний паплюжень Римської Церкви]”, де не було жодного слова про уривок із псалма. Єзуїтська вченість таки справила враження на старого князя. Тут же, після весілля Олександра, який залишився з дружиною в Ярославі, він надіслав прохання до Львівського братства, членом якого був: „...сынъ мои князь Александро восточникъ между зубами западных людеи веры и науки и всего набоженства уселъ, сиречъ оби(та)телем ярославским се сталъ, идеж помощи и ратунку в потверженью веры его от насъ мети не может скудости ради учителеи, без нихже и сами глад страждем. Но понеж(е) у вас болшеи обретается, молю васъ, да не сице, от васъ поблиз суще, небрежения ради якож и Костентинъ сынъ мои постраждетъ. Бога ради попечение всяко сотворете, да не имеютъ в немъ части не единоя Езуиты.”

У 1590 р. найстарший син князя Костянтина Василя, Януш Острозький, воєвода Волинський, отримав два стратегічно важливі з точки зору безпеки руських земель староства – Богуславське і Білоцерківське староства, а 1593 р. – найвищий світський уряд у Короні – Краківську каштелянію, після чого уряд Волинського воєводи перейшов до його брата – 23-річного Олександра, який до того ж отримав Переяславське староство.

Тож коли імператор Рудольф ІІ у зв’язку з турецькою загрозою на півдні імперії зініціював створення антитурецької ліги, князь Януш з вересня 1593 р. брав якнайактивнішу участь у вербуванні козаків на імператорську службу. Незалежно від ініціативи Габсбургів, папа Клемент VIII схвалив план хорвата Петра Чедуліні, Нонського єпископа, візитатора католицьких церков у Константинополі, який передбачав створення антитурецької ліги, до якої увійшли би Річ Посполита, Священна Римська Імперія та Московське царство. Навесні 1593 р. Московія обіцяла імператорському послові підтримати Габсбургів проти Порти.

Висунення православного унійного проекту на початку 1590-х рр. було пов’язано зі зміцненням і нарощенням політичної ваги князів Острозьких у Речі Посполитій. Їх на початку 1590-х рр. підтримав Сигізмунд ІІІ у своєму протистоянні з канцлером Томашем Замойським. Унійний план князя Острозького, викладений у листі до Володимиро-Берестейського єпископа Іпатія Потія у червні 1593 р., перед Синодом православного єпископату у Бересті, постав під впливом габсбурзької ініціативи. При обговоренні реформи Православної Церкви князь планував своє посередництво у пошуках шляхів порозуміння з Католицькою Церквою, пропонуючи зустрітись з папою під час своєї подорожі до Італії „dla poratowania zdrowia cielesnego”.

Острозький бачив у поєднанні Київської митрополії з Католицькою Церквою шлях до аналогічного кроку з боку московського православ’я, а завдяки своїм впливам і шлях до поєднання з Римом Православної Церкви у Молдавії та Валахії. Острозький хотів залучити до майбутньої унії з Римом східних патріархів, Московію і Валахію, пропонуючи Львівському єпископові Гедеонові Балабану виїхати на переговори до Валахії. Власне „релігійна частина” унійного плану передбачала збереження східної церковної традиції, однаковий з католиками соціальний статус православного духовенства, доступ унійного єпископату до сенату, заборону примусу до конверсій у католицизм, а також внутрішню реформу Церкви, заснування шкіл для кліру.

Традиційно вважається, що Іпатій Потій, хоч і був клієнтом князя, зобов’язаним паторонові єпископською кафедрою, не захотів промотувати план свого патрона через нереальність плану такої універсальної унії. Деталі свого плану князь Костянтин Василь хотів обговорити з Климентом VIII в Італії особисто, без посередників, обіцяючи взамін за сприяння його справам сприяти у прийнятті унії. Однак діалектика цього процесу полягала в тому, що Іпатій Потій тому і відмовився від участі в реалізації пропонованої ідеї, бо вважав плани Острозьких цілком реальними. В той час він сам прагнув реформи Церкви за католицьким зразком, яка вела би до незалежності ієрархії від світських патронів у питаннях церковної політики та обмеження впливу церковних братств.

Унійні плани князя Костянтина Василя Острозького у цей час гармоніювали з відношенням його єдиного сина, який залишився православним, Олександра до єзуїтів у його ярославських володіннях. Так, Олександр погодився з наміром дружини реалізувати фундацію її батьків місцевим єзуїтам, виділивши додаткове грошове утримання на будівництво церкви св. Іоанна, додаткове забезпечення у 1594 р. для колегії, пізніше – бурси. У 1593-96 рр. ярославські єзуїти фіксували, що князь Олександр, „etsi Schismaticus [хоч і схизматик]”, відвідував їх колегію, мав приязні стосунки зі знаменитим «апостолом Русі» єзуїтом Бенедиктом Гербестом, разом зі своїм почтом брав участь у процесії Божого Тіла у 1593 р. Предметом особливої гордості єзуїтів і великого подиву князя Олександра у 1593 р. було значне технічне досягнення єзуїтів – покриття одним склепінням надзвичайно широкого нефу єзуїтської церкви. Єзуїтський хроніст у Ярославі з оптимізмом повідомляв, що князь на честь святкування Пасхи 1596 р. навіть видав гарматні постріли.

