Релігія в Україні: У день випускного акта в УУБА пропоную поговорити про той шлях, який пройшов очолюваний Вами навчальний заклад з січня 2002 року. Що передувало цьому успіху, якого Ви досягли наразі? Це перший випуск, де випускники одержали два паралельних дипломи - світський, ліцензований та аккредитований державою, і церковний – про богословську освіту. Пригадайте, будь ласка, які найвизначніші моменти були на цьому шляху?

Архімандрит Віктор (Бедь): Щоб відповісти на це питання, спочатку треба зрозуміти, що сталося з богословською освітою за період комуністичного режиму на теренах нашої Батьківщини (1917 – 1990 рр.).  На території тих республік, які увійшли до складу Радянського союзу, поступово від непомітно проголошеного атеїзму держава перейшла до атеїзму войовничого, по суті, до знищення Християнської церкви як інституту. Поряд із знищенням церков, єпископату, духовенства знищувалися і духовні навчальні заклади, богословська наукова еліта. Богослов’я було назване лженаукою. Як і інші наукові погляди, що не відповідали тим новим світоглядним системам, що їх нова комуністична влада нав’язувала народу. Лише з початку 90-х років минулого століття почався і новітній динамічний розвиток Української Православної Церкви, яка відновила свій канонічно-правовий  статус як самокерована в управлінні з  правами широкої автономії. Цей процес позитивно відобразився і на відродженні та подальшому розвитку богословської освіти в Україні, зокрема в лоні УПЦ. Було відкрито ряд нових духовних училищ та семінарій, та відновлено діяльність тих духовних шкіл,    існування яких було припинено за радянських часів, наприклад КДАіС.

З благословення Блаженнішого Володимира, Митрополита Київського і всієї України, в січні 2002 року свою діяльність розпочала і Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія – вищий духовний навчальний і науковий заклад Української Православної Церкви.

 Говорячи ж про випуск УУБА 2010 року, слід зазначити те, що це є перший випуск, коли вихованці академії, здобуваючи повну вищу духовну і повну вищу світську освіту, одночасно отримали дипломи магістрів богослов’я як церковного, так і державного зразка. Це перший випуск магістрів богослов’я, викладачів вищого навчального закладу із дипломами, виданими Міністерством освіти і науки України. Саме в цьому році університетом, що входить до єдиного в Україні, та й у системі Української Православної Церкви духовно-навчально-наукового комплексу “Ужгородська українська богословська академія імені святих Кирила і Мефодія -  Карпатський університет імені Августина Волошина” було успішно проведено державну акредитацію спеціальності “Магістр богослов’я (Теології)” з присвоєнням кваліфікації “Магістр богослов’я (Теології), викладач вищого навчального закладу” за найвищим ІУ рівнем державної акредитації. До цього випускники академії здобували як базову, так і повну вищу духовну освіту за освітньо-кваліфікаційними рівнями бакалавра богослов’я та магістра богослов’я (отримуючи дипломи церковного зразка), але на рівні світської освіти отримували дипломи державного зразка тільки про базову вищу освіту – бакалаврів філософії (спеціалізація: Богослов’я).

Про впровадження Ужгородської унії


 РвУ: Але ж на Закарпатті ситуація інша. Воно пізніше за інші регіони увійшло до складу України, і за часів Австро-Угорщини тут було впроваджену так звану Ужгородську унію 1646 року. Чи вплинуло це на стан православного віросприйняття та богословської освіти?  

