Кореспонденти Газети.ua побували на столичному Байковому кладовищі під час останної Провідної неділі. Побачене і почуте легло в репортаж з цвинтаря. 

Два священики у чорних рясах правлять панахиду біля могили Сидоренка Івана Івановича. Кроплять плиту свяченою водою. Чотирьом родичам дають цілувати хрест.

Неподалік дві жінки зрізають мох на асфальтованій центральній алеї.

- Що за привичка на цвинтарі їсти?

- На Рівненщині, звідки мій чоловік родом, тоже на могилках обідають. Недавно священик заборонив пити горілку. Село на нього обідилось, бо кожного року на поминках допивали те, що не встигли випити за Пасху.

- А сам піп, мабуть, водочку любить. Перед Великоднем поїхала до матері в Білу Церкву. З нею по сусідству старий священик живе. Мама попросила, щоб я у нього поприбирала в чистий четвер. Заходжу в хату, а він курочку наминає. І це в піст! Всі в селі думали, що він поститься. Так розсердилася на нього! Позамітала, а підлогу мить не стала.

Йдуть замітати доріжку довкола пам'ятника футболісту і тренеру київського "Динамо" Валерію Лобановському. Він обнесений червоною стрічкою.

Сім'я залишає біля могили кульок цукерок, паску, чотири писанки і півпляшки горілки. За 2 хв. прибігає дві кучерявих циганки років по 12. Одягнені у темно-сині халати і чорні колготи. У рябу сумку ховають наїдки.

- Тікай, бо вони вертаються. Шось забули.

- Сумку одкрий, я ще не все забрала.

- Яйця не бери. Остав. У нас їх ніхто не їсть.

- Собаці оддам. Не парся, успієм.

Четверо будівельників ставлять пам'ятник навпроти могили Василя Стуса. На місці, де похований поет, стоїть високий кам'яний хрест. Могила заросла барвінком і травою. Біля хреста - три лампадки і букет маленьких засушених квітів.

- Хоч би траву зірвали, - нарікає жінка з короткою сапкою, яка прийшла прибрати на могилі свого дядька ліворуч. Закочує рукава, вириває молодий пирій. - Син його ж у Києві живе. То хіба не може прийти до батька та поприбирати?

- А є такі люди, які покійників бояться, - каже їй один із будівельників у синіх рейтузах із  латками на колінах.

- То жінку міг би відправити, або заплатити. На кладбищі служба є, яка могилки убирає.

Двоє хлопців латають дірки в асфальті. Третій працює на асфальтоукладачі. Гуркіт стоїть на півкладовища.

- Ти не сильно шуми, бо усіх покійників розбудиш, - каже чоловік у круглих чорних окулярах.

- Кого я тут розбужу? Є такі, що 200 год уже лежать.

Зривається вітер. З дерева облітає цвіт.

- Чуєш, це душі людські стогнуть. Зляться, що ти в землі колупаєшся.

- Хлопці, перестаньте, я в еті штуки не вірю. Даже жити зміг би на кладовищі. Тут спокойно, ніхто нерви не тріпає.

- Так купляй квартиру напроти кладбища. Утричком на кухню вийшов, сигарету закурив, кавку сьорбаєш і дивишся на могилки.

Біля пам'ятника Михайлині Коцюбинській, племінниці письменника Михайла Коцюбинського, зупиняється чоловік років 40. До хреста прив'язані зів'ялі нарциси.

- Померла 7 січня, на саме Різдво. Кажуть, такі люди одразу потрапляють в рай. Моя мама жила з нею по сусідству. Дуже гарна жінка була.

Біля могили літературознавця Анатолія Погрібного його наздоганяє жінка у засмальцьованій футболці. Хоче підняти перевернутий вінок.

- Нічого руками не чіпай, - застерігає її чоловік. - Ти що, не знаєш - на кладовищах скрізь чари накладають. Під ноги дивися. Знайомий торік на гробках наступив на крашанку на перехресті. Хтось її видув, а всередину засунув голку. Через тиждень знайомого забрали в лікарню. Очні яблука так спухли, що нічого не бачив. Якби не одна бабка з Полтави, зараз сліпим би остався.

Через дорогу на старому цвинтарі дві дівчини фотографуються біля пам'ятника Лесі Українці. Він обвішаний штучними квітами.

- Мій прадід був у неї різноробочим у Колодяжному. Її брат Михайло постійно виходив до підсобників, казав: "Хлопці, кидайте роботу, давайте поговоримо". Читав їм вірші, розказував новини.

До дівчат підходить сивий чоловік у коротких синіх джинсах. Представляється місцевим охоронцем:

- Ще років десять, і все - Байкове перенесуть десь під Обухів. А тут поставлять кілька багатоповерхівок. Гляньте, який гарний вид на місто.