Попри це, останні оптимістичні повідомлення про добре ставлення Олександра Острозького до єзуїтів і про їхнє бажання „відхилити від схизми” князя датуються у звітах місцевих єзуїтів січнем 1595 р. Це співпадає з докорінним зламом у ході унійного процесу. Наприкінці 1594 і на початку 1595 р. православні єпископи, які на противагу універсальній унії Острозького вирішили підтримати унійний проект Потія–Терлецького, звернулись за протекцією і захистом від свого могутнього православного патрона до канцлера Замойського, давнього опонента князів Острозьких.

Про самостійні плани єпископів реформувати церкву за католицьким зразком Острозькі довідались щонайпізніше наприкінці січня - на початку лютого 1595 р. Відтоді і в подальшому князь Костянтин Василь Острозький став рішуче проти ідеї унії з Римом, назвавши дії єпископів „ганебною зрадою”.

Від листопада 1595 року по березень 1596 «зрадники» Терлецький і Потій перебували в Апостольській Столиці. Посольство нараховувало до 23 осіб. Всі витрати делегації взяв на себе Святий Престол.

17 листопада Кирило Терлецький та Іпатій Потій були прийняті Климентом VIII та передали йому листи від короля. Втім, ніяких перемовин, обговорень чи дискусій не відбулося.

Пізніше руські єпископи неодноразово прохали Папу прийняти їх для обговорення «багатьох справ». Проте Климент VIII не надав їм аудієнції, як і жодного документа відносно своїх планів щодо запропонованої русинами унії Київської митрополії з Римом. Папа неодноразово приносив вибачення за затримку із аудієнцією та посилався на зайнятість справами польськими і угорськими…, рівно як і своїми проблемами з подагрою. Єпископи-посли зустрілися лише із кардиналами.

23 грудня була організована церемонія проголошення унії двох Церков. Власне підписання 23 грудня 1595 р. Іпатієм Потієм та Кирилом Терлецьким тексту сповідання віри та декларації про визнанні першості римського понтифіка і було тим, що у Римі прийнято вважати актом проголошення унії. Вона була затверджена папською булою “Magnus Dominus”, яка визнавала «грецький обряд» Руської Церкви. 23 лютого 1596 р. була підписана була “Decet Romanum Pontificem”, яка надавала Київському митрополиту право призначати епіскопів із наступним затвердженням їх папою. 26 лютого спеціальним папським бреве було дозволено зберігати у богослужбовій практиці традиційні для Православної Церкви сакоси. Наступна аудієнція руських єпископів у папи відбулася лише перед їхнім від’їздом до Речі Посполитої 2 березня 1956 р. Попри зворушливість прощання, це було єдине, на що могли розраховувати посли.

У травні 1596 р. Кирило Терлецький та Іпатій Потій прибули до Варшави. Зрозуміло, що подібні результати унійного процесу не могли задовольнити князя Острозького, який бачив в універсальній унії широкі майнові, політичні, а відтак державотворчі та династичні можливості. В один момент люди, які були забовязані йому, як він безсумнівно вважав, усім, вирішивши свої питання, завдали його планам жорстокого удару. Можна лише дивуватися тому факту, що ініціатори цієї зради лишилися у доброму здоров’ї, не дивлячись на те, що старий князь таки вдався до «останнього аргументу королів» проти «зрадників».

Як свідчив, під час свого ув’язнення Северин Наливайко «ознаймуючи, що король ґвалт в релігії руський чинити хоче і, питаючи його, чи не хотів би панові воєводі [Костянтину Василеві Острозькому] допомогти і при ньому залишитися»… Зрозуміло, що напади наливайківців на єпископів-прибічників унії під час повстання 1596 р. робилися на замовлення князя Костянтина Василя, чиї маєтки вони майже не зачіпали. В нападах відплати брали участь також і інші, менш відомі слуги князя Острозького. Особливо постраждали маєтності Терлецького, який не був ані великим землевласником, ані політичним конкурентом Острозьких. Однак значну частину його майна таки було відправлено до Острога під час перебування єпископа у Римі… Таким чином, саме Костянтин Василь Острозький започаткував традицію збройної боротьби у міжцерковному дискурсі на теренах України-Русі.

Тоді ж нунцій Маласпіна, спираючись на слова Кирила Терлецького, інформував короля, що попри одностайність єпископів і кліру у питанні унії (від себе додамо, що це було явним перебільшенням), лише князь Острозький чинить перешкоди, погрожуючи єпископам. Він захоплює їхні маєтності та погано поводиться з усім духовенством. Bід того часу погіршились також стосунки Острозького із Сигізмундом ІІІ, була започаткована православно-унійна полеміка та сеймова боротьба в союзі з протестантами проти унії.

Далі буде