Religion.in.ua > Публікації, Рецензії > «Виникаюча Церква» – народження діалогу

«Виникаюча Церква» – народження діалогу


23 04 2014
«Виникаюча Церква» – народження діалогуОсобливість книги в тому, що вона змальовує нову парадигму мислення, вказує на те, що стоїть за новим прочитанням Біблії, пропонує неординарний погляд на Церкву, Христа та Бога, показує що саме формує сьогодні в сучасній культурі постмодерну нові шляхи до розуміння євангелізму, проповіді та літургійних практик.

«Світ змінився. Я відчуваю це у воді, бачу в землі, відчуваю в повітрі.

Все, що колись існувало, пішло, і не залишилося більше тих, хто памятає про це»

(Фільм «Володар перстнів: Братерство Кільця», 2001)

Зазвичай коли пишуть відгуки на книги, то намагаються переказати зміст, цитують «сильні» фрази, згадують «глибокі» пасажи. Але з текстом книги Романа Соловія «Виникаюча Церква», яка вийшла у видавництві «Колоквіум», інша ситуація. Розмова, перш за все, має йти не стільки про зміст монографії, скільки про її актуальність, а також про її внесок у розвиток сучасного наукового дискурсу серед церковної та академічної спільноти.

Чесно кажучи, складно зробити короткий переказ цієї роботи, бо в ній і історія, і систематика, і нові імена, і величезна кількість посилань на першоджерела. Особливість книги в тому, що вона змальовує нову парадигму мислення, вказує на те, що стоїть за новим прочитанням Біблії, пропонує неординарний погляд на Церкву, Христа та Бога, показує що саме формує сьогодні в сучасній культурі постмодерну нові шляхи до розуміння євангелізму, проповіді та літургійних практик.

Під час прочитання книги з’являється думка про те, що серед численної кількості праць, написаних євангельськими авторами, це, мабуть, поки що один-єдиний текст, яким був зроблений внесок у богословську науку на теренах України. У книзі розглянуто дещо нове, те, про що ще не розмовляли на професійному рівні. Досліджується дещо унікальне, перекладається те, що раніше не перекладалось. Чи не це є справжньою науковою працею? Роман Соловій вводить нові поняття, розкриває завісу нового явища. Книга «Виникаюча церква» є не просто переказом того, про що вже всі й так давно знають, це розмова про дещо невідоме для нашого читача. В той час, як деякі наші докторанти пишуть про давно відоме, Роман Соловій намагається стати максимально корисним для українського читача - вводить своїм текстом нові теми, та розглядає нові для нас ідеї.

Не маючи на меті переказувати зміст всієї книги, яку мені випала честь прочитати ще до публікації, згадаю лише деякі її моменти. Вона присвячена так званій «Виникаючій Церкві». Що це за церква така? Автор пише, що «виникаюча Церква» зародилася як найбільш радикальна форма реакції на тривалий вплив цінностей Просвітництва і модернізму у західному християнстві» (с. 130). По суті, Виникаюча Церква, це «місіонерські спільноти, що виникають в рамках постмодерністської культури» (с. 104). Чому вона «виникаюча»? Представники цього напрямку наголошують на тому, що сучасні християни живуть як модерністи, хоча світ навколо них вже давно став постмодерністським. Як казав один з батьків Виникаючої Церкви Браян Макларен в одній зі своїх книжок, «Якщо ви живете в новому світі, то вам потрібна нова церква. А ви все ж таки живете в новому світі». В іншій своїй роботі цей американський пастор пише таке: «Нам не потрібна нова релігія, але нова форма богослов’я - не новий Дух, а нова духовність - не новий Христос, а новий християнин - не нова деномінація, а новий вид церкви». Саме таким «новим» і виступає Виникаюча Церква. Представники цієї течії стверджують, що «постмодерністська епоха створює нові можливості для просування християнської звістки» (с. 136). Новий підхід, який базується на постмодерністських принципах «вимагає від церкви усунення з її віри «вірусів модерності», таких як контроль, науковість, індивідуалізм, організаційність та споживацтво» (с. 137). Виникаючі церкви спрямовані на те, щоб «відродити містичне розуміння ортодоксальності як віри «правильним чином», тобто віри «люблячим, жертовним і христоподібним чином» (с. 142). Відбувається відхід від ідеї «єдиної моделі церкви, яка б мала служити для всіх ситуацій і контекстів» (с. 283).

Слід наголосити, що навіть якщо вам складно з термінологією, навіть якщо ви відчуваєте, що ніколи не будете спеціалізуватися в цій темі, все одно доцільно прочитати написане. Саме з таких текстів народжується діалог, саме такі книги підштовхують до більш поглибленого вивчення тієї чи іншої сторони питання. Боюсь перехвалити автора, але я впевнений, що з таких текстів починається окреме вивчення творчості Брайяна Макларена, з’являється інтерес до проповідей Роба Бела, народжується захоплення «слабким богослов’ям» Капуто та виникає бажання перекласти той чи інший текст постфаундаціоналістів. Автор робить важливий внесок для вивчення теології в сучасній Україні, коли згадує нові імена. Якщо Макінтайра та Барта багато з нас уже знають, то про Ганса Фрая, Джорджа Ліндбека, Стенлі Хауерваса чули тільки одиниці. Ми читали Мартіна Лютера, але не Мерольда Вестфала, маєм багато текстів Ганса Кюнга, але жодного Пітера Роллінза, говорили про теологію «смерті бога» та про «безрелігійне християнство», але взагалі нічого про богословський проект «Терра Нова» (Terra Nova) чи про організацію «Емерджент» (Emergent). Багато хто з нас був натхнений прикладом церкви «Седелбек», але чи надихає нас практика церкви «Ганок Соломона». Ми навіть частково знайомі з постаттю католицького священника Густаво Гутіерреза, але чи знайомі ми з «лівими євангельськими християнами»? Ми цікавимось проповідями Біллі Грема, а чи бачили ми, як екстраординарно проводить богослужіння Роб Белл, і чи вчились ми хоча б чомусь у нього? Чи говорять нам щось такі прізвища як М. Дріскол, Д. Паджітт, Р. Вебер, Д. Кімбел, чи ми тільки обмежені іменами тих традиційних протестантських пасторів та служителів, які відомі класичним видом служіння і практикують проповідь з кафедри? Сподіваюсь, що вже у найближчому майбутньому молоді богослови читатимуть не тільки тексти Мілларда Еріксона, але й книги Стенлі Гренца.

Не відміну від Михаїла Черенкова, який надто критично підійшов до написаного у своїй рецензії, я вбачаю більш доцільним зробити наголос на позитивному впливі книги, аніж писати про її недоліки. Більш того, я не погоджуюся з М.Черенковим стосовно того, що сьогодні слід говорити про пост-постмодерн, бо, керуючись такою логікою, можна сказати, що і про постмодерн говорити нема сенсу, бо ми все ще модерні люди. Якщо чесно, то це просто гра слів. Усе залежить від того, якою парадигмою ми користуємось: якщо слідуємо за Ліотаром, Дерідою, Фуко та рештою континентальних філософів, то так - ми живемо у стані постмодерну; якщо йдемо за Тейлором, то варто говорити про різні прояви модерну. Як мені здається, автор книги у своєму визначенні культурного стану, що нас охоплює, посилається саме на представників континентальної філософі, тому питання мають бути знятими. Що стосується пост-постмодерну, то взагалі говорити про це поки що немає підстав. В порівнянні з терміном «постмодернізм», термін «пост-постмодернізм» все ще не має широкої згоди розробленої теоретичної бази під собою.

Отже, першу «ластівку» жорстко критикувати не можна. Вже фактом своєї появи ця книжка засвідчує, що потрібно її прочитати. Через рік, два, можливо, з’являться нові тексти на тему «Виникаючої церкви» - може, більш критичні, більш деталізовані. Але це не відміняє важливості уже написаного. Більш того, через рік, п’ять, десять будуть згадувати про тих, які першими розпочинали цю тему в україномовному середовищі, тих, хто намагався вкинути свіжу інформацію в богословський дискурс, де говорять або про історію євангельського християнства, або про актуальність Кальвіна в питанні спасіння.

Чи робить Роман Соловій своєю книгою якийсь внесок в українське богослов’я чи ні? Слід твердо сказати, що робить. Вже сама монографія, а також блог, який протягом написання всієї книги, а це довгі п’ять років, вів автор, свідчать про те, що книга була написана не дарма. В розділі «Післяслово» автор пише, що не можна нехтувати феноменом «Виникаючої Церкви». Ви можете не погоджуватися з її богослов’ям чи практиками, але не можна не читати про це явище. Позицію автора можна з’ясувати, прочитавши наступне речення: «та частина доробку «Виникаючої Церкви», яка виявиться адекватною відповіддю викликам часу, буде осмислена і сприйнята церковною свідомістю, а решта залишиться на маргінесі богословського дискурсу та церковного буття» (с. 286)






Повернутися назад