Про останні екстремальні події в Києві та позицію українських Церков Володимир Волковський веде розмову з релігієзнавцем, доктором філософських наук професором Юрієм Чорноморцем.

Теологія покаяння як вимога сьогодення

–  Країна вкотре за останні тижні опиняється на межі громадянської війни. 15-го і 17-го січня відбулися два круглі столи «Богослов’я у присутності Майдану» і «Церква та Майдан». У зв’язку із цим запитання – чи існує «богослов’я майдану»? А також чи є богословське виправдання насилля?

На круглих столах багато розмірковували про відповідальність церков та християн у часи суспільних конфліктів. Про соціальну справедливість взагалі та правовий устрій зокрема як вимогу Біблії. Про засудження у Біблії корупції, насильства, бездуховності. Про заклики Біблії та соціального вчення Церков до справедливості, солідарності, взаємоповаги та взаємодопомоги. Окремо говорилося в одній доповіді про те, наскільки винятковими мають бути умови кризи, за яких соціальне вчення однієї із церков – католицької – вважає допустимим революційне насилля. І 15 січня цей доповідач стверджував, що немає цих п’яти умов сьогодні, лише сукупність яких дозволяє застосовувати революційне насилля.

Ключовою тезою стало твердження про те, що особлива солідарність не робить майдани святими, а всі помилки влади не роблять її абсолютним злом. Говорилося не просто про необхідність миру, але про необхідність загального покаяння. Після 19-го січня стало зрозумілим, що покаяння ще більш необхідне, оскільки і мир, і конструктивне вирішення кризи можуть бути лише дарунком від Бога, даним у відповідь на наше визнання безсилля. 

А коли стоїш на нейтральній полосі, то всі роздуми романтиків про особливу церковність майдану здаються не зовсім доречними. Коли з одного боку б’ють як у барабани палками по всьому залізному – спаленим машинам, автобусам, бочкам, а з іншого боку б’ють щитами – все це показує, наскільки насправді у часи криз поруч із величним у людини просипається найнижче. Тоді, на нейтральній полосі, якраз очевидна глибина антропологічної катастрофи, до якої ми всі скотилися. І неможливість піднятися знову до взаємної згоди – хоча б якоїсь, неможливість знову спів-діяти та співіснувати – без допомоги Бога. Коли ледве не вбили монахів, які намагалися стати між сторонами конфлікту біля стадіону «Динамо», стало очевидним, що крім Бога ніхто не може зупинити цю ситуацію. Уявіть – монахи простояли цілий день, обидві сторони ним були вдячні, особливо революціонери, які виснажилися і не могли штурмувати. А ввечері, коли стемніло, знову починають бойові дії та вимагають прибрати «російських попів» із нейтральної смуги. Хоча на той момент там був і греко-католицький священик збоку, автокефальний з іншого боку, дівчинка-протестантка. В наступні дні отці стояли вже різні, а мирян попросили не ставати, бо це небезпечно. Після загибелі людей попросили. Так от, ці дні показали, що навіть не молитвами священиків, а лише милістю Бога може бути мир та поворот до порозуміння сторін конфлікту. Тому дуже важливим був дитячий молебень за мир. Навіть не через те, що молилися у лаврі діти та їх батьки. А тому, що коли ці діти стали на коліна під час молитви, котру читав митрополит Антоній – стало зрозуміло – лише милістю Бога може бути щось добре для цієї країни, яка стоїть за крок до неконтрольованого насилля.

Умова ж того, щоб нас почув Бог – це не просто те, що ми молимося і просимо. Бо і фарисей молився і просив, але Бог його не почув. Умова того, щоб нас почув Бог – це наше покаяння, наша налаштованість на зміну свого способу життя – особистого, суспільного. Визнання, що світ у злі перебуває, і у цьому є вина кожного – менша чи більша.

Звичайно, Біблія свідчить, що Бог благословляє чи проклинає народ в залежності від заслуг чи гріхів політичного проводу. Тому на керівниках держави, на політиках – особлива моральна відповідальність, історична відповідальність, містична відповідальність. Але і на нас всіх теж є доля відповідальності, і кожному є у чому каятися, є що змінювати.

Я би сказав, що насправді немає ніякого богослов’я майдану чи богослов’я антимайдану, а є розуміння всіма, що зараз час актуалізації основних принципів християнської теології: покаяння від людини – прощення та благословення – від Бога; від нас віра, бажання, намагання почати добру справу, а від Бога – прийняття цього наміру та здійснення його.

Вся нація схожа на біблійного Йова, і може лише просити про милість чи запитувати дерзновенно – де ж справедливість? – якщо є у когось сили визнати себе таким праведником як Йов. Але немає можливості похвалитися своїм станом, є констатація факту, що через різні обставини ми в часі та просторі відчаю, і потребуємо допомоги від Бога.

Або ми переживемо моральне оновлення – всі разом, або Україна так чи інакше загине.

– Звичайно, наша надія в Богові, але і Церкви мають докладати всіх можливих зусиль для встановлення миру.

 

Так, це їхня пряма відповідальність, бо якщо вони не доклали б усіх можливих миротворчих зусиль під час такої кризи, то були б винні перед народом, історією, і найголовніше – перед Богом. «Блаженні миротворці, бо ті синами Божими назвуться». Бути миротворцями – це пряме покликання християн, це важливий елемент християнської ідентичності, християнської хресної дороги.

 Коли я чую від марксистів, що всі суспільні групи покликані боротися за свої інтереси, я радий, що знаю незвичайну суспільну групу – християн, які покликані боротися за інтереси всіх, а ще більше покликані боротися за мир між всіма. Християнство починається із вміння поставити інтереси та потреби інших – ближніх та дальніх – вище за наші власні інтереси та потреби. І християнська довершеність – у постійному намаганні віднайти шляхи до миру, навіть якщо на цьому від самих християн буде потрібно пожертвувати власними інтересами, власними правами.

Всі українські церкви були одностайні у намаганні відновити мир, у тому, щоб підштовхнути і владу, і опозицію до компромісу, до консенсусу. Так вже сталося, що Україна багата власним різноманіттям – регіональним, культурним, мовним, релігійним. І сьогодні, може, не всі політики ідеально представляють певні частини України. Але між цими частинами має бути знайдений компроміс. Пам’ятаю, що коли 1996 року приймалася Конституція України, то проросійська частина не хотіла голосувати за статтю про те, що єдина державна мова є українська, а українські патріоти не хотіли голосувати за автономію Криму. Але потім вирішили досягти компромісу – пролог голосувати «в пакеті».

Сьогодні забувають, що саме існування України – це наслідок вміння досягати консенсусу і компромісу у попередні роки. Сьогодні всі ці компроміси ламаються, а нові не пропонуються. Звідси – системна криза.

Люди забувають, що потрібен компроміс не між певними недостойними особистостями, а необхідний компроміс між різними частинами України – кожна з яких заслуговує на повагу, і кожна з яких не є чужою для України.

Митрополит Володимир у свій час вірно підмітив: «Сьогодні ми змушені говорити про два полюси української культури, дві різні цивілізаційні орбіти — «східну» та «західну». Східноукраїнський світ, зосереджений переважно на лівобережжі Дніпра, сформувався в результаті творчої взаємодії української та російської культур. Західноукраїнська соціокультурна спільнота, розташована головним чином на правобережжі Дніпра, навпаки, склалася в результаті взаємодії з польською, австрійською, румунською, литовською та іншими європейськими культурами. Саме тому для Правобережної України характерною є ціннісна орієнтація на Захід. Ці дві спільноти — український Схід і Захід — є різними, але нероздільними. Їх багато що об’єднує. Це і мова, і історія, і культура, але, мабуть, найголовніше — християнство, що має єдине джерело — Хрещення святого князя Володимира».

Сьогодні ми переживаємо період, коли різницею двох частин України спекулюють політики. Але при цьому важливо, що згода між цими двома культурами України можлива, і консенсус між ними можливий.

І тут я би вказав саме на існування УПЦ протягом всіх років незалежності як на приклад такого консенсусу. Дванадцять тисяч парафій УПЦ є більшістю практично у всіх областях України – крім трьох. Віруючі УПЦ – люди із різним політичним та національним світоглядом, і часто несумісним. Але багато років вдається співіснувати, співпрацювати, відчувати єдність у більшому, ніж компроміс – єдність у християнстві.

Традиційні християнські  цінності і для нашого народу можуть бути спільним для всіх фундаментом, до якого варто було б повернутися. Це повернення і було б загальнонаціональним покаянням. А після кількох тижнів взаємного насилля нам всім є в чому каятися сьогодні.

І з важливих ініціатив останнього часу я би виділив «Національний акт свободи», сформовану днями «Ініціативою 1 грудня». Тут ми маємо відповідь на заклик Церков до віднайдення спільної перспективи для українського суспільства.

«Національний акт свободи» розшифровує конституційною мовою ті три принципи, які 1 грудня 2011 року УПЦ, УПЦ КП та УГКЦ запропонували як головні цінності для України: правову державу, гідність людини як богообразної істоти, солідарність.

– Юлія Тимошенко висловилася недавно про те, чому компроміс неможливий. Багато хто з протестувальників говорить, що простити вбивства і тортури неможливо…

 

Пробачте, що переб’ю. Моя улюблена цитата з Євангелія така: «Що неможливо людині, можливо Богові». Саме тому Церква так багато молиться за мир, випрошує цей мир у Бога. За людською логікою неможливим був і початок тих переговорів. Проте Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій мала надії, докладала зусилля, і певне чудо сталося. Чи була ситуація безнадійною? Так. Вона багато в чому і сьогодні безнадійна. Але справа церков шукати шляху до миру і словом, і ділом.

Фото espreso.tv

Теги: