(продовження розмови) Перша частина тут

—    У нашій минулій бесіді Ви присвятили багато уваги політиці. І це природно для політолога. Однак, чи не здається Вам, що Ви дещо перебільшуєте і політичний аспект діяльності патріарха Кирила, і наслідки не цілком вдалого, на Вашу думку, позиціювання Януковича під час візиту Святішого патріарха?
— Зрозумійте, йдеться про символічні дії. Ритуал створює символічну реальність. Він створює єрархію. І коли політика ритуально підпорядковує собі духовна особа, політик дійсно втрачає свою вагу. Янукович – не новачок у політиці. Але Кірілу вдалося його переграти. В політиці перемагає той, хто має більшу жагу до влади та сильнішу волю. А новому російському патріархові цих рис не бракує. В РПЦ не даремно за очі називають його «папою» та «фараоном». У Кіріла дійсно жага до влади, яку можна порівняти з жадою влади у фараонів чи середньовічних пап. І коли Кремль вчасно не зупинить цього талановитого політика, то сумна доля Януковича може спіткати й політиків у Росії. Кіріл не зорієнтований на релігійні цінності Царства Божого. Йому не потрібне Царство Боже, а потрібна конкретна політична влада тут і зараз.
— Вам не здається, що вірянам ризиковано висловлювати такі думки?
— Якщо Ви маєте на увазі можливі покарання, то це неактуально, оскільки я зараз живу у вільному світі і є вірянином Вселенського патріярхату.
—    Йдеться не про адміністративні утиски, а про етичний бік справи. Хіба справа вірян виносити судові вердикти щодо патріархів? Вам не здається, що Ваша точка зору щодо патріарха Кирила є надто емоційною?
—    Вона взагалі не є емоційною. Я просто аналізую його виступи та дії. Зараз не Середньовіччя. Отже, клірики вже перестали бути кастою, критикувати яку заборонено. Відсутність критики, «обожнення» єрархії призводить лише до того, що церковний провід відокремлюється від вірних на космічну відстань, і там, у «космосі», припускається помилки за помилкою… От, скажімо, заява Кіріла про те, що, мовляв, історичний титул «патріярх всіх північних народів» надає йому якісь права на Україну. Патріярх сказав відверту дурницю. А всі промовчали…
—    Що саме Ви маєте на увазі? Адже раніше московські патріархи справді носили такий титул.
—    Спочатку Кіріл публічно заявив, що він патріарх «північних країн» у своїй промові в перший день візиту. Того ж дня ввечері Кіріл дав «першосвятительське тлумачення» цього терміну. Виявилося, що термін, згідно з думкою Кіріла, «гіперборейські країни» – це країни, що знаходилися північніше від Візантії. Тобто, що московському патріярху нібито належить канонічна влада над усіма країнами, що знаходяться «північніше Візантії».
—    А де, на Вашу думку, тут «відверта дурниця», як Ви щойно дозволили собі висловитися? І, до речі, звідки у Вас, британського спудея, може бути інформація про те, що говорив патріярх за вечерею? Ви що, були там присутні?
—    Люба Алло, коли Ви прагнете сьогодні отримати певну інформацію, то не варто звертатися до MI6 або CIA. Достатньо опанувати пошуковик Google. Так само і про події того вечора можна дізнатися з цілком відкритих джерел, а саме з блогів поінформованих осіб… Тепер щодо «відвертої дурниці». Я не зрікаюся цієї радикальної оцінки. І от чому. По-перше, цей титул надали патріярху в томосі про автокефалію Російської Церкви. А це документ, який датовано кінцем 16 століття, коли я не помиляюсь, 1593 роком. А в цей час ніякої Візантії просто не існувало. Тобто точкою відліку слід вважати не Константинополь і Візантію, а Москву та Московію. «Гіпер-борея» – це країна або країни, що знаходяться «за Бореєм», тобто «за північчю». Територія ж сучасної України ніколи не була для греків «гіпербореєю». Це була територія, яка входила до складу Константинопольського патріархату. А от на які території може претендувати московський патріярх, користуючись цим історичним титулом, я можу сказати досить чітко. Річ у тім, що титул патріарха повністю дублював титул тодішнього російського царя. Тобто патріархові «нарізали» лише ті території, які тоді перебували в складі російської держави. А тепер гляньте на мапу Росії 1593 року! Ви зможете побачити там Україну? Бачите, Кіріл таки дійсно припустився комічної помилки. Адже його аргументи працюють проти нього!
Або інша не менш сумнівна заява Кіріла. Перебуваючи в Україні, він заявив, що, мовляв, принцип «у незалежній державі має бути незалежна церква» не відповідає канонічній традиції. Я не хочу сперечатися з патріярхом про тлумачення 34 правила святих апостолів або 17 правило IV вселенського собору. Про "київське минуле" РПЦ,"неоніконіанство" Кирила та інтелектуальне гетто Врешті-решт, він – богослов, а я – політолог. Але я хотів би звернути увагу на те, як тлумачив цей канон сам московський патріярхат. Беремо третє число «Журналу Московської Патріархії» за 1944 р. Це – історичне число цього журналу, бо там надруковано документацію, пов’язану зі визнанням Московським патріярхатом автокефалії грузинської Церкви. Тепер знаходимо там текст документу, що має назву «Возобновление молитвенно-канонического общения между двумя православными церквами – Грузинской и Русской». Я спеціально підготував цей документ і зараз прочитаю вам звідтам цікавий уривок… От що пише патріярх Сергій, який є не лише першоієрархом та «батьком» сучасного Московського патріярхату, але й відомим богословом. «Не имея оснований входить теперь в разбор всего, что с тех пор говорилось и писалось за и против грузинской автокефалии, и оставляя без внимания всякие взаимные счеты, подозрения, предубеждения и печальные недоразумения, мешавшие беспристрастному подходу к данному вопросу, мы теперь имеем счастливую возможность ограничиться лишь самым главным и существенным: по церковным правилам (Всел. IV, 17 и др.) церковные границы должны следовать за государственными». І далі. «Грузия же составляла неотделимую часть Российской империи, не пользуясь какой-либо автономией даже в размерах, предоставлявшихся, например, Финляндии. С другой стороны, по основным законам Российской империи, самодержавная власть в делах Православной Церкви действовала “посредством учрежденного ею Святейшего Синода”. Значит, вся территория империи, не исключая и Грузии, в церковном отношении возглавлялась Святейшим Синодом, составляла одну Православную Русскую Церковь. Для другой Православной Церкви, не зависимой от Синода, в пределах империи юридически уже не было места. Отсюда упорное нежелание русских законников, а может быть, и психологическая для них невозможность примириться с грузинской автокефалией, как и со всякой другой, пока она остается во всем верной православию. Сторонников автокефалии так легко было обвинить в политической неблагонадежности. В настоящее время юридически положение Грузии радикально изменилось. Теперь она хотя и остается неотъемлемой частью нашего государства, но уже в качестве свободного члена Советского Союза наравне с другими национальными республиками и подобно им имеет и свою определенную государственную территорию и свое управление. Поэтому наша Русская Православная Церковь, оставив прошлому всякие законнические счеты и пререкания, с готовностью и радостью раскрывает свое сестринские объятия навстречу автокефальной Грузинской Православной Церкви, ищущей общения с нами в молитве и таинствах». Ось він, момент істини! Логіка патріярха Сергія є цілком прозорою. Головною передумовою існування автокефальної Церкви має бути власна державність, нехай і неповна, але з чітко окресленими кордонами і власним адміністративним управлінням. Але ж це повна протилежність імперській точці зору патріярха Кіріла, який намагається сховати під благочестивою маскою «канонічності» власні владолюбні імперські мотиви. Не вийде! Патріярх Сергій чітко визначає мотивацію нинішнього російського патріярха – це психологічна неготовність примиритися з українською автокефалією та законництво – «законнические счеты и пререкания». Іншими словами, залишки юдейської старозавітної традиції у православ’ї.
—    Але, на думку патріарха, Київ – це спільний центр всього слов’янського православ’я, а тому українська автокефалія…
—    Коли йому такий дорогий Київ як «спільний Константинополь», то нехай скасує автокефалію Російської Церкви і приєднується до первинного Константинополя. Це не церковна, не канонічна логіка, а аргументи «психологічної неготовності» примиритися з тим, що Україна – незалежна держава. Я розумію, що коли Київський патріярхат буде канонічно визнано Константинополем та іншими помісними церквами, Москва лишиться «голим королем», тобто Євразією, країною, яка походить не від Києва та київських князів, а від Золотої Орди та татарських ханів… Але  це – правдива історія Росії. Можна впродовж тисячоліть вважати себе нащадком Візантії або Київської Русі. Але така саморефлексія не змінить національний генокод або менталітет нації. «Да, скифы - мы! Да, азиаты - мы с раскосыми и жадными очами!»
Про "київське минуле" РПЦ,"неоніконіанство" Кирила та інтелектуальне гетто Я чув, що патріярх Кіріл за своїми геополітичними поглядами є євразійцем. То нехай він, як це робили справжні євразійці, шукає особливості російської державності та ментальності в цілому не у Києві, а у Золотій орді. Для класичної євразійської думки, скажімо, для Ніколая Трубецького, московське царство – це охрещене татарське царство, а московський цар – християнізований татарський хан. В історичній перспективі, зазначив колись Трубецькой, Росія або СССР це частина великої монгольської монархії, заснованої Чингізханом. Отже, чи не варто залишити Київ в спокої і шукати джерел своєї ідентичності у напрямку Золотої Орди?
Але ж євразійська думка невипадково тяжіла не лише до православ’я, але й до ісламу? Невже Ви вважаєте, що класичне євразійство може бути ідеологічною програмою для Російської Церкви, яка дійсно має свої джерела у Києві?
—    Ідеологія «російського міра», яку популяризує патріярх Кіріл, це штучна ідеологія. Євразійство – це, насправді, дуже цікавий для самоусвідомлення росіян погляд на історію Росії. І я певний, що ця точка зору може пояснити дуже багато «темних плям» і в історії, і в психології російського народу. Але вона справді чітко відмежовує Росію від України. І тому вона не вигідна сучасній РПЦ. Росія хоче бути євразійською державою, жити, мислити та діяти як Євразія, але про всяк випадок мати напоготові історичні докази свого безпосереднього зв’язку з Європою та еллінізмом. Для цього їм і потрібен міф про своє «київське минуле»…
—    Гаразд, але, напевно, варто повернутися до теми нашої розмови. 
—    Ми особливо і не відхилялися. Ми говоримо про те, чому Москва не може психологічно визнати автокефалію Української Церкви з центром у Києві. РПЦ в цьому питанні сама собі суперечить. У своїх підручниках з канонічного права…
—    А що, Ви і такі читаєте? Це ж начебто не за Вашим фахом?
—    Як людина, що цікавиться політичними та релігійними процесами в Україні, я вимушений читати подібні книги, хоча, щиро кажучи, часом це доволі нудне заняття… Так от, згідно з офіційною думкою РПЦ, яку викладено у підручниках, автокефалія – це канонічний, а не ідеологічний інститут. Отже, надання автокефалії має обумовлюватися не аргументами психологічного характеру, наприклад, «ми не можемо віддати українцям таку святиню як Київ», а виключно канонічними аргументами… Наприклад, тим, чи має церква, що претендує на автокефалію, свою визначену територію, чи можна казати про культурну окремішність народу, який живе на цій території, чи розвинута на цій території церковна інфраструктура, тобто чи там достатня кількість єпископату, чи є бажання цілої церкви отримати автокефальний статус тощо…
Але зверніть увагу на аргументи Кіріла. Він оперує не канонічними, а саме ідеологічними та психологічними аргументами! І це повністю видає причини, чому сучасна РПЦ так протидіє руху за автокефалію. Справа не в канонах, а в політиці! Діячами РПЦ керує не батьківська любов до Української Церкви, а гріховне бажання зберегти свою адміністративну владу над Україною. Після розвалу СССР Росія прагне хоча б утримати свою міні-імперію у вигляді Московського патріархату!

Отже, щиро прошу святішого Кіріла забути про емоції та дати Києву та київській Церкві спокій. Якщо Кірілу такий милий давній Київ, то нехай зрікається московського престолу та переходить служити в Київ. Щоправда, й тут у нього є проблема – адже митрополит Володимир своєї кафедри не зрікався… 
—    Ви б не могли викладати свої думки у менш емоційній формі?
—    Гаразд. Я вважаю думку Кіріла про те, що автокефалія Української Церкви неможлива, оскільки Київ – це «спільна святиня і українців, і росіян», абсолютно хибною.
—    Чому саме?
—    Давайте міркувати разом. Для православних християн святиня – це не лише Київ. Наприклад, ще більшою святинею для усіх нас є Свята Земля. Ви з цим згідні?
—    Цілком.
—    Гаразд. Але якщо це так, то хіба для того, щоб ми могли спілкуватися з цією святинею – я маю на увазі Єрусалим – потрібно, щоб Єрусалимський патріярхат було скасовано, а місто Єрусалим було переведено в канонічне підпорядкування юрисдикції, до якої ми належимо? Хіба не головне, щоб ми належали з тими, хто служить в храмах Єрусалиму, до єдиної Православної Церкви.
—    Ви маєте на увазі світове православ’я в цілому, тобто єдину кафолічну Церкву?
—    Саме так. У символі віри не йдеться про «єдину святу апостольську церкву московського патріярхату». Там йдеться про єдину Православну Церкву в усіх країнах, тобто про Церкву «кафолічну»… Але я змушений повторити своє питання. Невже Вам заважає любити, шанувати й відвідувати Єрусалим той факт, що єрусалимські клірики підпорядковані не московському, а єрусалимському патріярхові?
—    Я гадаю, що єдине, що може завадити моїй прощі до Єрусалиму, це фінансова криза
—    Я ціную Ваше почуття гумору, але Ви ухилилися від прямої відповіді.
—    Гаразд, я гадаю, що патріярх Єрусалимський не заважатиме прощам українців або росіян до Єрусалиму.
—    Бачите, почуття здорового глузду не дозволило Вам стати на точку зору патріярха Кіріла. Отже, юрисдикція грецького православного патріархату не заважає нам, православним українцям, поклонятися святиням Єрусалиму… А тепер спробуємо застосувати цю ж логіку до нашого питання. Чи може автокефальний статус української Церкви перешкодити росіянам  гідно вшановувати Київ, звершувати до нього прощі, молитися біля київських святинь? Єдине, що зміниться, це те, що Київ перестане бути містом, що підлягає владі Російської Церкви. Але хіба християнин має вшановувати лише «юрисдикційно свої» святині? Вибачте, але це вже не християнство! Це якесь «почвєнічєство», тобто напів’язичницька «етнофілетична» ідеологія поклоніння «своїй власній» землі… Повірте, я не перебільшую! Від цієї форми «юрисдикційного націоналізму» до язичницького культу поклоніння власній землі лише один логічний крок… З Києва походить на Русь православна віра, вірно зауважує Кіріл. А тому, мовляв, Київ не може бути центром автокефальної Церкви. Це, мовляв, кривдить росіян. Зупинімося! А хіба Церква в цілому не походить з Єрусалиму? Що ж тоді робити? Можливо, треба приєднати Єрусалим до Вселенського патріархату? Або до Російської Церкви? Вам не здається, що це логіка людини, яка, всупереч православному віровченню, абсолютизує поняття адміністративної єдності Церкви?
    Я наважуся Вас зупинити. Ви зараз доволі широко розкритикували думки патріарха Кирила. Ви сподіваєтесь, що у вас відбудеться діалог?
—    Я тверезомисляча людина, і не чекаю, що церковний керівник такого рівня реагуватиме на мої слова. Але я вважаю, що критика єрархії – річ корисна. І не лише для суспільства, але й для Церкви… Бо основою Церкви є вірячі, а не «митрополітбюро»… От Ви постійно закидаєте, що я надто емоційна людина. Але я прагну керуватися не емоціями, а фактами, тобто аналізую формальні виступи патріярха, його дії та ту внутрішню інформацію, яку я час від часу отримую від своїх московських та київських друзів.
А Ви б могли зробити на основі цієї широкої інформації якесь аналітичне узагальнення? Я маю на увазі саме аналітичний висновок. Не може ж такого бути, що все, що робить патріарх Кирило, це погано. Невже Ви не помічаєте в його діяльності якихось позитивних рис? Скажімо, масштабів його мислення. Або потужного прагнення довести до кінця церковну реформу…
—    Кіріл – це й справді непересічна особистість. У цьому я з Вами згідний. Маю погодитися і з тим, що на відміну від багатьох своїх попередників, він дійсно вміє глобально мислити. Зараз стало модним порівнювати Кіріла з іншим московським патріярхом – Ніконом. Виник навіть новий термін, за допомогою якого визначають систему поглядів нового російського патріярха – «неоніконіанство». Але я не схильний демонізувати патріярха Нікона. Його церковний проект був яскравим та величним. Інша річ, що більшість тих, хто сьогодні називає Кіріла «реінкарнацією Нікона», не надто чітко пам’ятають, у чому саме полягав ніконівський проект. Це був проект модернізації Російської Церкви. Нікон бажав наблизити сформалізоване московське православ’я до грецького. Зробити його більш елліністичним, більш європейським.
—    Тобто Нікона можна порівняти з Петром Першим?
—    Можна, але з тою заувагою, що Петро Перший орієнтувався на Європу, а Нікон – на сучасне йому грецьке православ’я. «У Нікона була хвороблива схильність все перероблювати і переоблачати по-грецьки, як згодом у Петра пристрасть всіх і все переодягати по-німецькі і по-голландські». Якщо я не помиляюся, це слова Флоровського. Нікон був грекофілом. Але грекофільство Нікона було доволі поверховим… Навряд можна варто довіряти усім «грецьким» звинуваченням проти Нікона. Деякі противники Нікона, наприклад, Паісій Лігарід, який відіграв ключову роль у суді над російський патріярхом, мали дуже сумнівну репутацію. Але цікаво, що Пасій звинувачує Нікона у доволі характерних для російської свідомості «гріхах»: мовляв, Нікон хотів іменуватися «патріярхом та папою», бажав підпорядкувати собі Антіохію та зайняти третє місце у диптиху, вважав, що патріярхи Олександрійський та Антіохійський «незаконно називають себе патріярхами» тощо… До певної міри Нікон був продуктом тієї самої націоналістичної російської церковної культури, що і його опоненти з табору старообрядців. Задуми Нікона можна зрозуміти крізь призму одного з головних проектів його життя – збудованого ним під Москвою Новоєрусалимського монастиря. Цей монастир мав точно відтворювати топографію Єрусалиму. Це була, так би мовити, діюча модель історичного Єрусалиму. Саме не ікона, тобто не образ Єрусалиму, а його нове відтворення. Тобто для Нікона цей монастир реально був новим Єрусалимом. Проводячи аналогії з театром, можна сказати, що Нікон хотів відтворити історичний Єрусалим за «системою Станіславського», тобто роблячи якомога точнішу копію Єрусалиму. Нащо це було потрібно Нікону? Греки звинувачували Нікона в тому, що він хотів своїм власним Єрусалимом підмінити історичне місто Христа. І такої мотивації у діях Нікона відкинути не можна… Грекофільство Нікона не варто перебільшувати. І я не виключаю, що одним з мотивів його реформи була літургічна модернізація російської Церкви з метою її домінування у православному світі.
—    Ви описуєте план патріарха Никона, ніби спеціально стилізуючи його під патріарха Кирила…
Про "київське минуле" РПЦ,"неоніконіанство" Кирила та інтелектуальне гетто - Безумовно, Кіріл – це не «реінкарнація Нікона». Нікон був аскетом, людиною, укоріненою в монастирській культурі. А Кіріл – це людина секулярної культури. Це здібний оратор, медійна особистість. Але як я вже казав сьогодні, це перш за все політик. Медійний образ «пастиря», що його створює Кіріл, це радше професійна та соціальна маска. Кіріл ніколи не жив власне чернечим життям, у нього немає чернечого досвіду споглядального життя. Від початку своєї кар’єри у тій або іншій формі він займався церковною політикою. Тому його порівняння з Ніконом не є надто точним.  Утім, як ми вже побачили, є речі, що об’єднують ці дві постаті. По-перше, це імперський масштаб. І Нікон, і Кіріл – зорієнтовані на масштабні імперські проекти. По-друге, це орієнтація на жорстку конкуренцію з грецькими Церквами. І Нікон, і Кіріл бажають не лише «догнать і пєрєгнать» грецьке православ’я, але й підмінити вселенський престіл – московським. Патріярх Нікон виправляв російські богослужбові книги, Патріярх Кіріл намагається зробити Російську Церкву інтелектуальним лідером православного світу за допомогою новітньої соціяльної та правозахисної доктрин.
До речі, як Ви розцінюєте ці документи? Хіба вони не конкурентоспроможні на між церковному рівні?
—    Для пострадянського простору обидва документи однозначно є інтелектуальним проривом. Але на міжнародному рівні, порівняно з концептуальними текстами, розробленими у Вселенському Патріархаті, і соціяльна, і правозахисна доктрини виглядають як суто внутрішній продукт РПЦ.  У католицькій думці є декілька видатних фахівців з християнської соціяльної доктрини. Одним з них є професор Женевського університету отець Патрік де Лаб’є. Це знакова постать у сучасному католицькому світі. Достатньо лише вказати на те, що в священики його висвячував сам покійний папа Іоан-Павло II. Так от, мої друзі оповідали мені, що, на думку отця Патріка, «Засади соціальної доктрини РПЦ» – це дуже «сирий» документ, який вимагає обговорення та внесення суттєвих коректив. Так, для РПЦ «соціяльна доктрина» – це потужний крок вперед. Але не варто забувати, що ця Церква занадто довго існувала в інтелектуальному гетто. Тому не варто перебільшувати значення концептуальних документів, що виходять з-під пера співробітників Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ. Мої друзі з московського церковного середовища вказують на декілька імен інтелектуалів з цієї Церкви, які є фактичними авторами соціальної або правозахисної доктрини РПЦ. Більшість з них – це люди, що мають чималі адміністративні зобов’язання перед Церквою. Але у церковного адміністратора немає часу читати нові наукові монографії, обговорювати наукові проблеми з фахівцями, нарешті, ретельно заглиблюватися в специфіку тої або іншої проблеми. Тому не варто очікувати від цих «стомлених інтелектуалів» і розроблених ними документів неможливого.  Це далеко не бездоганні документи. Не варто забувати й іншого. У межах сучасної РПЦ немає інтелектуальної свободи. Там панує «ситуативна теологія» або теологія «політичної доцільності». Кожен загальноцерковний текст, який зроджується в РПЦ, по-перше, має не лише концептуальний, але й ідеологічно-агітаційний характер. Тому, читаючи концептуальні документи РПЦ, ми маємо пам’ятати, що вони не даремно пишуться церковним «новоязом». «Міністерство правди» в Російській Церкві – одне з головних. «А що скажуть на це церковні консерватори?» «А як сприйме цей пасаж Кремль?» «А чи варто про це говорити з огляду на стосунки РПЦ з Константинополем або Римом?» Всі ці питання ставлять собі навіть єрархи, що редагують тексти церковних доктрин. Їх задають собі вже їх безіменні автори… А коли в РПЦ існує така самоцензура, то що говорити про рівень документів, які проходять крізь всі «цензурно-контрольні пункти»?  Народжені та виправлені в атмосфері інтелектуальної несвободи документи несуть на собі тавро цієї неволі. Як можна за таких умов говорити про якусь реальну конкуренцію з Константинополем? Прочитайте текст засад соціальної доктрини РПЦ та книгу Святішого патріярха Варфоломія, що нещодавно вийшла в Росії. Таке враження, що ці тексти писали інтелектуали різних століть… А тепер, з Вашого дозволу, ще кілька слів про Кіріла та долю його проекту.…
Так, прошу.
- Кіріл намагається здійснити в РПЦ реформи для того, щоби зробити з цієї «Церкви варварів» – реального лідера православного світу. Одначе, реформування РПЦ – надскладне історичне завдання. Адже значна частина священства та майже все чернецтво РПЦ дотримуються по суті напівсектярських поглядів. Для них, для цієї, умовно кажучи, «темної частини» РПЦ – патріярх-екуменіст Кіріл – це мало не корпоративний антихрист. Кіріл – владний та вольовий політик. Але якщо він загрузне з українському та інших міжнародних проектах, то у церковної консервативної опозиції в Росії виникне шанс значно послабити його владу.
Є свідчення, що доки Кіріл візитує Україну, в Москві, в резиденції Патріарха накопичено безліч не проробленої документації. Патріярх зосередив у своїх руках величезний об’єм владних повноважень, він прагне особисто приймати всі рішення в патріярхії. Але він досі не засвідчив, що вміє оперативно працювати з документацією. Тому існує реальна загроза колапсу. Бездіяльність патріярха Кіріла в цьому паперовому напрямку загрожує паралізувати життя патріярхії та синодальних структур.

Далі буде

З паном Стодолею сперечалася Алла Дмитрук

Теги: