Напередодні візиту братів екуменічної спільноти Тезе з Франції до Києва на «Дні довіри», які відбудуться 21-22 вересня, викладач, біблеїст і душпастир київського Інституту релігійних наук о. Петро Октаба розповів про те, як в інституті намагаються формувати у студентів відповідальність за власне місце в житті і в науці.

-- Отець Петро, сьогодні хотілося б поговорити і про Вас, і про лідерство, і про проекти, пов’язані з Інститутом... Чи не могли б Ви спочатку в кількох реченнях розказати про себе нашим читачам?

-- Я домініканець, сам родом з Польщі, але вже живу і працюю в Києві, в Україні взагалі вісім років. Читаю лекції в нашому Інституті св.Томи Аквінського. Я сам біблеїст, тобто мої лекції, передусім, це пояснення сенсу Святого Письма. А окрім того, ще перед вступом до монастиря, я був світською віруючою людиною з досвідом, як багато можна зробити в своєму середовищі, в звичайному суспільному житті. Як багато залежить від того, що люди збираються разом щось зробити, придумують робити щось добре, що вони формуються в такому дусі безкорисної праці, віддавання найкращого іншим. Тому мої корені такі. З одного боку – монаше життя, з іншого – досвід релігійної групи, яка діє, наприклад, в університетському середовищі, бо моя перша освіта – математика, і я був також вчителем у звичайній школі. 

-- А в якому віці Ви прийшли до монастиря, стали домініканцем?

-- Тридцять років мені було.

-- І зараз, наскільки я розумію, Ви дуже активно співпрацюєте зі студентами і допомагаєте їм теж залишатись активними в своєму середовищі, також щось робити, брати участь у цікавих проектах, які розвивають їх як людей небайдужих, активних...

-- Так. Те, що я сам віднайшов у своєму молодому віці, цей досвід, я хочу переказувати молодим людям. Я намагаюсь мати контакт зі студентами не тільки як вчитель під час лекцій, але також в інших різних умовах.  

-- І за ці вісім років Вашої діяльності в Україні які найяскравіші проекти Ви можете пригадати?

-- Коли я був директором Інституту, я передовсім намагався, щоб студенти формували самоврядування. Тобто, відповідальність за власне місце в житті, в науці; відповідальність не тільки за себе, але й допомога іншим, відкриті очі одне на одного. Щоб Інститут був місцем зустрічі і такої спільної довіри і цікавих ініціатив, бо ж те, що студенти чують на лекціях, повинно бути потім виражене в житті, і це можна завжди починати від власного студентського життя.

На підставі того ми потім провели «Школу лідерів» з нашим польським другом, також вчителем, який приїжджає з Польщі – паном Пшемиславом Фенрихом. І нам вдалося зробити два рази такі проекти: напочатку ми сформували групу через зустрічі команди в Києві, потім була поїздка в Польщу, під час якої ми дивились гарні приклади волонтерської чи соціальної роботи в дусі християнському в різних формах.

На тих варштатах ми самі навчались бути організаторами подібних проектів: писати їх, потім реалізовувати. Так, аби зрозуміти, що наші мрії можна втілити в життя. Адже молода людина хоче щось гарного зробити, але питання завжди постає, як це зробити. Оце була також відповідь на питання як. Побачити практичні приклади реалізації таких проектів і навчитися їх робити разом. І думаю, плоди наших праць цих років є, бо ж люди, які перейшли через нашу «Школу лідерів», є дуже часто активними в різних моментах, в різних місцях. Одним з цих лідерів є Ви, Оля Рибачук, яка тут зі мною розмовляє! 

-- Так! Ось про проект «Школа лідерів» хотілось би тоді поговорити окремо. Як Ви особисто вважаєте, що означає бути лідером? Чи є якісь вікові обмеження для того, щоб стати лідером? Чи можна цьому навчити і навчитись? З цього – чи є сенс брати участь в таких школах, програмах обміну, тренінгах тощо?

-- Так, є великий сенс, бо коли, наприклад, я був співорганізатором цієї «Школи лідерів», мені здавалось, що я в жодному разі лідером не є.  

-- Мені теж!

-- Ясно, що головним автором проекту є пан Пшемислав, я йому допомагав, хоча, звісно, треба було щось зорганізувати. А під час цієї «Школи лідерів», як не дивно, нам показали, що кожен з нас має лідерські здібності, тільки різні. І ми працюємо завжди в команді в такому сенсі, що це різні типи лідерів разом творять цей проект. Без якогось типу лідерів у групі дуже важко реалізувати проект до кінця.  

-- А ось відтоди, як Ви відчули в собі лідерські якости, що для Вас є найскладнішим чи найболючішим, що треба переборювати в собі, з чим доводиться стикатись?

-- Багато що! Це завжди боляче! Але, я би сказав, я також краще розумію себе і інших після цього проекту, який показав, що є в мені і в інших. Це також спільний досвід – і теоретичний, і практичний – він показав мені, яким шляхом ми можемо долати часом навіть кризи в співпраці, що це все може творити добро і ми можемо рухатися вперед.  

-- Мені дуже сподобалася Ваша фраза про відкриті очі одне на одного. В цьому контексті хотілося б пригадати, що вже 22 вересня відбудеться нова цікава подія в Інституті, яку Ви будете куруватичергова зустріч молоді в рамках візиту братів з спільноти Тезе до Києва. Пригадую, що 2009 року домініканці разом зі студентами вже брали участь такому «Дні довіри», зустріч носила назву: «Віра та соціальне служіння молоді». А яку тему Вами обрано цього року і чому?

-- Я не головний куратор заходу, а як і тоді, три роки тому, просто співпрацюю з організаторами, бо в нашому Інституті відбудеться маленький семінар, який буде частиною програми цього «Дня довіри». Маленька частина, але з цих маленьких частин складається все!

«День довіри» взагалі має такий сенс, що люди приїжджають до нас (бо головні організатори – це спільнота Тезе з Франції), власне, відкрити нас на довіру – той вимір, без якого немає справді жодної зустрічі і жодної співпраці між нами, людьми. Як довіряти один одному. Бо тільки від довіри ми можемо починати щось автентичне разом робити, не бути контрольованими через когось ззовні, але творити самим. Те, чого бракувало багато років і досі бракує – щоб ми не тільки чули, що хтось щось робить за нас, для нас, але й що ми робимо щось власне, що виходить від наших здібностей, наших найкращих можливостей, планів, побажань.

Цьогоріч ми хочемо зробити в Інституті... звісно, тут можливо було різні речі зробити, але я поговорив з одним нашим студентом, Станіславом Гоцуляком, він є психологом. Ми сформулювали таку тему: «Досвід помічної роботи: від волонтера до куратора соціальних програм». Він, як психолог, реалізує цю програму в рамках соціальних ініціатив – навіть не церковних, але які взагалі відбуваються тут, в Києві. І він розкаже про свій шлях людини, що працює з іншими: наприклад, як він організував працю волонтерів, допомагав людям допомагати іншим. Тут йдеться передовсім про сиріт, дітей вулиці, ВІЛ-інфікованих і т.д. Отакі люди, яких багато, яким треба допомагати.

Але знову питання, як допомагати? І цей маленький семінар буде проведений в такий спосіб, що Станіслав, наш студент, просто поділиться своїм досвідом з молодими людьми, які прийдуть на «День довіри», і буде можливість запитували його в цій атмосфері довіри, щоб зрозуміти, що самому також можна зробити потім, самому знайти власне місце в цьому житті, де ми можемо так багато зробити доброго

-- Тепер я розумію, що для Інституту ця зустріч є дійсно важливою! Думаю, що це і не останній проект, який будете впроваджувати. Чи можете Ви коротко розказати про Ваші плани, мрії, нові проекти?

-- Ви знаєте, все ще формується. Ми завжди робимо так: конкретні речі постають тоді, коли збираємося разом, думаємо, що ми хочемо і що ми можемо зробити. Тобто зараз не скажу конкретні якісь теми, бо ще будемо думати разом.  

-- Але мені подобається Ваша позиція: творімо щось разом, а не для нас хтось щось зробить. На завершення хотілось би почути Ваші поради лідерам. Що особисто Вам дає сил продовжувати те, що почали, долати труднощі, мріяти про нові звершення? Що робити, коли здається, що сили скінчились? Як не втрачати надію і віру, що все вдасться?

-- Я думаю, це мусить прийти через досвід перемагання таких криз. Просто якщо зробиш раз, другий, десятий, то відчуваєш, що це йде. Що криза, якісь труднощі – вони мусять прийти, але є також завжди сила перемагання цього. Звісно, для мене, як для віруючої людини, завжди підставою є довіра до Бога, але довіра в такому сенсі, що я це знаю, відчуваю, в цьому мій досвід полягає, я досвідчую Його допомогу. Що Він виводить нас з таких складних речей. 

-- Щиро дякую Вам за інтерв’ю! Сподіваюсь, до нових зустрічей і до нових проектів тут, в Інституті.

Аудіофайл інтерв’ю 


Фото Володимира Карленка

Теги: