«Митрополит Никодим всього себе віддав на служіння Церкві»

15 жовтня 2009 р. митрополиту Никодиму (Ротову) виповнилося б 80 років. Він одноліток покійного Патріарха Алексія ІІ і нинішнього митрополита Санкт-Петербурзького Володимира (Котлярова). І за життя, і після смерті навколо імені та діяльності митрополита Никодима не вщухають дискусії, учасники яких сходяться в одному – це був видатний церковний діяч, непересічна особистість якого вирішальним чином вплинула на життя Російської Церкви в другій половині ХХ століття. І хоча від часу упокоєння митрополита вже минуло понад 30 років, плоди його діяльності видно і зараз, бо один з найближчих його учнів цього року був обраний Патріархом Московським і всієї Руси.

В Україні теж пам’ятають про митрополита Никодима, адже саме завдяки його наполегливості у 1964 році архімандрит Філарет (Денисенко) був поставлений на єпископа, а у 1966 р. став Екзархом України. Зараз Патріарх УПЦ Київського патріархату Філарет, який, до речі, теж народився у 1929 році, не належить до Російської Церкви. Але зберігає добру пам’ять про митрополита Никодима.



Релігія в Україні: Очевидно, варто почати нашу бесіду з обставин Вашого знайомства з митрополитом Никодимом (Ротовим). Мабуть, коли ви познайомилися, він ще не був архімандритом?

Патріарх Філарет: Я його знаю з 50-х років минулого століття – тоді я був ще студентом Московської духовної академії та ієромонахом Троїце-Сергієвої Лаври. А він уже був секретарем архієпископа Ярославського Димитрія (Градусова) і навчався заочно в Ленінградській духовній академії. Потім він очолив Руську духовну місію в Єрусалимі і обіймав цю посаду кілька років. Згодом повернувся до Москви.

Перша наша спільна подорож була влітку 1960 року до Великої Британії. Ми обидва їхали туди вже як архімандрити – це була поїздка на запрошення Англіканської Церкви. Після повернення з неї архімандрит Никодим став головою Відділу зовнішніх церковних зв’язків (ЗЦЗ) і єпископом Подольським.
 
РвУ: А до цього відділ ЗЦЗ очолював митрополит Миколай (Ярушевич). Чому його було звільнено з цієї посади? Через хвилю хрущовських гонінь?

ПФ: Митрополит Миколай - освічена людина, гарний адміністратор і талановитий проповідник, користувався великою повагою з боку радянської влади, зокрема навіть Йосифа Сталіна. Адже Сталін у 1943 р. прийняв лише трьох митрополитів: Сергія (Страгородського), Алексія (Симанського) та Миколая (Ярушевича). І саме після цієї зустрічі було обрано патріарха, а Російська Церква почала новий етап своєї історії. Саме митрополит Миколай під час Великої вітчизняної війни передав Радянській Армії танкову колону та ескадрилью літаків – як внесок РПЦ у боротьбу з фашистською навалою. Тому ця людина була шанована владою – більше того, митрополит Миколай входив до складу комісії, що розслідувала факти гітлерівських злочинів на окупованих Німеччиною територіях.

Але під час правління Хрущова ставлення до нього змінилося. Чому змінилося? Безпосередньою причиною стала промова на захист Церкви і проти утисків її владою, виголошена патріархом Алексієм (Симанським) на чергових зборах Ради захисників миру. І хоча виголосив її патріарх, чиновники знали, що авторство її належить митрополиту Миколаю. А ця промова мала величезний резонанс у Європі, її цитували провідні ЗМІ, і кола європейської громадськості постали на захист Російської Церкви, яка вже тоді зазнавала нової хвилі гонінь. Були й інші фактори: митрополит Миколай у своїх проповідях неодноразово критикував антирелігійні пропагандистські зусилля, до яких вдавалася тодішня влада. Його постійні виступи на захист християнської віри спричинили вказівку зняти його з посади голови ВЗЦЗ. Його зняли – нібито за власним бажанням. Потім патріарх Алексій запропонував йому перейти на кафедру в Ленінград, полишити Москву (він був керуючим Московською єпархією), але митрополит Миколай відмовився. І невдовзі, у наступному 1961 р., він помер у лікарні. Говорили, що йому допомогли померти.

РвУ: Чи велося відповідне розслідування обставин його смерті?

ПФ: Хто міг це розслідувати в той час? Зрештою, це могла бути смерть з цілком природних обставин. Бо насправді митрополит Миколай дуже важко переживав свою відставку, адже був шанованою і впливовою людиною, а тут таке паплюження. Дійшло до того, що не дозволити поховати в Москві, а відвезли в Загорськ, де в храмі Смоленської ікони Божої Матері в Лаврі і поховали. Замість нього обрали архімандрита Никодима (Ротова) головою Відділу ЗЦЗ Московського патріархату.

РвУ: Як відомо, рішення про його признання Священний Синод ухвалив, коли архімандрита Никодима не було в Москві?

ПФ. Так, у цей час ми були разом із ним в Англії. Після прильоту нас повідомили, що архімандрита Никодима обрали єпископом і призначили головою цього відділу.


Які були мотиви його обрання? Він людина розумна, освічена і будучи начальником Руської духовної місії в Єрусалимі, зарекомендував себе як здібний дипломат. Він дійсно був надзвичайно обдарованою людиною. І от Промислом Божим його поставлено практично на чолі Церкви. Бо патріарх Алексій був людиною похилого віку – йому тоді вже було понад 80 років. Він уже не міг керувати Церквою, як керував до того, тому на митрополита Никодима було покладено функції практично першого помічника патріарха Алексія. Він впорався з цим завданням блискуче.

РвУ: У своїх мемуарах співробітник ВЗЦЗ протопресвітер Віталій Боровой пише про митрополита Никодима, що останньому бракувало класичної фундаментальної освіти, інакше він був би велетень думки. А Ви кажете, що він був освічений?

ПФ: Йому бракувало класичної освіти. Але його здібності були надзвичайні. Він схоплював усе миттєво. Я це знаю, бо хоча ми не були близькими друзями, але були однодумцями. Таких у нього було не багато: митрополит Ювеналій (зараз Крутицький і Коломенський), теперішній патріарх Московський Кирил і ще кілька осіб. Але в мене ситуація особлива. Я не тільки був однодумцем митрополита Никодима – фактично саме завдяки йому я став єпископом. Якби не він, не його наполегливість, цього б не відбулося.

РвУ:Чому? Був спротив певних владних кіл?

ПФ: Так.

РвУ: Хто ж був проти – ідеологи з ЦК КПРС?

ПФ: Ні, КДБ. Вони заперечували проти мого призначення. На той час я у сані архімандрита був ректором Київської духовної семінарії, а патріаршому Екзарху в Києві митрополиту Іоанну (Соколову), який мав похилий вік, потрібен був помічник – вікарний єпископ. Він хотів бачити на цій посаді мене, але органи безпеки відмовили і йому, і патріарху Алексію, який теж звернувся до них з аналогічним клопотанням. І тільки митрополит Никодим зумів переконати владу, що треба мене поставити єпископом і довів необхідність мого рукоположення. А він був такою людиною, що міг переконати навіть противників.

РвУ: Коли ж відбулася Ваша єпископська хіротонія?

ПФ: Вона проходила 4 лютого 1964 р. – якраз у розпал гонінь на Церкву. Але влада, навіть дозволивши хіротонію, вирішила показати своє ставлення до мене, бо рукополкладали мене не в Москві, а в Ленінграді, і хіротонію очолював не патріарх Алексій, як це було звичайно, а митрополит Пимен – майбутній патріарх.

Маю сказати, що я й дотепер молюся за упокій душі митрополита Никодима. Адже він – мій «хрещений батько» в архієрейському служінні. Я глибоко поважав його і до того часу, а після цього вчинку просто схиляюся перед ним.

РвУ: Мабуть, подібні слова могли б вимовити всі ті, кого називають вихованцями митрополита Никодима.

ПФ: Заслуга митрополита Никодима у справі розбудови Церкви дуже значна. Це був архієрей, поставлений Богом у той складний час фактично на чолі РПЦ. Влада у 50-х роках намагалася робити так, щоби єпископами ставали люди переважно похилого віку та не дуже освічені. Думка була така – ці єпископи не будуть активними, а коли вони поступово помруть, то Церква сама собою зникне.

А митрополит Никодим, розуміючи цей намір влади, почав висувати єпископів молодих. Він почав підбирати здібних молодих архімандритів, викладачів духовних академій, семінарій і їх пропонував на архієрейські кафедри. Нинішні митрополит Петербурзький Володимир, покійний митрополит Ніжегородський і Арзамаський Миколай (Кутєпов), я, митрополит Ювеналій (Поярков) та багато інших були висунуті ним і тоді, і пізніше. Тобто митрополит Никодим підготував і просунув плеяду молодих, обдарованих архієреїв.

Як мотивував митрополит Никодим необхідність цього кроку, особливо в час таких переслідувань Церкви? Він вмотивував дуже просто і переконливо: «Оскільки Радянський Союз взяв курс на захист миру, з другого боку – на вступ у екуменічний рух, то для просування миру й екуменізму потрібні архієреї нової формації, а старі – непридатні для цього. Тим більше є молоді кадри, що отримали освіту, патріоти Радянського Союзу, тому треба їх просувати». Влада пристала на це, погоджувалася. Він висував багатьох, але не всі отримували згоду від органів безпеки.
 
І от таким чином митрополит Никодим оживив Церкву, надав їй другого дихання. Бо ж молоді єпископи стали працювати не тільки заради миру та екуменізму – вони плідно й наполегливо трудилися і в єпархіях, підтримували й розвивали церковне життя.

Але найбільше трудився для Церкви сам митрополит Никодим. Він всього себе віддав на служіння Церкві. Це людина була працелюбна настільки, що я жодного архієрея не зможу порівняти з ним за працездатністю.

РвУ: Ні тоді, ні тепер?

ПФ: Ні тоді, ні тепер. Так, як він працював, не трудився жоден архієрей. Він шість днів сидів у Відділі ЗЦЗ в Москві, до нього приходили не тільки із зовнішніх справ, але й з усіх інших. Фактично центр управління Московської патріархії перемістився з Чистого провулку на вул. Рилєєва, де розташовувався тоді Відділ ЗЦЗ. Приходили архієреї, викладачі, прості віруючі. Все там концентрувалося. Бо митрополит Никодим реально розв’язував проблеми, а це було велике полегшення для патріарха Алексія.

РвУ: Чи були серед ієрархів РПЦ такі люди, які вважали митрополита Никодима конкурентом?

ПФ: Звісно, були старші архієреї, яким така ситуація не дуже була до вподоби. Вони вважали, що митрополит Никодим занадто молодий – на час призначення головою Відділу йому був лише 31 рік! Але їхня думка не могла бути визначальною, бо до того часу, поки влада вважала діяльність владики Никодима корисною, проти нього відкрито ніхто б не виступав, бо радянський режим слідкував за всим. Навіть якщо хтось був проти, то сидів тихенько. Це зараз демократія – все може висловлюватися і робитися вільно і без перешкод. А тоді цього не було. Разом з тим не треба думати, що така співпраця митрополиту Никодиму давалася легко чи він служив владі. Дуже нелегко було переконувати владу робити те, чого вона не хотіла, але що було корисно для Церкви. Митрополит служив Церкві, а з владою лише був вимушений співпрацювати.

РвУ: А коли настав час виборів нового патріарха Московського, то зупинилися на кандидатурі Пімена (Ізвєкова). Чому?

ПФ: Це рішення приймалося не в Церкві. Хоча митрополит Никодим був патріотом своєї Батьківщини, але він був глибоко релігійною людиною. Тому він працював на благо Церкви, використовуючи екуменічні і миротворчі процеси. Він посилював авторитет Церкви, розбудовував її. Тому, хоча й не відкривалися нові храми, але продовжували функціонувати вже існуючі, Церква жила. Він збільшив кількість студентів ЛДАіС, підвищив авторитет РПЦ на міжнародному рівні. Скільки було всяких зустрічей, поїздок, делегацій! І всім цим керував митрополит Никодим.

Але коли стан здоров’я патріарха Олексія значно погіршився і почали замислюватися над кандидатурою його наступника, то в Никодимові побачили небезпечну людину. Він хоча і був корисним СРСР на міжнародній арені, однак Церква та її майбутнє були справжніми його пріоритетами.

Я про це впевнено говорю, адже у нас з ним були дуже теплі і довірливі стосунки. Про що він не міг говорити з іншими, то цим зі мною ділився. Ми були однодумці. І я знаю про його глибоку церковність.

От приклад: коли ставало нестерпно важко під час всіляких форумів, асамблей і засідань, ми вдвох відокремлювалися і йшли служити в храмі. Там нікого не було. Ні хору, ні парафіян. Тільки ми вдвох. Я питаю: «Як же ми будемо служити?». А він: «Ви будете літургісати, а я співатиму». То ж так і було, і ми удвох служили.

Через те, що він багато працював і за все вболівав, пропускаючи крізь серце, він підірвав власне здоров’я. Замисліться на хвильку: у нього було п’ять інфарктів! Я одного разу на прийомі зустрівся з відомим медиком у Москві, світилом. А він каже: «Я дивуюся, як ваш митрополит Никодим витримує стільки інфарктів. Бо людина не більше трьох може перенести, а в нього вже їх п’ять було».

Митрополит Никодим був емоційний, всім цікавився, за все вважав себе відповідальним. Постійно служив. У п'ятницю після роботи – сідає в Москві ввечері на поїзд. І вже в суботу вранці о 8-ій годині він у Ленінграді. І аж до всенішної займався справами митрополії. У неділю вранці служив літургію, після літургії приймав духовенство, вірян, вирішував поточні справи, що накопичувалися протягом тижня. Потім уже ввечері в неділю сідав на поїзд у зворотньому напрямку, і вранці в понеділок у Москві – до роботи. Це – людина, яка ніколи не відпочивала. Оце й спричинилося до ранньої смерті.

Чому його не обрали патріархом? Через оцей пріоритет церковного, відданість Церкві. Якщо будучи митрополитом він зумів так зміцнити Церкву, то що ж він зможе зробити ставши патріархом? Влада злякалася його, як сильного гравця. Для влади такий талановитий і діяльний ієрарх на чолі Церкви був неприйнятний. Бо відсторонити його від справ, якщо це стало би потрібним, як у випадку з митрополитом Миколаєм, влада могла би, коли захотіла. А усунути його, якщо би він став патріархом, без міжнародного скандалу вже не вдалося б.

Тоді вже помалу вщухала боротьба проти Церкви. Але атеїзм був міцний, тому чиновники боялися сильного патріарха. І, як наслідок, обрали патріархом Пимена (Ізвєкова). Пимен був людиною церковною, але не високо освіченою, доволі слухняною, бо його арештовували, він сидів, тому це зламало його волю. Він був покірливий: що скажуть, те й робив. Звісно, він не робив нічого такого, що б шкодило Церкві. Але й владі не заперечував, хоча у деяких випадках, як, наприклад, зі звільненням митрополита Алексія (Редігера) з посади керуючого справами, виявив свою твердість і добився бажаного. А якби патріархом став Никодим, то він би обстоював свою думку. Влада його побоювалася, тому ще за життя патріарха Алексія вона викреслила митрополита Никодима зі списку майбутніх претендентів на патріарший куколь.

РвУ: Тобто вже було відомо, що він непрохідний? Чи знав про це сам митрополит Никодим?

ПФ: Він знав про це. Йому сказали, що він не буде патріархом.

РвУ: Як він це пережив?

ПФ: Коли йому сказали, що він патріархом не буде, то він відійшов від справ. І от, уявіть: помирає патріарх Алексій. А організовувати всі необхідні заходи, забезпечувати проведення Помісного собору нікому. Звісно, створили багато різних комісій, але вони не працювали. І влада побачила, що цей Помісний собор може вийти з-під контролю. Тоді запросили митрополита Никодима і повідомили, що патріархом буде Пимен, а митрополита Никодима призначать його заступником і віддадуть йому всю реальну владу в Церкві. І коли йому дали таку обіцянку, він взявся за підготовку Помісного собору.

Але собор відклали на цілий рік – що було порушенням Статуту РПЦ, бо такий Собор має проводитися не пізніше, ніж через півроку після смерті її предстоятеля. Патріарх Алексій помер 17 квітня 1970 року, а собор був 3 червня 1971 року. Чому? Причина така: більшість єпископату готова була обрати на патріарший престол Никодима, але це суперечило намірам влади. Тому почали ламати всіх і за рік всіх переламали – прихильників митрополита Никодима змусили проголосувати на користь Пимена.
 
РвУ: Але ж митрополит Никодим не міг не знати, що ведеться така діяльність?

ПФ: Знав, але нічого не міг вдіяти. Тоді ж бо генеральна лінія партії працювала. Що Політбюро вирішило, те й втілювали в життя. А оскільки митрополит Никодим був у постійному зв’язку з владою, то знав, що сперечатися марно – все одно зламають. Тому він не чинив опір. Тим більше його запевнили, що він реально буде керувати.

РвУ: А чи збиралася влада виконувати свої обіцянки?

ПФ: Я гадаю, що планувала, тому що розглядала можливість віддати митрополиту Никодиму важелі реального управління Церквою. Але проти цього повстав новобраний патріарх Пимен. Бо він розумів, що зайняв не своє місце, адже Церква хотіла бачити на патріаршому престолі Никодима, а не Пимена. По-друге, новий патріарх прекрасно знав, що митрополит Никодим – це людина вольова, яка буде проводити самостійну політику та реалізовувати власні наміри.

Тому він не хотів мати в патріаршій резиденції кабінет заступника патріарха. Почалася боротьба: буде Никодим у Чистому провулку мати кабінет чи ні? Рада у справах релігій обіцяла таке, а патріарх Пимен був проти. І він переміг. Влада погодилась на його вимогу. Отак невиконання обіцянки привело до першого інфаркту в митрополита Никодима, спричиненого тим, що його обдурили. Відтоді він почав хворіти, а у 1978 р., у віці 49 років помер.

РвУ: Ви знаєте, в Інтернеті блукає така фраза, яку пов'язують з ім'ям митрополита Никодима: «Це буде смерть біля підніжжя папського трону»?

ПФ: Це – неправда. Митрополит Никодим був православний до мозку кісток і такого сказати не міг. Але він спокусився зовнішньою організацією Римо-Католицької Церкви. Йому подобалася ієрархія, структура, організаційна логіка. Він мені іноді казав: «Владико, подивіться на наш центр Вселенського Православ’я – Константинополь. Чи можна порівняти його з Римом? Наше православ’я таке убоге, а там така сила і міць. Як довго ще нам треба Церкву розбудовувати!».

Він став вивчати діяльність Папи Римського Іоанна ХХІІІ (з його іменем пов’язане проведення ІІ Ватиканського собору РКЦ, який поклав початок осучасненню католицизму – прим. ред.). Він навіть писав дисертацію на цю тему. Митрополит Никодим так прихильно ставився до цього Папи, що поступово його симпатія до католицтва в цілому поглиблювалася. І от на цьому питанні ми розійшлися в думках. Я не погоджувався, що православні повинні мати за взірець Римо-Католицьку Церкву, а він не міг змиритися з тим, що православна Церква має лишатися незмінною.

РвУ: А Ви пропонували свою модель змін, яка була відмінною від бачення митрополита Никодима?

ПФ: Я стояв на позиціях чистоти православ’я, на необхідності відродження його істинного духу. Наполягав на незмінності святоотецької традиції, на перевазі внутрішнього духу на зовнішньою величчю. Я вважаю, що пріоритетними мають бути засади моралі, духу та духовності. А митрополит Никодим хотів, щоби зовнішня структура Православної Церкви була величною і могутньою, подібно до католицької. Тому він дуже любив зовнішню велич богослужіння: прикрашені митри, дорогоцінні панагії, оздоблені ризи. Він завжди служив дуже пишно і багато кому це подобалося, що він так урочисто служить. Все це надихалося поверховою пишнотою римо-католицтва.

Але повторюю – ніяким католиком він не був, тільки зовнішня пишність католицька митрополиту Никодиму імпонувала. Я ж вважав, що це не важливо, бо головне – зберегти дух православ’я, чистоту віровчення, незмінність істини. Бути хоч і зовнішньо меншою, але правдивою Христовою Церквою.
 
Я молюсь за митрополита Нікодима дотепер, незважаючи на те, що наша Церква не є частиною Російської Церкви. Адже ми служили одному Богові і одній Церкві – Церкві Христовій. І я щодня згадую його у своїх молитвах, просячи у Бога упокоїти душу митрополита Никодима в оселях праведників.

Розмоляла Алла ДМИТРУК