А. В. Спочатку повернімося до історії проголошення так званої Ужгородської унії в 1646 році.  Порівняно з Берестейською унією - Ужгородська на порядок різниться за самим фактом її проголошення. Ужгородська унія  на час її проголошення 24 квітня 1646 року -  це велика фікція. Якщо ми говоримо про Берестейську унію, то до неї так чи інакше була схильна частина заможного  прошарку населення та духовенства Західного регіону України. На Закарпатті ситуація була інша. Після періоду Київської Русі, після припинення існування Галицько-Волинської держави (князівства) Закарпаття цілковито потрапляє під політичну залежність Угорської корони, а відтак і Австро-Угорської імперії. При цьому, будучи  у складі Австро-Угорської імперії, Закарпаття та його українське населення постійно перебувало під гнітом угорських феодалів, землевласників, фабрикантів та відчували на собі постійну політику неприхованої мадяризації.

Виходячи саме із вище викладених політичних мотивів, і було штучно проголошено так звану Ужгородську унію 1646 року. Події розгорнулись в латинській каплиці або одній із кімнат  Ужгородського замку-фортеці (помешкання угорської родини Другетів) під безпосереднім впливом та наглядом найбагатших феодалів Угорщини Анни Другеті (Якушич) та її брата, Римо-католицького єпископа Егерського Юрія Якушич. За різними, документально не підтвердженими даними уніатів, акт Ужгородської унії 24 квітня 1646 року був нібито  підтриманий 63-ма представниками духовенства. Серед них – жодного православного єпископа. Одночасно слід зазначити, що за різними історичними даними, станом на 1646 рік, на теренах історичної території Закарпаття нараховувалось від 600 до 1300 православних священників. На православних кафедрах (Мукачівській та Мараморошській) перебували два православні єпископи.  Що вже засвідчує той факт, що Ужгородська унія 1646 року носила фіктивний характер і не була волевиявленням як православного духовенства, єпископату, так і православних вірників.  Проголошення цієї унії також не підтверджено жодним протоколом чи іншим офіційним документом, який би був засвідчений безпосередніми учасниками подій 24 квітня 1646 року. Такого документа не існує ні в архівах Закарпаття, ні в архівах Угорщини, ні в архівах Ватикану. Тільки 15 січня 1652 року шість архідияконів у листі на ім’я папи Римського Інокентія Х повідомили про Ужгородську унію та виклали умови її підписання (до слова, які в повному об’ємі ніколи Римським престолом не були виконані ні в минулому, ні на сьогодні).

Проблема цієї унії має скорше політичний вимір. Бо на Закарпатті "православний" означало "руський", “русин” – українець,  і оця національна ідентичність християнська існувала ще з часів київської та моравської місії 860 – 863 рр. свв. Кирила та Мефодія. Закладена духовна основа православного віросприйняття та відповідної  національної ідентифікації русинами-українцями (руськими) ще в середині ІХ ст. і стала тим непохитним фундаментом, що не дозволяв чужоземцям впродовж століть знищити прабатьківську віру і українську приналежність слов’янського населення Закарпаття. Тому не дивно, що, не зважаючи на більше ніж 200-літне насаджування унії, вона так і не зуміла стовідсотково укоренитись на Закарпатті. Навіть насильнице знищення православного духовенства, недопущення обрання нових православних єпископів (після смерті правлячих за часів насадження унії), закриття монастирів, спалювання православних дерев’яних храмів тощо не змогли викоренити Святий Дух православ’я. Нав’язування греко-католицизму, покатоличення русинів-українців особливо потужним було протягом ХУІІ-ХІХ століть.

 Та українське населення не сприймало нову віру. Але влада не відступалася. Священники-уніати мали більше суспільних преференцій, поступово вони замінювалися на мадярів або мадяронів за походженням. Ще одним методом руйнування православ’я було спалення дерев’яних храмів, а коли на їхньому місці відбудовувалися кам’яні, то за рішенням влади  вони вже були уніатськими. Є відповідні документи. Монастирі православні були закриті указами австрійських цісарів. Держава приймала такі акти, якими фактично забороняла діяльність православної церкви.

 Проте на початку ХХ століття на Закарпатті (ще за панування угорської влади в складі Австро-Угорської імперії) розпочинається небачений рух за відродження православної віри та Церкви.  Який, не зважаючи на гоніння і репресії проти подвижників Божих, призводить до відновлення діяльності Карпаторуської Православної Церкви (Мукачівської єпархії) на Закарпатті в 1921 році у складі Сербського Патріархату (Закарпаття на цей період входило до складу Чехо-Словаччини на правах широкої автономії).

 Про давність Київської митрополії

Внутрішні відчуття, історична пам'ять, мова, культура, духовні традиції закарпатських українців впродовж віків зберігалися і передавалися з покоління в покоління. Тому й не дивно, що вже в  1901 році, у таких селах, як Іза (Хустський район)  і Великі Лучки (Мукачівський район) почався рух за повернення в православ’я, який в короткий час охопив практично все Закарпаття.  Йому угорська влада не могла протидіяти і розцінювала перехід у православ’я як державний злочин. Проти таких сміливців було порушено десятки й десятки кримінальних та адміністративних справ. Низка судових процесів.

Коли ж ми  говоримо про духовний зв'язок православного віросприйняття і богословської освіти на Закарпатті уже в ХХІ столітті, то саме пройдений історичний шлях прийняття, відстоювання , збереження та відродження прабатьківської православної віри і є тим  самим духовним і національним  зв'язком, який передавався з покоління в покоління русинам-українцям.  Він з'явився з першими кроками християнства  на нашій землі - це була "києво-моравська місія" святих братів Кирила та Мефодія. Крім того, ми можемо упевнено стверджувати, що вже в 862 році було закладено Київську митрополію, що находить своє підтвердження у диптихах Вселенського Патріарха. Як бачимо, задовго до Володимирового хрещення вона значиться у списках вселенського патріархату на 61 місці. Ці відомості є в архівах Фанара і в дослідженнях істориків православ’я - як українських, так і закордонних. 

Проблема в тому, що ідеологічно невигідно про це говорити, або ж у когось є проблеми з пам’яттю, і тоді лиш побіжно згадується: "Так, це мало місце, але ще потребує додаткового уточнення або окремого дослідження".

Проте запис ХІ ст. у диптиху Константинопольського Патріархату про 61-е місце Київської митрополії –  не потребує ніякого уточнення. Ці документи оприлюднені і є доступними. 

А закарпатські українці, відтоді, як прийняли православну віру від солунських братів, то й не відступають від неї. Що й виявилося, зокрема, у створенні на початку ХХІ ст. Ужгородської української богословської академії імені святих Кирила і Мефодія.

РвУ: А чому слово «українська» є в назві?

 А. В. Бо ми живемо і возносимо свої молитви Господу Богу на нашій святі українській землі, що має свою Богом дану державу – Україну. Україна є незалежна держава. Більше того, вона має більш ніж 1500-літню історію державності (від початку династії Великого князя Кия).  Більш ніж 1000-літню історію Української Православної Церкви (від заснування Київської митрополії). Саме, підкреслю, в державному і Церковному  її вимірі.

У 2012 році виповниться 1150 років з дня заснування Київської митрополії – Української Православної Церкви. А в 2010 році ми святкуємо 1150 років відтоді, як було укладено мирний договір між київським князівством на чолі з Великим князем Оскольдом і Візантією. На перший погляд може здатися, що це цілком пересічна подія.  Договір між могутньою імперією та ще одним державним утворенням. Проте цей факт слугує підтвердженням того, що Київська Русь існувала як могутня, розвинута держава, та визнавалася іншими державами уже на той час.

По-друге, словом «українська» ми хотіли ідентифікувати свою приналежність саме до Української Православної Церкви та нашої батьківщини України. При цьому бралось до уваги те, що з початку 90-х років ХХ ст. відновлено канонічно-правовий статус Української Православної Церкви як самостійної і незалежної у своєму управлінні з правами широкої  автономії. Цей канонічно-правовий статус на сьогодні закріплено не тільки в Томосі Патріарха Московського Олексія ІІ, рішеннях архієрейських, помісних  Соборів УПЦ та РПЦ,  але і в новому Статуті Руської Православної Церкви.

РвУ: Проте зараз деякими архієреями у середовищі УПЦ цей факт піддається сумнівам. Говорять навіть про повернення до статусу екзархату…

 А. В. Кожен має право на власну думку. До прикладу, деякі “богослови-науковці” і “державні діячі” (зокрема Російської Федерації) стверджують, що українського народу як такого не існує, проте це зовсім не означає, що українського народу немає.

 Про початки УУБА


 РвУ: Коли ви в січні 2002 року приїхали до Блаженнішого Митрополита Володимира з ідеєю про створення УУБА, уже була готова концепція розвитку цього навчального закладу? Що мало стати пріоритетом її діяльності?

А. В. Дві речі. Утвердження православ’я, богословської думки й освіти на крайній західній точці України. Закарпаття завжди існувало на перетині інтересів багатьох держав. Має свою особливу історію. Тому тут необхідно розвивати освіту, науку і зокрема богословську. Також пріоритетним завданням було створення потужної богословської школи в Закарпатті, де левова частка населення православні, де є велика кількість парафій, монастирів. Існує неперервність традицій. Але слід було розвивати богослов’я не тільки на рівні практичної (требної) літургіки, але й науковому, освітньому. Налагоджувати контакти з близьким і далеким зарубіжжям заради популяризації та розвитку богословської освіти і науки.

 Стратегічне завдання, яке було поставлено перед нами  Блаженнішим Митрополитом Володимиром, полягало в тому, щоб  випускники-богослови духовних шкіл здобували освіту та отримували такі дипломи про вищу освіту, які б визнавала держава. Мова не йшла про ще одну просто богословську (духовну) академію. Адже така існує вже в Києві. Якщо би мова ішла про відкриття просто іще однієї духовної академії в системі УПЦ, то така могла би бути відкрита на базі будь-якої діючої духовної семінарії.  Завдання для нас було: вирішити питання визнання богословської освіти світською владою так, щоб православні архієреї та клірики не були дискредитовані соціумом. Тобто не просто запрошувалися в освітні заклади – освятити, покропити тощо; а щоб могли прийти до школи або університету як викладач, науковий працівник. А для цього, згідно з чинним законодавством, необхідно мати не просто повну вищу освіту чи науковий ступінь, а диплом, який визнається державою.  Така проблема не один рік  непокоїла Блаженнішого як Предстоятеля Української Православної Церкви, бо він прекрасно знає проблеми освітніх духовних закладів, у свій час будучи ректором спочатку Одеської духовної семінарії, і згодом Московських духовних академії і семінарії.

 Ми разом почали працювати. Щоб одержати той позитивний результат, який ми маємо на сьогодні, ми почали дуже ретельно працювати, і допомагало нам те, що ми повсякчас відчували благословення та першосвятительську допомогу і любов Блаженнішого Митрополита Володимира.

 РвУ: А особисто Ви його давно знаєте?

 А. В.  Вперше я був  на аудієнції у Блаженнішого Митрополита Володимира ще в 1992 році, невдовзі після його приїзду в Україну. Я тоді був у складі парламентської делегації з іншими народними депутатами Верховної Ради України І скликання. Не думаю, що Його Блаженство дуже запам’ятав цей мій перший прихід до нього. Це була коротка зустріч.  Однак Блаженніший дав таке благословення, що я його не можу забути дотепер. Мені здавалося, що я відчув Блаженнішого як людину на глибинному душевному рівні. Це був прояв великої любові, розуміння.

У подальшому я зустрічав його  Блаженство під час його Предстоятельських візитів сюди на Закарпаття. Сама ж думка про УУБА виникла в мене ще в 1990 році. Я тоді озвучував її вже нині покійному архієпископу Євфимію, який був тоді правлячим архієреєм у Мукачівській єпархії. Адже для Закарпаття вкрай потрібно розвинути богословську школу. Просто літургійної практики замало для того, щоб на майбутнє зберегти Закарпаття в річищі православ’я. Ми всі мали усвідомлювати, що з падінням кордонів сюди прийде наукова і богословська еліта католицької церкви. З доброю науково-богословською підготовкою, освітою. З умінням інтерпретувати історію – де треба помовчати, а десь пофантазувати. Таким було моє внутрішнє переконання і відчуття. Але в 90-х роках минулого століття я не допускав думки, що буду священником і монахом, і тим більше очільником цього ВИШу. Тоді в разі створення вузу я бачив себе серед тих, хто буде надавати йому всіляку підтримку і сприятиме його розвитку.

 Але минули роки. В січні 2002 року я виклав концепцію створення академії на прийомі у Блаженнішого Митрополита Володимира  і вніс йому пропозицію про відкриття УУБА  на Закарпатті.  І сталося диво.

 Блаженніший Володимир вислухав мене, благословив,  все підписав, і сказав: «Ідіть і набирайте студентів». І в лютому того ж року ми прийняли перших 15 студентів. Стали комплектувати викладацький склад з місцевого духовенство, що мало кандидатські наукові ступені. Запросили науковців Ужгородського національного університету. Мене підтримав тодішній  Преосвященніший Агапіт (Бевцик), єпископ Мукачівський і Ужгородський.  Та вирішальну роль відіграло благословення Блаженнішого Митрополита Володимира, благодать якого ми відчуваємо на собі по сьогоднішній день.

РвУ: Чи довелося вам наштовхнутися на опір? Мовляв, все це фантазії, марення… 

 А. В. Перші рік-два доводилося чути таке: «Що з цього буде…»; «Все це мрії, а ліцензування державного немає». Або: «А рішення священного синоду немає» тощо. Так, на січень 2002 року його не було. Проте Академія з благословення Блаженнійшого Митрополита Володимира, була належним чином зареєстрована і розвивалася. Протягом двох років, за рішенням Священного Синоду УПЦ,  було дві інспекторські перевірки. На чолі однієї комісії стояв архієп. Полтавський Філіп. Другу очолював ректор КДА і С прот. Миколай Забуга. І обидві ці комісії дали позитивний висновок про нашу діяльність. Тож 29 грудня 2003 року Священний синод УПЦ ухвалив історичне рішення – визнати Ужгородську українську богословську академію імені святих Кирила і Мефодія  вищим духовним навчальним закладом УПЦ…і дати назву…. Того ж дня указом Блаженнішого Митрополита Володимира мене було призначено ректором – на підставі рішення Священного Синоду. До того часу я був ректором з благословення, а тепер цей статус було  закріплено де-юре.

Про постриг та резонансні хвилі

РвУ: До речі, про юридичні тонкощі. Чому Ви вирішили приймати чернечий постриг у Греції? 

А. В. Основна причина мого постригу на канонічній території Елладської Православної Церкви полягала в тому, щоб зберегти спадковість між тим, що принесли свого часу на Закарпаття Солунські брати рівноапостольні Кирил і Мефодій, і нашим сьогоденням.

 Саме від них Україна прийняла православну віру. Та й наша Академія носить імена Солунських братів. Мені хотілося реального єднання, контактів з тією святою землею. Бо ми якось контактуємо все в одну сторону – Московську, а вселенське православ’я – воно ж по всій земній кулі. Ще одним мотивом такого вибору було особливості історичного розвитку православ’я на Закарпатті. Адже тут воно існувало саме в грецькій рецепції. Не будучи в складі України, закарпатці мали традиційно тісні зв’язки з Елладською Православною Церквою та Сербською Православною Церквою. Приймали чернечий постриг на святій горі Афон.  

 На ці аргументи пристав і Блаженніший Митрополит Володимир.  По-перше, благословив мені чернечий постриг. По-друге, дозволив звершити його в Салоніках.

Був відповідний офіційний лист і посвідка на відрядження, підписана Предстоятелем Української Православної Церкви на ім’я Високопреосвященнішого митрополита Анфіма, правлячого архієрея в Салоніках. Додам, що Солунська єпархя має вселенський вимір. Вона в складі Елладської Православної Церкви і водночас  це митрополича кафедра Вселенського патріархату. Очільник цієї кафедри призначається за погодженням з Вселенським Патріархом.  Сама ж кафедра вважається апостольською.  На території цієї митрополії її правлячі архієреї мають титул Святійшого.

 Сам постриг відбувся в монастирі святої Феодори в м. Салоніки. Було виявлено велику ласку до мене: адже з поваги до Блаженнішого Митрополита Володимира та Української Православної Церкви, до нашої української багатотисячолітньої історії, постриг здійснив сам митрополит Анфім.

  Коли Блаженніший Митрополит Володимир направив рекомендаційного листа, то благословив так, що статус монаха залишає на розсуд правлячого митрополита. І от після чернечого постригу, уже на вечірні, мене возвели в сан архімандрита. 

РвУ: Факт вашого постригу викликав неабиякий резонанс у навколоцерковних колах. Як ви гадаєте, чому?

 А. В. Чесно кажучи, я не очікував такої брудної діяльності, спрямованої проти мене та нашої Церкви. Але погляньмо з другого боку: хто проти цього виступив – одна дуже відомо скандальна особа, яка бере дуже багато на себе. І ця особа з Росії. Інших виступів не було.

 РвУ: У чому причина цих інсинуацій, на Вашу думку?

 А. В. Думаю, це наслідки діяльності тих, хто нерівно дихає до УУБА, і хто допустив, що вже наступного дня відбудеться архієрейська хіротонія, і для мене буде створено якусь особливу кафедру на Закарпатті. Це було основною причиною їх занепокоєння, хоча для цього не було жодних підстав і причин. Чернечий постриг я обрав за покликом душі. Не більше, і не менше. Чому так поступили ті, що вдались до наклепів, – хай розберуться з Богом і з власною душею. Вони самі дадуть звіт перед Богом. А я відповідатиму за власні дії. Вважаю, що в 46 років я вже можу приймати рішення про подальше служіння Церкві – і в якому сані воно має відбуватися.  До цього часу я неодноразово вносив клопотання Блаженнішому Митрополиту Володимиру  про прийняття чернецтва. Мої кроки були осмислені і відповідали моїм внутрішнім прагненням.

Про "русинство" та Карпатську Русь


 РвУ: Чим можна пояснити напружені відносини між окремими монастирями та кліриками на Закарпатті, про що час від часу повідомляють друковані та електронні ЗМІ?

 А. В. Підкреслю: імітують боротьбу ті, хто вміє голосно кричати. Напруженості як такої немає. Ці удавані проблеми декларують ті, хто вміє голосно верещати, і підносять це так, аж ніби тектонічні плити починають переміщуватись. Насправді за такими людьми немає ані реальних ідей, ані реальних парафіян. Наразі я не хочу говорити ні про кого конкретно. Але ви в своєму питанні зачепили проблему політичного русинства. Насправді ця проблема є штучною і абсолютно надуманою. Для того, щоб зрозуміти цей феномен, треба пам’ятати про його походження.

 Фактично до початку ХХ ст. все населення Західної України називало себе русинами, а ще раніше цей термін застосовувався і по відношенню до всього населення України. Зокрема, і ті території, які були в складі Австро-Угорщини. Закарпаття найпізніше увійшло до складу України (1944 – 1946 рр.), тому термін «русини» тут затримався найдовше. Після Першої світової війни УНР не змогла втримати цю територію, хоча самі закарпатці бажали перебувати у складі України, про що свідчили рішення всіх зборів народних і місцевих рад в 1918 – 1920 рр. ХХ ст. Проте ця територія (1918 – 1939 рр.) увійшла до складу Чехословацької республіки на правах широкої автономії.  До того ж існувало негативне ставлення українців Закарпаття до перспективи залишатись у складі Угорщини. Це збентежило правлячі кола цієї республіки, з боку якої  було розгорнуто широкомасштабну і  тривалу політичну агітацію на Закарпатті  про те, що закарпатські русини не мають нічого спільного з українцями.  Коли 1939 року Судетські землі було захоплено Німеччиною, а Словаччина проголосила свою незалежність, наш край став ніби нічийним.

 Проте в лютому 1939 року на Закарпатті  відбувалися вибори до Сойму Карпатської України (назва Закарпаття з кінця 1938 р.) - законодавчого органу на території краю, що було дозволено чехословацьким урядом. Напередодні цих подій, восени 1938 року, до влади прийшов Августин Волошин як Прем’єр-міністр Карпатської України. Коли на початку 1939 року Чехословаччина розпалася і на її базі  було створено маріонеткові уряди, то Карпатська Україна опинилася ні в сих ні втих. Частину її вже було анексовано Угорщиною відповідно до статей Мюнхенської угоди 1939 року. Тому Карпатоукраїнський  уряд виїхав до Хуста. Саме тут 14-15 березня 1939 року проходило засідання Сойму. На ньому всі депутати (народні посли) проголосили незалежну державу – Карпатська Україна, було визначено державні символи: гімн «Ще не вмерла Україна», прапор – синьо-жовтий та герб – Тризуб; посередині із Володимирським Хрестом.  Такі дії викликали шалений опір угорської влади, яка окупувала всю територію Карпатської України в другій половині березня 1939 року. Вона переслідувала всіх, хто відстоював українську державність та ідею. При цьому широко проводилась антиукраїнська пропаганда того, що русини Закарпаття не мають нічого спільного із українцями за Карпатами. Подібну антиукраїнську агітацію розгорнули на початку 90-х років органи КДБ СРСР, ідеологічні відділи КПРС-КПУ та промадярські сили, що в такий спосіб хотіли послабити національно-патріотичний рух на Закарпатті  за незалежність і самостійність України.

 Так от, щодо русинства, а вірніше сказати, політичного русинства: тим, хто не любить Україну – чи то в Будапешті, чи то в Москві, чи то іще в якихось заморських країнах чи затишних кабінетах – їм вигідно підтримувати цю політичну ідею. Але вона не має під собою живого ґрунту, а отже, і  політичної перспективи.

 РвУ: Крім «політичного русинства», очевидно, вплив тут на Закарпатті мають і прихильники іншого політичного спектру – промадярського?

А. В. Ми спостерігаємо, як окремі промадярські сили намагаються провести «уніатизацію» Закарпаття. І наразі спроби покатоличення Закарпаття тривають. Тому боротьба проукраїнських і промадярських сил не вщухає. Якими будуть її наслідки, мені важко передбачити. Але це не сприяє духовному єднанню. Більше того, цей факт розділяє не тільки українців на православних і греко-католиків, але й самих уніатів – на проукраїнських, промадярських і прословацьких.

 Але я вірю в об’єднання, вірю, що  воно неодмінно відбудеться, і що вже недалекий той час, коли закарпатські українці, як і всі українці нашої Вітчизни будуть об’єднані в одній  прабатьківській канонічній православній вірі та Церкві.

 І для цього ми повинні створити такі об’єднавчі передумови, щоб кожний відчував себе як творінням Господнім, так і чадами Української Православної Матері-Церкви.  Адже набагато більше є того, що нас об’єднує, ніж того, що може служити перешкодою до такої єдності.


Питання ставила Алла Дмитрук

Теги: