Митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан: «Церква має бути совістю в державі»

23 02 2016 |
Бесіду провела Тетяна Деркач

Кому війна – а кому мати рідна. Поки одні українці захищають державу, інші їхні співвітчизники при владі цю державу руйнують. Революція гідності не змогла привести до влади моральних людей, не заплямованих корупцією. Своїми роздумами щодо суспільних гріхів у державі, революцій як їх наслідку, ставлення до Московського Патріархату, долі українських військових після демобілізації поділився голова Синодального управління військового духовенства УПЦ Київського Патріархату митрополит Черкаський і Чигиринський Іоан (Яременко).

Коли був Майдан, то саме Церква Київського Патріархату досить різко висловилась щодо морального стану тієї влади. Зараз влада начебто патріотична. Як Ви оцінюєте стосунки Церкви і влади в принципі: як партнерські, споживацькі, напружені? До якої формули стосунків з нинішньою владою прийшов Київський патріархат?

 

— Почну з Генштабу Міноборони, з яким ми взаємодіємо по лінії Синодального управління військового духовенства, яке я очолюю. Тут уже можна оцінити зміни, які відбулися: порівняно з попередніми часами ситуація різко покращилась. Ті, хто зараз очолює важливі пости в Міноборони, наприклад, у Генштабі – це патріотичні люди, які прекрасно розуміють, що по духовній лінії війна є наслідком пропаганди «руського міра». А «руській мір» пропагувався лише Московським Патріархатом. Тому у них є розуміння того, як різні релігійні конфесії впливають на поточну ситуацію.

 

Раніше була монополія Московського Патріархату у Збройних силах?

 

— Так, практично була монополія, хоча в деяких військових частинах були присутні священики Київського Патріархату, навіть декілька разів їх відправляли в закордонні місії до миротворчих контингентів. Але у Московського Патріархату були певні особисті зв’язки, завдяки яким часто блокувалось налагодження наших стосунків із Збройними силами України. Зараз ситуація кардинально змінилась, і показником цих змін є присутність українських церков (я маю на увазі не тільки Київський Патріархат, а і Греко-Католицьку Церкву) в Збройних силах і в силових структурах на війні на сході України. Так що вище командування розуміє, що задля конструктивного розвитку подій духовністю військовослужбовців мають опікуватись саме проукраїнськи налаштовані церкви.

 

Що стосується органів самоврядування, то я можу оцінювати по Черкащині, тому що я керуючий Черкаською єпархією УПЦ КП. Там тенденція теж різко змінилась. В цілому можна сказати, що до керівництва області прийшли патріотично налаштовані люди. Але є випадки, що залишилися ті, хто був ще при попередній владі. З цим якраз і є проблеми. Я можу навести приклад – Золотоноша. З головою районної адміністрації (бо це районний центр) у нас є порозуміння, взаємна повага і взаємосприяння у розвитку. З мером міста Золотоноша, який, здається, вже третій раз переобраний був, немає ані порозуміння, ані жодної поваги. З його боку повне ігнорування нашого священика, повністю зелена дорога для священика Московського Патріархату, лобіювання інтересів Московського Патріархату. В тому числі в військовій частині, там є ракетний підрозділ.

 

І хоча людина представляє себе як патріота, але його діяльність не патріотична. Якщо священик Київського Патріархату пройшов зону АТО, працював там серед військових, то по оцінці Міністерства оборони йому повинний надаватися привілей у роботі зі Збройними силами. Однак в новоутворену військову частину відразу було направлено священика Московського Патріархату, причому без жодних альтернатив, навіть без можливості нашому священику долучатися до роботи з військовослужбовцями хоча б паралельно.

 

І не можна відслідкувати, яку роботи проводить там священик УПЦ МП?

 

— Відслідкувати неможливо! Військові, які там дислокуються, були переміщені з Донбасу. І тому питання: які у них настрої? І які настрої може передати священик Московського Патріархату тим, хто переселився з Донбасу?

 

Тепер наступний момент – це корумпованість нашої державної системи. Наша церква вустами святішого Патріарха Філарета, архієреїв та священиків спонукає до боротьби з корупцією. Але корумпованість приводить на державницькі посади людей, яким байдужі мораль і духовність. Їм потрібні влада і гроші. І якщо гроші будуть поступати з Московського Патріархату, то ці люди будуть діяти на користь Московського Патріархату, навіть якщо вони розуміють, що їхня діяльність деструктивна.

 

Ви хочете сказати, що Московський Патріархат може стимулювати певних чиновників грошима на свою користь?

 

— Безперечно, так. Я в цьому навіть не сумніваюсь. Одразу кажу, що ми не маємо доказової бази. Але по справах людей це дуже легко можна побачити і оцінити.

 

Питання корупції у нас зараз актуально, це дуже збурює людей. Я так розумію, що за великим рахунком Московському Патріархату в Україні вигідно, щоб влада залишалась корумпованою?

 

— Безперечно!

 

А Київському Патріархату це не вигідно. Ми чуємо, що корупція зашкалює, нічого наверху якісно не змінилось, реформи буксують. Людям становиться жити все гірше, війна затягується. Багато хто каже, що на цій війні наші можновладці заробляють дуже великі гроші. Церква має хоч якісь важелі морального впливу на теперішню владу, щоб вона не виходила за рамки, як сумнозвісні попередники? Церква взагалі може публічно або непублічно якось впливати на можновладців?


— Церква може діяти тільки словом. У нас інших засобів немає. Як є совість у людини, так Церква має бути совістю в державі. Якщо ми не слухаємо дорікань совісті, тоді ми занурюємося в гріх, і приходимо до революцій. Тому Церква може тільки викривати гріх. Але якісь демонстративні акції або публічні відлучення Церква не робить. Людина відлучається за питання віри. Причому відлучається людина, яка може виправитися. А людина, яка не виправляється – уже сама себе і засудила, і відлучила від Церкви. І тому у нас немає публічного анафематствування чи відлучення від Церкви за суспільні гріхи. Мета Церкви лікувати, а не вбивати людину – психологічно чи духовно. Люди, які чинять суспільний гріх, себе відлучають від Бога, і тому рано чи пізно будуть покарані Богом уже в цьому житті. Або хворобами, або іншими карами, в тому числі революціями, судовими процесами тощо. Якщо не в цьому житті, то в майбутньому – однозначно.

 

Революція – це суспільна кара для влади?

 

— Це в першу чергу привселюдний прояв гріха, коли влада грішить, а народ, який привів владу до можливостей грішити, байдужий до цього. І тоді проривається гнійник у вигляді революцій. Тому революція є своєрідне лікування суспільного гріха шляхом прориву гнійника. Якщо ми не лікуємо гнійник, він мусить якось прорватись – або у вигляді диктатурі, або у вигляді революції.

 

Зараз є приводи для стурбованості, що у нас передреволюційна ситуація? Чи поки що ранувато так казати?

 

— Я не думаю, що зараз така ж передреволюційна ситуація, як минулого разу. Але якщо брати корупцію, то вона вже людям сильно надокучила. Кожна революція, яка намагалась цю корупцію подолати, не досягла своєї мети. І я вважаю, що поки вона не досягне своєї мети, завжди буде загроза передреволюційної ситуації. Корупція є обман суспільства, і люди розуміють, що їх обманюють. З них витягують гроші, і ці гроші йдуть не на те, про що домовлялась влада з людьми, а зовсім на інші речі - на свої власні, корисні, корпоративні інтереси. І тому поки цей обман не буде подоланий, люди будуть бунтувати. Рано чи пізно воно прорве. Але яким чином воно прорве – ніхто не може сказати, тільки Господь знає. І, звичайно, краще, щоб у нас відбулась зміна політичних еліт, і прийшли ті, хто все-таки цю корупцію подолає. А я вважаю, що можна спокійно подолати корупцію. Все в руках наших.

 

Це залежить від внутрішніх цінностей тих людей, хто приходить до влади?

 

— Звичайно, так. І від цінностей, і від рішучості. Коли є цінності, але нема рішучості і принциповості у відстоюванні цінностей, людина є безхребетною. Вона тільки говорить, а нічого не робить. Вона не може вистояти перед психологічним натиском, словесними погрозами чи іншими обставинами, і йде на компроміси з гріхом. А людина принципова краще втратить тих, хто називає себе друзями, але залишиться з принципами. І тоді їй буде допомагати Бог, і обов’язково притягнуться сили, які допоможуть подолати ці суспільні гріхи.

 

Як ви оцінюєте ставлення нашої влади до створення Єдиної Помісної Церкви? Чи розуміє влада її потребу, чи наразі допомога влади непотрібна? Маю на увазі найвищу владу, Президента.

 

— Наша найвища влада це розуміє. І кожна влада це розуміла. Якщо проаналізувати виступи всіх президентів, то всі вони декларували, що потрібна Єдина Помісна Церква. Почав щось робити тільки Ющенко, але він реально нічого не міг зробити. І не зміг би, тому що одна справа бажати, а друга справа – мати важелі впливу на ті чинники, які призводять до створення Єдиної Помісної Церкви. І тому неодноразово святіший Патріарх Філарет казав, що ми не знаємо як – тільки Бог знає як буде утворено в Україні Єдину Помісну Церкву.

 

Хто проти Єдиної Помісної Церкви в Україні? В першу чергу це Московський Патріархат, який хоче одну церкву і тільки під егідою Москви. Навіть якщо вони виступають за помісну церкву, то пропонують нереальний шлях: «от ви спочатку поверніться в лоно єдиної канонічної церкви, а тоді будемо говорити про створення помісної церкви». Ну, ми знаємо, це обман. Ніхто ніколи добровільно свою частину не відпускав від себе: ані Вселенська Патріархія, а тим більше Російська Церква! Все відбувалося з боротьбою.

 

Тепер другий чинник, який проти утворення Єдиної Помісної Церкви – це Росія. І вона застосовує всі важелі політичного, економічного та іншого впливу, які є в країні. От наприклад, економічний вплив: фонди, які вона тут має, мільярдери (той же Новінський). Вони лобіюють інтереси Московської Патріархії, вони навіть можуть пускати фінанси на те, щоб переконувати депутатів певним чином голосувати за ті чи інші закони. Також, наприклад, створена така структура як «Спілка православних журналістів», яка діє повністю на користь Московської Патріархії. І зрозуміло, ким ця структура фінансово стимулюється. Я не думаю, що ці журналісти працюють тільки за своїми переконаннями.

 

Виходить, що Москва тільки фінансово утримує тут свою «філію»?

 

— І політично. Наприклад, колишні регіонали високого рангу, у яких залишився тут бізнес, і які самі тут залишились, люстрацію не пройшли. Так чи інакше і в політиці вони теж присутні. Ми всі знаємо прекрасно, що і на деяких посадах вони присутні.

 

Сьогодні багато хто каже, що Єдина помісна церква в Україні, якщо вона буде – буде кишеньковою Церквою влади. Наскільки такі побоювання мають підстави, виходячи з того, які стосунки ми маємо з владою? Бо раніше це була «симфонія», Церква благословляла президентів тощо. Зараз сфери впливу трошки розійшлися.

 

— Церква-то благословляла президентів – на прохання самих президентів. Але якоїсь симфонії у нас і раніше не було.

 

Отже, кишенькової Церкви влади у нас уже за будь-яких обставин не буде?

 

— Ні в якому разі не буде. У нас і традиції такої в Україні ніколи не було. Це традиція московська, і, до речі, якраз Московський Патріархат планувалося створити у вигляді кишенькової Церкви, і Янукович діяв саме в цьому напрямку.

 

І покійного митрополита Володимира Сабодана свого часу якраз і прибирали, щоб цю Церкву переворити на кишенькову, провладну, а владу зробити відповідно промосковською. Для Київського Патріархату цієї загрози взагалі нема. У нас традицій таких нема. Ми, всі архієреї Київського Патріархату, виховані в інших абсолютно умовах.

 

Тобто можливе якесь партнерство, але не злиття?

 

— Може бути тільки партнерство! Ніколи не може бути злиття, тому що у нас в Україні поліконфесійне середовище. Це є теж запорукою того, що одна якась Церква не може бути кишеньковою.

 

Чи не виходить так, що ми не можемо обєднатися, тому що йде боротьба самодостатностей між всіма гілками церков Київської традиції? Кожен хоче залишитися собою і пропонує приєднання тільки до себе.

 

— Хто буде більш самодостатній – той і залишиться. А більш самодостатнім буде той, хто має центр самоуправління в Києві, в Україні, а не за кордоном.

 

А як щодо православних святинь? Керівництво лавр може не погодитись на перехід до Єдиної Помісної Церкви. Це не бентежить?

 

— Я все-таки переконаний, що зміна політичних еліт у нас сприятиме тому, що законодавчо ці лаври будуть переведені до складу Єдиної Помісної церкви.

 

Не в нинішній Київський Патріархат, а у визнану Єдину Помісну Церкву?

 

— Так. Тому і треба формулювати закони, які говорять, що це є національні пам’ятки, які не можуть знаходитись в підпорядкуванні центрів за кордоном, а тільки у користуванні Єдиної Помісної Церкви.

 

Отже, Церкви Київської традиції мають зійтися на тому, що церковна влада має бути києвоцентрична. А вплив Москви або Ватикану в Україні буде потихеньку спливати, Ви думаєте?

 

— Я переконаний, що буде спливати, і перший сигнал буде тоді, коли Київський патріархат буде визнаний всіма православними церквами. До цього зараз все іде.

 

Незважаючи на позицію РПЦ?

 

— Так, незважаючи.

 

Багато експертів заперечують такий шанс для Київського Патріархату.

 

— Ні, він дуже реальний. Зараз вплив Москви на Стамбул дуже різко зменшується, і зараз він тримається в основному за рахунок однієї події – Всеправославного собору, який хочуть провести в цьому році. 50 років хотіли провести, не змогли, і от врешті-решт проведуть. А якщо проведуть цей Собор – то одразу цей чинник впливу відпаде. От і все.

 

А далі вже потрібно буде займатись насущними проблемами, які стоять перед православ’ям, в першу чергу перед Константинополем. І українська проблема – найголовніша. В Константинополі прекрасно розуміють, що той, хто дасть нам Томос про визнання, той і буде дружньою і братньою церквою для нашої церкви. Всіма чинниками, які впливають на цей процес, не ми керуємо, а Бог. Наша справа – просто молитися, священнодіяти, і опікуватися людьми.

 

Дуже часто кажуть, що це політичні питання, що треба займатися не політикою, а Христовими справами. Але як ми бачимо, російська влада впливає на Російську Церкву, дипломатичними шляхами намагається врегулювати церковні справи. В 2008 році недосягнення домовленостей щодо визнання Київського Патріархату називали «перемогою російської дипломатії». Та і взагалі політичний чинник 1700 років брав участь у вирішенні церковних справ, бере, і буде брати участь і надалі. Як Ви до цього ставитеся?

 

— Ми нікуди від цього не дінемося. Але у нас є своєрідний імунітет проти політичного чинника: це і наш менталітет, і традиція. У нас не прижились ані візантійський цезарепапізм, ані римський папоцезаризм. Святими отцями і соборами описаний ідеал – це симфонія. І в багатьох моментах історії України вона себе яскраво проявляла. З одного боку, були принципові протистояння між чернецтвом і князівською владою, коли Церква не йшла на поступки князю. З іншого боку, були епізоди, коли гетьмани визволяли з польських полонів наших митрополитів, а митрополити Київські (наприклад, Йосип Нелюбович-Тукальський) активно взаємодіяли з гетьманами в сфері збереження української держави проти російських впливів.

 

Тому церква взаємодіє з державою, але вона при цьому самодостатня. І коли держава починала вичавлювати з народу соки, наша Церква завжди ставала на сторону народу. Це проявилось яскраво під час революцій – і Помаранчевої, і Гідності.

 

Якщо – не дай Бог – буде чергова революція, яка буде продовженням саме Революції Гідності, а не просто громадянською війною з погромами, то Церква стане на сторону народу?

 

— Однозначно, церква знову стане на сторону народу! І якщо нам будуть погрожувати, як тоді погрожували, що виженуть з Михайлівського монастиря, або ліквідують нас взагалі, то церква все одно буде стояти до кінця. Бо зі зникненням державності зникає і помісна церква. У всіх народів так було: зникала держава в Грузії – зникала і Грузинська Церква. Зникала держава в Болгарії – зникала і Болгарська Церква. Тільки відроджується державність – відроджувалась і Церква. Наприклад, про корупцію написано в Святому Писанні: «Цар утримує край правосуддям, а людина хабарна руйнує його» (Прит.29:4). Отже, корупція – це один з тих суспільних гріхів, які знищують державність. І якщо Церква буде бачити загрозу державності – а корупція це є загроза державності, то Церква буде однозначно боротися проти цієї загрози.

 

Владико, які стосунки у Вашій єпархії з УПЦ МП? Владика Софроній свого часу навіть проводив анонімне опитування кліру, і там більшість – за Єдину Помісну Церкву. Це якісно впливає на стосунки, чи це були декларації без наслідків?

 

— Я не вірю цим деклараціям, тому що його підопічні, на яких він має прямий вплив, відкрито пропагують «руській мір». Наприклад, священик в с.Хацьки біля Черкас відкрито, спокійно це все робив. І лише після того, як його показали на обласному телебаченні, він це припинив. У знаменитому Лебединському монастирі в м. Лебедин Шполянського району священик до сих пір продовжує проповідувати «рускій мір». Є і інші подібні факти. Якщо вони присутні, значить, архієрей не хоче це пресікати, хоча має владу застосовувати церковні санкції (заборони або переміщення з парафій).

 

А архієрей про ці випадки однозначно має знати?

 

— Однозначно має знати!

 

А от митрополит Онуфрій, голова УПЦ МП, стверджує, що «ми таких людей не знаємо, це чутки, що хтось із священиків наших так проповідував чи бігав зі зброєю у рясах».


— Це є лукавство. Я не вірю цим словам. А вірю справам, бо Господь вчив судити по справах. І справи свідчать про те, що це є лукавство. І у владики Софронія позиція ситуативна.

 

От нагадаю такий епізод. Січень 2014 року, коли ще вирував Майдан, ще не було розв’язки, і ніхто не знав, чим все закінчиться. А Московський патріархат активно захищав «Беркут», активно звинувачував українських революціонерів, майданівців, устами своїх священиків поливав їх брудом. І в цей час відбувається святкування 60-річчя Черкаської області, на якому владика Софроній отримує державну нагороду з рук тодішнього губернатора Сергія Тулуба. Які він тоді дифірамби співав Януковичу і Тулубу! Що, мовляв, Бог нам послав Януковича, Янукович нам послав Тулуба!. І такими пестливими і благоліпними словами описував владу! Пройшов місяць, Революція Гідності перемогла, ще через місяць в УПЦ МП оговтались, і почав владика Софроній називати Путіна бандитом, а владу Януковича бандитською. Якщо людина така непослідовна у своїх висловах, то це вже про неї щось говорить. Чи вона любить Україну, чи це таке лукавство.

 

Владико, щодо капеланської справи. Там, де є капелани Київського Патріархату і Московського, які у них стосунки між собою? Чи є факти співслужінь, чи кожний окремо? Чи є порозуміння між капеланами двох конфесій про спільні цілі, як треба наставляти солдатів?


— У нас такого нема, за виключенням тих випадків, коли священики Московського Патріархату вийшли з Московського Патріархату і перейшли в Київський, або якщо священика Московського Патріархату вигнали за його діяльність у Збройних силах України.

 

Таке теж було?

 

— Так, був у нас такий один випадок,і з таким священиком у нас є взаємодія. А інших у нас випадків нема, бо священиків Московського патріархату просто нема там, в зоні проведення бойових дій. На мирній території України їхні священики до сих пір є там, де вони роками були і закріпилися, наприклад, в президентському полку в Києві, де завжди був митрополит УПЦ МП Августин (Маркевич). А в підрозділах ВСУ більшість бійців патріоти, і вони вимагають українського священика.

 

Але на передовій священиків Московського Патріархату немає?

 

— Їх просто не пускають. Тому що було дуже багато випадків розвідницької діяльності і навіть направлення артилерійського вогню на наші позиції після відвідин представником Московського Патріархату. Ну, і перевезення, переховування зброї, надання притулку ворогу.

 

Невже таке може бути – капелан у Збройних силах України веде підривну діяльність на користь ворога?

 

— Так, уявіть: капелан працює на користь ворога. А взяти Крим? Там же багато капеланів було в підрозділах, і це саме Московський патріархат. І що вони наробили?

 

То Ви вважаєте, що це їхня вина в тому, що українські військові зрадили своїй присязі в Криму?

 

— Їхня роль тут переважна. Те, що відбулось в Криму — це вина Московського Патріархату. Адже всім рухає ідея. А ідею насаджували вони. Давали поштовх зраджувати Україні і йти під омофор Росії саме вони.

 

І якщо були моральні коливання у військовослужбовців, то вони ці коливання вирішували на користь зради? Знімали цей тягар з сумління?

 

— Так. І вони зачіпали при цьому за глибинні душевні та духовні почуття, відповідальність людини перед Богом, перед нащадками, вічне життя і вічну погибель…

 

«Вєлікоє Отєчєство»…

 

— Так, наводили приклади про «вєлікоє Отєчєство», причому брехливі приклади, адже історія російська дуже викривлена сильно. І тому я звинувачую саме Московський патріархат в тому, що відбулось і в Криму, і на сході України.

 

Багато вояків повертаються вже з зони бойових дій. Вони скалічені або фізично, або психологічно, і їм потрібна якась реабілітація. Церква планує чи вже проводить душпастирську роботу з тими, хто потребує такої допомоги? Бо пройти війну в мирний час після «братнього нападу» - це дуже сильний психологічний злам для будь-якої людини. Щоб потім у нас не було афганського або в’єтнамського синдрому?

 

— Ну, він буде у будь-якому випадку, цей синдром. Ми цього не уникнемо. Але ми обов’язково в цьому плані маємо працювати. І тому у нас Церква по свій Україні, її священики опікуються і самими військовими після демобілізації, і їхніми сім’ями.

 

Зараз створюються спілки ветеранів АТО, а насправді війни російсько-української, і наші священики з цими спілками взаємодіють. Є у нас також плани поширювати програму сімейних військових паломництв. В минулому році ми провели перше військове паломництво до Холодного Яру. Військові зі своїми дружинами могли приїхати на мальовничі пагорби села Суботів, і там провести пару днів з молитвою, з зануренням в купальню зі святою водою, зі здоровою їжею під відкритим небом, з піснями, виступами артистів. За відгуками військових, їм надзвичайно сподобалось, незважаючи на числених комарів. Ну, до комарів відносились як до сепаратистів. А час провели з великим піднесенням.

 

Це фінансується державою, за рахунок Церкви, чи волонтерських коштів?

 

— Це тільки за рахунок Церкви і волонтерських коштів, та коштом декількох меценатів. Велику допомогу надали самі військові, які туди привезли намети, кухні, певний інвентар. Ми фактично профінансували лише транспортні витрати, паливо, харчування. Але якщо б держава могла оці транспортні витрати на себе взяти, то тоді можна планувати ці паломництва як масштабну, довготривалу акцію на сезон від Трійці до Дня Хрещення Русі.

 

За будь-яких обставин не має бути такого, щоб людина сказала: «Ага, на передовій ви, священики, були, ви мене спонукали іти в бій, а коли я став калікою, то став нікому не потрібний, ви мене кинули і забули»?

 

— Цими питаннями ми займаємося, в тому числі підключено Синодальний відділ соціальної допомоги під егідою владики Донецького та Маріупольського Сергія. Дуже активний в цьому напрямку колишній священик Московського Патріархату Сергій Дмитрієв: він дуже талановитий, генератор ідей, і багато працює. Тобто такої ситуації, коли вояки наші кинуті напризволяще, наша Церква не допустить.

 

Дуже дякую, владико, за змістовну розмову!

 

Бесіду провела Тетяна Деркач.

 

Київ, 06.02.2016 р.

 

Фото ukurier.gov.ua

Теги:
2260







Матеріали по темі







Для того, щоб коментувати матеріали Religion.in.ua, необхідно авторизуватися на сайті за допомогою сервісу F-Connect, який використовує дані вашого профілю в соціальній мережі Facebook . Religion.in.ua використовує тільки ті дані профилю, доступ до яких ви дозволили сайту



Коментарі розміщюються користувачами сайту. Думка редакції не обов'язково збігається з думками користувачів.
Відвідувачі, що знаходяться в групі Гости , не можуть залишати коментарі в даній новині.
Останні коментарі
Опитування
настоятель парафії
парафіяльна рада разом із настоятелем та парафіянами
меценати, за кошти яких зведено храм
державні структури, що займаються реєстрацією парафій
усе, що вирішується на користь моєї конфесії, завжди правильно!
інший варіант