19 квітня 1541 року — 470 років тому — у Римі Франциск Ксаверій, П’єр Фабер, Якуб Лайнес, Альфонс Сальмерон, Симон Родріґес, Клод Леже, Жан Кодюр, Пакіе Бруе обрали першого Генерала Товариства Ісуса — Ігнатія Лойолу. Саме він надав Товариству універсального характеру, не обмежуючи єзуїтів жодним видом діяльності. Найбільшої слави єзуїти зажили як проповідники і сповідники можновладців, ловці душ «заблудлих» аристократів, викладачі шкіл та інтернатів для хлопців із вищих суспільних верств. При цьому поза увагою широкого загалу залишається постійна душпастирська опіка єзуїтів над людьми із соціальних низів — бездомними і повіями у притулках, злочинцями у в’язницях, сиротами та безпритульними дітьми у сиротинцях.

Від самого початку формування та заснування Товариства Ісуса діяльність його членів у допомозі ближнім не обмежувалась «справами духу», але поширювалася й на «справи тіла», будучи інтегральною частиною їх душпастирського самовизначення. 650 стаття єзуїтських «Конституцій» приписує єзуїтам займатися «справами милосердя щодо тіла, аж до того ступеня, який дозволяють фізичні сили та духовні заняття, які є важливішими, приміром, допомагаючи недужим, яких потрібно відвідувати у шпиталях або посилати до них людей, які могли б надавати їм різні послуги; сприяючи примиренню ворогуючих сторін; роблячи все, що можна, для вбогих та в’язнів у темницях, як особисто, так і через інших».

Один із випадків, який мав вирішальний вплив на рішення Ігнатія Лойоли присвятити себе також служінню «справам тіла» описаний у його автобіографії («Заповіт прочанина»). Під час навчання у Парижі у 1528-34 рр. Ігнатій Лойола мав вражаючий досвід подолання страху при виконанні вчинків милосердя. Відвідуючи хворого Ігнатій відчув, що рука, якою він дотикався до його ран, почала боліти. Думаючи, що він заразився, Ігнатій запанікував. Щоби перемогти страх, Ігнатій поклавши пальці до рота, говорячи собі, що якщо він має інфекцію на руці, то матиме її і в роті. В аналогічний спосіб долав свої фобії й один із перших товаришів Ігнатія — Франциск Ксаверій, коли вони доглядали прокажених в одному з венеціанських шпиталів. Служіння перших єзуїтів у Венеції стало зразком для майбутніх членів Ордену.

Однією з перших справ, якій себе присвятили майбутні єзуїти по прибутті до Риму взимку 1538-39 рр., була опіка над людьми із маргінесу суспільства. З огляду на безпрецедентно холодну зиму Ігнатій та його товариші перетворили свій перший будинок у Римі на притулок для бездомних. Щодня там збиралось від трьохсот до чотирьохсот осіб, яких єзуїти рятували від голоду і холоду, годуючи їх, ділячись власними пожертвами та надаючи їм духовні послуги.

У римських шпиталях єзуїти не лише проповідували та сповідали пацієнтів, але і мили, і годували хворих. Поступово це стало звичайним заняттям для членів усіх єзуїтських спільнот, без огляду на їх чисельність та місцезнаходження. Під час епідемій у містах та містечках єзуїти нерідко залишалися самі, опікуючись хворими у шпиталях і будинках.

До «Конституцій» Товариства Ісуса було включено окремими пунктами як обов’язкове випробування для новіціїв служіння протягом місяця в одному чи кількох шпиталях. Новіції мали їсти і спати у шпиталях протягом усього випробовувального терміну, допомагаючи і служачи всім, «щоби якомога більше принизитися й упокоритися, ясно засвідчуючи таким чином, що цілковито зреклися світу з його пихою і марнославством». Утім, пізніше було введено деякі обмеження цієї практики, зокрема з-під опіки єзуїтів були виключені хворі жінки, перед якими дозволялось лише проповідувати та приймати у них сповіді.

В 1542-43 рр. Ігнатій Лойола спробував ініціювати суттєві зміни в медичній та душпастирській практиці Католицької Церкви. Латеранський собор у 1215 році видав декрет (22 канон) під назвою «Cum infirmitas», який забороняв лікарям займатися хворими, доки священик їх не висповідає. Папа Григорій ІХ включив цей канон до своїх «Decretalia». Оскільки у XVI ст. цього припису ніхто не притримувався, Ігнатій вирішив його відновити. Проте римські лікарі почали збирати юридичні і богословські судження проти цього декрету, твердячи, що лікар не повинен відкладати свій візит до хворого до часу сповіді пацієнта. Ігнатій натомість збирав висновки богословів та єпископів-прихильників цього декрету. У 1543 р., на великий жаль Лойоли, папа Павло ІІІ наказав дотримуватися цього декрету в Римі, не поширивши його дію на всю Церкву. Водночас декрет був впроваджений кількома італійськими єпископами у їхніх єпархіях та віце-королем Сицілії.

Єронім Надаль, один із членів-засновників Товариства, відправлений генералом Лойолою на Сицилію, став першим організатором соціальної допомоги нужденним у цій частині Італії. Найхарактернішими формами допомоги тут була організація шпиталів, сиротинців, притулків для жінок, які знаходилися в небезпеці, заснування братств для допомоги бідним. Саме на Сицилії єзуїти вперше розпочали засновувати низькопроцентні кредитні банки для бідних. У Палермо на дворі віце-короля та місцевої знаті вони збирали пожертви для викупу з в’язниці боржників та в’язнів із турецького полону.

Інколи єзуїти починали займатися справами, які від них не очікували. Так, вже в 1555 р. отець Бартоломе де Торрес відкрив у Римі не лише невеличкий шпиталь, але й аптеку.

Багато єзуїтів стало у такий спосіб навчались лікарській та фармацевтичній майстерності, провадячи по всьому світу при своїх домах шпиталі та аптеки. Цей факт навіть схилив папу Григорія VIII зробити виняток до канонів, які забороняли духовним особам виконувати обов’язки лікарів.

ІІ

Такого ж значення, як і служінню серед хворих, єзуїти надавали опіці над в’язнями. Певною мірою допомога ув’язненим не була такою ж обтяжливою, як і робота у шпиталі, оскільки в’язні не вимагали до себе постійної цілодобової уваги. У XVI ст.. в Європі в’язні ділилися на дві категорії — боржники та ті, хто очікував на судовий вирок чи його виконання. Ув’язнення на певний час як покарання за злочин було у тодішній Європі невідоме. У Римі в середині XVI ст. половина в’язнів була боржниками, що походили з найбідніших прошарків населення. У Венеції, Римі та інших італійських місцях корупція серед судових урядників звертала на себе увагу як влади, так і єзуїтів, але пенітенціарну реформу було так само тяжко впровадити у XVI ст., як і в наш час. Втім, єзуїти не мали плану реформи пенітенціарної системи.

Натомість вони збирали для ув’язнених пожертви, годували їх, навчали катехізису, проповідували, сповідали. Більшість зусиль єзуїтів в Італії та Іспанії були спрямовані на звільнення з в’язниць боржників. Робили це єзуїти або за допомогою збирання пожертв, або за допомогою виплат довірителям чи навіть безпосереднє переконання довірителів.

Інституціональною складовою діяльності єзуїтів у в’язницях були спеціальні братства, керовані єзуїтами. Члени цих братств виконували ті ж самі обов’язки щодо ув’язнених, що і єзуїти, за виключенням священицьких.

Іншою «спеціалізацією» єзуїтів було служіння помираючим у шпиталях та приреченим на смерть в’язням. Останні нерідко були позбавлені регулярної опіки з боку священників через побоювання останніх пересудів та знеславлення. Більше того, єзуїти активно розробляли теоретичний аспект допомоги у таких ситуаціях.

У XVI ст. було написано чимало праць на тему мистецтва доброго помирання. Більшість з них була призначена для осіб, які хотіли приготуватися до смерті. Решта ж — для тих, хто супроводжував людей в останні дні чи години їхнього життя. Авторами значної кількості подібних творів були єзуїти. Окрім духовних порад помічникам помираючих, єзуїти охоче давали цілком земні практичні поради. Так, вони вважали одним із обов’язків особи, яка знаходилася при помираючому, переконатись у тому, що помираючий склав заповіт для родини. Коли ж були врегульовані зобов’язання щодо родини та боржників, помираючий міг записати щось для бідних чи на користь якоїсь побожної інституції. Якщо помираючий бажав якоїсь поради, то єзуїтам не радилось згадувати безпосередньо чи опосередковано їхнє Товариство. Проте вони могли згадати про пожертву на користь бідних, для викупу в’язнів, для сиріт, для боржників у в’язницях і на користь шпиталів.

Тим, хто супроводжували приречених на смерть, радилось після виконання вироку опікуватися родиною страченого та допомагати їй «залагодити біль і зменшити сором».

ІІІ

Іншим важливим напрямком місіонерської діяльності Товариства Ігнатій Лойола обрав навернення до порядного життя та допомогу повіям. Міста розросталися із їх ростом росла й кількість повій. Проституція стала складати загрозу не лише суспільній моралі, а й суспільному здоров’ю. З появою наприкінці XV ст. сифілісу проституція стала реальною загрозою суспільству. Водночас рід занять куртизанок у Римі та Венеції отримав новий статус і суспільне схвалення. Порівняно з великою кількістю злиденних повій, куртизанок було небагато. Втім, майже скрізь проституція серед нужденних прошарків суспільства викликала велике офіційне і неофіційне занепокоєння. Єзуїти вважали, що одним із найкращих способів переконати жінок залишити грішне життя є проповідь.

На початку свого перебування в Римі Ігнатій Лойола не лише сам проповідував серед повій, допомагаючи їм залишити проституцію, але й прилаштовував їх до будинків шанованих і заможних жінок, котрі допомагали колишнім повіям знайти іншу роботу і змінити свій колишній спосіб життя. Зокрема, такою жінкою була дружина посла Карла V Леонора Озоріо. Вона прийняла до свого двору шістнадцять колишніх повій. Із них деякі залишилися у неї служницями, сім забажали вступити до монастиря, а частині побожна пані надала посаг, аби вони могли вийти заміж. У 1199 р. папа Інокентій III проголосив, що шлюб з повією був би насправді вчинком великої побожності. Переконання це було присутнє і в XVІ ст. — одружись з повією і спаси свою душу. Тому знайти порядних чоловіків для цих жінок не було у ті часи нереальною справою.

Більше того, 1543 р. Ігнатій Лойола заснував для колишніх повій у Римі Дім Святої Марти. За зразком римського дому, аналогічні доми були засновані і в інших містах Італії: Флоренції, Пізі, Мілані, Палермо, Болоньї, Падуї, Модені, Мессині, Трапані, Аґрідженто, Валладоліді. До цих домів приймались повії, які хотіли залишити свої заняття, де вони отримували умови та засоби для вибору майбутньої праведної життєвої дороги. Єзуїти забезпечували цим жінкам посаг, з яким ті могли вийти заміж або вступити до монастиря. Дім Святої Марти водночас міг дати притулок шістдесятьом жінкам. Із заснуванням римського Дому Святої Марти водночас під опікою єзуїтів було засновано братство — Товариство милості, яке опікувалось та фінансувало цю інституцію.

1546 р. з огляду на складнощі у прийняті колишніх повій до монастирів в Домі Святої Марти було виділено окрему частину під свій монастир. За перші вісім років свого існування Дім святої Марти допоміг 300 жінкам. В ньому панувала дисципліна, подібна до монастирської. Жінки, яких туди приймали, під загрозою втрати особистих речей мали пообіцяти не залишати Дім доти, поки вони не виберуть одну з кількох можливостей, які задовольнятимуть братство. Єзуїти також забезпечували Дім Святої Марти пожертвами, допомогли скласти правила поведінки у Домі, працювали там проповідниками і сповідниками. У подальшому Дім Святої Марти цілком було віддано під приміщення для монастиря колишніх повій, а решта жінок були переведені до так званого Побожного Дому, де у них з’явилася додаткова можливість влаштувати своє життя — найматись на роботу в якості домашньої прислуги.

ІV

Під час перебування Ігнатія Лойоли та його товаришів у Венеції наприкінці 1530-х рр. чотири з них працювали у притулку для сиріт. За кілька років опіка над сиротами стала ще одним напрямком докладання зусиль Ігнатія Лойоли. У 1541 р. він заснував Товариство сиріт, яке мало допомагати дітям вулиці. Подібні інституції були засновані єзуїтами у багатьох інших містах Італії, особливо на Сицилії, по всій Європі і навіть у Бразилії, Індії, Японії. (В Японії єзуїтські місії перетворювалися на притулки для новонароджених дітей місцевих повій, які воліли не позбавляти немовлят життя, як це було досі прийнято, а залишати біля порогу єзуїтських домів). Єзуїти жебрали на посаги для дівчат, які хотіли вийти заміж.

Іншим аспектом діяльності Товариства Ісуса у цій сфері було заснування та провадження інституцій для дітей повій. Ігнатій казав, що зразки поведінки передаються в родині з покоління в покоління, і їх дуже тяжко змінити чи переламати. У 1546 р. він заснував у Римі Товариство нужденних дівчат для дочок повій, які, найпевніше, могли піти дорогою своїх матерів. Як і у випадку інших єзуїтських благодійних інституцій, в опіці над Товариством нужденних дівчат єзуїтам допомагали світські особи. Вони складали окреме братство, яке надавало дівчатам освіту і забезпечувало їм посаг. Сюди приймали дівчат від десяти до дванадцяти років. Товариство нужденних дівчат у Римі розвивалось досить успішно — за сорок років тут утримувалось 150 дівчат. Подібні інституції єзуїти засновували і в інших італійських містах: Венеції, Флоренції та Неаполі. Так, у Неаполі водночас утримувалося понад чотириста дівчат.

Отже, хоча складені Ігнатієм Лойолою «Конституції» і радили єзуїтам насамперед дбати про прихильність Апостольської Столиці, потім — світських володарів, магнатів та впливових людей, але водночас вони закликали чинити різноманітні справи милосердя, давши поштовх багатогранній соціальній діяльності єзуїтів на маргінесі суспільства.