Religion.in.ua > Інтерв'ю > Батько Владислава Костюка, який вижив у теракті в Ніцці: «Я переконаний, що сина врятував тільки Бог»

Батько Владислава Костюка, який вижив у теракті в Ніцці: «Я переконаний, що сина врятував тільки Бог»


26 07 2016
Батько Владислава Костюка, який вижив у теракті в Ніцці: «Я переконаний, що сина врятував тільки Бог»Олександр Костюк із Рахнів-Лісових Вінницької області розповідає про свого сина, 23-річного Владислава, який отримав поранення під час теракту, що стався 14 липня у Ніцці...
Олександр Костюк із Рахнів-Лісових Вінницької області розповідає про свого сина, 23-річного Владислава, який отримав поранення під час теракту, що стався 14 липня у Ніцці, Франція. Українські ЗМІ, які подали коротку інформацію про подію, вже згадували, що Владислав «є вірянином». Ми дізналися, що вся родина Костюків належить до Церкви адвентистів сьомого дня. Батько Владислава впевнений, що його син, який досяг неабияких успіхів у навчанні за кордоном, вижив у теракті завдяки чуду.

Олександре Петровичу, як Ви сприйняли це випробування, коли почули про те, що сталося в Ніцці?


— Коли працівники ТСН з телеканалу «1+1» брали в мене інтерв’ю, вони запитували: «А все-таки у Владіка чи хрестик був на грудях, чи якийсь талісман? Адже ми чули, що він віруючий». Я кажу: «Є люди, які покладаються на талісмани, але ми віримо в живого Бога, з яким можна спілкуватися, ми кожен день молилися, і я впевнений, що того дня i сам Владік молився, і Бог дійсно зберіг його.

Як Влад потрапив до Ніцци?


— Він вже майже п’ять років живе в Америці. Ми чотири рази їздили до нього. Зараз Владік навчається в Університеті Берклі в Каліфорнії. Це дуже престижний навчальний заклад, він у загальному рейтингу університетів США четвертий, а по точним наукам — перший. Ми спілкуємося з сином скайпом кожні два-три дні, а буває і кожен день. І ми знали, що він приїхав до Нiцци, представляв свій університет серед учасників-студентів із 87 країн світу на міжнародній літній школі European Innovation Academy.

Яка спеціальність у Вашого сина? На кого він вчиться?


— Він програміст, напрям підготовки — інженерія авіакосмічної галузі.

Як Влад вступив до Університету Берклі?


— Він ріс у нас таким, що не було за що його посварити чи покарати. Він закінчив школу на «відмінно», із золотою медаллю, був президентом органу самоврядування школи, допомагав своїм однокласникам зареєструватися на ЗНО, тому що п’ять років тому навіть Інтернет ще не в кожного був у селі. Я в нього запитав: «А ти себе зареєстрував уже?» А він каже: «Ні, папа, я не буду складати це зовнішнє оцінювання». «Як так?» — я з подивом питаю. І посварився на нього. — «Ти ж гарно вчишся».

Я дуже мріяв, що він піде в Інститут міжнародних відносин, тому що він багато про країни розповідав, усе знав. А він: «Ні, я освіту буду здобувати тільки на Заході, в Америці». А я кажу: «А якщо ти туди не попадеш, не пройдеш туди? Як це — не скласти ЗНО?»

І він таки не складав. Він настирливий хлопець. І досяг свого: потрапив до Америки — вчитися.

Школу він закінчив влітку 2011 року, а вже 28 листопада ми поїхали до США. Він вступив спочатку до Адвентистської академії у місті Аубурні, штат Вашингтон. Навчався там 3-4 місяці. Мова спочатку давалася важко, хоча тут він знав англійську на 12 балів і брав ще додаткові уроки. Потім син вступив до загальноосвітнього коледжу у місті Де-Мойні, штат Вашингтон. Рік провчився там і перевівся до штату Каліфорнії. У цьому штаті набагато вищий рівень. Там він рік навчався у коледжі, а потім вступив до Університету Берклі. Взагалі-то він подав документи у шість університетів, п’ять із них його зарахували. Він обрав з них Берклі й відразу потрапив на третій курс університету.

А тепер його як здібного студента послали на місяць на міжнародну літню школу з європейських інновацій до Ніцци. До речі, там немає представників жодного українського університету. Тільки Владік — українець, який представляє Каліфорнійський університет Берклі, і ще був один хлопець з України — Михайло Базелевський (який загинув — прим. ред.). Владік познайомився з ним у Ніцці. Той вчився в Канаді, сам з Одеси. У Берклі всі дивувалися та казали сину: «Як ти з села міг потрапити до такого університету?». Зазвичай туди потрапляють із престижних шкіл, з великою підготовкою. А він все-таки добився цього.

А на останній курс, четвертий, його зарахували на програму з обміну досвідом у Кінгс-коледж (Королівський коледж у Лондоні). Там він має здобувати освіту і закінчувати навчання. Це від цього Університету Берклі його направляють на навчання більш вищого рівню, в Англію. Він скоро приїде до України на канікули та буде оформляти документи для подальшого навчання. Якщо Бог дасть здоров’я, він має ще навчатися рік у Лондоні, з осені до весни.

Для отримання диплому про закінчення навчання він повернеться до Університету Берклі. А до Кінгс-коледжу Владіка відправляють, тому що у нього високі бали. Його навчання повністю оплачує університет. Усе навчання й стипендію йому оплачують Сполучені Штати, і син не бере у нас жодного центу. Якщо йому потрібні гроші на квартиру, він заробляє сам. Він повністю самодостатній.

Коли стався цей теракт у Ніцці, як Ви дізналися про поранення сина?


— Мені відразу зателефонував племінник з Америки і сказав, що стався теракт. Вони бачили, що у Владіка постраждали ноги. Ми, як батьки, не могли сидіти на місці. Підняли усіх на ноги, телефонували на «гарячу лінію». Старший син теж телефонував, щоб дізнатися.

О шостій ранку ми дізналися про Владіка. Його привезли з госпіталю. Він спав, і ми вийшли з ним на прямий зв’язок вже о дев’ятій годині. Хоча до цього ми вже знали, що з ним, слава Богу, нічого серйозного не сталося. Єдине, йому зробили операцію на лівій нозі: у натовпі розтягнув сухожилля, його трохи потолочило. У нас зазвичай накладають гіпс або бинтують, і так треба ходити місяць-два чи до півроку, поки заживе. Тому що це дуже боляче. А там відразу операцію зробили, підтягнули це сухожилля. Він, мабуть, перестрибував через паркан і чимось гострим просік іще праву стопу. Праву ногу тільки очистили від бруду, промили та забинтували. Також є невеликий струс мозку. Тому його знову брали до лікарні, робили тести. Є незначні ускладнення.

Він отримав ці травми не безпосередньо від тої вантажівки, а в інший спосіб?


— Владік ішов набережною поруч зі своїми товаришами. Коли сталася та трагедія, він не пам’ятає всього, тому що непритомний хвилин десять чи більше лежав. Потім йому надали допомогу. Якимось чином він опинився за невисоким парканчиком. Я переконаний, що його міг спасти і забрати звідти тільки Бог, тому що навколо нього було багато загиблих, розчавлених людей.

Для нас це дуже великий стрес, але, дякувати Богові, мій син живий, і церква також нас підтримала. Віряни молилися й дякували Богові за те, що Він таким чином зберіг життя Владіку, коли якась доля секунди, і він міг би бути під колесами.

В Інтернеті писали, що Владу заборонено давати будь-які коментарі пресі. Чи є якась інформація, якою все-таки дозволено ділитися із читачами?


— У ці дні, особливо в п’ятницю, кореспонденти дуже цікавляться, запитують. І навіть про цього Михайла Базелевського, українця, що навчався в Канаді, з яким Владік познайомився в Ніцці і з яким він ішов в той момент поруч, в новинах повідомили, що він помер. А потім стали вибачатися. Тому що не можна оголошувати людину померлою, якщо не знайдено її тіло, адже Мішу не знаходили серед мертвих (інтерв’ю відбулось 17 липня — прим. ред.).

Один канал вже оголосив, що підтверджено, що один українець загинув, а наш Владік поранений, другий канал поки спростував. За законом, поки немає впізнання тіла, не можна підтверджувати смерть людини.

Французька влада ще не може остаточно розібратися, тому не може давати коментарі. Тому вони просили й постраждалих не давати ніяких коментарів, щоб не наробити гіршого. Можна сказати одне невірне слово, і буде горе. Це не те, щоб заборона для того, аби щось приховати.

Влад каже, у суботу під дверима було багато преси, у тому числі американської. Він відразу написав у Фейсбуці, що не може давати коментарів. Багато осіб висловлюють йому співчуття, але він написав: «Я не можу відповісти всім. Я дякую, що ви підтримуєте».

Що Ви можете сказати тим, хто пережив ситуацію, подібну до Вашої, сам постраждав у цьому теракті або втратив своїх близьких?


— По-перше, хотілось би сказати: не дай Господь комусь опинитися в такій ситуації, як наш син, чи як ми, батьки, особливо, якщо невідомо, що сталося. Тим більш, на такій відстані від нас, і для того, щоб полетіти туди, треба мати Шенгенську візу. Якби не було Бога та віри, не було б надії, подібне випробування практично неможливо було б перенести. Це я скажу однозначно.

Я хочу висловити дуже велике співчуття в цьому непоправимому горі тим, хто втратив своїх родичів чи друзів. Не можна сказати, що людина може впоратися сама з таким горем, навіть з рідними, близькими, — тільки Бог може допомогти. Тільки Вічність нам відкриє, чому так, чому сатані якоюсь мірою вдається завдати людям такого болю, такого горя. У п’ятницю ми всі були шоковані, а в суботу ми в церкві були. І тільки надія на Бога, а також підтримка друзів, близьких дає силу впоратися зі всім цим.

Як Ви прийшли до віри?


— Я вірю в Бога з дитинства, адвентист сьомого дня в третьому поколінні: мої дідусь та бабуся, мої батьки були вірянами. Про відповіді Бога на молитви, про Його чудеса, які ми бачили в житті, можна було б розповідати і тиждень, і місяць. Я особисто пережив дуже яскравий духовний досвід в армії. А також із дітьми. Зі старшим сином, Станіславом, ми пережили не малу трагедію, коли він був маленький, і Бог теж його врятував.

І цей випадок із Владиславом показує, що дійсно наш Бог — Бог сильний, люблячий, Його любов та охорона сильніші за будь-який терористичний акт. Тоді, коли навколо можуть гинути сотні, можуть бути сотні поранених, Бог може винести на Своїх руках і зберегти життя. Ми не перестанемо дякувати Йому за це і будемо просити, щоб усі церкви, які є по Україні (та і в Америці у нас багато друзів), піднесли подяку Богові за те, що Він спас нашого сина.

Розкажіть, будь ласка, про свою сім’ю.


— У нас із дружиною троє дітей. Усе-таки і я дитина, тому що в мене є ще батько, дякуючи Богові. Йому в цьому році виповнюється 90 років. Цьогоріч ми ювіляри. Я навіть чекав Владіка: у мене 4 липня 60 років, ювілей. Ми думали трошки пізніше зробити, тому що він 27 липня планував приїхати. Ми чекали сина, тому що хотіли святкувати ці ювілеї, але тепер, коли він приїде, будемо святкувати його другий день народження, який подарував Бог.

Ми працюємо. Тішимося онуками. Донька подарувала нам трьох онуків, старший син — двох. У нас звичайна українська сім’я. Християнська сім’я.

Усі члени нашої родини — адвентисти. У мене є чотири сестри: двоє старших, двоє молодших. У старшої сестри чоловік — проповідник, у молодшої сестри також. Усі вони задіяні в церковному служінні, усі з Богом. Хоча, звісно, усі ми грішники, усі потребуємо Божої благодаті і в тому, щоби Бог прощав нас і любив надалі. Тому що ми знаємо, в Кого ми віримо. Ми тепер переконані в тому, що Бог може нас врятувати і вивести з будь-яких складних обставин.

Як саме розпочалася Ваша адвентистська «династія»?


— Усе почалося у 1950-ті роки з мого дідуся по маминій лінії, Кості Бондарчука, яким я пишаюся. Коли він почув, що четверта заповідь Закону Божого говорить про святкування суботнього дня і вирішив її дотримуватись, його батьки навіть з дому вигнали, і він пішов із Вулиги в Рахни, тому що тут були адвентисти, які святкували суботу. Від нього й почалася ця династія. Він служив у церкві, був диригентом, до останнього був пресвітером у громаді.

І також по батьковій лінії всі, почувши на Вінниччині євангельську вістку від проповідника Комарова, теж прийшли до Бога.

Чи відкриті Ви до того, щоб давати інтерв’ю різним ЗМІ, які зараз до Вас звертаються?


— У п’ятницю в мене було п’ять представників ЗМІ. Декому я відмовив, тому що було дуже важко того дня. Я дав інтерв’ю телеканалу «1+1», радіо. Ми відкриті й можемо давати інтерв’ю, тому що в Біблії написано: «Іди… і повідай…, що Господь зробив для тебе» (Євангеліє від Марка 5:19), ці слова Христос сказав, коли сотворив чудо. І я не перестану розповідати тільки про Його милість, любов та силу, про ті чудеса, які Він зробив. Тут немає ніякої нашої заслуги, чи в тому, що Владік гарно вчиться. Ми не пишаємося тим, що живемо, мабуть, краще за інших, адже працюємо задля цього, але це не головне. Головне те, що наш Бог може зробити більше того, що ми собі уявляємо.

Бесіду вів Гнат Мєрєнков
Фото надані Олександром Костюком






Повернутися назад